Неочікувана зустріч

Наступного дня ми відправилися в бік вершини Камет. У долині, яка знаходиться між горами Гандхамандан і Камет, розкинулося озеро Какбхушунді. З цього озера беруть свій початок дві річки, і обидві вони дуже красиво вигинаються на своєму шляху. Неподалік є інші озера: Дхавал Тал, Дхауджи, Гілам Ніті, Швет Джал Ганг та ще декілька. Ці озера подібні намисту на шиї Гімалаїв. З них беруть початок багаточисельні ріки, які потім вливаються у великий Ганг. Рухаючись берегом річки Дхаулі ми дійшли до місця під назвою Вішну Праяґ, а звідти ми прийшли в Нанда Праяґ. Далі шлях лежав вгору за течією річки Мандакіні. Потім ми дійшли до останнього озера, яким володіла народність Нанда. Озеро називалося Хемкунд. Воно було розміщене у високогірній долині і є місцем паломництва та поклоніння. Озеро, оточене стіною з блискучого каміння, вражало своєю незвичайною красою.

Я побачив багато вгодованих, круторогих баранів, яких пасли дівчата та юнаки. Але, перш ніж я встиг до них наблизитися, пастухи перегнали стадо на інший схил. Слідуючи за ними ми побачили озеро Сур’якунд, від якого йшов крутий спуск. Але, на наш подив, там вже не було ні баранів, ні пастухів. Ми подивилися вниз, туди, де текла річка Ріші Ганг. Спуск був крутий та обледенілий, було зовсім не зрозуміло, куди поділося стадо разом з пастухами?

Поступово наближалася ніч. Ми знову повернулися в Хемкунд та вирішили провести ніч на камінній платформі. Ніч ставала все темнішою, пориви холодного вітру пробирали до кісток. Тоді я дістав зі свого наплічного мішка один корінець. Частину його з’їв сам, іншу частину віддав Бабі Рамдасу. Не минуло і кількох хвилин, як ми обидва покрилися потом. Тепер холодний вітер приносив нашим тілам полегшення та задоволення. Вже зовсім стемніло, коли з боку Сур’якунди до нас стало наближатися світло. Ми, не моргаючи, дивилися на нього. Потім за допомогою внутрішнього наміру ми оточили наші тіла захисною оболонкою. Тепер вже ніхто б не міг завдати нам шкоди. Через деякий час ми побачили світо палаючих факелів, які повільно наближалися до нас. Ми побачили юнаків та дівчат, тих самих пастухів, які пасли овець. На юнаках та дівчатах сіяли та переливалися дорогоцінні прикраси. Вони були білошкірими, невисокого зросту. За ними йшли шановані старці, з довгим волоссям, заткнутим за пояс, з намистами з різнокольорового каміння. Їхні факели були зроблені з каменю. Один з них вийшов вперед і сказав: “Ми – народ Лангомпа. Мене самого звати Джу. Баба Сундарнатх повідомив мені про ваш прихід, і тому я вже досить давно вас тут чекаю. Сьогодні ці пастухи повідомили мені, що ви вже близько. А тепер слідуйте за мною!” Ми пішли за процесією.

Наші тіла були повністю захищені. Не тільки людина, але й навіть божества та демони не могли завдати їм якоїсь шкоди. До того ж Баба Сундар Натх говорив нам про Джу. Ми спустилися схилом Сур’якунда та увійшли в дуже красиву ущелину. По обидва її боки стояли блискучі камені, які освітлювали дорогу. Якщо пастухи торкалися до цих каменів своїми факелами, то факели також запалювалися та починали світилися. Та людина, яка йшла попереду, запалював камені, а замикаючий ходу гасив. Так ми досить довго йшли ущелиною. В кінці шляху ущелина розширилася, перетворившись у велику красиву печеру. Багато різних тварин було там, і ті вівці, яких ми бачили раніше. У овець були незвичні роги. У якихось з них було навіть по дванадцять рогів. Печера, в якій ми опинилися, була дуже красивою, з різьбою по стінах. В ній були влаштовані камінні ложа. Світло, запалене на камені від факелу, освітлювало печеру. Нас посадили там і через деякий час принесли поїсти. Жінки приготували нам смачне частування. Воно було схоже на джем білого кольору чи на буйволове масло. Ми всі разом поїли. Здавалося, що посуд був зроблений з золота, на чашах були мистецьки вигравірувані зображення божеств. Після їжі ми вирішили прилягти.

Наступного дня, прокинувшись ми вийшли з печери, зі всіх сторін купаючись у променях світла. Печера була схожа на невелике село. Джу Лангоп покликав нас і ми обидва пішли за ним. Йшли досить довго, і нарешті прибули на обширну рівнину. Перед нами височіли гірські піки, повсюди чулося дзюрчання річок та водоспадів. Джу покликав когось. Він сів на камінь, і продовжував кликати досить довго, посилаючи у простір свої мислені вібрації.

Через деякий час у повітрі з’явилося обертаюче колесо, яке стрімко до нас наближалося. Джу встав. Колесо сповільнилося і плавно підлетіло до нас. Виявилося, що це, швидше літальний апарат, з якого вийшла людина, дуже схожа на Джу. Джу познайомив нас з ним, і всі ми усілися в цей літальний апарат, який точніше було б назвати літаючою тарілкою. Як тільки ми в ньому розмістилися, літальний апарат полетів в тому ж напрямку, звідки нещодавно прилетів. Ми пролетіли над Нанда Деві Чорі та Нанда Гхунгхат, і опинилися навіть далі, чим священна гора Кайлаш. Потім ми стали повільно опускатися.

 

Дивовижні місця в Гімалаях та подорож на Кайлаш

Спустившись, ми побачили ще декілька літальних апаратів, подібних нашому. Деякі з них здавалися досить сучасними, створеними за останнім словом техніки. Цим апаратам не була потрібна злітна смуга, не потрібен був і реактивний двигун. Вони починали рухатися завдяки сонячній енергії. Як тільки ми спускалися на рівнину, то багато людей з народу Лангомпа прийшли привітати нас. Рівнина була зеленою, зі всіх сторін її оточували засніжені гори. Поруч було багато печер. Входи в ці печери були закриті міцними дверима. Ми прийшли в одну з таких печер, яка зсередини здавалася дуже сучасною, ніби ми були в самому центрі цивілізованого світу. Вся печера була яскраво освітлена сонячним світлом. Біля стін були розставлені меблі – витончені столи та стільці, вирізані з каменю. Не дивлячись на це, вони були досить легкі. Їх можна було спокійно підняти та перенести. Я, Рамдас Джи та Джу пройшли по всіх печерах та оглянули їх. Ми побачили обширні бібліотеки, з величезною кількістю творів. Ці люди часто вживали речовини, що п'янять. Вони цілком могли здійснювати космічні подорожі, перебуваючи у своєму фізичному тілі, але робили це рідко.

Їхні родичі населяють й інші долини Гімалаїв. Ці долини відомі, як Джамбідор, Сінкіянг, Кайлаш, Шунга, Алокпурі, Адарш Лок і ще декілька. Поселення розміщені в місцевостях, які географічно належать до Індії, Китаю чи Тібету. Люди постійно переміщуються околицями на своїх літальних апаратах. Дехто з народу Лангомпа можуть подорожувати у космосі, перебуваючи у своєму фізичному тілі. Вони спілкуються один з одним, посилаючи мислені повідомлення, і відразу ж отримують на них відповідь. В мить вони можуть перенестися в те місце, в яке побажають. Дуже комунікабельні вони, до то ж, знайомі з останніми досягненнями науки та техніки. Інколи вони дістаються берега моря, але більше їм подобається подорожувати гірськими селами. Вони володіють безмежним багатством, яке не має для них ніякої цінності, бо вони цінять тільки знання про існування душі. У своєму розвитку вони пішли досить далеко від звичайних людей.

Я довгий час вивчав їхні книги, поглинав їхні знання, а потім ми вдвох з Рамдас Джи відправилися до священної гори Кайлаш. Ми йшли пішки, і через деякий час знову зустріли святого Джу. Він показав нам печери, де мешкало особливе плем'я, а їхнього вождя звали Тао Шинг. Ці люди своєю мовою називали гору Кайлаш – Камапоше. Тао Шинг посадив нас на свій літальний апарат і на ньому ми облетіли навколо священної гори. Він висадив нас на березі річки Ріши Ганг. Ми пішли вздовж берегу і незабаром опинилися в долині Нанда Деві. Ми минули льодовик Джаянті Утадхура, і досягли озера Мансаровар. Звідти ми прийшли в Ліпу Лек. Потім ми рухалися вздовж берегу річки Калі Наді до Ашрама Нараяни. Потім через долини Беданг Дарма Панчамулі, через ліси Чхіпли, ми знову прийшли в Мілан Гал. Звідти ми прямо направилися в Нанда Кот. Після цього ми перетнули льодовик Піндарі та повернулися у власну печеру.

Ми ще не дійшли до печери, коли побачили Матхурдаса Махараджа разом з двадцятьма трьома іншими святими. Матхурдас Махарадж привітав мене і подарував мені коралове намисто яскраво червоного кольору, а Рамдас Джи дав велике зерно рослини Шьяма Тулсі.

Шанті Ма та Кальяні Ма приготували для мене їжу. Ми всі провели цю ніч у Піндарі, у своїй печері. Наступного дня ми пішли в печеру Баби Матхурдаса, яка знаходилася в Нанда Кхат Кхалідвар. Ми прожили в його печері два дні, а потім ми вдвох направилися в село Кхаті. Я вже досить довго був позбавлений товариства звичайних людей. Я провів великий відрізок свого життя в Гімалаях, на самотніх дорогах. Знайомі мені мисливські будиночки були зачинені. Зі всіх боків нас оточував сніг. Снігом та льодом була покрита річка Піндарі до самого Пхаррукія Двалі. Неподалік від Двалі ми зустріли Махаватара Бабу, який сидів біля річки Піндар Ганг та кидав в неї камінці. Як тільки я його побачив, то радісно підбіг назустріч. Він відразу ж обійняв мене. Він був дуже радий мене бачити. Звідти ми втрьох пішли у печеру. В печері було багато фруктів та меду. Ми поїли та всю ніч провели разом з Махаватар Бабою, а вранці повернулися в Кхаті.

В Кхаті Ратан Сінх побудував для мене невелику хижину. Деякий час ми вдвох провели в цій хижині. Наступного дня до нас завітав Махаватар Баба. З ним разом був Ашваттхама. Вони прожили з нами три дні. Потім ми вдвох прийшли в Баґешвар, адже я вже давно там не був. Я провів декілька днів зі своїми давніми знайомими. І знову переді мною встали спогади минулого, ніби все це відбулося тільки вчора.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 29 Озеро Урваші

П'ятниця, 06 травня 2022 15:07

Озеро Урваші відрізняється тим, що зі всіх боків оточене скелями, які, здавалося, були мистецькі витесані за спеціальним замовленням. Для жінок на озері був влаштований спеціальний гхат, тобто спеціальний спуск до води. Річка Ріши Ганг бере свій початок в Ріши кунді, а біля Хануман Чатті вона зливається з річкою Бхагіратхі. Я просидів якийсь час поруч з Даянандою Джи біля Чаран Падуки, на березі річки Раші Ганг. Даянанда Джи жив там разом зі своїми послідовниками. Потім я знову повернувся в печеру і, за наполяганням Сундарнатха Джи, зостався там на два дні.

Баба Сундарнатх прекрасно описав життєвий шлях людини, те, як вона йде, не зупиняючись, і як далеко вона може піти, в які ситуації ставить її суспільство. Коли людина народжується, то вона нічого не знає. Протягом свого життя людина повністю покладається на власний досвід та довіряє виключно тому, що їй довелося відчути. Вона вважає, що суспільство є для неї благом. Вона починає гордитися власними заслугами, бере участь в починаннях соціуму. Але при цьому вона забуває, що насправді їй нічого не належить. Людина вважає рідними та близькими тих людей, поруч з ким вона живе, а з приводу того місця, звідки вона дійсно прийшла, виражає сумнів – чи існує воно? Те, що насправді має значення, здається їй незначним, а незначним речам надає величезну цінність. Найсильніших людей людина шанує, як богів, які зійшли на землю. Куди б не прийшла людина, з ким би не зустрілася, їй завжди хочеться поговорити про власні досягнення, і ніколи вона не задумується про велич Бога. Вона вважає, що увесь світ крутиться навколо її власного життя.

Людина не хоче, щоб хтось відокремив себе від суспільства та направився на пошуки божественного. Життя в миру вона називає гуманізмом та людяністю. Саме таке життя вона вважає успішним. Якщо людина отримує допомогу від інших, то таку допомогу вона розцінює, як прояв божественного. Для дружини чоловік є справжнім божеством. Релігійний обов’язок жінки, її дхарма, полягає в тому, щоб догоджати чоловікові. І якщо вона після його смерті здійснить обряд саті, зійшовши на його похоронне багаття, то їй приготована пряма дорога до раю. Якщо ж жінка заговорить з якимось стороннім чоловіком, то це вважається гріхом. Однак, якщо чоловік все своє життя буде танцювати серед сторонніх йому жінок, то це не гріх. Чоловік говорить, що це приносить йому задоволення. Традиція храмових рабинь заохочує розпусту в середовищі священослужителів при підтримці суспільства, яке називає таку традицію релігійним даром Всевишнього. Однак, якщо духовний шукач, звичайна людина, встановить зв’язок з жінкою, то його будуть вважати закоренілим грішником.

Суспільство ніколи не дозволяє людині бути вільною, не дозволяє їй вирватися з тісної клітки заборон та обмежень. Сьогодні існують тисячі організацій, створених в ім'я торжества духовності та гуманізму. Багато вільних мандрівників, які йшли своїм духовним шляхом, назавжди потрапили у їхні сіті, і не змогли вирватися з порочного кола народжень та смертей. Якщо людина хоче виражати свої думки вільно, то у неї це не вийде доти, поки вона не відокремить себе від суспільства і не створить власну унікальну та незалежну особистість. Але і у цьому випадку суспільство не готове її прийняти. Але якщо у людини є щось особливе, відмінне від інших, то суспільство прислухається до такої людини через страх, чи то відлюдник, чи політичний лідер. Але згодом суспільство зуміє під лозунгами духовності та гуманізму нав'язати їй свої закони та посадити у клітку.

