Від нереального до реального
Від темряви до світла
Від смертного до безсмертя мене веди
(Павамана-мантра, Бріхадараньяка-упанішада 1.3.28)

Текст 1. Розмови про гуру

Гуру – це Сонце, що освітлює шлях. Присутність реалізованого Гуру в житті людини – велика вдача, що є можливою як результат благословіння, хорошої карми та справжнього наміру…

Якось на початку двотисячних у мене був товариш. Ми з ним перетинались по роботі. Я для нього тоді був духовним авторитетом. Доволі тривалий час він запитувався у мене, як відрізнити справжнього гуру від несправжнього. Ці запитання він ставив майже при кожній зустрічі. Зараз уже не можу точно пригадати, що я йому відповідав, але точно можу сказати, що мої відповіді йому, напевно, були не потрібні. Той товариш став послідовником Шрі Чінмоя. Він почав їздити на різні зустрічі таких самих послідовників як сам, і згодом у своєму місті також організовував подібні речі. Уже два десятиліття він там, отже вибір був зроблений правильно.

Приблизно в цей же період у мене була розмова з іншим товаришем. Він старший за мене більш ніж на десять років і я до нього звертався на ви та по-батькові. Цей товариш був у товаристві свідомості Крішни і на той час вже мав гуру.

Хороша, інтелектуальна людина з твердими моральними принципами, він завжди щиро спілкувався зі мною. Чому б тобі не вибрати собі гуру, говорив він мені, адже ж ти практикуєш йогу уже давно. Я йому відповів, що мені не треба вибирати, тому що це уже трапилось в минулому. Я відчуваю зв'язок зі своїм гуру, але не знаю, чи є він зараз у фізичному тілі чи в тонкому, я тільки знаю (маю) відчуття присутності. Я не знаю імені мого гуру і де він зараз є (на даний час) та чи побачу я його в цьому житті у фізичному тілі. Але явно моє серце реагує на одного безсмертного гімалайського йогина. Я відчуваю його серцем і знаю, що мені сюди – десь тут є моя дорога. На це товариш сказав, що тоді мені слід зв'язатись з послідовниками Йогананди Парамаханси, адже сам Йогананда дотичний до того йогина, та стати учнем по цій лінії. Але таке ніяк не знаходило відгук у моєму серці. Я гуру відчував всередині себе і не міг довірити якомусь незнайомцю своє духовне життя. Отак ми поговорили і на тому й все.

Текст 2. Початок подорожі у внутрішнє

Моє свідоме звернення всередину себе трапилось у 16 років. Влітку 1989 вся моя психічна природа отримала сильне потрясіння і відбулась переорієнтація із зовнішнього на внутрішнє пізнання. Нічого такого в зовнішньому світі, що могло б викликати стрес, не трапилось. Все було нормально – спорт, навчання. У спорт я вкладав усього себе і горів цією справою. І ось тут, можна сказати на рівному місці, трапилось духовне потрясіння і переродження. Ніхто на мене не впливав, навіть на таку тему і поговорити не було з ким. Правда уже як рік я цікавився і практикував йогу. Практикував звісно за книгою, але за хорошою книгою.

Коли пташеня відчуває, що йому пора вилуплюватись з яйця, то чекати воно уже не може. Час прийшов і ніщо уже не зупинить невідворотнє. У мене було так само. Час прийшов і минула санкальпа почала лупцювати по шкарлупі мого світосприйняття.

Це було тотально. Я відправився на пошуки сенсу існування, на пошуки Бога, на пошуки самого себе. Я відділяв неважливе від важливого і зрештою прийшов до того, що важливішим за Господа нічого не може бути. Адже Господь – це кінець усіх пошуків і всіх доріг. Хто такий Господь і хто такий “я” мені ще треба було встановити, але ціль була вибрана, а стріла натягнута.

Санкальпа, прарабдха карма і незрима присутність чогось чи когось прокладали мені шлях. Результатів не треба було довго чекати. Зусилля були пропорційними отриманому. Але це не були зусилля спортсмена, а людини, котра не може довго чекати того, що їй належить уже давно.

