Я взяв з собою людей з Баґешвара і відправився на свято Кумбха Мела. Шановний Крішначандра Гірі все організував. З нами був Кхемчандра і Тарадатта Шастрі. Ми приїхали у Праяґ і отаборилися серед нагів. На ярмарок з'їхалися тисячі йогів та відлюдників.

Мешканці Баґешвара стали шукати справжніх святих. Я брав їх з собою і зі всіма знайомив. Вони радісно здійснювали омовіння, припадали до ніг святих відлюдників. Там були різні відлюдники. Хтось вже багато років сидів, не опускаючи рук, хтось стояв у воді. Хтось був увесь обмазаний попелом, а хтось сидів на дорогоцінному троні зі срібла та золота і вимовляв проповіді.

Кожен з них намагався довести власну точку зору і кожен робив це по-своєму. Я залишив мешканців Баґешвара для того, щоб вони краще познайомилися з цими відлюдниками. Вони зайнялися цим з великим ентузіазмом, переходячи з палатки в палатку, уважно слухали їхні проповіді. Там зібрався великий натовп. Тисячі людей, забувши про ворожнечу і відмінності, зібралися в одному місці, щоб наблизитися до святих відлюдників, щоб послухати настанови, щоб встати на шлях духовності.

Саме тут можна зрозуміти, що є істина, а що – ілюзія. Тут ви можете знайти все, але прийдеться пошукати. Кожні дванадцять років Кумбха Мела проходить почергово в Праязі, Харідварі, Насіку та Уджайні. Це той випадок, який дає людині можливість вивчити невидимий, тонкий світ. Але тут ви зіштовхнетеся зі всіма тими ж проблемами, які існують в людському суспільстві.

Якось я взяв з собою Біру, матір Кішана, Тарадатту Шастрі та інших жінок, і відправився разом з ними в табір Бхагван Рама Авадхут Агхорешвара. Він був прославленим святим з Бенареса. Навколо нього зібрався величезний натовп, але коли він почув про моє прибуття, то покликав мене всередину. Ми провели у бесіді з ним декілька годин. Всі мої друзі отримали у нього благословіння і прасад. Бхагван Рам Авадхут – це просвітлена людина. Йому на його духовному шляху завжди допомагав Баба Кіна Рам у своїй безкінечній милості.

Як тільки ми вийшли з шатра, перед нами з’явився божевільний, який в екстазі розкачувався з боку в бік. Інколи він притулявся до стін чи дверей, інколи піднімав з землі жмені піску і втирав їх у своє брудне тіло, інколи рвав на собі й без того пошарпаний одяг. Я продовжував спостерігати за цим видовищем, а мої друзі стали подалі. Я прикликав до себе Біру та Чампу. Почувши цей заклик, підійшли й решта. Я кинувся до божевільного і схопив його. Він почав мене кусати, дряпатися, щоб вирватися з мого полону. Я велів Біру і Чампі допомогти мені та сказав: “Це і є Кіна Рам, людина надзвичайної сили та здібностей! Своє власне тіло він покинув вже декілька сотень ротів тому. Але він завжди приходить на Кумбха Мелу. Саме завдяки йому сьогодні Бхагван Рам Авадхут і досяг таких висот. Але можливо Бхагван Рам Авадхут не знає, що Баба Кіна Рам тут. Я повинен йому повідомити.”

Після цих слів божевільний Баба, розсміявшись, сказав: “Ей! Не роби цього! Нікому нічого не кажи! Не вплутуй мене у справи цього світу! Дозволь мені йти своїм шляхом вільно, подібно до того, як вільно течуть ріки. Адже я можу бачити світло навіть в найнепрогляднішій темряві та чути голоси в повному мовчані. Ти дізнався вже багато, і у тебе є бажання – дізнатися ще більше, але недобре мати багато бажань. Добре, скажу, я є дійсно Кіна Рам.”

Баба йшов разом з нами, ми хотіли відвести його в табір, але він неочікувано розчинився в повітрі. Всі дуже засмутилися. Я розповів своїм друзям про Кіна Рама. Моя розповідь їх по-справжньому вразила, особливо, коли я розповів їм, що Кіна Рам давно покинув фізичне тіло, а це – тіло створене ним.

Я разом зі своїми друзями повернувся до табору, дорогою ми побачилися з Карапантрі Джи, Сварупанандою, Лагхуманом і Брахмачарі Джи. Мої друзі дещо відпочили та пішли слухати проповідь Махамандалешвара Балакрішни Яті. Я ж втік у Всеіндійську Організацію Садху, де виголошувала промову прем'єр-міністр нашої країни, Індіра Ганді. Святі відлюдники благословили її. За деякий час до цього я отримав від Баби Матхурдаса інформацію про те, що ситуація в країні скоро зміниться, і далеко не у кращий бік. Нагадую, що Баба Матхурдас був пандитом Джавахарлалом Неру, прем'єр-міністром Індії та батьком Індіри Ганді. Я був зобов'язаний повідомити про це, і написав, на ім'я Індіри Ганді, листа, де виклав отриману інформацію. Коли я повернувся до свого табору, то майже відразу побачив Аватар Бабу. Аватар Баба не став сідати, а уважно за всіма спостерігав. Потім він велів мені взяти гроші в Кішана. У Кішана було сімсот рупій, які я і передав Аватар Бабі, після чого він пішов. Я ж пояснив своїм друзям, що це був Аватар Баба, який є учителем мого Гуру.

Наступного дня проходила церемонія Головного омовіння на Кумбха Мелі. Я взяв всіх своїх друзів і відправився на місце злиття річок. Ми прийшли туди о другій годині ночі, а о четвертій – здійснили омовіння. Коли я після омовіння хотів змінити одяг, до мене підійшов дуже високий відлюдник і став просити, щоб я віддав йому свою накидку. Я мовчки протягнув накидку йому. Він повісив свій одяг мені на плече і пішов. Я дивився йому вслід. У світлі ламп було добре видно, як він йшов. Я побачив, як на шляху до нього приєдналися ще два відлюдники. Потім вони розчинилися в натовпі. Коли ми стали повертатися, то заблукали. Блукали до шести ранку, коли ми наблизилися до табору з іншого боку. Там Ганг вийшов з берегів і затік всередину палаток. Люди, зібравши свої речі, втікали звідти. Було ще темно і дуже холодно. Дощ посилився, а через дощ люди злякалися, що річка знесе обидва мости. Почалася панка.