Людина може стати гармонійною особистістю, тільки якшо зуміє уникнути всіх цих пасток. Коли вона пізнає власну душу, коли стане жити, як відлюдник, в Гімалаях. Сотні тисяч людей приходять в Гімалаї, щоб подивитися на відлюдників та доторкнутися до їхньої мудрості. Але отримати цю мудрість можливо тільки тоді, коли хтось зі святих захоче її передати. Інакше люди будуть приходити в Гімалаї, оголошувати, що покорили засніжені вершини, ставити на вершини прапори, а результат для розвитку їхньої духовності як і раніше залишиться нульовим. Вони не зможуть розкрити таємниці Гімалаїв. А це ж – дивовижне місце, вінець творіння природи, де вільно гуляють божества, святі відлюдники, мудреці, гандхарви та кіннари.

Тут є печери, де живуть просвітлені, існують цілі села, де можна зустріти людей, які знаходяться на набагато вищому ступені розвитку, у порівнянні зі звичайними людьми. Вони можуть, перебуваючи у фізичному тілі, подорожувати небом. Їхні літальні кораблі з неймовірною швидкістю досягають інших планет та інших світів. Адже Гімалаї – це не просто засніжені вершини, не просто бурхливі річки, струмки та водоспади, це – дивовижний, ні на що не схожий світ. Цивілізація тут настільки високорозвинена, що нам до неї далеко, бо бажання тут відійшли від матеріальної складової, а їхнє виконання залежить виключно від сили наміру. Коли я вислухав все, що говорив мені Баба Сундарнатх, то захотів йти далі. Баба Сундарнатх нічого мені не відповів, він піднявся, вийшов з печери та став біля входу. Через деякий час всі ми теж вийшли назовні. Він трішки подумав, а потім сказав: “Я не можу тобі допомогти, але ти можеш спробувати досягнути своєї цілі. Йди повз озеро Дева і через льодовик Арба. Цей шлях приведе тебе до дороги на священний Кайлаш. Дорога йде повз гірський ланцюг Гандхмадан і повз тібетські поселення, де живуть люди, представники давньої цивілізації. Вони добре знають всі таємниці обителі та монастирі тих місць. Я спробую встановити зв’язок з великим тібетським святим Джу, щоб він допоміг вам в цій подорожі.”

Ми попрощалися з Бабою Сундарнатхом та відправилися в бік Бадрінатха. Спершу ми зайшли в крамницю Біхарі Лал Саха, де Пандит Джи та Нарендра вже все підготували до нашого прибуття. Омпракаш потурбувався про їжу. Потім ми пішли до хижини Ананди Свамі, потім зустрілися з Параманандою Авадхутом. Наступного дня вранці ми, я і Баба Рамдас, пішли з тих місць через гору Нар Парват. Дорогою побачили в печері тіло одного відлюдника. Від тіла йшов жахливий запах. Ми наблизилися та дослідили тіло. Напевно відлюдник посковзнувся на льоду та впав, отямившись, він напевно намагався врятуватися, тому доповз до печери. Але не зміг йти далі і йому довелося покинути своє фізичне тіло. Тепер же сніг в печері розтанув і тіло відлюдника почало розкладатися. Ми з Бабою Рамдасом закопали рештки в сніг і почали вибиратися вгору, через льодовик. Перед нами височіла гора Гандхамандан. Коли ми вибралися досить високо, то побачили Бадрінатх, який лежав у підніжжя гори Нараяна. Дорогою нам зустрілися божества в образі слонів. Потім ми опинилися в прекрасному лісі біля підніжжя гори Гандхамандан. В тому лісі живе бог Хануман. Баба Рамдас Джи вже бував тут раніше. Я теж був тут одного разу, але не у фізичному, а в тонкому тілі.

З цього прекрасного лісу ми прийшли на берег озера Хемкунд Лок Пал, яке також було дуже гарним. Його розмір близько півтора кілометра. З трьох боків воно оточене невисокими пагорбами, з його західної частини бере початок Лакшмі Ганг. У витоку цієї річки знаходиться невеликий храм, присвячений Лакшмі, а зліва йде будівництво грандіозної сикхської гурудвари. Біля Гахарії зливаються річки Лакшмі Ганг та Пушпаваті. Ми обійшли озеро та опинилися в долині, суцільно покритій квітами. Річка Пушпаваті протікає саме по цій долині. Потім ми повернулися і зупинилися у храмі Лакшмана.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 28. Вершина Сумеру

П'ятниця, 06 травня 2022 14:26

Сидячи на вершині Сумеру, я спостерігав за грою великої Маї, дивився на дивовижний світ навколо мене, на святих відлюдників та дякував своїй долі за те, що вона дозволила мені побачити все це. В цю хвилину я думав і про Індію, про країну, яка дала світу великих мудреців, святих відлюдників та духовних лідерів. Це – батьківщина філософів та революціонерів. А серцем Індії, джерелом її віковічного натхнення є Гімалаї. Ті самі Гімалаї, що посилають всьому світу звістку про досконалу гармонію. Вже багато століть Гімалаї проявляють свою щедрість, надихаючи великих філософів та мислителів. Тому Гімалаї достойні справжнього поклоніння. Вони подібні обителі безсмертних, вони – гордість всього світу.

Я провів декілька днів там, разом з відлюдниками, потім відправився далі. Справа від мене виднілися височенні піки гори Чаукхамбха, вершини Кедар Кханда, а неподалік розкинулося озеро Васукі та знаходилося джерело річки Калі Ганг. В цьому озері цвіли сині лотоси. Багато річок, струмків та водопадів створювало невгамовне дзюрчання. Здавалося, вони й були голосом Гімалаїв. За спиною у мене залишився гірський хребет Бандар Пунчх, Ганготрі, Ямунотрі та витоки рік Беас, Раві, Тапті та Сатледж. Тут численна кількість невеликих озер. Це було улюблене місце відпочинку та прогулянок для гандхарвів та кіннарів. Зліва виднілися засніжені вершини Тібету. Вони також могли повідати про свою славну історію, про духовні подвиги буддійських монахів.

Я вийшов з долини Сумеру та направився в бік озера Сатопантх, з якого бере свій початок річка Алакнанда. Воно розміщене на південно-західному схилі гірського хребта Чаукхамбха. Через два дні показався гай Лакшмі Ван. Спуск був досить небезпечним, і я повільно просувався вниз. Зі всіх боків мене оточували потоки води, утворені талим снігом та льодом. Засніжене озеро трикутної форми, Сатопантх здавалося дуже красивим. Декілька річок вливалися в наступне озеро на моєму шляху – Алакнанду. Я подолав ряд обледенілих скель та прийшов на його берег. Там мене вже чекали Сундарнатх Джи та Баба Рамдас Джи. Вони пригостили мене тростниковим цукром, якого я не їв вже багато тижнів. Втамувавши голод, я направився до однієї з печер. Їх було три на березі озера, дуже великого розміру. Поруч зі входами лежали три великих камені, ніби хтось спеціально поклав їх біля кожної печери для того, щоб сидіти на них та насолоджуватися спогляданням природних красот. Звідси починається район Алкапурі. Я увійшов у печеру, ліг і відразу ж занурився у глибоких сон. Прокинувся, коли минуло досить багато часу, і побачив, що Пармананда Джи також прийшов. Троє відлюдників сиділи біля вогнища та бесідували між собою. Горів вогонь. Я встав та приєднався до них. Сундарнатх Джи довго обговорював питання йоги. Потім ми вийшли з печери та усілися на каменях для того, щоб помилуватися місячним світлом та Гімалаями, які в ньому купалися.

В Алкапурі, здавалося, панувало велике пожвавлення. Лунали далекі звуки богослужіння. Ми сиділи на каменях досить довго, перш ніж повернулися до печери. Так я провів декілька днів у товаристві відлюдників. Неподалік знаходиться відоме місце поклоніння, Чакра Тіртх, де, за переказом, один з братів Пандавів, Юдхіштхіра, зустрічався з богами. Саме тут Юдхіштхіра покинув землю і став жити на небі. Звідти я відправився до озера Дева, з якого бере свій початок річка Сарасваті. Неподалік від Манадара знаходиться льодовик Арва, де починається дорога до Мансаровару. Біля Манагао відбувається злиття річок Алакнанди та Сарасваті. Тут же знаходиться міст Бхіми, печера Вьяси та печера Ґанеши. На західному березі Алакнанди можна побачити водоспад Васундхара. Звідти починається ліс Бходж Патр, який розкинувся на багато кілометрів. Його називають також Лакшмі Ван. За ним знаходиться Алкапурі. Там завжди проводиться пуджа. У визначені місячні дні тут збираються божества та великі мудреці минулого. В цей час всі небожителі хочуть взяти участь в пуджі. На відстані у два з половиною кілометри від озера Сатопантх знаходиться Сур’я Кунд, а трішки далі – Чандра Кунд. Звідси починається засніжена рівнина. Саме тут спускаються небожителі та прогулюються до Алкапурі. У гірській долині Нілкантха знаходиться Ріші Кунд та озеро Урваші.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 27. Нанданван

П'ятниця, 06 травня 2022 12:30

Переді мною розкинувся величезний льодовик Сантопантх. Розміщений тут Нанданван був райським видовищем, яке полонило своєю красою. Саме тут я зустрів Гуру Нанака та побачив його хижину. Швидка гірська річка брала свій початок в озері Бхрігу. Гуру Нанак біг донизу, вздовж річки. Я послідував за ним. Він перебрався на інший берег і там застиг в нерухомості. Я теж перебрався на інший берег та встав поруч з ним. Деякий час я стояв, споглядаючи неймовірну красу цього місця, але я не хотів, захопившись чарівністю моменту, впустити з поля зору Гуру Нанака. Тому я відірвався від споглядання та пішов за ним.

Він просувався вперед досить швидко, а я не відставав від нього ні на крок. Саме в ньому для мене зосередилася вся краса природи. Річки та струмки ніжно дзюрчали, а він ніби передавав їм безмовне повідомлення. Річки завжди надихали мене, ось і зараз вони надавали мені сил. Так всі ми рухалися вперед, мовчки, кожен своїм шляхом, і річки, і я, і Гуру Нанак. Перед нами розкинувся льодовик Сантопантх. Коли ви віддалилися на кілометрів п'ять від Гомукха, ми опинилися на квітучому лузі. Це і був Тапован. Яких тут тільки не було квітів! Тут росли різні рослини, які б могли забезпечити людину харчуванням. Тут краса природи була неймовірною. У двох з половиною милях від цього місця під покровом піку Сантопатх розмістився Нанданван. Це було місце, де мешкали боги, багато з них хотіли жити в такому благодатному краю. Нанданван – місце, яке по праву можна вважати символом духовної слави Індії. Тут було дуже багато красивих печер, де йоги здійснювали свої духовні подвиги, багато з них перебували в стані самадхі, інші прогулювалися серед квітів, занурені в стан безмежного блаженства. Це був справжній рай. Ті йоги, які живуть тут, не підвладні дії часу, над ними не панує Мая, не панує сила симпатій та антипатій, над ними не владні життя та смерть. Це – досконалі люди, це – втілений дух. Їхні бажання є еквівалентом творення, їхні думки можуть стати чистим руйнуванням. Вони можуть за своїм бажанням увесь космос покласти до своїх ніг. Вони можуть підняти гори та перемістити їх на небо, можуть зупинити течії річок. Їхні мислені вібрації можуть перетворити моря у виверження вулканічної лави та лиш один їхній погляд, повний співчуття, може врятувати людство від загибелі. Ці люди, які мають таку велику владу над світом, перебувають тут, в гімалайських печерах.

Я відвідував різні печери Тапована, щоб зустрітися з цими великими людьми, а потім дістався до Нанданвана. Гуру Нанак покинув мене ще в Таповані для того, щоб повернутися. Протягом всього шляху він був спокійним і не сказав мені нічого, ні поки ми йшли, ні того моменту, коли він повернувся. Він був мовчазним, як оточуючі нас гори. Він просто провів мене багатьма печерами, показуючи мені йогів та святих відлюдників. Я дивився, як він віддалявся від мене. Перед ним височіли піки Бандар Пунчх, а позаду мене розкинувся льодовик Сантопантх. Я повернувся в інший бік та почав спостерігати за Сонцем. Здавалося, що Сонце з’явилося з якоїсь печери та ховається серед гір.

Я зупинився в Нанданвані, щоб поближче познайомитися зі святими відлюдниками. Тут же знаходилася і печера Сарвешварананда Джи, але його самого на місці не виявилося. Я провів там багато тижнів. Разом з відлюдниками ми дісталися вершини Бандар Пунчх. Там я побачив озеро Сіматал, з якого брала свій початок річка Сіягар Ганг. У Джхалі ця річка впадала в Бхагіратхі. Пармананд Джи сидів у хижині, розміщеній на березі цього озера та спостерігав за поселенням кіннарів, за тим, як граються діти кіннарів між двох гірських ланцюгів – Бандар Пунчх і Кедар Кантха. Це озеро дуже велике та красиве. З нього бере свій початок річка Джахвігар Ганг. Озеро розкинулося на багато миль. Тут жили також Нармада Гірі та Прахлад Баба. Рамананда Авадхут привів мене на берег озера Доді Тал, на березі якого була розміщена його печера. Вже багато століть тому він зробив це місце місцем своєї аскези та духовних практик. З цього озера бере свій початок Асі Ганг, який в Ганготрі на відстані трьох кілометрів від Уттаркаши зливається з річкою Бхагіратхі. Неподалік від озера Доді Тал розміщене селище Агора Грам. Озеро це шестикутне, оточене деревами, досить витягнуте. Його довжина близько трьох миль. Гімалаї відображаються в озері, і цей вигляд вражає своєю первинною красою. Кешавананда Джи та Нірмохі Баба живуть на дереві озера Сахасра Тал. Але оскільки останнім часом тут стало надто багато народу, то вони перемістилися в Тапован. З озера Сахасра Тал бере свій початок річка Бхілангана, яка є найбільшою притокою річки Бхагіратхі. Злиття цих двох річок знаходиться у місці під назвою Ганеш Праяґ, біля Тхехрі, де завжди жив Раматіртха Джи. Там же знаходиться і печера Сарвешварананди Джи, а Нараян Свамі проводить там велику частину часу.