Пошук правди та істини завжди супроводжується відсіканням зайвого, того, що не є цією правдою та істиною. Одним із головних перепон на шляху шукача правди є гордий розум і “его” самого шукача. А присутність, хоч і не зримо, духовного вчителя виправляє вузли, котрі зав'язує хитрий розум.

Пам’ятаю, як в особливі моменти мого життя, а тоді мені було уже десь 18-19 років, я дивився на Сонце під час заходу і відчував зв'язок з гуру, з вчителями, якого і яких я не знав, але тільки відчував. Інколи гуру мені снився. Я не бачив його обличчя, а тільки образи. Одного разу дещо таки трапилось уві сні.

Текст 3. Досвід нереальності

Цей сон приснився коли мені було 19-20 років. Я знаходився у якомусь храмі, щось на зразок костелу, але не костел. У вівтарній частині лежала книга і хтось її мав читати. Однак читець так і не з'являвся. Тоді я відчув, що напевно я маю це зробити – відчуття ніби чекаєш сам себе. Я піднявся і підійшов до книги, ставши обличчям до людей, а спиною до вівтаря. Відкрив книгу. Приготувався читати. І тільки-но спробував читати, як все почало змінюватись навколо, ніби інший вимір. Те, що відбулося, я не можу описати. Не можу підібрати не тільки слова, але й будь-як оформити.

Я побачив, що все, що існує – нереальне. Щоб якось пояснити це бачення-відчуття, то це світ ніби як панчоху вивернули на інший бік. Вмить я побачив що все не існує. Все — ілюзія. Я, всі ми, Всесвіт – все це не існує. Є тільки якась одинока тотальність. Там не було ні образів, ні видінь, ні сновидінь, ні уявлень про світ. Для розуму таке сприймати є невимовно боляче, адже це для нього кінець. І ось в такій тотальності я відчував чиюсь присутність. Хто це був, я не знаю. Він був поряд біля мене і все. Він ніби був свідком мого такого досвіду, а можливо й щось інше, я не знаю.

Багато мені снилось різних снів. Якщо їх записувати, то можна написати не одну книгу. Деякі сни були як ціле життя. Потім згодом у медитаціях я побачив як сняться сни, як створюються картини сновидінь на екрані внутрішнього бачення. Це все витівки ума, але ж все, що відбувається в житті, – це ум, і тільки в медитації та самадхі, де закінчується царство ума, можна бути вільним від уявлень та образів. А так, як і все решта, сни є частиною нашого життя і вони бувають різні. У снах можуть приходити привіти з минулого життя, може бути щось з того, чого ще не було, але часто у снах відбувається просто ум і його ілюзії. Є сни особливі, які запам'ятовуються на все життя. В одному з них я побачив свого гуру.

Текст 4. Гуру приходить мені уві сні

Уві сні він прийшов так, як у реальному житті. На ньому не було одягу, але я не відчував, що він голий, напевно щось таки було, хоча я не звертав уваги – мені було байдуже до цього. Гуру мав гарну чорну бороду і чорне волосся, котре ніби як кучерявилось. Зростом він був трішки нижчим за мене (мій зріст 175 см), тіло не було худим, але й не повним.

Було дуже добре в його присутності. Я відчував, що його духовна велич сягає незбагненних висот, але він не дивився на мене зверху вниз, була тільки любов і рівність, як чиста і неподільна адвайта. Він багато жартував. Ми сміялися. Відчуття присутності гуру залишились ще надовго й після пробудження. Навіть зараз я можу відтворити ці образи і смаки. Ми з гуру не говорили про щось особливе, особливе було сказано без слів, адже сама поява гуру, навіть уві сні, це уже як даршан і благословіння.