І ось серед цієї паніки я чую голос: “Дай мені дві рупії!” Я зупинився і побачив перед собою Гурудева. Я доторкнувся до його ніг і дав йому дві рупії. Він взяв мене з собою і пішов вперед. Дорогою він розповів мені, що та людина, яка взяла у мене накидку, Був Махаватар Баба. Один з тих, хто приєднався до нього, був Ганда Баба, а інший – він сам. Біля Джунарарху Гурудев мене покинув.

Я повернувся у свій табір, трішки відпочив, а потім пішов дивитися на те, як проводять омовіння наги, на церемонію Шахі-ятра. Через бруд, який був повсюди, проводити церемонію було нелегко. Але навіть в таких умовах, це була дуже видовищна церемонія, на яку варто було подивитися. Я теж брав у ній участь, то просуваючись вперед колони, то відходячи назад. Всі учасники церемонії висловлювали мені свою повагу, а мої друзі з Баґешвара спостерігали за тим, що відбувалося, з боку. Через деякий час я теж встав в стороні, і тоді побачив високого відлюдника, який взяв у мене напередодні накидку. Це був Махаватар Баба. Я підбіг до нього. Він посміхнувся. Коли я наблизився, то його обличчя здалося мені знайомим. Він поклав мені на голову долоню, благословив і пішов.

Я знову приєднався до процесії. Бруду ставало все більше, бо вода прибувала. Але наш табір був чистим і сухим. Через помилку Кхемчандра Агравала наші жінки три дні постилися і зовсім нічого не їли. Коли я дізнався про це, то приніс для них освячені солодощі, а потім повів їх святими місцями, які були розміщені неподалік, познайомив їх з Пахарі Бабою та Бал Йогі, з Анандамаї Ма. Всі жінки отримали в Анандамаї Ма благословення.

Потім ми відправилися до шатра, де Лакшман Брахмачарі проводив яг’ю. Перед шатром ми побачили Ганда Бабу в порваному та брудному одязі. Я кинувся до нього в обійми. Всі поклонилися йому в ноги та отримали його благословення. Від Біри та Чампи Ганда Баба прийняв в дар по рупії з чвертю, а отримавши ці гроші, він втік від нас, не оглядаючись. Коли ми повернулися в табір, то виявили, що пропав наш кухар. Ми стали шукати його серед палаток і шатер, але не знайшли. Його дружина плакала. Я її втішив, сказав, що скоро її чоловік знайдеться. Я все ще бесідував з нею, коли прийшов Ганда Баб, тримаючи за руку кухаря. Цього разу Ганда Баба був одягнений в чистий одяг. Я посадив його поруч з собою і він поїв разом з нами каші. Вночі він пішов. Я вже виконав все те, що хотів зробити під час Кумбха Мели. Мені також пора було йти.

Єдиний спосіб досягнути своїх цілей в житті, коли ви борсаєтеся в океані почуттів та емоцій, це – пізнати божественне, осягнути самого себе, а також спілкуватися з просвітленими людьми. В нашому фізичному тілі, подібному світильнику, горить світло життя. Бог може запалити та погасити цей світильник в будь-який момент.

На світанку я здійснив омовіння та всі свої звичайні ритуали, а потім попрощався зі всіма й відправився назад в Баґешвар. Дорогою я зупинився в Лакхнау в домі пані Тари Агравал. Туди прийшли також Ай.Пі. Гупта, Анупама, тантрик Джитендра, Бхартій Джи. Прийшов Головний Міністр штату, пан Нараян Датта Тіварі та Міністр Гірського Розвитку, пан Бхандарі. З Канпура приїхала моя учениця, Вімла. Я провів кілька днів в Лакхнау, а потім відправився в Найніталь.

Наш світ подібний океану. В ньому кожна людина мріє причалити до тихої гавані. Але це може вийти лише у того, в кого є корабель, човен чи інший плавучий засіб. Я зміг причалити до берега, бо в мене, фігурально висловлюючись, був човен. Тобто у мене було знання про йогу та духовна допомога гуру. І навіть не дивлячись на це, хвилі життєвого океану шпурляли мій човен зі сторони в сторону. Але тепер це – просто історія мого життя, яку я дбайливо зберігаю. Я впевнено йшов духовним шляхом, надівши помаранчевий одяг. Був час, коли цей монаший наряд здавався мені обмеженням, ніби мене вільну птаху посадили у клітку. Коли я одягнув помаранчевий одяг і вийшов у великий світ, то виявив всю глибину своєї самотності в ньому. Ті люди, які, здавалося, поважали мене вчора, сьогодні не впізнавали мене. Я почав вести життя незалежне від людей. Тепер і розкішний особняк неподалік від Найніталя, і яблуневий сад, і японська машина, яка чекала мене в гаражі, все це залишилося в минулому. В той час я був гарним молодиком, який любив блукати вуличками Найніталя, а після того, як я став відлюдником, через багато років, я знову повернувся туди. Я зупинився там всього на декілька днів, а потім відправився в Харідвар. Саме тоді там знаходився директор і кінорежисер, Нареш Кумар. Він прийшов побачитися зі мною. Потім прийшли Рамаян Тіварі та Нана Палсікар. Вони провели зі мною якийсь час, але мені не подобалася атмосфера в цьому місті. Я знову поїхав в Найніталь.

Деякий час я провів там з Гудду і Рагхавендрою Сінхом. Я зробив своїм домом одну з кімнат в готелі “Алка” і намагався там знайти відповіді на заплутані запитання, які пропонувало мені життя.

Час нікого не чекає. Він йде безперервним потоком днів. Незабаром в Найніталь приїхав принц князівства Салемпур, зі своєю матір'ю і сестрами. Я подивився на своє майбутнє внутрішнім поглядом і побачив, який я одинокий. Увесь світ йшов своїм власним шляхом, а я – своїм власним. Багато хотіли йти разом зі мною, але вони покидали мене на півдорозі. Ніхто не хотів пройти зі мною до кінця.

Я міг благословити всіх цих людей. Міг надихнути їх ідеалами любові. Але моя любов вже розчинилася у мені самому. Так, я любив свою внутрішню сутність. Раніше, коли я молив про любов, то отримував навзаєм одну лише ненависть і зневагу. Але відтоді, як я наблизився до Бога, Любов стала супроводжувати мене скрізь. Тепер я хотів віддати свою любов людям. Я хотів, щоб натхнені моєю любов’ю люди наблизилися до співчуття та істини, залишивши в минулому, як непотрібне лушпиння, свою впертість та егоїзм.