Озеро Сахасра Тал лежить на відстані у двадцять миль від останнього індійського села, Ганги. Навколо – квітучі долини. Сахасра Тал – це озеро, яке є одним з декількох, з'єднаних між собою озер. Найперше з них – озеро Апсара. На захід і на схід від цього озера, розміщено ще по три озера. Озеро Сахасра Тал знаходиться посередині. Зі східного та західного боків озера Сахасра Тал протікають дві бурхливі річки – Бхіманг і Мілангана, а неподалік знаходиться озеро Лінга Тал. Посеред цього озера можна побачити острів, який нагадує за формою Шивалінгам. Цей острів завжди покритий різнокольоровим квітковим килимом. Тут знаходиться печера Кешавананди Джи. Озеро оточене красивою камінною стіною, яку створила сама природа. Тут можна часто зустріти відпочиваючих гандхарвів. Тут живуть і прекрасні лебеді. Поруч знаходиться дуже глибоке озеро, яке називається Матрі. Нарасімха Тал – це досить велике озеро, а Сіддха Тал – знаходиться вище, чим решта озер. Тут же розміщене й озеро Ями, яке завжди покрите снігом. А прямо над ним знаходиться озеро Сахасра Тал, дно якого виложене чорними, блискучими каменями. Це – дуже велике озеро, яке розкинулося між гірськими вершинами на дві з половиною милі. Його живлять води річки, яка бере свій початок в льодовиках. Тут можна побачити багато різних птахів, а також багато великих відлюдників.

Цілих два дні ми, всього нас було семеро йогів, споглядали дивовижну красу природи. Ми ходили на острів, розміщений посеред озера Лінга Тал, в печеру Кешавананди. Потім від озера Сахасра Тал ми направилися у бік льодовика Кхатлінга, біля якого розкинувся прекрасний, зарослий квітами луг. Поруч з цим льодовиком є також озеро Мансері та ще одне, дуже красиве озеро Пая. Звідти ми направилися в Кедарнатх, який розміщений поблизу. З Кедарнатха ми пішли в Нанданван, а наступного дня я на самоті направився у бік Бадрінатха. Мій шлях пролягав через льодовик Сатопантх. Я залишив позаду вершину Ніланг Васукі та наблизився до гірських хребтів, які, утворюють долину Сумеру.

Зі всіх боків мене оточували гірські вершини, які сліпучо сіяли на Сонці. Там не було нічого, крім снігу. На те, щоб дістатися до цих місць, у мене пішло декілька днів, але я не поспішав. Я йшов, занурений у споглядання цих безприкладних природних красот, відчуваючи близькість природи. Я постійно зустрічав на своєму шляху йогів та відлюдників. Коли я дістався долини Сумеру, то присів відпочити на високій засніженій скелі. Сонце припікало. Попри те, що я сидів на снігу, було так спекотно, що здавалося, сонячні промені ось-ось розтоплять моє тіло. Яскраве світло, відображене від снігу, сліпило очі. Сидячи на скелі, я очікував появу Сарвешварананди, Пармананди та Баби Рамдаса. Тут і там посеред гір виднілися глибокі щілини, а вдалині шумів водопад. Поступово Сонце почало схилятися до заходу. Сонце, яке ще зовсім нещодавно припікало, змінилося. Від нього повіяло холодом.

В цей момент був тільки я, я – людина У мене не було ні національності, ні батьківщини, ні родичів. Були тільки я і гори, я і ніжні промені заходу Сонця. Через деякий час я побачив групу відлюдників, які здіймалися вгору. Відбитки їхніх ніг було ясно видно здалеку. У повітрі відчувалося ласкаве дихання ночі, що наближалася. Через деякий час група святих відлюдників наблизилася. Як тільки вони підійшли, я відразу ж занурився в океан блаженства. Здавалося, що в цей момент Гімалаї стали втіленням істинної любові та високих ідеалів. Відлюдники по черзі мене обійняли. Коли вони зрозуміли, що пробудили в мені внутрішню самосвідомість, відчуття єдності, що розпалили у мені внутрішнє світло, то посміхнулися. В цей момент у мене було лише одне відчуття – відчуття єдності всього сущого. Сарвешварананда познайомив мене з рештою відлюдників. Яке велике духовне багатство, яке божественне світло подарували мені Гімалаї!

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 26. Настанови Гуру Нанака

Понеділок, 25 квітня 2022 13:15

Хіба я працюю, синку? Адже мене насправді не існує. Я тільки надихаю людей на добрі справи. З одного боку я помер, а з іншого – ні. Адже я наставляю мандрівників на правильний шлях. Так Гуру Нанак став безсмертним навіть після смерті. Всі хочуть жити, але в них це не виходить. Найбільша помилка людини полягає в тому, вона забуває про себе, а до того часу, як вона починає щось розуміти, стає вже надто пізно. Я завжди віддано служив Богу і тому піднявся вище звичайних релігійних уявлень та звичаїв. Але коли я сьогодні спостерігав за живими істотами, то мені здається, що вони давно вже померли. Вони не живуть, а просто існують, як живі трупи. Бо в нашому світі немає нічого вічного чи постійного, і якщо вони прив'язалися до тимчасових явищ, вони забули самих себе.”

“Яке велике тяжіння земних радостей! В погоні за ними людина не може вийти з цього вічного кола перевтілень, з порочного кола народжень та смертей. Людина знає що таке істина, але свідомо уникає її. Найбільше чудо, створене природою, найбільша загадка Маї полягає в тому, що не дивлячись на те, що людина все знає і навіть прагне до вічного, вона нічого зробити не може. Це тому, що вона ніколи не живе в теперішньому моменті. Вона живе у дні вчорашньому чи у дні завтрашньому. Вона занурена в постійні мрії про майбутнє чи спогади про минуле. Якби вона знайшла своє істинне “я”, то вона б присвятила своє життя служінню іншим людям. Тому я перебуваю серед людей та спонукаю їх встати на шлях духовного розвитку. Вони самі нічого не хочуть робити, але я спонукаю їх до дії. Я одночасно є їхнім надхненням, шляхом, яким вони повинні йти, і мандрівником. Я залишився Гуру Нанаком, знаходячись вже поза фізичним тілом. Але, разом з тим, я володію фізичним тілом. Уява людей та їхня безмежна віра зробили з мене бога. Мої слова та вчинки перетворилися для людей в наказ. Я став їхньою ціллю. Я сам все роблю, але не своїми руками, а руками своїх послідовників. Можна сказати, що я є, але з іншого боку, мене не існує.”

Як тільки Гуру Нанак вимовив все це, то знову перетворився в маленького хлопчика і зайнявся грою. Я ж продовжував на нього дивитися.

Він замовк, ніби мене і не було поруч з ним. Я розчинив у просторі своє тимчасове тіло і направився до того місця, де перебувало фізичне тіло, та перейшов у нього. Потім став чекати світанку. В очікуванні спостерігав за крапельками роси, які збиралися на листві та травинках. Кожна крапля мріє колись злитися з океаном, а океан чекає, коли ж річки донесуть до нього ці крапі. Небом блукали легкі хмари. Священний Ганг тік кудись наспівуючи власний мотив. Він тік у бік океану, щоб передати йому те, що говорять Гімалаї. Річка текла між двох берегів, між життям та смертю, не даючи їм з'єднатися. Її русло було часом звивистим, живило озера, розгалужувалося на рукава, але вона вперто текла у бік океану. Переді мною було її вічна та непереривна течія. Великі йоги минулого говорять про те ж саме – між життям та смертю існує простір духовності, велике мистецтво, божественна гра, той простір вічності, де і перебувають духовні люди.

Перші промені Сонця освітили небосхил. Природа відразу ж ожила – защебетали птахи, почулися інші звуки настання ранку. Я висловив бажання покинути гостинний дім Харіпрасада Махешварі та його дружини, але вони ніяк не погоджувалися мене відпускати. Так я провів з ними ще декілька днів. В ці дні я займався тим, що очищав подружжя від минулої карми. В результаті вони досягнули такого просвітленого стану, що стали подібні двом квіткам в цьому земному саду. Я надихнув їх на те, щоб присвятити своє життя служінню суспільству, щоб аромат цих квітів наповнив життям всіх оточуючих їх людей. Нехай їхні високі ідеали стануть прикладом для інших. Я наказав їм нести цю божественну звістку у світ, щоб вони були подібні сонцю, що сходить, яке з кожною хвилиною піднімається все вище та вище. Час йшов собі, адже він нікого не чекає. Інколи час мого життя був схожий на веселу, вічно зайняту грою дитину, інколи на навченого досвідом старця, який ледве-ледве йде по життю. Час завжди йде в строго заданому напрямі, і тільки людина постійно відхиляється від прямого шляху. Людина постійно намагається втекти від часу. Але всі великі літературні пам’ятники минулого, чи то Веди, Пурани, Шастри, Коран чи Біблія говорять нам про те, що з часом боротися марно. Час сильніший за людину. Закони часу поширюються на всі явища природи та на всі речі, створені людиною. Час дає і час забирає. Час створює і час руйнує. Поки це можливо, природа допомагає людині. Час не можна назвати ні другом, ні ворогом. Адже творення та руйнування подібні двом рукам людини, одне не можна уявити без іншого. Час – це вища сила, в чиїй круговерті кружляють і зірки, і місяць, і сонце, і земля, і повітря. І ця вічна круговерть нагадує людині про влаштування світобудови. Людина то не спить, то занурюється у стан глибоко сну без сновидінь. Все повторюється циклічно.

Що ж стосується мене, то я пішов з Батварі, потім через Ганготрі відправився в Гомукх. Дорогою я зупинився під покровом вершини Бхрігупантх, неподалік від Чірваси. Тут знаходиться злиття двох річок – Бходжгару та Бхагіратхі. Якщо перейти річку Бходжгар, то відразу ж відкривається дорога в земний рай, в Гомукх, звідти видно Тапован та Нанданван. Тут же і розмістилося озеро Бхрігу. Гімалаї тут здаються білосніжним лотосом, який розцвів над світом.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 25. Зустріч з гуру Нанаком

Понеділок, 25 квітня 2022 12:48

Якщо людина присвятить Всевишньому всі свої вчинки, зануриться у власну душу та буде виконувати свій обов’язок, незалежно від результату, то саме тоді вона зможе досягнути успіху на своєму шляху.

Людина – мандрівник, а життя – це шлях. Смерть – це не кінець, а перетворення, початок існування на новому рівні. Вище життя – це життя, розчинившись в самому собі. Це такий стан, який наближає нас до осягнення істини. Там нема потреби уявляти що-небудь чи про щось думати. Це – стан первинної істини.  Людина народжується, блукає цим світом, а потім вмирає. І поки він живе на світі, то відчуває цілу гаму різноманітних відчуттів, від відчаю до сліпої віри. Якщо людини немає, то немає і цих відчуттів, немає емоцій. Істина – це Бог, істина – це життя, істина – це смерть.

На березі священного озера в Амрітсарі один старий сказав мені ці слова і швидко пішов.

Подорожуючи світом, я прибув в Амрітсар. Ця земля всім дарувала свою любов, і мені теж дісталося її благословіння. Я пішки вирішив обійти увесь світ. Коли я дійшов до Амірсару, то направився в Золотий Храм. На той момент священне озеро перед храмом намагалися повністю висушити. Тисячі чоловіків та жінок були зайняті вичерпуванням глини під палючим Сонцем. Ці люди, наскрізь промоклі потом, проте, вкладали свою душу в цю нелегку працю. Люди хотіли надати цьому озеру ще більш чудовий вигляд. Земля терпляче мовчала, поки її діти прикрашали її. Я зайшов  в храм, поклонився священній книзі сікхизму, Гуру Грантх Сахіб, і вийшов на вулицю. Я любувався прекрасними, білими мармурними стінами храму і його чудовими куполами.

Мій погляд увесь час переміщався від чудових стін храму, до робочих внизу, особливо до одного старого та літньої жінки. Вони працювали разом, передаючи один одному кошики з землею. Вони не турбувалися про те, що роблять інші люди, а були повністю поглинуті своєю працею. Коли б мій погляд не зупинився на цьому старому, він щоразу мені посміхався.

Старий забирав у жінки кошик, повний землі, виносив її на берег, там спустошував та повертався з порожнім кошиком. Він постійно поглядав на мене з посмішкою. Проти своєї волі я залишався на березі озера, і стояв там декілька годин, спостерігаючи за роботою цієї пари. Мені все більше і більше хотілося на них дивитися. Раптом хтось підійшов ззаду та штовхнув мене, я впав в сухе озеро. Старий підбіг і допоміг мені піднятися. Обтрушуючи бруд з мого одягу, він подивився на того сикхського юнака, який мене штовхнув. Я теж розглядав обох. Я стояв ніби на перетині їхніх мисленних потоків. В очах обох я прочитав мовчазну любов та співчуття, побачив море спокою. Тоді юнак підійшов до мене та попросив у мене дві рупії. Попросивши їх, він засміявся, а я мовчки на нього дивився. Я висунув з мішка дві рупії та дав їх юнакові. Тоді юнак, вказуючи на старого, сказав мені: “Ти збожеволів, якщо не впізнаєш Гуру Нанака, а ця жінка – його дружина. Подивись на нього – це засновник релігії сикхів, але він сам зайнятий тяжкою працею. Як рідко можна зустріти таких людей! Звичайна людина, подібна текучій воді, що прямує за напрямком до моря. Коли крапля зіллється з великим океаном, то в неї вже не залишиться бажання відокремиться від нього.”

З цими словами юнак пішов. Коли я намірився привітати Гуру Нанака, то він посміхнувся мені та теж пішов, покликавши за собою літню жінку. Я побіг за ним. Але як тільки ми вийшли за  ворота храмового комплексу, старий розвинув таку швидкість, що його неможливо було наздогнати. Я зі всіх сил намагався його наздогнати, але не вийшло. За лічені секунди ці святі люди щезли.

Я йшов вздовж калану квітучими полями. На землю вже спускалися сутінки, і я вирішив зупинитися на ніч в гурудварі Тарантарану. Я розмістився під деревом, яке росло на березі храмової водойми. Поступово настала ніч, і пожвавлення при храмі закінчилося. Тоді я став посилати свої мисленні хвилі на пошуки Гуру Нанака. Думки самі собою сконцентрувалися у певному напрямку. Мої зусилля увінчалися успіхом. Але здавалося неможливим досягнути за короткий час того місця, де він знаходився. Тоді я почав шукати підходяще місце для занурення в стан самадхі. Я повернувся з закритої гурудвари до підніжжя дерева. Я залишив там своє фізичне тіло, захистивши його попередньо панциром мантр.