Текст 5. Приїзд майстра з Індії

Я завжди уникав і уникаю різного роду духовних тусовок. Ніколи мене не приваблював колективний шлях спасіння та прозріння. Багато хто із сучасних, відомих та модних духовних авторитетів у мене не викликають ніяких емоцій. Аватари, бхагавани та розкручені гуру пройшли повз мою увагу і я навіть не дивився в їхній бік. Мій шлях завжди був вузьким і я завжди знав, що Господа та Істину треба шукати всередині, а не втомлювати тіло ходінням по світу у пошуках духовних вражень. Все, що необхідно, має прийти як результат внутрішньої роботи і напруги, створеній нею. Часто внутрішній біль і невдоволеність є причиною духовного запиту та прояснення згодом.

Коли близька мені людина запросила мене відвідати зустріч з одним індійським майстром, котрий приїхав до України, то я відмовився через вищезгадану причину. Я подумав – навіщо мені ходити чужими дорогами, я маю відчуття гуру та його підтримку, тож для чого мені створювати прецендент та плутати енергії всередині себе.

Я не поїхав на ту зустріч, на відмінну від мого товариша, котрий, зустрівшись з індійським майстром, прийняв гуру-дікшу та став його учнем. Я був щиро радий за товариша і навіть відчував, що він прийме дікшу-посвяту, хоча ми про це з ним не говорили. Я чув про цього майстра і у мене була до нього велика повага, навіть згодом деяким своїм близьким друзям, котрі крокували шляхом духовності, радив при нагоді прийняти від нього дікшу і тим самим створити сприятливу можливість для духовного поступу. Але особисто приймати від цього майстра дікшу я не збирався, адже вірив у свого гуру, вірив у Господа та вірив у самого себе.

Текст 6. Рішення прийняти дікшу

Крокуючи шляхом, ми маємо не тільки підтримку, а й безліч пасток. Втрапити до них не така вже й складна справа. Пастки можуть бути де завгодно. Чим вищий підйом, тим майстернішими стають пастки. Вони не знають жалю і їх не можливо вмовити чи домовитись з ними. У них перед людською натурою є велика перевага – пастки позбавлені его і гордині, вони тихо роблять свою роботу. Пастки не засмучуються невдачам і не вихваляються перемогами, вони невблаганно роблять свою підступну справу, майстерно ховаючи сліди та маскуючи будь-яку свою діяльність й присутність.

Але пастки виконують важливу місію, без них наш шлях не мав би сенсу. Виростаючи над ними, ми стаємо ще сильнішим, вправнішими і мудрішими. У цьому процесі ми маємо великого помічника і товариша, який одночасно може бути й найпідступнішим зрадником, це наш постійний супутник – розум. Без розуму пасток би не було, але й не було б можливості йти шляхом. Найгірше, що може бути в цій ситуації, то це гордовитий розум. Такий розум затьмарює собою все і людина легко потрапляє до тенет створених пастками. А коли розум виявлений і виявлена його діяльність, то він може стати справжнім другом.

Рухаючись своїм шляхом, я почав відчувати, що у мене відходить потреба в деяких речах і я все більше й більше виявляв невігластво власного розуму. Це не є приємно – бачити власне невігластво, але я розумів таку користь для мого духовного поступу, і щоб рухатись далі – необхідно прийняти це. Така парадоксальна річ – я розумів, що духовно зробив крок вперед, але отримав усвідомлення власного невігластва.

В цей же період я мав життєву потребу у розв'язанні важливих питань, що пов'язані з моєю музичною творчістю. В пошуках я годинами ходив лісовими дорогами, шукаючи відповіді на питання, що створили для мене час та карма. Віра в Бога, у власний шлях та Вчителів не давали мені можливості втратити відчуття світла в кінці тунелю, але тунель так і не збирався закінчуватись.

Буває, що розум на якусь мить капітулює і це дає можливість проявитись серцю та природності. Так трапляється, і справжні рішення приходять несподівано, як спалахи світла в нашій свідомості, а з часом все більше і більше переконуєшся – вони були правильні.