Я мріяв донести до людей послання любові та гуманізму, але побачив зовсім іншу природу любові. Людська любов наряджалася в різнокольоровий одяг егоїзму, релігії, касти та суспільних інтересів. Хтось кричав про чистоту індуїзму, інші захищали чистоту ісламу. Дехто говорив, що тільки християнство може нас всіх врятувати. Всі хотіли зачинити Бога у своїй пильній шафі. І все це було схоже на торгівлю. Якщо це – божественна любов, то, що ж таке любов мирська? Ніколи не могли мене зв’язати ці мирські ланцюги!

Я прожив деякий час в Найніталі, а потім відправився в бік льодовика Піндарі. Декілька днів прожив в Баґешварі. Там я тільки й робив, що постійно вислуховував різні скарги. Потім я пішов далі через Бхарарі. Позаду я залишив всю свою історію, попереду була моя улюблена печера в Гімалаях, а посередині йшов я сам. Я думав, що залишив позаду людський соціум і надіявся зустріти у своєму майбутньому святих відлюдників. Я знав обидва ці світи.. Обидва ці світи приваблювали мене, але я вийшов за межі обох цих світів. Я обірвав обидві ці нитки.

Дорогою був дім Дханна Деві та Шер Сінха. Я зайшов до них в гості. Побачивши мене, вони дуже зраділи. Декілька годин я радував їх своєю присутністю, а потім відправився далі. Я йшов вперед і вперед, одинокий мандрівник в Гімалаях. Гімалаї стали супутником мого життя, стали моїм маяком, моїм вчителем. Гімалаї були для мене всім.

Наступного дня я прийшов у село Кхаті, в якому проживало двадцять вісім сімей. За цим селом лежав знайомий мені льодовик. В селі жили Ратна Сінх, Чанчал Сінх і Мангал Сінх. Тут всі люди були наближені до Бога. Вони постійно служили відлюдникам, які приходили в ці священні місця. Ці люди живуть своїм власним життям в злагоді з природою, подалі від основних традицій людства. Ця місцевість сама по собі є втіленням історії та давньої культури. Люди, які живуть тут, вважають себе нащадками наших історичних епосів і переказів. Хоча ці люди нічого не знають ні про виробництво пшениці, ні про рис, ні про бобові, але вони вражають нас своєю культурною спадщиною. Вони не знайомі з підступністю, брехнею та обманом. Вони постійно спілкуються з відлюдниками, і духовні знання приходять до них без жодних зусиль з їхнього боку. Моє перебування в цих місцях послугувало подальшому прогресу.

Ці горці зараз стали більше освіченими. Вони тепер знають, як вирощувати пшеницю, рис і бобові, знають, як одягатися. Вони побудували пошту, будують нову вулицю. Не дивлячись на те, що сучасне життя стукає в їхні двері, вони залишаються щирими та співчутливими людьми. Гості для них подібні богам.

Цього разу я прийшов в Гімалаї, маючи намір тут, серед снігів, перебувати у стані самадхі протягом п'яти місяців. Моє тіло залишиться в заваленій снігом печері, а сам я створивши для себе інше тіло, буду мандрувати іншими світами. Цю свою думку я озвучив перед мешканцями Кхаті. Я також хотів побудувати в Піндарі храм, як і просила в мене Деві. Я скликав особливе зібрання, на яке запросив всіх членів селянської ради та всіх впливових людей цієї місцевості. На цьому зібрані всі одноголосно вирішили допомогти мені у зведені раму. Але ці люди не хотіли, щоб я перебував в стані самадхі так довго, тобто п'ять місяців, бо боялися, що, коли вони повернуться за мною, мене вже не буде в живих.

Бо за кілька років до моєї появи сюди прийшов відлюдник Сарвешварананда, який перебував у стані самаді цілий місяць. Люди зачинили його в печері, а коли повернулися за ним, він все ще не вийшов зі свого стану. Люди побачили, що у нього згнила частина однієї ноги. Вони перенесли відлюдника в Кхаті, робили йому тривалий масаж ноги та потім він видужав і знову зміг ходити. Його помилка була в тому, що на місці самадхі залишалася сіль, через це виникли проблеми з ногою. Люди стали мене просити, щоб я знаходився у стані самадхі не п'ять місяців, а всього один, і я погодився. Неподалік від льодовика для мене облаштували невелику печеру.

Поки для мене облаштовували печеру, я вирішив сходити в Сундардхангу і в Деві Кунд. Разом з вчителем Діван Сіном Дану і пастухом я прийшов в Джейтулі. Сундардханга була останнім селом на нашому шляху, яке розміщене на висоті одинадцяти тисяч фунтів. Його ще називають печера Деві. Коли я прийшов туди, то побачив, що там вже розмістилася група дівчат з Бомбею. Вони були членами клубу любителів альпінізму. Вони за три дні дійшли до печери Деві з Джатейлі, і це сходження далося їм з великими труднощами. Вони дивувалися, як ми могли дістатися до місця всього за один день. Крім того, я завжди мандрую майже повністю без одягу, тільки в набедренику. Коли я приходжу в якийсь населений пункт, то накидаю на себе накидку. На цій висоті в горах стояв страшних холод. Люди тремтіли від холоду навіть в хутряному одязі. Я ж, майже повністю роздягнений, зовсім не відчував холоду та увесь час весело посміхався.

Лідерами групи дівчат-альпіністів були Фіроза Ірана та Лаліта. Вони, а також Міна Нандіні, Сушма Павар, інші дівчата, а також їхні провідники шерпи, наполягали, щоб ніч я провів разом з ними. Я прийняв їхню пропозицію, а на світанку відправився у бік Деві Кунда, який знаходився на вершині Бхануматі. Дівчата також готовились до сходження на вершину Тхаркот. Я ж почав сходження разом з Діван Сінхом і під керівництвом пастуха. За три години ми дісталися до висоти у вісімнадцять тисяч фунтів. Сніг був рихлий, і де-не-де я провалювався по пояс. Я декілька разів порізався об лід, адже на мені не було ні одягу, ні взуття. Ми досягнули того місця, де за нашими розрахунками, повинен був знаходитися Деві Кунд, озеро, яке було повністю сховане під шаром снігу. Я ліг на землю, приклав до неї вухо, надіючись вловити шум води.

Раптом я побачив, що над нами стали кружляти дві пташечки дуже красивого золотистого кольору. Якийсь час вони кружляли над нами, а потім опустилися на сніг неподалік від нас. Ми попрямували за пташечками, які збуджено цвірінькали.  Я взяв у Діван Сінха кокосовий горіх, шматок тростинового цукру і поклав їх перед пташечками. Пташки взяли цукор і полетіли. Я порадив копати сніг саме в тому місці, де вони сиділи. Як тільки ми розбили льодяну кірку, з’явилася вода. Ми п'ять разів здійснили омовіння,  потім розбили кокосовий горіх і поклали його шматки та цукор на сніг, як символічне підношення. Потім ми відправилися в Бхейрав Кунд, а після цього повернулися в табір. Дівчата були все ще там. До них приєдналася жінка-лікар з Гуджарата. Дівчата стали наполягати, щоб лікарка обробила мої порізи, боячись, що у мене почнеться зараження крові. Я посміявся над їхньою наївністю. Потім я взяв попіл і втер його в рани. Я сказав: “Це для мене – найкращі ліки. Гімалаї ніколи не зможуть завдати мені шкоди, і тим більше вбити мене. Адже вони – мій найближчий друг.”