І перейшов у тонкий світ. Я залишив квітучі поля та перенісся в засніжені гори. Прорвавшися через лісні зарослі, я побачив перед хижиною хлопчика, який грався.  Поруч з хижою я почав відновлювати фізичне тіло. В той ще час хлопчик скочив зі свого місця та побіг до обриву над річкою, куди вела вузька та нерівна стежка. Річка була дуже глибокою та швидкою. Я вже встиг відновити своє фізичне тіло та біг за хлопчиком, який спритно спустився до річки. Біля берегу річки стояв дивного вигляду корабель, на який той піднявся та поплив, слідуючи за швидкою течією річки. Тоді я вирішив знову покинути фізичне тіло, і в тонкому тілі послідував за хлопчиком вниз за течією річки, але тут одна стара зупинила мене: “Ні, синку, не намагайся слідувати за ним. Зараз святий Нанак не хоче бачити тебе. Він відправився ось за той пагорб. Але ти не намагайся наздогнати його зараз. Тобі це вдасться, коли прийде час, і ти з ним зустрінешся. Твоє фізичне тіло знаходиться далеко від цього місця, але ж вже настав ранок, і люди прокинулися. Повертайся, повернись у своє тіло. Потім прийдеш сюди ще.” Я послухався її та відправився у зворотній шлях, бо до світанку залишалося зовсім мало. 

Минуло кілька років. Я продовжував свій життєвий шлях, але так і не зміг зустрітися з Гуру Нанаком. Якось, гуляючи Гімалаями, я проходив берегом Бхагіратхі. Зупинився в Батварі. Неподалік протікав і священний Ганг. Разом зі мною сидів чиновник з комісії з іригації, Харіпрасад Махешварі, та його дружина. Небом бігли легкі хмари. Сонце то виглядало з-під хмар, то знову щезало за ними. Місце було пожвавлене, та всі люди спішили по своїх справах. Ми сиділи на відкритому повітрі. Я спостерігав за стрімкою течією Гангу. І раптом мій погляд впав на літню жінку, яка йшла берегом річки. Вона йшла повільно зупиняючись, і час від часу кашляла. Я уважно дивився на неї, ніби вона могла б відповісти на якесь важливе запитання.

Мене відволікла дружина Харіпрасада Махешварі, Ракеш, поставивши мені якесь запитання. Між чоловіком та дружиною почалася дискусія. Вони ніяк не могли прийти до згоди. Я теж зовсім забувся про літню жінку, і занурився у жваву суперечку. Потім підійшов ще інспектор Дубе та Рам Лал Шрівастав, і всі вони почали радити.

За цими розмовами закінчився день, та ніч вступила у свої права. Я знову почав шукати поглядом цю літню жінку, але ніде не міг її побачити. Коли стало зовсім темно, всі співбесідники розійшлися по своїх домах. Харіпрасад Махешварі теж пішов всередину, а його дружина зайнялася приготуванням їжі. Ми з нею розговорилися. Ми говорили з нею про різні сторони життя. 

Після вечері ми ще довго бесідували. Адже істина інколи зосереджується всередині, а інколи поширюється на увесь світ. Інколи вона знаходиться всередині людини, а інколи йде так далеко, що і за декілька втілень людина не може досягнути її. Ми перевіряємо правильність тої чи іншої істини шляхом дискусії. Обговорення та дискусія - це породження людського мислення. Істина знаходиться за межами всіх цих міркувань, вона одночасно і далека, і близька.

Пізніше мої співбесідники пішли спати. Я зі всіх боків зачинив свою кімнату. Я попередив і чоловіка, і дружину, щоб вночі зовсім не турбували мене. Я вирішив залишити тут своє фізичне тіло та міг затриматися з поверненням. Залишивши своє тіло в кімнаті, я пішов з ціллю за всяку ціну зустрітися з Гуру Нанаком. Коли я побачив ту літню жінку, яка гуляла в сутінках, то спогади минулого знову ожили в мені.

Я повернувся на берег річки, де бачив її останнього разу. Побачив хижину, але ніде не міг знайти хлопчика, який грався. На березі річки я знову створив для себе тіло, сів у човен та відправився за течією. Течія була сильна. Через деякий час я побачив хлопчика, який грався неподалік від хижини. Як тільки він побачив мене, то побіг донизу, назустріч, але, не доходячи до мене, зупинився. Човен зносило стрімкою течією, але я потроху наближався до хлопчика. Він стояв та чека мене. Я підійшов до нього, взяв на руки та поніс до хижини. Хлопчик гучно сміявся. Неочікувано з тілом хлопчика трапилася дивовижна метаморфоза, він перетворився в божественну сутність, в самого Гуру Нанака. Він був в тому ж одязі, в якому я побачив його, коли він трудився в Амрітсарі на осушені озера.

Я запитався у нього: “О, Божественний! Чому ви робите все це після того, як досягнули просвітлення? Адже ви володієте безмежними духовними силами, сіддхами. Ви можете створити життя за власним бажанням, навіщо ж вам працювати?”

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 24. Девідхура

П'ятниця, 15 квітня 2022 11:08

Девідхура – це святилище, присвячене Шакті. Воно знаходиться серед скель, в місці, яке створила сама природа. З цим святилищем пов'язана давня легенда. Неподалік від цього місця знаходиться дім Тарадатта Шастрі, де він живе разом зі своєю сім’єю. Тарадатта Джи – джерело ведичних знань. Всі брати в його сім'ї мають численні достойності. Наприклад, Гхьяншьям Датта – справжній аскет. За порадою Шастрі Джи я відправився в Девідхуру. Нанда Валлабх Джоші потурбувався про моє розміщення, він хотів, щоб я залишився там, як можна довше. Святилище Шакті дуже мене вразило. В цьому місці відчувається присутність Великої Матерії.  Першого ж дня я зустрів Її там. Ми сиділи на великому камені та довго розмовляли з Нею. Потім Бхагаваті повернулася у свою печеру, а я пішов до приміщення інституту, де вивчали санскрит, коротати час до ранку. Я жив там в одній з кімнат. Цей навчальний заклад функціонував під керівництвом сім'ї Шастрі. Неподалік був невеличкий базар, який складався з десяти-п'ятнадцяти крамничок.

Моя поява в цих місцях наробила багато шуму. Люди приходили з віддалених поселень. Почалася підготовка до проведення яг’ї та самадхі. Я вирішив, що в цьому священному місці занурюсь в самадхі на дев'ять днів. Разом з тим ми готували проведення інших релігійних церемоній. Здавалося неможливим дістати все необхідне в цьому маленькому гімалайському селищі, але я вірив в силу Бхагаваті, в те, що Вона мені обов'язково допоможе. Коли я отримав допомогу від Нанди Валлабха та Лачхумана Сінха Ламгархії,  які були адвокатами та впливовими людьми цих місць, то проведення яг’ї стало можливим.

Я хотів, щоб мене на дев'ять днів зарили в землю і щоб я перебував в стані самадхі, але створивши собі інше тіло, міг би подорожувати повсюди. Багато мандрівних відлюдників заперечили цю затію. Втім я був радий їхнім протестам, бо вони показали мені, що я знаходжуся на правильному шляху. Адже бути відлюдником та аскетом не означає розпалити вогонь і, сидячи перед ним, смалити цілими днями гашиш та повчати інших. Справжній святий нікого не ганить. Адже крім самого себе він не знає ні про кого іншого, тому і не може нічого про них сказати. Адже відлюдником ми називаємо святу людину, яка вирвалася з кайданів симпатій та антипатій. Якщо ж людина загрузла в різних оцінках, її вже не можна назвати святою.

Дев'ять днів моє фізичне тіло знаходилося в Девідхурі у стані самадхі, і в той час, як я сам мандрував Тхалом, Морнаулом і в околиця Девідхури. Під час мого самадхі проводили належні релігійні церемонії. Я ж, покинувши своє фізичне тіло, гуляв серед людей. Для лікарів, викладачів та журналістів було дивно бачити мене в іншому тілі, яке я створив, коли зашилив фізичне тіло і занурився в самадхі. Сільські жителі постійно ходили навколо місця мого самадхі. Я ж зовні спостерігав за ними. Продовжувалася підготовка до проведення Яг’ї Махачанді. Все робилося, ніби само собою. Коли я був занурений в самадхі, то з благословіння божественних сил, зумів надихнути Даянанда Гаркоті та Сарасваті Гаркоті на те, щоб вони присвятили своє життя служінню Богу. Вони вже багато років страждали від невиліковних захворювань, а я зміг повернути їм здоров'я.

Людина завжди має високі мрії на наміри, вона хоче зробити так багато, але стає рабом обставин, і вимушена жити так, як їй зовсім не подобається. Кайдани культурного виховання та суспільних забобонів не дають їй розірвати це порочне коло, не дозволяють вирватися в небо, на простір. Егоїстичні люди роблять інших довірливих людей рабами своїх переконань, щоб інші робили те, що їм вигідно. Якщо якась безкорисна людина і спробує розкрити всю глибину їхнього лицемірства, то їй прийдеться битися з переважаючими її силами егоїзму. Саме такі люди підтримують міжнаціональні конфлікти та бандитизм, експлуатуючи з їхньою допомогою ресурси суспільства. Влада теж завжди на боці подібних людей. Ці егоїсти засновують релігійні організації, і, прикриваючись красивими словами про благо суспільства та гуманізм, творять свої темні справи. Вони не хочуть, щоб люди жили спокійно. І тут нам теж прийшлося зіштовхнутися з подібним явищем. Деякі асоціальні елементи, заручившись підтримкою відлюдників, почали поширювати про те, що відбувається, різні чутки, націливши свої зусилля на простих та наївних людей, на місцевих жителів. Але цим спробам була дана відсіч, завдяки невтомним зусиллям Лачхумана Сінха, Мансінха Негі та Пуран Сінха Бори.

Наш розум завжди неспокійний, схильний до емоцій, він прагне вплинути на життя, відводячи душу зі справжнього життя в інший бік, змушуючи людину піклуватися переважно про матеріальні цінності. А наша душа, і собі, завжди кличе нас до відречення та святості. Виходить, що людина починає приймати за істинну радість та задоволення, яке вона отримує від володіння матеріальними обєктами. Розум ніби накриває душу своїм покривалом. Всі хочуть зануритися в глибини вічності, але ніхто цього не робить. Бо щодня перед людиною постають практичні питання, які вона повинна вирішити. Людина ж хоче жити по-справжньому вільною від всіх обмежень. Але їй це не вдасться протягом всього її життя. Вона то зайнята своїми дітьми та сімейними проблемами, то її увагу приковують слава та престиж. А поки людина вагається, розум вже повністю захоплює контроль над нею. Людина загрузає в думках про матеріальне, вона вважає своїм обов’язком жити та шукати для себе засоби для існування.

Якщо людина, навантажена вантажем емоцій та почуттів, змучена від внутрішньої боротьби, зустрічає на своєму шляху того, хто привідкриває для неї ворота духовності, то їй здається, що її вантаж не такий вже і тяжкий. Подібно до того, як пересохлі ріки та струмки під час мусонів переповнюються водою, а потім пересихають, так і людина переповнюється релігійним екстазом, наприклад, коли слухає духовні проповіді, а потім її порив закінчується. В житті кожної людини багато разів настає осінь, і багато разів приходить весна. Але кожного разу людина не помічає дихання часу, занурена у свої поточні проблеми. Адже ці гімалайські села відвідали тисячі відлюдників, але як мало людей змінило після цього своє життя! Я дав деяким людям з Девідхури посвяту, дікшу, запалив це духовне світло в їхніх серцях та пішов звідти.

Я провів деякий час зі служителем храму в Саптешварі, Дінешею Пурі Бабою, а потім відправився в Нанда Деві, і там медитував в печері. Переді мною тік священний Ганг, гордо здіймала свою засніжену голову вершина Нанда. Скрізь була природна краса, яка і є найвищою формою мистецтва. Я додав нову сторінку до літописів та легенд Девідхури.

Я примирився з природою. Я визнав існування матерії, символом якої є земля, я визнав рухомість та непостійність повітря, полум'яний порив вогню, простоту на піддатливість води, непорушність гір, незмінний колообіг сонячного диску, очікування місяця, скороминущість хмар, щедру любов дощу.

Занурений у свою власну душу, я спостерігав за п'ятьма основними елементами, спостерігав за їхніми іграми, перетвореннями та метаморфозами. Я набув надприродні здібності. Навчився протягом довгого часу знаходитися під землею, мандрувати повітрям та в космосі, подорожувати іншими світами та жити під водою. Отримавши всі ці здібності, я став вільно мандрувати Гімалаями. Я пояснював важливість духовності  сучасним вченим, як у нашій країні, так і закордоном, посилаючи їм відповідні ментальні імпульси. Я також намагався показати вченим всього світу, що душа дійсно існує. Я приймав будь-який виклик, який кидала мені сучасна наука.

Людина може вийти переможцем у битві зі смертю. Вона може за власним бажанням зупинити будь-яку життєдіяльність організму, а потім, повернувшись у тло, знову оживити його, наповнивши його свідомістю. Якщо людина захоче, то може повністю зупинити всі функції організму, мисленним зусиллям зруйнувавши своє тіло, та відновити їх в будь-який момент, знову його відтворивши. Вона може навіть створити не одне, а багато тіл. І сьогодні існує багато таких йогів та відлюдників, чиї надприродні здібності не у змозі пояснити сучасна наука. Я теж не раз вражав сучасних вчених та матеріалістів своїми діяннями. Моєю ціллю було змусити людей задуматися про духовність. Коли моє тіло закопували в землю, занурювали у воду чи залишали на декілька місяців серед гімалайських снігів, мені надавався шанс показати на практиці всі безмежні можливості нашого тіла та свідомості. Ці дії були напрямлені на те, щоб отримати великий суспільний резонанс, але сам я міг на роки залишити своє тіло у гімалайських печерах і подорожувати з іншими відлюдниками різними світами.

Я постійно мандрував, переміщався з цього світу в інші світи. Я постійно кудись йшов, кудись просувався, знаходячись у фізичному тілі, в тонкому чи кармічному тілах. Я на роки покидав людське суспільство, а в інший час століттями спостерігав цю безкінечну п'єсу життя. За своїм бажанням я створював своє тіло чи знищував його. Я міг залишити своє фізичне тіло, і в іншому тілі подорожувати різними світами. Інколи я поселявся в тілах тварин, а інколи в тілах птахів. За своє життя я зумів побувати на місці найрізноманітніших живих істот. Але ні думки людей, ні звички тварин не вразили мене. Я просто колекціонував різні відчуття. Я вивчав природу людини, але сам був вічним мандрівником. Я йшов вперед зради своєї душі, в ім'я адвайти.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 23. Зв’язок з душею

Вівторок, 12 квітня 2022 10:02

Чампа як і раніше почувала себе не дуже. Вона жила в Альморі. Я поїхав до неї. В ті часи Чампа та Према були студентками. 