Отже, я вирішив прийняти гуру-дікшу у гімалайського майстра, на зустріч з яким два роки тому я не поїхав. Розум капітулював і я відчув та зрозумів, що мені потрібно через цього майстра долучитись до того і тих, з ким я з самого початку шляху мав зв'язок і що завжди було і є моїм. З кожним днем моя впевненість у прийнятому рішенні тільки посилювалась. До того ж, читаючи книгу написану цим майстром, я побачив певні знаки для себе і все, що там описане, на 100% збігалось з моїм світосприйняттям.

У цій книзі особливою була для мене одна непримітна історія. Фрагмент з цієї історії дуже простий, але по ньому я зрозумів, що це моє. Там описувалось як автор книги вперше потрапив до гімалайської печери свого Гуру. В цій печері було чотири видатні особистості, котрі своєю духовною величчю можуть освітити небо, як би на ньому зникло Сонце. І ось, коли вони всі разом пообідали, то автор, як новоприбулий і шанобливо відданий великим святим людям, вирішив помити за всіма посуд, то Гуру зупинив його сказавши: "Куди ти пішов, сядь. У нас немає ні вищих, ні нижчих. Ми всі проявлення однієї суті. А ті свої звички, котрі ти унаслідував від суспільства, залиш там, звідки ти прийшов. Кожен сам помиє свою тарілку." Такі слова великого йога мені були як бальзам на душу. Для мене по цій ситуації було все зрозуміло. Істина дуже часто приховується у простих речах. Те, що мені було потрібно, я побачив.

Приходить час і ми приймаємо рішення. Все трапляється, але треба почекати. Від прийнятого рішення почалися зміни і закрутились невидимі внутрішні коліщатка-механізми наміру. Я чекав майже рік і це трапилось. Моя дікша трапилась. Мій Гуру торкнувся мене і зародилось нове. Все, що я знав, було залишено за дверима кімнати, в якій я прийняв дікшу.

До дікши я себе готував. Відкинув усе, що знаю, бо розумів – тільки в порожній глечик можна щось насправді налити, а я хотів бути наповненим, тому віддав себе в руки Господа і віддав себе в руки Гуру.

Перед дікшею я ніч не спав – повторював мантру на рудракші, прибираючи перешкоди, котрі може створити розум та его. Я звертався до Господа з наміром і щиро хотів бути провідником Його енергій, а не реалізатором власних амбіцій та бажань, адже гордий розум та его можуть створити дуже хитру пастку.

Текст 7. Зустріч з Гуру. Дікша.

Він вийшов з терміналу аеропорту швидко, ніби підліток (принаймні мені це так здалося). Щира посмішка, як Сонце, осяяла зустрічаючих, серед яких був і я. Всі ринулись до Бабаджі, щоб привітатись. Виглядало це дуже зворушливо. Бабаджі кожного благословляв, а я, як зазвичай, був останнім до кого б мали торкнутись руки гімалайського Махайогі. Але зі мною цього не трапилось – Бабаджі, можна сказати, втік від мене, попрямувавши в бік автомобіля. Всі отримали благословіння крім мене. Мене це не засмутило, хоча й було якесь дивне відчуття, яке не можу пояснити. Можливо, я ввійшов в поле цієї великої людини й мій стан почав змінюватись. Я був дуже близько біля Бабаджі, навіть встиг зблизька розгледіти взуття та чорне як смола волосся. Однак благословіння пройшло повз мене.

Разом з іншими я поїхав слідом за Бабаджі, туди де він мав прожити наступних 5-6 днів.

Попри тривалий переліт з пересадкою, Бабаджі, за декілька годин після прибуття вже сидів серед своїх учнів та інших присутніх. Кожен підходив до нього на пранам і отримував благословіння. Дійшла черга й до мене.