Звідти ми втрьох – я, вчитель і пастух відправилися в Сундардхангу. Наступного дня, подолавши декілька засніжених піків, ми дісталися до місця, звідки починається сходження на вершину Мейктолі. На схилі Пвалі Двар було багато льодовиків. На Сонці це видовище було воістину достойне захоплення. Між вершинами Мейктолі та Пвалі Двар саме в тому році виникло велике природне озеро. Здавалося, що якийсь штучний каменеріз виклав його береги акуратно витесаними каменями. Озеро було чудової круглої форми, а вода в ньому була синя-синя. Це озеро розміщувалося на висоті п'ятнадцять тисяч фунтів, оточене сніжними горами, які відображалися в ньому. Вони ніби запитували: чи є в цьому світі щось більш прекрасне?  Незадовго до описаних подій там не було нічого, крім снігу, але саме в тому році природа створила чудо і з’явилося озеро.

Неподалік від цього місця, на березі озера, розмістилася табором група японських альпіністів. Вони за сорок днів здійснили неймовірно тяжке сходження на гору Мейктолі, і того вечора збиралися повертатися. З ними був офіцер, капітан Віктор Деніел. Він мені сказав, що не знає, як покликати тих членів групи, які все ще були нагорі. Я подумав, що можна зв'язатися з ними по рації, але на цю пропозицію капітан відповів, що через погану погоду з альпіністами ніяк не вдається встановити зв’язок. Починався снігопад і тому капітан був занепокоєний. Я велів йому чекати, а сам швидко піднявся в гору. Нагорі погода була хороша, а небо чистим.

П'ятеро японців, яких я там зустрів, вже вклали свої речі та збиралися йти, але побачивши мене, вони покидали спорядження і втупилися на мене. Вони про щось жваво перемовлялися. Вони дістали фотоапарати та почали мене фотографувати. Я довго сидів на льодяній глибі, а потім розтягнувся на ній в увесь ріст. Поступово місцевість стало заволікати туманом. Тоді я встав і пішов, а японці за мною. Вони спускалися на мотузках і тросах, я ж спускався вниз без будь-якого спорядження. Коли вони дісталися табору “Сі-3”, то зупинилися там і почали встановлювати палатки.  Я пішов далі. Незабаром я розповів капітану Віктору Деніелю, що його товариші дісталися вже табору “Сі-3” і через деяких час повернуться.  Близько через сім годин всі японці по одному спустилися до нас. Капітан пішов вперед вітати їх, я теж супроводжував капітана. Капітан надів їм на шиї квіткові гірлянди та привітав з перемогою. Японці були дуже щасливі, але разом з тим, дивилися на мене здивованими очима. Вони щось обговорювали, поглядаючи на мене. Я ж тільки підсміювався. Вони сказали капітану, що я був нагорі разом з ними. Капітан заперечив, що я був разом з ним і його товаришами та нікуди не відлучався з самого ранку. Але японці не погоджувалися, стверджуючи, що я був з ними нагорі. Адже вони навіть сфотографували мене. Вони говорили, що я дійшов з ними до табору “Сі-3”, а потім зник.

Я розвіяв сумніви обох сторін, сказав, що знаходився у двох місцях одночасно. Ці люди були членами японської асоціації альпіністів. Головним в їхній групі був Хітоші Кукурікі. Були ще Кесукі Накаї, Марахірономура, Йосіхірі Сасамато та Йосі Такаші. Ми провели разом цілу ніч у цьому таборі біля підніжжя гори. Наступного дня повернулися в Кхаті, де японці відпочивали від сходження ще декілька днів. Потім вони поїхали до себе на батьківщину.

Пізніше, Кесукі Накаї приїхав у Кхаті зі знімальною групою. Він провів поруч зі мною три місяці та зняв про цей період документальний фільм. Потім я занурився у стан самадхі та вийшов з нього через три дні. За цей час Кесукі Накаї закінчив роботу над фільмом і написав книгу японською мовою під назвою “Гімалайський йог”. Він ходив разом зі мною в Бадрінатх, зустрічався з Анандамаї Ма, а потім повернувся у свою країну, отримавши у мене благословіння на успіх.

У Кхаті ми перейменували Накаї на індійський манір. Ми дали йому ім'я Нейнсінх. У Дівана Сінха він навчився добре говорити на хінді.

Гімалаї завжди були тим місцем, де відчувається присутність божественних сил, де мешкають дивовижні істоти. Звичайна людина пишається своїми навіть найнезначнішими досягненнями, але вона забуває про те, що якби природа не була на її боці та не допомогла б їй, вона б нічого не змогла досягнути. Якби вона хоча б один раз зрозуміла, які дивовижні вистави ставить для нас природа, який вона великий режисер, то вона вже ніколи не зможе хвалитися своїми досягненнями.

Гімалаї – це не тільки казково красиве місце, але і та земля, де дійсно мешкають боги та просвітлені. Будь-яка людина, яка приїде сюди та буде медитувати насамоті, отримає дивовижний, надприродний досвід. В Піндарі можна часто почути, як грають на традиційних музичних інструментах. Цю музику можна почути, коли ви приходите в Піндарі на світанку.

Але де б не була людина і що б вона не робила, їй хочеться похвалитися своїм розумом. І мені неймовірно шкода, що в наш час всі хоч трохи освічені люди, приїжджаючи сюди, своїми думками, словами та поведінкою розбещують наївні душ горців. Вони гублять Гімалаї. Люди почали вирубувати ліси, перекривати течії річок. Літаки та інші літальні апарати порушують священну атмосферу Гімалаїв. Не випадково Гімалайські гори тепер пов'язують із загрозою тероризму. Гімалаї, захищаючись, показують свій грізний лик. Ті самі Гімалаї, які раніше можна було називати “ті, що дарують життя”, тепер його відбирають. Але люди не розуміють істинного значення подій, що відбуваються.

В Піндарі випало досить багато снігу, тому будівництво храму та облаштування печери уявлялось на той момент справою зовсім неможливою. Я вирішив помандрувати по іншим долинам. Я, пообіцявши повернутися, відправився дорогою між вершинами Бальджурія та Пвалі Двар у бік Сундардхангі.