Я вирішив вступити в контакт з тими духами, які докучали Чампі. Скільки разів за увесь цей час Чампа знаходилася на грані життя та смерті,  на грані надії та відчаю! Коли Чампа була при тямі, то її настрій зазвичай був дуже хорошим. Що ж стосується її сестри Преми, то вона завжди була занепокоєна її станом. У Чампи  були близькі подружки: Ума Сах і Кіран Сах, а також інші студентки багато спілкувалися з нею. Вони разом ходили до коледжу. Але в Чампи не все було гладко. Прямо перед початком випускного екзамену вона знову знепритомніла.

Тоді я і прийняв тверде рішення розібратися з духами, які переслідували Чампу.  Поруч зі мною знаходилися Према та Ума Сах. Раптово з Чампою почали відбуватися дивні метаморфози, вона заговорила чоловічим голосом. Вона використовувала у своїй мові дуже гарні слова та вислови з мови урду. Коли я протягнув їй руку дружби, її душа почала мене проклинати. Я спокійно вислухав її прокльони. Потім я велів душі прийняти якусь форму та матеріалізуватися переді мною. Але цього не трапилося. А Чампа знов знепритомніла. Я привів її до тями та велів відпочивати. Наступного дня всі студенти та професори роз'їхалися по своїх домівках. Залишилися професор Канчал Лал Сах, Ума, Кіран і Діпа Сах. Я велів Премі принести води. Потім я розбризкав цю воду по всьому приміщенні, і таким чином, зв’язав духа, який проник у тіло Чампи. Чампа, знаходячись під впливом цього духа, почала говорити.

Дух казав: “Всі твої зусилля даремні! Я саме і був посланий сюди, що повинен виконати особливу місію. Я повинен грати з почуттями цієї дівчини, з її майбутнім, щоб життя їй обридло. Я не один, у мене ще помічники. Якщо я залишу цю дівчину, то мої помічники не залишать ні її, ні мене у спокої.” Я сидів поруч з іншими людьми, слухав все те, що говорив нам дух, і записував все це на магнітофон. Я знову протягнув цьому духу руку дружби, але він тільки розсміявся на мою пропозицію. Я робив багато спроб примиритися з ним, але він не хотів слухати. Решта з величезним подивом спостерігали за тим, щоб відбувається. Ума, піддавшись душевному пориву, нестримно плакала.

Побачивши, як вона плаче, я не зміг втриматися від таких думок: “Ось,  що таке життя! Потік думок людини проникає в будь-який закуток світу. Людина бачить свого захворілого друга, і її серце наповнюється співчуттям. Людина готова розділити біль інших.” Ума страждала зараз через свою подругу, і я міг прочитати це в глибині її серця.

Напередодні почалися випускні екзамени, а цей дух ніяк не погоджувався покинути тіло Чампи. Він залишав її всього на декілька хвилин, і коли повертався Чампа знову непритомніла. Дух постійно розмовляв, кидав мені виклик, увесь час кудись зникав. Я спробував всіма можливими способами розв'язати цю проблему, але, коли у мене нічого не вийшло, я прийняв його виклик. Према, сестра Чампи, теж була дуже занепокоєна. Людина на своєму життєвому шляху часто зіштовхується зі складними ситуаціями, але це її не бентежить. Що б не трапилося, людина завжди намагається знайти вихід з ситуації, що склалася, прагне подолати небезпечну ділянку шляху, і знову піти вперед. Але цього разу не було видно ніякого виходу, і тому Према дуже переживала.

Поступово всі люди розійшлися. В іншій кімнаті навзрид плакала Ума. Чампа лежала безтями, а ми з Премою вже голову зламали, намагаючись знайти вихід з положення. Я привів Чампу до тями, і викликав з іншої кімнати Уму. Ума була зовнішньо схожа  на спокійне море, але тільки я знав, які бурі ховаються в неї всередині. Вона не виражала своїх почуттів, але я її розумів.

Я направив у її бік мислені вібрації з такими словами: “Ума, якщо доля людини вже визначена в бік смерті, то тут вже нічого не можна зробити. Ми можемо поспівчувати їй, але не можемо вдихнути в неї життя. Однак  не втрачай надії. Вір, що завтра твоя подруга Чампа піде складати екзамен і допоможе їй в цьому той самий дух, який зараз її мучить. Ти краще йди та готуйся до власного екзамену.”

Що ще я міг їй сказати? Адже сам я мандрівник та йду дорогою, в якої немає назви. І невідомо, в чому полягає ціль мого шляху. Я літаю небом, подібно мінливій хмарці. Я знаю, що Той, хто дав мені життя, каже і напрям, в якому мені потрібно йти. Як сумно усвідомлювати, що Чампа, знайдена мною через декілька сотень років, знаходиться в такому жахливому стані, і живе в такому місці, де люди вбивають один одного через власну вигоду. Хіба можна когось тут вважати своєю спорідненою душею? Кожен сам за себе. Ми прийшли в цей світ насамоті, насамоті підемо з нього. Суспільство породило традиції, громадські та родинні зв’язки, але все це для власних цілей. Ми швидко забуваємо людину, варто їй покинути наше життя. Так, і самі ми в цьому світі – мандрівники, які прийшли на недовгий термін. Я теж можливо ще проведу в цьому світі декілька коротких днів, років чи миттєвостей. Ось і в цьому домі я ненадовго і  скоро я буду змушений покинути його та йти власним шляхом.

Наше життя – це гримуча суміш з любові та ненависті. Що там може дати інша людина? Що в неї є, крім цієї любові та цієї ненависті, крім його симпатій та антипатій? Людина вважає, що любов – це життя та радість, а ненависть – це страждання та смерть. Тому вона дарує радість тим, кого любить, та завдає нещасть тим, кого ненавидить. Але є і такі люди, хто однаково спокійно відноситься і до страждань і до радості. Вони піднялися вище обмежень, які існують завдяки любові та ненависті. Це і є справжнє життя, і подібні люди є мандрівниками на дорозі свого життя.

Було вже дуже пізно і я провів Уму додому. Чампі та Премі я велів відправлятися спати, а сам задумався про тих волелюбних мандрівників, які подорожують в Гімалаях, залишивши позаду населені міста. Ось і це місто, Альмора, є перехрестям багатьох доріг. Скільки мандрівників за багато років прийшли сюди та скільки пішли! Скільки ще прийде! Але Альмора стоїть на колишньому місці та її руїни, її будинки та вулиці зберігають спогади про минуле. Зелені поля, які оточують місто, співають пісню про майбутнє. Минуле тужить, майбутнє мріє. В кожній миті життя та смерть переплетені між собою. Минуле спить, майбутнє не спить. Старі дороги руйнуються, нові будуються. Це і є істинне життя, коли одна мить зникає, а інша з'являється.

Скільки я вже разів брав участь у цій виставі, яку поставила природа. І ось я знову на сцені. Минуле укладене всередині мене, а майбутнє йде зі мною пліч-о-пліч шляхами життя. Я не хвилююся про минуле і не намагаюся будувати майбутнє. Скільки доріг пересікається біля моїх ніг, а скільки я вже пройшов! Але куди б я не прямував, скрізь я відчуваю свою самотність. Я йшов один та прийшов до самого себе. Моя подорож постійно продовжується. Але тепер я вже прагну своїх власних цілей, а не цілей, які нав'язані зовні. Все, що ми отримуємо від життя, потім обов'язково втрачаємо. І ось я мандрую вже багато століть, скільки ще триватиме мій шлях. Я дивлюся на схід та на захід, спостерігаю за тим, як щодня встає Сонце, і як воно сідає. Але в моєму житті немає ні світанку, ні заходу. Я бачив цю землю ридаючою, страждаючою, бачив її й з посмішкою. Бачив, як плаче небо, як воно плавиться під променями розжареного Сонця. А сам я не сміюся і не плачу.

Я бачив душу, занурену саму в себе. Я не помічав ні Пуруши, ні Пракриті, я бачив скрізь одну тільки душу. Я побачив її в деревах, в кожному листочку, в людях, тваринах та комахах. Я бачив, як бог Рама, ставши жертвою палацових інтриг, блукає лісами. Я бачив Крішну, який мандрував в пустоті, Махавіру, який практикує жорстоку аскезу. Я бачив Христа, який здійснював хресний шлях, і Мухаммеда, який стояв під палючими променями Сонця. Я бачив, як Гітлер не знаходить собі місця у своєму секретному бункері, як Мусоліні вмирає від кулі. Я бачив, як Махатма Ганді гине, застрелений фанатиком. Вже багато століть я спостерігаю цю виставу, цей танець становлення та руйнування. Але людина була і буде завжди, і між людьми минулого та теперішнього немає великої різниці. Вчора людина хотіла жити, і сьогодні вона хоче того ж. Вчора вона хотіла зробити інших людей рабами власних думок та переконань, і сьогодні вона прагне цього. Природа ніколи та нікого не оплакує. Тільки люди оплакують один одного. А природа просто спостерігає за тим, як люди приходять та йдуть. Для неї життя та смерть рівні. Природа вічна та незмінна, змінюються тільки люди, їхній одяг, звичаї та вірування. Але люди не можуть по-справжньому пізнати один одного, бо є рабами власних переконань. Власні винаходи вони вважають вінцем творіння. Люди вважають, що їхні бажання повинні прирівнюватися до закону, ніби вони самі створили цей світ, чи цей світ був створений тільки для них. Навіть якщо люди чують слова істини, вони не чинять відповідно цим словам, і блукають світом, як сліпі.

Я залишив думки про людей, які приходять і йдуть, і став спостерігати за сходом Сонця, промені якого вже пробивалися із-за засніжених піків Гімалайських гір. Сонячне світло поширювалося швидко та невідворотно. Я встав і пішов назад у місто. Містом вже ходили люди. Альмора була точно такою ж, як я її бачив вчора. Коли вночі заснули її мешканці, то і саме місто заснуло. Зараз же, коли люди прокинулися, то разом із ними й прокинулося місто.

Я повернувся в Альмору і побачив, що Чампа займалася, а Према готувала їжу. У Чампи о третій годині був екзамен. До десятої ранку все йшло добре. Прийшла Ума Сах, і дівчата стали готуватися до екзамену разом, але близько першої години дня Чампа знову знепритомніла. Всі люди знову занепокоїлися, але я вже зарання знав, що там трапиться. Я знову почав просити духа, щоб він дав дівчині спокій та дозволив їй скласти екзамен, але він не погоджувався. Тоді я велів, щоб професор Канчан і Ума йшли на екзамен та залишили б за Чампою її екзаменаційне місце. Потім я попросив у Преми склянку води та взяв бритву. Побачивши це, дух закричав, і увесь дім затремтів разом з ним. Я створив мисленний потік наміру, зробив невеликий надріз і дав Чампі випити моєї крові. Чампа відразу ж встала. Я велів їй збиратися. Увесь цей час дух благав мене з ним подружитися. Побачивши, в якому жалюгідному становищі він знаходиться, мені стало смішно. Адже до вчорашнього дня саме я протягував йому руку дружби, а сьогодні він сам був змушений благати мене.

Я погодився бути його другом. Дух дуже зрадів та пообіцяв, що на екзамені надасть Чампі всіляке сприяння. Він сказав, що після екзамену повернеться, щоб зробити деякі необхідні йому речі, а тоді піде назавжди. Я знову погодився. Потім я сам відвів Чампу в екзаменаційний зал. Її екзаменатори вже чекали, а Ума була дуже рада, побачивши Чампу. Чампа бе всяких проблем склала випускний екзамен та отримала хороші оцінки. Коли був останній день випускних екзаменів, дух, який мучив Чампу, знову повернувся. Але після цього він пішов назавжди. Таким чином Чампа стала бакалавром, спеціалістом у двох галузях знань, і , крім того, повністю вилікувалася. Тепер вона живе у себе вдома та часто молиться. Вона віддано служить Великій Матері, яка їй часто являється. Я вже декілька разів зіштовхувався з Чампою і в цьому житті, і в минулих життях. Я допоміг їй знищити минулу карму, яку вона отримала, коли була в тілі Гіріджи. Тепер вона почала нове життя.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 22. Чампа

Понеділок, 04 квітня 2022 10:13

Людина помирає, а нам залишається тільки згадувати про неї. Невідомо, скільки таких спогадів кружляє в космосі! Деякі спогади людина бережно зберігає у своєму серці. Найважливіші спогади стають історією, а решта перетворюється в бабусині казки. Як важливо з'єднати вчорашній день з днем сьогоднішнім.

Люди постійно народжуються та помирають, постійно зустрічаються і постійно розлучаються один з одним. Люди приходять на Землю і знову її покидають. Все це залежить від їхньої минулої карми.

Неподалік від Бхімтала є село Нала і Дамаянті. Там живе сім'я поміщика Нагпал Сінха, якому вже близько ста років. Але і сьогодні він не поїсть, поки не попрацює в полі чотири-п’ять годин. Колись він прийшов в це село здалеку. Тоді в цих місцях майже ніхто не жив, а тепер тут є ціле поселення. У нього два сини та шість доньок. Старший син, Дживан Сінх Сатвал, працює в Делі у страховій компанії. Молодший син, Харендра Сінх Сатвал, суспільний діяч. П'ята донька – Чампа, а молодша – Према. Є у сім'ї й маленькі діти. Майже всі в цій сім'ї отримали вищу освіту. Чампа отримала ступінь в області соціології та психології.

Неподалік від цього поселення знаходиться озеро. Село було назване на честь озера, Нал і Дамаянті. Тут знаходиться той самий храм, і та сама хижина, де я робив аскезу, коли жив у цих краях. Тоді тут були непрохідні ліси, а тепер місце здається досить обжитим.

Коли до мене привели Чампу, то вона була безтурботною дівчиною, яка тільки-тільки закінчила середню школу. Харендра Сінх сказав мені: “У мене є сестра, яка вчиться в Альморі. Вона дуже хвора вже цілий рік. Кожні три дні вона втрачає свідомість. Але школу не пропускає. Вона може місяцями нічого не їсти.  Ми вже показали її всім ведучим спеціалістам в Індії, а також всім відомим святим та відлюдникам, але ніхто досі не зрозумів, в чому полягає причина її захворювання. Тепер ми вже зневірилися і поклалися на милість Божу.”