Бабаджі сидів у м’якому кріслі, я наблизився й схилившись торкнувся руками його ступнів. Несподівано, коли я був нахилений, Бабаджі два рази ляснув мене по спині між лопатками навпроти серця. Удари були вправні як у масажиста. Моє тіло спрацювало ніби пружина, я раптово випрямився й наші погляди зустрілись. Все було дуже швидко та за межами логіки. Бабаджі сидів, а я стояв на колінах, тому наші голови були на одному рівні. Ми дивились один в одного і ніхто не відводив погляд. Що це було, я не знаю. Воно так само природньо закінчилось як і почалось. В тому безмовному вгляданні я отримав багато. Оскільки все відбулось поза компетенцією розуму, то він, розум, не зміг потім нічого інтерпретувати – для нього це було за межами. Ніби нічого й не було, але було майже все що треба, якісь гігабайти інформації наповнили щось незриме в мені. Вкінці Бабаджі ледве помітно кивнув мені головою, я зрозумів, що все правильно.

Я сів на своє місце і коли для всіх бажаючих закінчився пранам, ми стали свідком особливої події. Бабаджі завмер, його голова опустилась на груди ніби як джаландхара бандха. У приміщенні, де ми всі знаходились, стало тихо, всі заспокоїлись і теж майже завмерли – панувала особлива атмосфера. Це тривало хвилин 15-20, поки Бабаджі перебував у такому стані.

Кожен день ми всі приходили до Бабаджі. Отримували благословіння. Хтось приймав дікшу. Хтось просто сидів біля вчителя. Деякі ставили йому запитання, вирішували свої духовні та життєві проблеми. А дехто просто ставив запитання (така природа людини – запитуватись). Бабаджі терпеливо і з великою повагою всім відповідав. В один з таких днів дікшу отримав і я.

Після дікши, ввечері я та інші знову мали зустріч з Гуруджи. Здається, що Баба навіть нічого й не говорив тоді – ми тільки разом посиділи. Коли Бабаджі уже збирався йти до себе в номер, всі встали і він, йдучи, кожного благословляв. Повз мене він просто пройшов. Це спантеличило мене, адже випадково пропустити мене він не міг. Вранці я прийняв дікшу, а увечері така ситуація. Я розцінив, це як завдання і прийнявся шукати.

Десь за годинку концентрації в мою свідомість почало пробиватися світло розуміння та усвідомлення. Насправді Гуру мене не пропустив, а благословив в такий спосіб, що з самого початку моєї подорожі як учня дав мені безцінний урок. Я зрозумів, що не слід чекати благословіння як манну з неба чи як пташенята у гнізді, відкривши дзьоби, чекають їжі від своїх батьків. Благословіння, як і все решта, мають просто трапитись. Також Гуру натякнув в такий спосіб, щоб я не прив'язувався до нього як до особистості та до оточення навколо нього, бо це може стати пасткою на моєму шляху. І я бачив потім багатьох, хто глибоко забуксував у цьому місці, адже любов до Гуру може легко перетворитись на липку прив'язаність, а оточення втягнути та накласти свій відбиток.

Після усвідомлення уроку мені стало дуже легко і радісно. Я відчув свободу, свій шлях і присутність Гуру.

Наступного дня я вже не чекав від учителя нічого – просто стояв, як одна безкінечність перед іншою, і не заважав нічому трапитись, або не трапитись. Було видно, що Гуру прочитав мої думки. І по тому, як Гуру мене благословив, я теж зрозумів, що він мені хотів сказати. Неймовірна гра між вчителем та учнем – без слів, виявляється, навіть зрозуміліша.

Текст 8. Гуру – це міст.

Як для нарождення нового життя потрібно двоє – мама і тато, так і для народження вищої природи теж потрібно двоє – учень і гуру. Ця містерія трапляється і зерно безсмертя падає в грунт та починає проростати. Мій Гуру завжди каже, що він лише міст для учня, по якому той може перейти на інший берег, і не треба створювати собі на мості місце для поклоніння чи відпочинку.