Там я затримався на деяких час і побачив ліліпутів крихітного зросту. Сотні ліліпутів гралися в снігу. За виглядом вони нічим не відрізнялися від звичайних дітей, але були маленькими, як ляльки. На висоті у вісімнадцять тисяч футів вони будували зі шматків льоду будівлі, схожі на людські помешкання. Серед них були чоловіки та жінки. Вони розмовляли між собою. Вони оточили мене зі всіх сторін. Спочатку я їх розглядав, а потім став допомагати їм в будівництві льодяного дому. Тоді вони дуже зраділи та почали зі мною гратися. Я розумів їхню мову. Вони також розуміли мене. Коли я захотів до них доторкнутися, вони влізли мені на плечі та спину і почали там стрибати. Я встав і вони  з криками розбіглися в боки. Я зламав сніговий дім, який будував, і став будувати новий дім круглої форми. Дивлячись на мене, вони стали робити теж саме. Потім вони схопили мене за руки та швидко потягнули  за собою. Перед нами було озеро, а на березі озера стояло багато снігових будиночків. В озері пустували інші ліліпути.

Там я і лишив своїх нових друзів, а сам подолав льодовик і виявився на березі річки Ріши Ганга. Через два дні я зустрів там Рам Лала Махараджа. Разом ми дійшли до села Джоші, а потім через Тапован дійшли до Джошіматха. Дорогою ми бесідували про сучасні форми йоги. Потім ми автобусом поїхали до Харідвару, а звідти в Хальдвані та Альмору.

Альмора – це місце, яке прославилося своєю природною красою в самому серці Курманчала. Це – давнє місто, на вулицях якого залишили свій слід багато правителів. Повітря там просякнуте святістю відлюдників. Це місто давно вже перетворилося в центр паломництва.

Я зупинився при храмові Калі в Качхар Деві. Зі мною був і Рам Лал Махарадж. Звідси Гімалаї здавалися особливо прекрасними. Альмора – це теж частина Гімалаїв. Храм Калі розміщений на висоті в сім тисяч футів. Минуло зовсім трохи часу і з міста стали приходити люди, зустрітися зі мною. Приїхали впливові люди: окружний суддя, полковник Тхапа, громадянський хірург Агравал, вчителі, їхні друзі та домочадці.

Попереднє < Зміст > Читати далі

Ещё одной из причин моей поездки на Кумбхамелу было выполнить последнее обязательство ученика – пожить с Гуру в его ашраме.

За пару месяцев до Кумбхамелы Гуру опять явился во сне. Мы стояли с ним на небольшой площадке 1,5 х 2,5 метров на высоте 3 этажей в виде балкона, но без перил, около нас стояло пару человек, а внизу по улице шли люди, как на параде. Потом, наяву, я увидел это шествие в Уджайне. Гуру обнял меня, а я беспокоясь чтобы мы не упали, незаметно голеностопом зацепился за выступ на балконе. Что-то произошло. Гуру что-то говорил, но я не могу объяснить, хотя тогда было понятно. Потом я с балкона зашёл в комнату, где за большим круглым столом сидело с десяток женщин в сари, цвета саньяси и они мне сказали, примерно так: "…мол то, что говорит Бабаджи это все так, но вот сейчас подойдёт какая-то их Мата и она расскажет как все правильно делать". Я про себя усмехнулся, но вежливо ответил: "Ну что ж, пускай расскажет". На этом сон закончился. На Кумбхамеле я слышал разные интерпретации учения моего Гуру от разных учеников: магов, черных магов, учеников желающих сидхи или славы, адвайтистов, и тех, кто хотел заработать на имени Гуру, и просто ведических туристов, ну и вели они себя соответственно. Вначале меня это затрагивало: "Неужели Бабаджи этого не видит?" А потом с очередным прозрением я просил прощения у Гуру, мы – Одно Целое.

Между учеником и Гуру нет посредников. Подобно Солнцу, Гуру светит для всех, не разделяя на хороших и плохих. "Вы не Будда, не Христос, Вы великая личность и у каждого из вас свой путь, а Гуру лишь мост" – говорит Пайлота Баба, мой Гурудев. Гуру, как и внешний мир – это отражение собственного "Я", нельзя изменить отражение не изменив "Я". Поэтому, те, кто сексуально озабочен видят таким и Гуру, те, кто хочет исполнения желаний видят в нем Божество для поклонения, ну а те, кто видят во всем Одно, воспринимают Гуру как "Я". Каждый получает то, что действительно хочет.

Я не помню, что когда-нибудь Гуру звал меня по имени, или оказывал мне "особое" внимание. Вначале меня это задевало, пока я не осознал: "А какое имя у адвайта? Ты хочешь очередной привязанности?" Внимание нужно тем, кто воспринимает Гуру как отдельную от себя личность. Иногда Гуру показывал мне, что он помнит обо мне. Например, я, зная, что в Индии много москитов, набросал с собой акционных кремов от комаров. И вот, после бури с дождем и сильным ветром, мы, ученики, сидим около Бабаджи, кто-то что-то спрашивает у Гуру, я сижу на своем привычном расстоянии метров десять от Бабаджи и слышу как ученица из Москвы, Дари Дурга, громко несколько раз спрашивает:" Нет ли у кого-нибудь крема от москитов?" И наконец, во время паузы, я догоняю, что это же ко мне Гуру обращается, это же я привез крем, это мне Он даёт понять: "Я всех вижу, не беспокойся". И я побежал за кремом.

Мой английский язык ожидает желать лучшего, но в те редкие моменты, когда Гуру обращался ко мне, я все понимал, причем понимал без разделения на слова. Потом, чтобы перепроверить, я спрашивал переводчиков: "Что сказал Гуру?". Некоторые из них, когда я уточнял перевод, говорили, "Ты хорошо понимаешь, зачем же ты просишь перевести?" Как и на каком языке Гуру общался со мной? Разве не важно?

На Кумбхамелу я приехал убежденным адвайтом. До встречи с Гуру, я как "православный шиваит", выполнял все положенные ритуалы, ежедневные пуджи Шивалингаму, ягьи, читал разные мантры, посты Экадаши, Шива врат, Полнолуние и т.д. Через полгода, после Дикши, мне снится сон, что я на какой-то очередной ягье играю роль Шивы и сейчас должен ее начать. И тут звонок по мобилке и Гуру мне говорит (я узнал, что это Гуру так же как ребенок узнает свою мать):

– Шива Шанкар! Иди ко мне!
– Бабаджи, – отвечаю я, – как это я все оставлю? От меня ничего не зависит.
– Шива Шанкар, иди ко мне! – повторил Гуру.