Тоді я подивився на Чампу та побачив в її очах дивовижне світло та тяжіння. Вона прийшла разом зі своєю матір'ю та принесла в кувшині молока, а через деякий час підійшов і її брат Харендра Сінх. Я сидів перед розпаленим багаттям, від якого угору повільно піднімалися цівки диму. Я уважно дивився на те, як вони зникають. В цьому димі я бачив картинки,  переді мною вставали дорогі моєму серцю спогади. Я випив трішки молока, яке вони для мене принесли. Чампа сиділа поруч, і її тіло стало змінюватися прямо на очах. Інколи воно починало так яскраво світитися, що я сам був невимовно здивований. Я взяв листок паперу та написав на ньому мантру, а потім священним попелом поставив їй на лоб тілаку. Я сказав їй: “Поки у тебе буде зберігатися цей шматок паперу з написаною мантрою, твоєму здоров'ю нічого не загрожує. Дивився, не загуби його!”

Потім вони пішли. Відразу ж після того, як вони пішли, я вийшов з хижини та відправився на гору Каркотак, де в одній з печер цієї гори занурився у стан самадхі. Неподалік Ампула від мене сиділи два відлюдники.  Обидва вони були без ніг. У одного були відсутні тільки ступні, а в іншого не було ніг від самих стегон. Обидва сиділи у глибині печери. Я занурився у стан самадхі та почав спостерігати картини з минулого. Я побачив, що в минулому житті Чампа була моєю старшою сестрою. Вона загинула, впавши з даху, і ці спогади відкарбувалися настільки сильно, що і досі на неї впливали. Поступово я повністю занурився в минуле.

Коли я вийшов зі стану самадхі, то наблизився до обох відлюдників. Вони привітали мене. Я хотів запитати їх, чому вони зайшли сюди, але потім подумав, що вони можуть образитися на моє запитання. Якийсь час я сидів поруч з ними та розмовляв. Вони розповідали про події, які відбулися дуже давно. З їхніх розповідей стало зрозуміло, що вони застали час правління Великих Моголів. Про те, що відбулося після цієї епохи, вони не знали. Це були Баладатта та Рамдатта, вчитель та учень. Вони разом з декількома князями втекли з Раджастану та дісталися до цих місць. Служили в армії. Коли почалася війна в Гімалайських передгір'ях, вони втратили ноги. Мати Бхагаваті врятувала їм життя, але вони більше не могли битися, і вони зайнялися служінням їй. Інколи вони підіймаються в повітря та приносять для себе все необхідне. Вечорами вони часто сидять біля входу в печеру. Вони постійно відчувають на собі милість Великої Матері Бхагаваті Я хотів попрощатися з відлюдниками та піти, але вони мене не відпускали.

Увечері ми втрьох всілися біля виходу в печеру, на невеликій платформі. Перед нами відкривався чарівний вид на озера Бхімтал і Наукучія. Гімалаї, гордовито піднявши свою голову, розмовляли з нами. Рівнинна частина здавалася розмальованою перед весіллям нареченою. В моєму мозку тіснилися спогади. Я захотів повернутися, але Баладатта Джи виявив бажання відправитися разом зі мною. Коли настала тиша, він повісив на плече свою торбинку, злегка підштовхнув мене, і вже через декілька секунд ми з ним ширяли в повітрі. Ми полетіли над озером Бхімтал в бік Нала і Дамаянті. Ми спустилися на землю біля моєї хижини. Я влаштував місце для Баладатта Джи, але він захотів залишитися на повітрі. Я все ж наполіг на своєму і привів його в хижину. В кувшині було молоко. Ми попили молока та почали бесіду.

 

Опис трьох минулих перероджень

Вже спустилася ніч, коли ми пішли спати. Неочікувано я прокинувся, бо відчув, що мене кличе душа Чампи. Минуло досить багато часу, перш ніж я зумів встановити з нею звязок. Тоді я велів їй перейти в минуле втілення. Їй не відразу вдалося відновити своє минуле тіло, адже воно давно перетворилося на попіл. Я терпляче чекав. Поступово вона створила для себе тонке тіло. І це було так дивовижно, бо це – було тіло моєї старшої сестри, Гіріджи, тої самої, яка колись скрізь ходила, тримаючи мене за руку. Вона завжди мене чомусь вчила і дуже добре вміла передражнювати нашу маму. Коли у неї був час, вона відносила мене погратися в сад чи на дах. Всі люди називали її Гаурі, як дружину Шиви. Вона годувала корів з власних рук. Перш ніж подоїти корову, вона завжди молилася, а потім поїла мене цим молоком.

Тоді всі ми жили в дуже великій сім'ї. Влада цієї сім'ї поширювалася від долин Кеймура до гір Віндхьячал і до берега Гангу. У свій час навіть самі Великі Моголи схилялися перед правителями нашого роду. Англійці надали перевагу домовитися з нами мирним шляхом. Матір Ганг не дозволяла нашій голові схилятися. Ми пили цю священну воду та з неї черпали свої сили. Тепер наш палац вже, напевно, перетворився в руїни, а члени цієї великої сім'ї розсипалися по світу. Я посадив Гіріджу поруч з собою, і ми почали згадувати. Ми почали пробуджувати спляче минуле. Ми згадували про те, як гучний голос поміщика Рампал Сінха інколи лунав за стінами палацу та змішувався з шумом річки. Старший брат, відважний як тигр, через витівки свого двоюрідного брата, Чандрамані, став рабом жінок і занурився у співи та танці. Всі наші піддані стогнали від витівок Чандрамані, але я в той час був нерозумною дитиною, яка цікавилася лише іграми та іграшками.

Гіріджа розповіла, що потім я підняв повстання проти Чандрамані. Я вбив його і взяв владу у свої руки. Зрештою народ міг видихнути з полегшенням, як і сім'я самого Чандрамані, яку він притісняв. Все, здавалося, налагодилося в нашому палаці, але неочікувано сталася пожежа. Палац був зі всіх боків оточений ворогами. Жінки для того, щоб врятувати свою честь, зістрибнули з високих стін. Я разом з декількома відданими друзями вибрався з палацу через чорний вхід і дістався до долини Кеймур. Саме тоді зі мною трапилася величезна переміна духовного характеру, і відтоді я став відлюдником. Я сотні років мандрував долинами Кашміра під іменем Чейтанья Брахмачарі.

Потім я покинув колишнє тіло, а в новому тілі став великим художником. Якось, гуляючи містом, я побачив, як один юнак прислужує в ювелірному магазині. Це був Кулбхушан, той самий брат по минулому життю, якого погубили жінки. Я звільнив його від служби в цьому магазині та спонукав його вести достойне та праведне життя. Я доручив йому всі свої справи, а сам і в цей раз віддалився від світу і став відлюдником під іменем Авадхут Баба. Потім я досяг стану самадхі, і, зрештою, переродився в поточне перевтілення. Але я бачу, що життя в цих місцях не сильно змінилося. Це все ті ж гірські ланцюги Віндхьянчала, все та ж долина Кеймур, все ті ж береги Гангу, і всі ті ж люди. Я знову прийшов на перехрестя доль, і знову вибрав для себе духовний шлях. Я народився у величезному палаці. Я пілотував літаки. Я виріс на вулицях Сасараму і в долинах Кеймура. Я розвивав свій розум, свій естетичний смак в таких країнах, як Америка, Великобританія, Австралія та Німеччина. Я був вірним другом неба, але тепер Гімалаї – супутник мого життя. І тепер я постійно мандрую Гімалаями.

Коли я бесідував з душею Чампи, Баладатта прокинувся і став спостерігати за тим, що відбувається. Потім він запитав: “Де ти була після того, як покинула тіло Гіріджи?” Чампа відповіла, що якийсь час вона перебувала в тілі корови, а потім і зовсім уникала втілень. після цієї розповіді душа Чампи покинула нас.

Ми з Баладаттом Джи почали обговорювати, як люди народжуються в різних сім'ях, як відбуваються перевтілення. Через декілька тижнів Баладатта покинув мене. Чампа поїхала вчитися в Альмору, і там вона зовсім не жалілася на здоров'я. В цей самий час я потрапив в сіті Мінакши.

Містечко Нал і Дамаянті стало відомим. Люди почали часто відвідувати його. Я знаходився під владою чар Мінакши. Ми з нею їздили в Чандігарх і у Гваліор. Людина проходить так багато доріг, але, зрештою, повертається туди, звідки вона почала свій шлях. Так і я, зрештою, повернувся в Нал і Дамаянті.

Якось до мене прийшла Према і сказала: “Чампа знову погано себе почуває.” Вона теж приїхала. Наступного дня Чампа прийшла разом з Харендрою Сінхом Сатвалом. З собою вона принесла кувшин молока. Я сидів поруч з жаровнею. Вона збиралася поставити кувшин з молоком на жаровню, щоб підігріти, але раптово впала, як підкошена, прямо у вогонь. Для мене це сталося неочікувано, тим більше що поруч зі мною знаходився Біру Баба, який хворів уже протягом декількох тижнів. Знаходячись без свідомості, Чампа підняла жменю священного попелу, поставила тіку на Біру Бабу та кинула на нього решту попелу. Біру Баба відразу ж видужав, ніби ніколи й не хворів. Але Чампа знову була безтями. Я зусиллям волі вивів її з цього стану, бризнув на неї воду. Вона отямилася, але продовжувала називати мене “Даджью”, мовою гірських народів це означає “старший брат”.

Як тільки їй стало трішки краще, Харендра Сінх і Према забрали її додому. В Чампі можна було спостерігати дивовижну силу. Біру Баба теж видужав. Я постійно думав про Чампу. І тоді до мене прийшла Према і знову покликала до Чампи, бо їй стало погано. Я пішов за нею. Чампа лежала без свідомості. Інколи в несвідомому стані вона кликала мене: “Даджью, даджью!” Коли я вивів її з цього стану, то вона сказала: “Вам прийдеться стати моїм старшим братом. Даджью.”

Почувши це, я не знав, що їй відповісти. Потім сказав: “У йогів не буває ні сестер, ні братів. Вони втікають від світу і починають жити у новому світі, де немає ніяких прив'язаностей і ніяких родинних зв’язків. Вони стають родичами для всіх людей, але, не дивлячись на те, вони завжди самотні.”

На ці слова Чампа засміялася, ніби вона і так давно все це знала: “Ах, Даджью, людина завжди біжить кудись, але як довго вона може бігти від самої себе? Якщо людина відкине невелику частину, то вона зможе з'єднатися з безмежним. Ми можемо лишити декілька сестер для того, щоб всі решта жінок світу стали нашими сестрами. Ми можемо покинути свою матір, і взамін у нас буде багато матерів. Ми можемо покинути невелику сім'ю, щоб стати членом величезної, як увесь всесвіт, сім'ї. Людина, яка раніше жила тільки для себе і для своєї сім'ї, тепер живе для всіх. Обмежена любов стає безмежною. Тут вже немає обмежень, ні прив'язаностей.”

“Істинний йог дійсно мандрує в глибинах своєї свідомості, але при цьому він живе для інших. Я теж хочу приєднатися до цього суспільства. Звісно, мій старший брат – йог, бо він зумів знищити минулу карму, зумів зануритися в океан минулого, він знає все та вміє відсторонитися від всього. В житті немає певної цілі. Життя – це шлях, і всі ми – мандрівники. Інколи мандрівник змушений зупинитися. Гімалаї завжди охороняли нас і допомагали нам на цьому шляху.”

 

Я дізнався причину захворювання Чампи

Деякий час я сидів там і слухав, що говорила Чампа. Потім я повернувся в хижину. Там вже були Лачхуман Сінх Мехра та Харіш Думка зі своєю сестрою Індрою Думка. Вони хотіли запросити мене у свій дім, який знаходиться на березі озера Наукучія. Я ж думав зовсім про інше. Я думав про Чампу. Вона і є Гіріджа, дивовижно! Адже вона і сьогодні зберігає память про своє минуле народження. Але чому ж в цьому житті вона страждає від загадкового захворювання? Мені потрібно подивитися її минулу карму, напевно, там і лежить причина всіх проблем. Можливо це плив минулих подій? Як багато дивовижного трапляється у житті. Можливо на одному з життєвих поворотів трапилося щось, що призвело до захворювання. Я розвів вогонь і почав дуже уважно дивитися на вуглі та дим, який піднімався від жаровні. Поклавши у вогонь товстий шматок бамбуку, я спостерігав, як він перетворюється в попіл. Мої думки піднімалися вгору разом з димом.

Я вибрав вогонь в посередники. Потім взяв воду і вимовив над нею свій намір. Потім я побачив перед собою двох жінок. Одна з них була вже старою, а інша – молода дружина. Молода жінка дає Чампі кувшин, і Чампа відправляється до струмка за водою. Я бачу, як Чампа розпускає своє волосся, потім набирає повний кувшин води та повертається. Я бачу поруч з нею на тонкому плані чотири інші душі. Вдалині стара читає мантри. Чампа приносить кувшин з водою  для тієї молодої заміжньої жінки, вона дуже радіє, що Чампа принесла воду. Потім я бачу старого відлюдника. Після всіх цих картин Чампа падає на землю без свідомості. Вона хоче щось сказати, але їй це не вдається. Потім я бачу жінку, яка вся сіяє, вона підходить і намагається привести до тями Чампу. Це – богиня, яка і мене часто втішала на моєму життєвому шляху. Поступово всі ці образи зіщулюються і перетворюються у попіл в моїй жаровні. Я закінчую енергетичний потік свого наміру. Відчиняю двері хижини та виходжу на свіже повітря.

Яким егоїстом може бути людина! Заради задоволення своїх низьких цілей, вона може інших людей повністю звести зі світу. Заради кількох миттєвостей насолоди, людина готова повністю зіпсувати свою карму. Але хіба це життя? Адже навіть той, хто женеться за насолодами, зрештою втомлюється на своєму шляху та падає, не дійшовши до фіналу. Чампа поки не обтяжена вантажем зайвої карми в минулому, а нове життя у неї ще попереду. Але і тепер минуле тяжіє над нею. Якби особлива милість богині не поширювалася на неї, то, можливо, вона б вже збожеволіла. Я сидів, роздумуючи про все це під деревом піпал, і раптом мій погляд впав на озеро. Я побачив на березі озера двох жінок, які розмовляли між собою. Одна з них була Чампа, а інша – та сама богиня, яка інколи являлася мені та вказувала мені шлях. Вона щось пояснювала Чампі. Вони досить довго стояли одна навпроти одної та говорили. Потім богиня зникла, а Чампа, набравши воду в кувшин, відправилась назад в село. Я відразу ж направився до озера, повторюючи подумки: “Мати! Якщо ти настільки любиш цю дівчину, то чому не звільниш її від всіх тих страждань, що її підстерігають?” І саме в цей момент я відчув присутність Матері, яка веліла мені покоритися обставинам. Час розставить усе на свої місця. Вона також сказала, щоб я тримався подалі від Мінакши.