Таким самим мостом для мого Гуру був і його Гуру. Якось Бабаджі розповідав про свого Гуру таке: “Мій Гуруджи ніколи не дозволяв мені стояти довго поряд із собою. Навіть робив ще серйозніше. Коли я приходив до нього, то він казав, — Їж кичирі. Там є каструля, рис, готуй і їж кичирі. Їж. А тепер йди. Тарілку можеш не мити. — Так було багато разів. Одного разу я запитав, — Чому так відбувається? Я прийшов до гуру. Дай мені щось, навчи мене чогось! — а він, — Я тобі вже все дав – торкнувся тебе, йди. — І тоді я все зрозумів і не приходив до нього 11 років. Згодом на Велику Кумбха Меллу, під час мого омовіння в Гангу, мій Гуру вийшов з води та сказав, — А-а, крутий йог? Іди далі. — І увійшов назад у воду. І тоді я зрозумів – треба йти далі."

Стосунки між гуру та учнем завжди індивідуальні. Хоч у багатьох може й бути один гуру, однак у кожного свій шлях, тому і результати ніколи не є однаковими. Це обумовлено різними факторами: особливостями психіки, характеру, минулою кармою та багатьма іншими речами, але найголовніше - це намір і рішучість.

Бабаджі говорить: “Ми зустрілись в цьому житті, тому що в минулому теж зустрічались. Якби в минулому нічого не було, то не було б і в теперішньому.” Отже, ініціацію в гуру-дікшу будь-хто не отримують, бо випадковостей немає.

Якось я роздивлявся фотографії Гуру. Це були чорно-білі фото, зроблені коли він ще мандрував Гімалаями та ходив майже без одягу. Дивлячись на одне з фото, я впізнав Гуру зі свого сну (про цей сон я написав раніше), який снився мені майже п'ятнадцять років тому. Зріст, волосся, борода, фігура – все було таке ж як і уві сні. Я не можу збагнути розумом всього того, що відбувається, але мені й не потрібно, адже моє головне завдання тепер – це крутити педалі, бо крутити кермо я довірив своєму Гуру, благословінню та дікші.

Також варто сказати про те, що безсмертний гімалайський йогин про котрого я згадував у розмові зі своїм товаришем із товариства свідомості Крішни, і на кого реагувало моє серце, зв’язаний з моїм Гуру. Зі слів Гуруджи, він сотні разів зустрічався з тим великим Майстром, отримував від нього безцінні знання і практики та багато чого іншого зв’язує їх обох. Отже, мої відчуття були не на порожньому місці, за ними було щось приховане. В певний час мені стане все зрозуміло, але це не є так необхідно – я маю Гуру і все, що потрібно, прийде через нього.

Текст 9. Індія

Через два з половиною роки після гуру-дікши я потрапив до ашраму Гуру в Індії в місті Харідвар. Багато чого цікавого відбувалось в ашрамі. Можна, наприклад, довго розповідати про санскар і санкальп дікши, які зі мною там трапились, та все те, що з ними пов'язано. Але то вже треба писати окрему історію. А я хочу розповісти про останній день перебування Бабаджі в ашрамі.

Після святкування Гуру Пурніми Бабаджі збирався одразу поїхати, здається в Делі, у справах. Але залишився в ашрамі ще на 5 днів. Було багато учнів і не тільки, як індусів, так й іноземців. Щодня Бабаджі сидів зі всіма, інколи щось говорили, а інколи просто сиділи, але в основному до Бабаджі підходили за благословінням. Для багатьох індусів відвідати святу людину та отримати від неї благословіння – це майже як обряд (на зразок сповіді й причастя у християн перед Пасхою), тому багато хто фотографувався на пам'ять. Одні приходили, інші, виконавши намічене, йшли далі. В ашрамі та біля Бабаджі щодня було багатолюдно. Тому Бабаджі сказав, що поки будуть люди він буде в ашрамі.

Вся та кількість люду, що з'їхалась на Гуру Пурніму, адже це свято шанування гуру і святих людей, створювала певну атмосферу. Попри таку кількість людей ашрамовська їдальня годувала всіх безкоштовно. Були дні, що багатьом їсти приходилось на вулиці – до цього ашрам теж був готовий. Все було спокійно та організовано, а ще й присутність в ашрамі Бабаджі перетворювало це місце на прекрасну дева-локу (обитель богів). Атмосфера свободи та ніжних люблячих енергій Бабаджі магічно впливала на всіх. Звісно, хотілось, щоб Баба подовше залишався в ашрамі, але багато хто теж від'їжджав – людей ставало менше і, врешті-решт, прийшов час й для від'їзду Бабаджі.