То, настоящее Я, поняло все сразу. А новоиспеченному Шива Шанкару понадобилось ещё полгода, чтобы принять Адвайту. С Дикши начинается осознание – "Кто я?". Это как распространение огня, и в этом огне начинает сгорать ненастоящее, и чем больше иллюзии, тем дольше горишь, пока не останется ничего, даже священного пепла.

После встречи с Горакханатхом я добрался в лагерь Гуру к часам пяти, а там как раз должна была начаться ягья на 108 кунд. Мне сказали, что не хватает людей на все кунды (кунда – яма для огня), а ягья должна начаться только тогда, когда все кунды заняты и попросили занять пустующую кунду. Я согласился. Ничего нового для себя я не увидел во время ягьи, все это я раньше делал сам. А на следующий день я спросил себя:" Что я делаю на ягье? Я же решил повернуться на 180 градусов и больше не загадывать желаний! Какие могут быть желания у адвайта?"

И я не пошел на ягью. Мой духовный брат Атмапракаш, который всю Кумбхамелу жил со мной в комнате, уговаривал вернуться на ягью: "Ты не понимаешь какое благословение ты теряешь!" Но я как раз понимал, что пора отказаться от ожиданий и перестать себя обманывать.

В полуденный перерыв, я иногда отдыхал в шавасане в конференц-зале – ночи были очень жаркие и выспаться не удавалось. Все было, как обычно, я не делал никаких практик и не помню как "Это" случилось. Я (уже как наблюдатель), вдруг увидел как поднимается "Я" из пустоты. Это как что-то всплывает из глубины. Это - пустота или ничто, без характеристик, не темная и не светлая, я был ею до того, как стал наблюдателем. "Я", в один миг, как громадный снежный ком обросло разными объектами: мое, мой (дом, сын, обязанности, жизнь и т.д.), и все вместе стало существующим и меняющимся миром, в котором, изначальное "Я" как бы скрылось, затерялось и этот мир стал жить привычной для меня жизнью, и я уже не был наблюдателем, а жил. Это как бы Творец видит сон, который его же творение. А во сне он видит себя и это другой сон другого Творца, и этот Творец видит сон и т.д. Иногда сны переплетаются и Творец видит своего Творца – бесконечное количество вариантов. Что произошло? А что может произойти с неизменным? Истинное, сквозь пелену невежества, пробилось на мгновение, как лучик солнца сквозь тучи.

То, что думал я вечное – нет и следа,
То, что думал я важное – все ерунда.
Истина лишь на чуть-чуть приоткрыла мне дверь,
Вновь переосмысливай "Кто я?" теперь.

Шива Шанкар

Попереднє < Блог Шива Шанкар

Старая легенда рассказывает о том, что однажды на территории Непала появился Матсьендранатх (известный святой и мистик) и предлагал всем желающим освобождение в обмен на 2 лепешки. Но желающих не было. Тогда появился Горакханатх и предложил за 2 лепешки сотворить чудо. Тысячи людей предлагали свои лепешки в обмен на чудо. Горакханатх выбрал 2 лепешки, сотворил чудо и исчез вместе с Матсьендранатхом. 

Подобно этим, не осознавшим себя людям, я также считал первым признаком святости наличие сидх (мистические сверхспособности). Поэтому, где-то в 2012 году, когда мой друг-шиваит (как и я) Махадев, пребывая в ашраме Пайлота Бабы в Найнитале (север Индии) на ягье (огненное жертвоприношение), сказал мне по скайпу о том, что на ягье присутствует Горакханатх, я переспросил:
– Ты уверен? Это тот самый Горакханатх основатель ордена натхов (нахт – буквально хозяин себя, первое упоминание о его рукописи датируется IX веком нашей эры)?
Мой друг Махадев ответил:
– Я спрашивал у индусов. Отвечают – это Он.

О Горакханатхе я читал много. Я не то что не поверил, но одно дело читать книжки, где события происходят "где-то там", и совсем другое, когда в реальности. О своем учителе Cомнатхе Пайлоте Бабе, Махадев рассказывал и раньше, но я, перечитав гору книг о духовных учителях, не находил в его рассказах ничего "особенного". А вот Горакханатх всегда привлекал моё внимание, прежде всего как мистик – воскрешение мертвых, путешествие в астральных мирах и другие чудеса. Я сразу же заинтересовался Пайлотом Бабой. Если он знаком с Горакханатхом, значит и сам не прост. И когда в 2013 году Пайлот Баба приехал в Украину, в Киев, я поехал вместе с Махадевом на сатсанг. Первое впечатление, когда я увидел Пайлота Бабу, это лёгкое разочарование. В зал для ВИП персон аэропорта Борисполь зашёл невысокий толстенький индус. Причем на меня, а себя я считал тогда уже "достаточно духовным", он не обратил внимания. Я тоже не испытывал особых эмоций при встрече со своим будущим Гуру. На сатсангах Пайлота Бабы в Киеве я не услышал ничего нового для себя. Обо всем этом я читал в книгах, а когда мне представилась возможность задать вопрос, я спросил:

– Бабаджи! А что Вас связывает с Горакханатхом?
– Когда я его зову он приходит, – ответил Пайлот Баба.
– Это не тот Горакханатх, – зашептались вокруг меня ученики и духовные тусовщики.
– Бабаджи! Это тот Горакханатх, основатель ордена натхов? – спросил я снова.
– Да, – ответил Пайлот Баба.

В последний день пребывания Пайлота Бабы в Украине в 2013 году, я принял Дикшу.

"Чего тебе ещё надо? " – спрашивал я себя, и даже моему изощренному уму нечего было возразить. Когда я собирался на Кумбхамелу я надеялся на то, что встречу там и Горакханатха, более того, мне даже было сказано об этом. И вот я на Кумбхамеле, и чувствую что он здесь. В первое королевское омовение я шел за колесницей Гуру Пайлота Бабы и внимательно смотрел по сторонам, вокруг сотни святых, но Горакханатха я не видел. Во втором королевском омовении я был в кортеже Четны Маты и Шрадхи Маты – святых учениц моего Гуру. Результат тот же. В третье омовение я опять был с Гуру. А на следующий день, около меня в конференц-зале одна ученица говорит другой:
– Вчера на третьем омовении, я ехала в колеснице с Четной и Шрадхой Матами и к нам подошел друг Пайлота Бабы – Горакханатх.