Чампа – це і є Гіріджа. Коли Матір сказала мені про це, я відчув глибоке задоволення. Я повернувся у свою хижину. Наступного дня Чампа пов'язала на мою руку охоронний браслет з ниток. Скільки кайданів мені прийшлося розірвати, щоб зрештою причалити до спокійного берегу! Я знову був прив'язаний. Мене зв'язувала ця охоронна нитка! Гіріджа вирішила заповнити те, що не отримала в минулому житті, і через два перевтілення, вона проявляла свою любов та ніжність відносно мене. Вона була з одного боку ідеалом, а з іншого – жертвою обставин, бо теж жила в суспільстві, як й інші. А будь-яка людина, яка живе в суспільстві, стає рабом його правил та умовностей.

Море наших думок бездонне. В ньому постійно виникають хвилі, але в ньому вони й зникають. І розум людини постійно борсається в цих хвилях. Інколи людина зовсім спокійна. А інколи вона просто пливе за течією, нічого не намагаючись дізнатися. І їй тоді здається, що вона – раб обставин, і з цим нічого не можна зробити.

Наступного дня Према та Чампа попрощалися зі мною та відправилися в Альмору. Я ж разом з Чандрашекхаром Думка та Індрою пішов до озера Наукучія. Я зустрів там й інших своїх знайомих: Гобінді, Харіша Думку та Пандея Джи. Потім я повернувся в хижину, і згодом щодня ходив до озера. Мені постійно допомагали розквартировані тут військові та прості селяни. Зрештою за наполяганням Манджит Сінха з Канади, я відправився в Рудрапур. Там вже зібралася велика кількість людей. Я зупинився в домі Мохана Сінха Сондхі. Спробував очистити карму Вімли, Камли та інших молодих людей. Всі ми там подружилися один з одним, і я залишився в Рудрапурі надовго.

 

Побачення зі смертю

Якось ввечері всі члени сім'ї почали плакати, зібралися люди з міста. Я сидів в окремій кімнаті, занурений в медитацію. В якийсь момент Камла прийшла і почала стукати у двері з криком: “Баба Джи! Баба Джи!” Я відчинив двері, і вона кинулася до мене, ридаючи: “Баба Джи! Наша матінка померла!!!” Почувши це, я онімів. До того часу в домі зібрався досить великий натовп, я потихеньку підійшов до скорбних людей. Тіло померлої поклали на землю. Всі плакали. Діти припали до мене, виражаючи своє невимовне горе.

Вся ця ситуація здавалася мені досить дивною. Неочікувано я велів усім присутнім звільнити приміщення. Потім я поставив ногу на лоб померлої дружини Лалат Сінха, і тримав її в такому положені досить довго. Її життя ще не вийшло повністю з неї, тому через деякий час її серце забилося, і все її тіло затремтіло. Камла закричала: “Мамо! Мамо!” Вона кинулася мені в ноги та заплакала. Я різко звільнився і пішов у свою кімнату.

Сьогодні я порушив закони природи. Тому я відчував відразу до самого себе. Всю ніч діти провели разом зі мною. Зібралося досить багато людей, а чиста дитяча любов не давала мені піти. Але якось вдень я взяв свою торбинку та пішов звідти. Ніхто мене не зупинив. Сама природа сміялася наді мною, я був у повному відчаї. Я відчував щось схоже на страх. Звідти я прямо направився в Делі до Бір Гірі Баби, і він дещо надав мені мужності. Тоді я повернувся в хижину біля Нал і Дамаянті.

 

Виявлення обману і приведення Чампи до тями

В той час Мінакши завдавала мені досить багато клопоту, а стан здоров'я Чампи було далеко не найкращим. Коли Према, її сестра повернулася на деякий час додому, то в ці декілька місяців Чампі було дещо краще. Вона вже по чотири-п'ять днів почувала себе нормально, а в той час, як раніше вона майже цілими днями знаходилася безтями. Тоді я вирішив зробити все можливе для того, щоб повністю зцілити Чампу. Коли через декілька днів приїхала Чампа, її родичі провели особливу пуджу, яку роблять в горах. Я теж сидів збоку та спостерігав за тим, що відбувалося. Був і священник брамін. Під акомпанемент музичних інструментів люди співали пісні біля вогню, в той час, як Чампа вже декілька годин знаходилася безтями в іншому домі.

Суспільство завжди було жертвою мракобісся та забобонів. Так, один з них, хто прийшов на пуджу, стверджував, що зараз на нього зійдуть боги. Ті самі боги, можливості хоча б мимохідь побачити яких, великі відлюдники присвячували все своє життя. А служитель культу стверджував, що боги зараз спустяться та почнуть танцювати. Тут були присутні багато освічених людей з Бхімтала. Брамін, який там же був, то лягав, то вставав на коліна, видаючи звуки: “Сун, Сун!” Потім він став підтягувати свого набедреника, ніби готувався до битви. Він встав і почав танцювати. Люди повалилися йому в ноги та стали бити земні поклони. Я ж просто спостерігав за тим, що відбувалося, але я не відчув ніяких змін в навколишній атмосфері, не відчув присутності божества. Брамін почав звинувачувати мене в тому, що я його ображаю.

Почувши ці звинувачення, я був дуже здивований. Я відразу ж зрозумів, що відбувається. Всі люди кланялися браміну в ноги, а я цього не зробив, саме тому він був мною незадоволений. І все це дійство було чистої води лицемірством.

Я взяв попіл з вогнища і сказав, що якщо богиня дійсно присутня тут, то нехай її благословення паде на мене у вигляді зерняток рису. Якщо це трапиться, то я поклонюся браміну до землі сотню разів. Якщо богиня оживить лежачу безтями Чампу, то я буду у всьому його слухатися. Брамін почав танцювати якийсь несамовитий танець. Він кидав в мене рисові зерна. Але навіть одне зерно не впало на мене. Брамін втомився та зупинився. Всі дивилися на мене, а я відійшов в інший бік. Після цього брамін ще довго танцював, наносив на лоб Чампі священний попіл і всіляко намагався її оживити. Але у нього нічого не виходило. Люди стали говорити, що саме я розізлив богиню.

До мене прийшли Харендра Сінх, Нанд Сінх і Лачхуман Сінх і сказали, що брамін звинувачує мене в тому, що я став причиною гніву богині. І тепер я змушений зцілити Чампу. Я встав і пішов до неї. Взяв стакан з водою, зарядив його своїм наміром та оббризкав цією водою обличчя Чампи. Чампа відразу ж прийшла до тями. Браміну стало соромно, але деякі лицеміри все ще були незадоволені. Що люди роблять з нашим суспільством в ім'я віри та релігії! Я не міг вже цього терпіти та повернувся у свою хижину. Вже настала ніч, а люди все пліткували про мене. Я вирішив вдати, що нічого не розумію. Гуляв густими лісами, зустрічався зі святими відлюдниками, обговорював з ними пагубність давніх забобонів. Скільки шкоди суспільство завдає звичайній людині. Адже відлюдники стоять вище законів суспільства, вони їм не підкоряються.

Для користі людей я ще раніше заснував благодійне товариство, яке було покликане сприяти розвитку духовних організацій, допомагало б вийти заміж тим дівчатам, які не змоги цього зробити через різні причини. Це товариство також допомагало поширювати грамотність. Але люди не допустили, щоб це товариство процвітало. Люди стали упереджено відноситися до жінок, які вийшли заміж за допомогою нашого товариства, ставили їм дивні запитання. І тінь від цих розбірок лягала на мене. Деякі називали мене шпигуном, інші – шахраєм. Я не звертав на всі ці звинувачення уваги.

Я займався будівництвом лікарень та шкіл. Інколи я помічав, що люди всю ніч слідкують за мною, сховавшись неподалік від моєї хижини. Мені було дуже сумно спостерігати за обмеженістю думки місцевого населення, бачити їхню прихильність до віджитих своє забобонів. Багато з моїх друзів хотіли почати тут свій бізнес, побудувати целюлозно-паперові комбінати та прибуткові ферми, але побачивши протидію місцевих жителів, пішли назад. Моїм друзям прийшлося залишити без уваги ті землі та нерухомість, що вони придбали тут. Я теж призупинив фінансування благодійного товариства та відправився до Аджмера. Дуже скоро я розчарувався у своїх планах відносно перетворення життя в гірських районах. Я вирішив відправитися високо в Гімалаї.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Під час бесіди ці люди згадували про те, що буддійські монахи зі Шрі-Ланки кинули виклик моїм надприродним здібностям, поставивши мені три умови, які я повинен був виконати. Я сказав, що приймаю ці умови. Я був готовий увійти у стан самадхі, занурившись у воду. Я збирався просидіти дев'ять днів у водяному резервуарі, розмірів сім та три фути та глибиною в дев'ять футів. Цей резервуар будувався під керівництвом інженера К. Бхатії та Індрапракаша Гупти. Потім його наповнили водою. У споруджені цього резервуару велику поміч надав Віджай Кумар Натх з Хальдвані. В Альморі чутки про те, що Пайлот Баба збирається знаходитися в стані самадхі, сидячи у воді, поширилися подібно лісовій пожежі. З Великобританії приїхав Альфред Врінанд зі своїми друзями, а з Франції – група жінок-лікарів. З Італії теж приїхала група молоді.

У призначений час я у присутності тисяч людей, серед яких були вчені, інженери та чиновники, увійшов у воду. Я велів їм на двадцять чотири години залишити поверхню водойми відкритою, а після цього накрити її кришкою і не відкривати, поки не сплине сто вісім годин, бо через добу я очікував настання бурі.

Доктор Агравал і лікар з Франції перед моїм зануренням хотіли мене повністю обстежити. Я погодився. Але, побачивши метаморфози, які відбувалися в моєму тілі, і, вловивши електричні хвилі, які виходили від нього, вони зупинили своє обстеження. Всього за сім хвилин я перетворився в зовсім нерухому, як камінь, істоту. Моє тіло занурилося у воду в позі лотоса. Резервуар був наповнений водою до країв. Ми заздалегідь попіклувалися про те, щоб процесу самадхі нічого не заважало. В цьому нам надав велику допомогу керівник районного масштабу, Мукул Санвал. Кришка з резервуару була піднята в точно призначений час під наглядом Тарадатта Шастрі та Рам Лала  Махараджа. І моя свідомість теж повернулася в точно призначений час і тло спливло на поверхню.

Моє тіло зовсім побіліло. Здавалося, що шкіра згнила від постійного перебування у воді. Здавалося, що варто до неї доторкнутися, і вона злізе з мене, як непотрібне лушпиння. Я велів усім почекати пів години та почав повертати своє тіло у звичайний стан. Пані Гупта та інші жінки почали натирати мене топленим маслом гхі, і я поступово став тією ж людиною, якою був раніше. Я сів на підвищення і перед величезним натовпом, який зібрався й прийшов сюди здалеку, подякував природі, яка допомогла мені у проведені цього експерименту. Люди розповідали мені, що другого дня, як я і передбачав почалася сильна буря, і резервуар не просто прийшлося накрити кришкою, але і прив'язати цю кришку мотузками.

Я вже мав досвід подібного самадхі у воді, але це тривало не більше чотирьох-п’яти годин. Це був мій перший досвід такого тривалого самадхі у воді, і я довів, які безмежні можливості відкриваються завдяки заняттям йогою. Завдяки силі, яку дарує йога, будь-яка людина може знаходитися під землею, у безповітряному просторі чи у воді, без загрози для власного життя. Всередині мене відбулися дивовижні зміни. На кого б із сидячих переді мною людей я не кинув погляд, я бачив, що це - махатми. І в чоловіках, і в жінка, які підходили до мене, я бачив світло їхньої божественної душі. В той момент я прийняв рішення негайно відправитися в Гімалаї.

Рам Лал Махарадж пішов з Катхґодама і повернувся в ліси Калі Чоті. Я ж разом з Альфредом Врінанандом відправився в Непал. Там я зустрів Сур’ю. Ми блукали з нею Тібетом, а потім я знову повернувся в Кхаті. Я дуже хотів відпочити, але ніде не знаходив спокою. Як тільки я приїхав в Кхаті, навколо мене зараз же почав збиратися натовп. Адже по всій цій області поширилися чутки про моє перебування у воді. Я теж хотів повідати світу про дивовижний досвід, про той час, коли я був наближений до Творця.

Я знову зібрав всіх послідовників селянських рад і всіх впливових людей області та велів почати облаштування підходящої печери, яка була б схожою на звичайну печеру відлюдника. Завдяки зусиллям Ратан Сінха з Кхаті, Чанчал Сінха та Мангал Сінха неподалік від Піндарі й була влаштована така печера. Багато людей з Кхаті провели цілий тиждень в Піндарі, щоб допомогти з її облаштуванням. Я теж зупинився в Піндарі. Щоранку я відправлявся гуляти, куди очі дивляться. Інколи я долав один льодовик і доходив до льодовика Мілам, а інколи цілий день залишався сидіти на березі озер, розміщених в льодовику. Інколи через льодовик Баркатія я доходив до Капхані. Інколи повертався, здійснивши омовіння в Деві Кунді. Вгорі долини усіяні квітами, я бачив сотні тисяч лотосів. І ось, накінець, був готовий мій притулок, моя хижина серед снігів. Поступово чутки про майбутнє самадхі поширилося всією провінцією Кумаон. Пов'язані зі мною люди думали, що я збираюся назавжди зануритися в цей стан. Люди з Делі, Канпура, Калькутти, Бомбея та інші, вмовляли мене не робити цього. Тоді я через Ратан Сінха повідомив всім інформацію про те, що я увійду в стан самадхі 25 липня 1977 року, а вийду з нього 25 серпня, в четвер.