В той день він сидів зі всіма, як зазвичай, але ми вже бачили рух, що свідчив про від'їзд. Більшість, я думаю, серцем відчували симптоми скорого прощання з Гуру. Щось подібне було описано в Шрімад-Бхагаватам стосовно Крішни, коли він від'їжджав з Двараки.

Бабаджі встав з крісла. Сказав усім дякую, і попрямував до автомобіля. Багато хто з учнів, а це в основному були вже не індуси, а іноземні учні, пішли на вулицю в надії продовжити момент перебування з Гуру. Бабаджі сидів в автомобілі, але до нього ще підходили учні, і через відкриті двері він продовжував благословляти. Я помітив, що у декого були навіть очі на мокрому місці. Але зрештою двері зачинились і машина поїхала. Був вечір, і Сонце, теж подібно Бабаджі, збиралось зачинити двері та поїхати за обрій до наступної зустрічі.

Коли Гуру поїхав, я відразу пішов до Гангу, трохи посидів на березі та вирішив не відкладати похід у дарк-рум. (Дарк-рум – це темні ретритні кімнати для практик медитації та самадхі. Дозвіл на перебування в дарк-рум Бабаджі мені дав раніше.)

Без Гуру в ашрамі стало пусто, тому крім практик мене нічого вже не приваблювало. Через годинку-дві я був у дарк-рум і приготувався робити аскезу.

В темній кімнаті я пробув дві ночі та два дні. Про моє перебування там, так само як і про санскар та санкальп дікші, треба писати окрему історією, тому обмежусь тільки самим фактом наявності такої події.

Після дарк-рум залишалось до відльоту з Індії ще шість днів. Разом зі своїми друзями-попутчиками ми витратили цей час на відвідування святих місць Харідвару. Ми були на гхаті Хар Кі Паурі – це місце де Вішну пролив одну із крапель Амріти (нектару безсмертя). Відвідали Мая Деві темпл (шакті-пітх, місце де впав пупок і серце Сіти – дружини Господа Шиви). А Дакшешвар Махадев темпл виявляється знаходиться в півтора кілометра від нашого ашраму, тому туди ми часто ходили. Це місце, де Праджапаті Дакша робив відому вогняну яджну і де Сіта принесла себе в жертву, там знаходяться два храми, це дуже особливе місце. Також неподалік від цього місця є ашрам та храм-усипальниця відомої сучасної святої Анандамаї Ма, все там збудовано з білого мармуру. Ще є Манса Деві та Чанда Деві темли та багато інших місць, але потрапити туди ми вже не встигли. В Харідварі якраз проходило релігійне свято фестиваль і пересування містом було ускладнене – у двохсот тисячному Харідварі знаходилось більш як три мільйони паломників, заїхати та виїхати з міста теж було дуже складно.

Громадський транспорт (автобуси) були відсутні на період фестивалю, а приватні таксі відмовлялись везти нас в Делі. Кажуть, що Господь Шива не хотів нас відпускати з Харідвару, хотів, щоб ми залишились. Ми б з радістю ще залишились надовше, але в авіакомпаній свої закони та правила, тому ми попросили благословіння у Шиви, Матері Індії та подумки у Гурудева на успішне повернення додому.

Ми дісталися до аеропорту за годину-півтори до початку реєстрації на рейс. Отже, все було гаразд, хоча на дорогу з Харідвару в Делійський аеропорт ми витратили 15 годин. Зазвичай цю відстань, трохи більше ніж 200 кілометрів, таксисти долають за 4-5 годин.

Ми успішно прилетіли додому. Я одразу ж включився в роботу.