"Ну надо же, ладно, так и будет." – смирился я. И лишь через полгода, после Кумбхамелы, в моём уме всплыл эпизод, который произошел со мной на Кумбхамеле. Гуру попросил нас, своих учеников, принять участие в открытии ягьи. Мы поехали в лагерь-ашрам Непали Бабы, там нас посадили в колесницы. В мою колесницу захотел сесть индус в одежде санньяси, но мест уже не было, и он очень возмущался. Тогда я перешел на место кучера и конфликт разрешился. Мы ехали по Уджайну часа четыре в самый солнцепёк. Впереди нашей колесницы ехала колесница из которой через мощные усилители звучали мантры. И хотя я засунул в уши скатанные из бумаги шарики все равно было громко. Индус всю дорогу раздавал благословения и конфеты многочисленным зрителям и паломникам. Некоторые делали селфи с нами, иные кланялись нам как святым. В конце пути, когда мы в очередной раз стояли в заторе, к нашей колеснице подошёл индус одетый как бродяга. Он сидел под стеной с бродячими садху, а когда мы остановились, встал и подошёл к колеснице. Громким голосом он начал что-то выкрикивать на хинду, как бы упрекая индуса-саньяси, сидевшего за моей спиной в колеснице, за высокомерие – тот притих. Я подумал: "Что же я буду делать, когда он подойдёт с претензией и ко мне?" – и покосился на стоящего рядом полицейского. Полицейский сохранял олимпийское спокойствие. Бродяга подошёл, как то по-особенному добро, улыбнулся мне и с улыбкой обнял меня за ноги. Я сидел в ступоре. Затем повернулся и ушел. Что-то произошло, но уставший от четырехчасового изнурительного обряда я не обратил внимания.

Лишь через полгода после приезда из Индии я понял, умом, кто это был. Но тот же ум тут же начал сомневаться: "А может это был не Горакханатх? А может ты себе это придумал?" А через пару дней, мой Гуру, Пайлота Баба, явился мне во сне и я тут же спросил его:

– Бабаджи! Это же был Горакханатх?
– Все может быть, – засмеялся в ответ Гуру.

Ум не воспринимает то о чем у него нет опыта восприятия. Те благословения, которые происходят напрямую из сердца в сердце, минуя органы чувств, до ума доходят в последнюю очередь. Как луч сознания пробившийся сквозь завесу невежества, событие уже осознано "Я", но ум лишь только пытается дать этому название, сделать проявленным, адаптировать для внешнего мира.

Все настоящие благословения именно такие, не публичные, только твои. И один и тот же Гуру для каждого ученика только свой. В Непале говорят о том, что Сомнтх Гири Пайлот Баба и есть Матсьедранатх. Спасибо Гуру, что ты разглядел сквозь мою мутную внешнюю оболочку Истинное Я. Все так, как я просил когда-то у Шивы. Ты и есть Шива, и для тебя нет невозможного.

Шива Шанкар

Попереднє < Блог Шива Шанкар > Читати далі

Европейцу трудно представить, что такое Кумбхамела. Даже прочитав много книг о Кумбхамеле и пересмотрев видео я все равно был удивлен размахом этого духовного праздника. Его ещё называют ярмарка святых. Практически все святые Индии ставят на время Кумбхамелы свой лагерь-ашрам в святом месте.

Кумбхамела длится месяц. За этот период святые трижды, вместе со своими многочисленными последователями, на колесницах проводят церемонию главного королевского омовения священной реки с интервалом в 15 дней (полнолуние и новолуние). Количество людей в эти периоды огромно, хотя и в промежутках между королевскими омовениями людей тоже очень много – Кумбхамелу в Уджайне в 2016 году посетило 80 000 000 паломников.

Маленький Уджайн просто переполнен. Количество святых на Кумбхамеле исчисляется сотнями, поэтому найти  ашрам-лагерь нужного святого не просто. Торговцы, уличные парикмахеры, брахманы, монахи-саньяси разных конфессий, маги, колдуны, паломники, машины, автобусы, такси -  обычные поля превратили на месяц в настоящий мегаполис. На время паломничества цены на все выросли в несколько раз. С билетами во время Кумбхамелы сложно, нужно брать заранее, хотя если положиться на милость Бога то все будет так, как должно быть.

Дороги разделены на две части специальными  заграждениями, на каждом перекрестке блок пост. Через 100-200 метров стоят полицейские или вооруженные военные и все равно дороги забиты паломниками, а в неконтролируемых давках гибнут люди. Здесь есть wi-fi, бесплатный госпиталь, а власти следят за санитарным состоянием – Государство также принимает участие в Кумбхамеле. В ашрам-лагере кормят бесплатно, есть бесплатный душ, туалет, вода, а можно и бесплатно переночевать просто под навесом. К нам в ашрам-лагерь приходили молодые ребята из разных стран Южной Америки и Европы, которые жили в палатках километрах пяти от нас. Есть и специально построенные на время Кумбхамелы фанерные бараки с  платными номерами и "удобствами". Каждый ашрам-лагерь живёт своей жизнью. И с восходом солнца из каждого слышатся мантры, и так до позднего вечера.

Распорядок ашрама Пайлота Бабы примерно такой:
В 5.00 утра мой Гуру встаёт, около шести, плюс-минус полчаса, он сидит на кресле около конференц-зала и все желающие могут посидеть около его ног. Потом с 7 до 9 завтрак или Дикша. Вначале кормят святых и саньяси вместе с учениками Бабы, а потом всех желающих. Естественно всем желающим не хватает. Я пропускал завтрак потому, что ранее утро в Индии лучшее время для йогических практик, а потом очень жарко да и людно. Благо, я по старой привычке взял с собой по 2 кг гречки и овсянки, которую запаривал в кипятке (электроэнергия бесплатно), да и индийская кухня уж больно остра для моей переболевшей гепатитом печени, поэтому я только обедал, а ужинал  фруктами. А от жаркого климата (45-55 градусов) и острой пищи спасался индийской аюрведой (трифала, нероцил и т.д.). До обеда Гуру ездил по делам или начиналась ягья до вечера с перерывом на обед, или благословлял паломников в конференц-зале. Обед с 12 до 14. Потом время для отдыха, большинство людей проводили это время в конференц-зале с охлаждающими вентиляторами, так как это самое прохладное место в полуденную жару. Около 17 часов чай с молоком. Ближе к вечеру Гуру опять благословляет паломников, которых очень много. Тысячи людей выстраиваются в длиннющую очередь, для того, чтобы получить благословение у святого. Иногда кто-то из паломников спрашивает Пайлота Бабу о чем-то для себя важном и Гуру терпеливо отвечает – такую изнурительную процедуру может выдержать только святой. Ученики, сидевшие во время благословения паломников, менялись, а Гуру оставался. Тех, кто  злоупотребляет временем Гуру и остальных людей распорядители просят не задерживаться. А посидеть около ног святого может каждый. Я видел, как индусы имеющие правительственный статус и как простые люди подходили к Гуру. Приходили в гости и святые из других ашрамов. Было много корреспондентов с телевидения. Со всеми Гуру вел себя одинаково. Иногда Гуру сидел около своей комнаты и ученики могли задать ему волнующие их вопросы. Ужин с 19 до 21. И даже во время ужина Гуру принимал паломников. Пока Гуру давал благословения, одни ученики пели мантры и священные гимны, другие медитировали у ног Гуру – Божественного прибежища.

В ашраме был Лингам и  проводились соответственно обряды с благословения Гуру. Ученики Гуру имели полную свободу на времяпровождение. Гуру давал лишь рекомендации, но и естественно указывал на явные нарушения режима ашрама "особо свободным". Главным пожеланием Гуру было – медитировать 24 часа в сутки и не беспокоится ни о чем (пище и т.д). А это совсем не просто, как казалось – сиди себе и медитируй на всем готовом.

Как бывший тренер, я составил план на день: работа (духовные практики) и восстановление. Вначале я ходил по местным святым местам, каждый день делал омовение в священной реке (Бабаджи рекомендовал омовения без ограничений), пока не понял главное – Божество это мой Гуру, Он и есть Шива, и нет необходимости ехать ещё куда-нибудь и искать милости других святых. И не важно, сидишь ты в метре от Гуру или в десятке метров – самое главное передается не словами. Даже если ты за тысячи километров от Гуру связь с ним не пропадает, так, как будто ты сидишь у его ног. "Настоящий Гуру у тебя внутри" – говорит Пайлот Бабаджи. Все здесь и сейчас. Просто открой сердце.

Шива Шанкар

 Попереднє < Блог Шива Шанкар > Читати далі

Побывать на Кумбхамеле я запланировал давно – еще в девяностых. Я давно мечтал побывать в Израиле на родине Христа и в Индии на Кумбхамеле. И вот, в 2016 решил совместить свое пребывание на Кумбхамеле в Уджайне с пребыванием около своего Гуру, Соманатха Гири Пайлота Бабы, в его лагере-ашраме.

Билеты на самолет я купил за 8 месяцев до Кумбхамелы. Как остроумно подметил мой друг Махадев: "Покупай заранее, Кумбхамелу точно не перенесут". И я не пожалел – достать билеты до Уджайна и обратно за неделю до Кумбхамелы, во время Кумбхамелы и неделю после, очень сложно, не считая того, что дорожают они почти вдвое. Я летел из Дели до Индора на самолете за ту же цену, за которую наши ребята ехали на автобусе. Летел я в самолете с каким-то Бабой, которого встречали в аэропорту многочисленные поклонники. Я решил взять такси до Уджайна (20 долларов, это значительно дороже, чем на муниципальном транспорте) и не пожалел.

Вокруг Уджайна в радиусе на 10-15 км разбиты многочисленные лагеря-ашрамы святых Гуру прошлого и настоящего. Толпы паломников двигаются в различных направлениях. Несмотря на то, что я показывал, предусмотрительно, скачанную и распечатанную Google карту с указанным месторасположением лагеря моего Гуру, таксист, после долгих блужданий и расспросов, все равно привез не туда. "Is it Pilot’s Baba camp?" – спросил я выглянув из такси сидящих около ашрама паломников. "Yes" – был ответ. Я вылез из такси с вещами. А когда пришел к администратору лагеря, то оказалось, что это лагерь ученика Пайлота Бабы, а до лагеря Гуру около 2-3 км. Я надел свой двадцатикилограммовый рюкзак и пошел искать лагерь Гуру в указанном мне направлении. Надо было в Дели, в аэропорту, купить  индийскую SIM-карту с интернетом и со всеми гаджетами, я же планировал купить ее на месте (выгоднее тариф), и это был мой "прокол".

Из Украины я вылетел в прохладном апреле, а в Уджайне, где климат саванны, это очень жаркий месяц. Полдень…  Под жарким индийским солнцем мои белые руки превращаются в ярко-красные. Я иду вместе с сотнями паломников по пыльной дороге, периодически спрашивая полицейских: "Где лагерь Пайлота Бабы?". Благо что полицейские здесь на каждом перекрестке и регулируют движение многочисленной толпы паломников, и транспорта – индийское государство участвует в организации Кумбхамелы. Как потом я узнал, что здесь есть и бесплатный госпиталь и Wi-Fi. Пока же настроения у меня, мягко говоря, нет никакого – жара, неизвестность и т.д. Наконец я вижу портреты Пайлота Бабы и Йога Маты. Захожу в лагерь… Ну и что же дальше? А дальше меня встречает, увешанный рудракшами и с обаятельной улыбкой, неизвестный мне Баба, и говорит мне как родному:  "А мы тебя ждем…" После этих слов мое плохое настроение как рукой сняло!

Он, Рудракша Баба, действительно ждал меня!!!

 Блог Шива Шанкар > Читати далі

Виступ на Кумбха Мелі 2010

Тільки спокійний ум може дозволити кинути себе і перейти до стану душі. А для того, щоб він був спокійним, потрібно зупинитися. Ні асани, ні пранаями, ні агні-крія, ніякі техніки не допоможуть вам зупинитися. Бабаджі знає багатьох великих йогі, котрі багато тисяч років сидять і практикують, вони вже досягли сил не менших ніж у Шиви, але як і раніше у них немає знання істини, тому, що вони не можуть кинути свої Крії. Усередині вас приховані божественні енергії. Знайдіть ці енергії, використовуйте їх, і ви тоді зрозумієте, хто ви є насправді. Багато приїхало людей: і святі, і йоги. І всередині всіх вас є якесь занепокоєння.

Ми можемо піти в будь-які монастирі і ашрами – всі будуть кричати про Бога, але ніхто не дивиться всередину себе. Тисячі років вони вже кричать, тисячі років стіни храмів тріскаються від молитов і мантр, але ніхто не дивиться в себе. Той, хто йде назовні і шукає Господа зовні, віддаляється від Господа на мільйони і мільйони років. А насправді все знаходиться всередині, і це дуже цінно. Робіть йогу і киньте цю йогу, творіть мантру і киньте цю мантру, робіть крію і киньте цю крію, концентруйтеся і киньте цю концентрацію. Тоді щось трапиться. Господь чекає вас. В іншому випадку ви так і залишитеся.

Махайог Махамандалешвар Шрі Пайлот Баба