Кожен по-своєму сприймає Індію, її культуру та особливості. Для мене Індія стала другим домом. Я житель села, тому особливого комфорту мені не потрібно, навіть славнозвісний індійський бруд мене не турбував, чи то я був там де його мало, чи не помічав, чи може просто не за тим приїхав. Індія прийняла мене як сина і я також прийняв Індію. Щодня з даху ашраму я дивився на Гімалаї та просив їхнього благословіння. Індійці були дуже привітні та щирі, намагались при нагоді допомогти не просячи нічого взамін. В Індії мені було просто.

Текст 10. Сонце, Гуру, шлях до себе

Все найкраще, що може бути в житті, трапляється між вчителем та учнем.
Це буде на найвищому рівні й про тих двох не можна нічого сказати.
Пайлот Бабаджі (Кундаліні)

Це трапилось на другий тиждень після мого приїзду з Індії. Я повертався ввечері додому і коли вийшов з маршрутки, то якраз було видно, як Сонце готується до завершення своїх справ. Я зупинився і дивився на Сонце. Я часто, ще з самого дитинства дивлюсь на захід Сонця. Для мене це особлива точка, адже й моя поява у цей світ була, коли Сонце готувалось перейти на інший бік та стати невидимим.

Я стояв і дивився на захід Сонця. В голові в такі моменти завжди щось вмикається. Так було й цього разу, але мені стало сумно – Сонце зараз піде і до завтра я його не побачу. Воно навіть смішно таке відчувати, але я переживав ці відчуття. Щось мені воно нагадувало. Я зрозумів: як Сонце збиралось зачинити двері та поїхати за обрій до наступної зустрічі, так само від'їжджав з ашраму й Гуруджи.

Тоді, глибше вдивившись в себе я зрозумів – насправді я сумував за собою, а не за Сонцем, я переживав відчуття розставання і розлуки за самим собою. Я бачив Сонце, я бачив Гуруджи, але це все в мені. Сонце, Господь, Садгуру – це все в мені. І я можу бути де завжди Сонце, де Гуру нікуди вже не треба від'їжджати. Це все в моїх силах.

Від Гуру я чув такі слова: "Коли я став вашим Гуру, я став зв'язаним. Але я хочу бути вільним. Ваша свобода – це моя свобода. Це чекає на вас. Садгуру чекає на вас. Він чекає, щоб танцювати, сміятися, святкувати, бо ваша реалізація – це його танець, його свобода. Ваша Самість – це його Самість."

Гуру – це Сонце, що освітлює шлях. Присутність реалізованого Гуру в житті людини – велика вдача, що є можливою, як результат благословіння, хорошої карми та справжнього наміру. Але Гуру не є кінцевою ціллю. Не треба намагатися зробити Гуру своєю власністю, також не треба ставати рабом Гуру. Справжній Гуру ніколи не дозволить, щоб любов переросла в залежність, а потім у прив'язаність. Зв'язок між Гуру та учнем не переривається навіть після смерті, це прекрасні стосунки, що наповнені любов'ю, яка нічого не вимагає. Все, що має трапитись – станеться в потрібний час, не треба насильно притягувати події. Любов Гуру величезна і досконала. Його благословіння і захист вбережуть від помилок та небезпек. Можна завжди звернутись до Гуру і він неодмінно допоможе. Але щоб насправді зустрітись з Гуру, необхідно йти всередину себе, а не до того місця, де він знаходиться фізично. Справжня зустріч можлива тільки всередині. Коли зовнішнє і внутрішнє зустрічаються, то ми самі стаємо шляхом, по якому йдемо.

Все це я пізнав і зрозумів зі свого шляху, по якому йду. Я йду вперед і новий день – це рух, що виявляє моє життя, свідком котрого завжди буде мій Гуру. Прийде час і танок свободи ніхто не зупинить. Все уже дуже довго чекало на це. І воно може бути будь-коли, навіть зараз. Я зрозумів це будучи в дарк-рум – все уже трапилось. Не важливо, в майбутньому чи в минулому – це уже трапилось, просто треба дочекатись, коли час змінить декорації. І це велике очікування ми теж будемо святкувати, сміятись і танцювати.