Але страх, який поселився в серцях людей, так швидко не йшов. Люди непокоїлися про мене. Їм здавалося, що знаходитися тридцять три дні у снігу - неможлива справа. Але мій намір був твердим. В мене вірили мешканці Кхаті, бо перед ними був приклад самадхі Сарвешварананди та Нагіна Баби, до того ж до них постійно приходили святі відлюдники.  Мешканці Кхаті спостерігали й самадхі, яке відбувалося в Баґешварі. Подивитися на мене приходили люди з найвіддаленіших куточків країни. У мене вже був неодноразовий досвід самадхі протягом кількох місяців. Тоді я знаходився в печері. Але ці події пройшли повз увагу широкого суспільства, бо в той час я був в повній самоті. Що ж стосується цього самадхі, то його організували люди, і тому вони непокоїлися про мене. Адже на них теж лежала відповідальність. Якщо зі мною щось станеться, то вони будуть змушені відповідати перед суспільством. Але на моєму шляху не було перешкод. Повністю підготувавшись, я вісімнадцятого липня попрощався з населенням Кхаті. Люди проводжали мене з помпою, з музикою і криками, під керівництвом Хаят Сінха та Пратан Сінха. Плакали всі: і чоловіки, і жінки, і діти. З кувшинів вони виливали на мене молоко, осипали квітами. Вони молилися про мене Матері Джагадамбі, щоб я повернувся цілим і неушкодженим. Неможливо описати всю глибину їхньої любові, відданості та благоговійного трепету. Накаї був там разом зі знімальною групою, і він зафіксував цей момент на плівку. З Кхаті я прибув у Чхалі.

В Чхалі знаходиться місце злиття рік Піндарі та Капхані. Там був мисливський будиночок, де нас розмістив його охоронець, Кхушхал Сінх. Наступного дня через Пхаррукію ми дісталися до печери. Ця печера, яка знаходиться в самому серці засніжених гір, являла собою воістину чаруюче видовище. Неподалік від цієї печери і було облаштоване місце для мого самадхі.

Я часто бував в Піндарі та розгулював околицями, вільний як птаха. Гімалаї постійно кличуть мене, дають мені відпочинок, щось розповідають, чомусь навчають. Але цього разу я прийшов в знайомі місця з твердим наміром.

Як прекрасні бувають гори на заході! Вони стоять, гордо височіючи серед снігів, а між ними тече ріка Піндарі. Вздовж цієї річки цвітуть тисячі різнокольорових квітів, часто попадаються стада мускусних оленів. Ці квітучі долини розкинулися на милі й милі вперед. Як же вони радують око!

Наступного дня я разом з Хаят Сінхом подолав льодовик і прийшов в Капхані. Деякий час ми провели на вершині, розміщеній на висоті дев'ятнадцять тисяч фунтів. Ми бачили божественний храм Нанда Деві. Наступного дня ми здійнялися на пік Бальджурія. Звідти було добре видно гори Нанда Деві, Нанда Гхунгат і священну гору Кайлаш. Звідти була прокладена хороша дорога до Сундардхангі. Тут існує засніжене поле, яке розкинулося на п'ятнадцять миль. Саме звідси беруть свій початок ріки Мандакіні та Нандакіні. Перед нами простягався величезний льодовик Нандакхат. Ми знаходилися на висоті вже двадцяти однієї тисячі футів. Я зірвав з себе набедреник, потім зі снігу спорудив подобу держака, а з набедреника – прапор, який ми встановили на вершині. Священна гора Кайлаш була зовсім неподалік від цього місця. Звідси можна було бачити багато великих і малих озер, в яких цвіли білі лотоси. З цих озер брали свій початок багато річок. Ми спустилися вниз і прийшли до Вір Сінха, який неподалік пас овець. Він нагодував нас картоплею. Ми перебралися на інший берег річки Піндарі та прийшли до печери, де нас вже чекав Пратап Сінх. До того часу туди вже прийшло багато людей з найвіддаленіших місць. І вони продовжували приходити.

Почався снігопад, нічого навколо не було видно за сніговою пеленою. Я вийшов з печери та сів на камені. Приїхали японці й з того моменту їх фотокамери не знали відпочинку. Прийшли також люди з Багхіяката, Сорага, Бадвама, Суфі, Тарсалі, Бхарарі, Баґешвара та Альморі. Вони говорили, що наступного дня  прийде ще більше народу. Але в Піндарі не було ніякої інфраструктури, ніякої можливості розмістити та нагодувати людей. Але люди, які приїхали, самі про себе попіклувалися. Крім того, Ратан Сінх і Чанчал Сінх влаштували табір для проживання декількох тисяч людей. Вони здалеку замовили дрова, щоб всіх обігріти. Мені прийшлося звільнити декілька найближчих печер. Деякі відлюдники перервали свої самадхі та приєдналися до нашої групи. 23 липня я знаходився неподалік від печери, а в Піндарі до того часу вже зібрався великий натовп, подібного село Піндарі ще не бачило. Люди хотіли виразити всю глибину та щирість свого духовного пориву. Наступного дня я повинен був зануритися в шав-самадхі, тобто, в такий стан, коли людина нічим не відрізняється від мертвого тіла, на тридцять три дні порвати свій звязок з нашим матеріальним світом і відправитися туди, де існує тільки йога, тільки мій власний світ і близькість до божественного. Як тільки за мною зачиняться двері похованої в снігах хижини, я відразу ж розчинюся в безмежному космосі. Я позбавлюся від прив'язаностей цього світу і буду мандрувати духовними стежками.

Коли існування душі стає незалежним, то зникає різниця між тонким світом і світом матеріальним. Істинні бажання людини стають його життям, його кастою і національністю.

Як прекрасне життя! Люди виражали стосовно мене стільки любові, але і тоді в серцях була тривога, бо вони непокоїлися про мене. А з рештою скрізь панувала радість. Але люди думали, що повне самадхі на 33 дні – це дуже великий термін і зіщулювалися, дивлячись на сніг. Що відбудеться з моїм тілом за 33 дні в цих снігах?

Я ж, перебуваючи в печері та дивлячись в пустоту, намагався знайти відповіді на питання, які мене хвилювали. Що таке Пракриті? Що таке Пуруша? Яка природа матерії, яка природа свідомості? Як вони пов'язані між собою і як переломлюються через призму людського життя?

По стальній тарілці я розмазав шар топленого масла – гхі. Я пояснив, що потрібно робити Ратан Сінху, Чанчал Сінху та Мангал Сінху. Це масло не застигне за тридцять три дні та буде залишатися таким же свіжим. Якщо ж зі мною трапиться якесь нещастя, то масло почне густіти, а на його поверхні виступлять краплі крові. Потім застигла кірка розколеться та три частин, й із розлому потече кров. Якщо ж все буде нормально, то і з маслом нічого не трапиться. Тому необхідно щодня спостерігати за станом масла. Якщо якийсь час ви будете отримувати знаки, що зі мною не все добре, то необхідно відкрити хижину. Я все це пояснив, а Сонце повільно сховалося за край гір. Люди відправилися відпочивати. Мангал Сінх розчулився. Він і не збирався йти, але я велів покинути мене, а сам в печері почав чекати настання наступного дня.

Як тільки настав ранок, люди почали збиратися навколо печери. З боку Нандакота тричі почувся звук, який видає раковина, шанкха, коли в неї дують. Гори загуділи. Люди почали здивовано переглядатися. Потім почувся дробовий звук барабану і мелодійний дзвін дзвіночків, ніби десь неподалік проводили богослужіння. Це був великий день, день великого починання. Я теж вийшов зі своєї печери та з усього серця привітав Гімалаї. Раптом над північно-східними піками зявилася багряна стрічка, а за нею – перші промені Сонця. День був дивовижним, стояла прекрасна погода. Я пішов оглянути місце самадхі. До цього я оточив його зі всіх боків каменями та захистив мантрою. Ніяка істота у фізичному тілі не могла порушити цю границю, а якби осмілилася, то це б заподіяло шкоду його фізичному тілу. Закляття набирало чинності через десять годин після мого занурення в самадхі, і зупиняло свою дію за два дні до його закінчення. Я пояснив все це своїм друзям й знову повернувся у свою печеру.

Коли я повністю підготувався до майбутнього самадхі, я вийшов і сів серед людей. Для того, що ніякі несподіванки політичного чи соціального характеру не відбулися з тими, хто мені допомагав, я у присутності усіх написав для Ратан Сінха записку наступного змісту: “Я занурююсь у стан шав-самадхі за власним бажанням для того, щоб познайомитися як влаштований безмежний космос. І ніяка людина в цьому світі, ніяка жива істота не несе за це відповідальності.”

Отримавши благословіння від Шиви та Шакті, з благословіння Вчителя, я зібрався покинути своє фізичне тіло, подолавши тяжіння матеріального світу і перенестися в тонкі світи за допомогою тонкого, тобто космічного тіла. Я велів, щоб поки я знаходжуся в самадхі, ніхто не вбивав би ніяких живих істот і не порушував би цілісність камінної перешкоди навколо мене. Я написав на папері дату і час, коли я повернуся в цей світ, і почав приготування.

Час занурення в самадхі наближався. Гімалаї оголосилися захопливими криками. В точно призначений час я зайшов до печери. Потім вхід в цю печеру був завалений камінням, а поверх забитий дошками та завалений снігом. Тепер я вже не міг чути їхні радісні крики. До мене не доходило ні звуку. Я поступово все далі й далі віддалявся від цього місця. Я відділився від свого матеріального тіла. Всі мої наміри, цілі, віра, сила волі, моя істинна сутність, все це з'єдналося в одній точці і я занурився в безмежність космосу. Тепер, хоча я і бачив все, що відбувається всередині печери, але мене там вже не було. Я вже був не тим, хто зовсім нещодавно сидів серед людей. Я бачив, як люди, переповнені радістю і занепокоєнням, поверталися до себе. Моє тіло як і раніше залишалося в печері, але я вибрався назовні. Я міг бачити всіх, але мене самого ніхто не бачив. Потім я побачив невелику групу відлюдників, які наближалися до печери.

Тепер я збираюся описати те, що трапилося зі мною під час тридцяти трьох днів перебування в печері. Все, що я відчув за ці тридцять три дні – це мій особистий досвід, мої відчуття, які можуть вам здатися чарівними казками. Але це – істина. Якби хоча б трішки спробуєте наблизитися до своєї духовної сутності, то побачите все те ж саме, що побачив я. Тоді ви дізнаєтеся все, що відбувається у космосі, дізнаєтеся про життя небожителів, яких ми називаємо богами, а мусульмани – пророками, християни – святими. Якщо комусь це цікаво, він може повністю розраховувати на мою допомогу. Це – не порожня мрія і не фантазія. Це та істина, яка може відкритися кожному з вас.

 

Тридцять три дні, проведені в шав-самадхі

Всі знають, що Гімалаї – це земля просвітлених і мудреців. Тут мешкають боги та богині. Гімалаї по-свому суворі, але вони також прості. Це – символ народження і символ смерті. Тут водяться різні живі істоти. Можна сказати, що Гімалаї – це рай. Це – ідеал природної краси.

Я занурився у стан самадхі. Моє тіло, поховане під снігом, було подібне трупу. Сам я знаходився за межами печери, у своєму тонкому тілі. Я бачив дивовижних істот, які мешкають у повітрі. Ніхто з них не заважав іншим. Я побачив цілу групу святих-відлюдників, з кожним з яких я привітався по черзі. Тут був і Матхурдас, і Аватар Баба, і Шанті Ма, і Джангам Махарадж, і Мохандас Джи, і Нараян Свамі, і Ганда Баба та інші. Всього їх було тридцять три. Деяких з них я знав вже давно, з деякими тільки що познайомився. Це була моя друга зустріч подібного роду. Якось я побував в їхніх печерах у власному фізичному тілі. Тепер я знаходжуся в тонкому тілі. Потім вони розійшлися, кожен по своїх справах. На деякий час затрималися тільки Махаватар Баба та Аватар Баба. І тоді Махаватар Баба сказав, що скоро з’явиться Сарвешварананда. І дійсно, він з’явився через кілька хвилин. З ним було ще два відлюдники. Сарвешварананда оцінив мої духовні устремління та познайомив мене з двома відлюдниками. Відлюдник невисокого зросту, з темним кольором шкіри та неймовірно довгим волоссям, був Нагіна Гірі Джи, а інший – Нікхілешварананда Джи. Я вже давно знав Сарвешварананду. Він так часто приходив до мене і багато разів допомагав. Він мандрував цією землею вже майже шістсот сімдесят років. Я завжди отримував від нього благословіння.

Зараз всі ми були в Піндарі та бесідували один з одним. Поки ми бесідували, прийшов відомий тантрик з Бенгалії, святий Калі Баба. На плечі він тримав палку, до якої був прив'язаний вузлик, а колір шкіри у нього був дуже темний. Все його тіло було в опіках та порізах. Обличчя теж було спотворене. М'ясо на ногах згнило і відвалювалося, оголивши кістки. Як тільки він мене побачив, то почав безпомічно оглядатися по сторонах, а потім в упор витріщився на Сарвешварананду. Тоді Сарвешварананда вимовив: “Калі Баба, я нічого йому не розповідав! Але ви самі бачите, з якими великими святими він спілкується. Вам потрібно змінити свої наміри, бо вашу ціль ніяк не назвеш правильною, і з часом вам прийдеться розкаятися в тому, що ви робите. Навіть, не дивлячись на те, що ви наблизилися до Великої Богині, ви хочете забрати його тіло! Але, забравши у нього тіло, у вас не вийде вибратися звідти, адже він оточив місце свого самадхі закляттям. Хіба просвітлені люди так чинять?”

Ми всі здивовано слухали це і дивилися на Калі Бабу. Він хотів взяти моє тіло, щоб декілька днів походити в ньому серед людей. Я втішив його, бо всі його плани зазнали краху і пообіцяв, що в майбутньому знайду для нього здорове та красиве тіло. Не дозволю спалювати труп якоїсь людини, і велю кинути його у священну Ганг, і він зможе в цьому тілі мандрувати землею.

На світ навколо нас опустилася ніч. Всі розійшлися, а я з величезною швидкістю перемістився на берег великого ставка. Лотоси збиралися ось-ось розкритися, а поверхню ставка сріблили місячні промені. Раптом я побачив дівчину. Хоча було вже пізно, вона була тут, в цьому самотньому місці, і, здавалося, когось чекала. Я відразу ж створив для себе тіло і пішов на берег ставка, але коли наблизився, то зі здивуванням виявив, що це була Мінакши. Вона знову зупинила мене на моєму шляху. Раптом почувся передзвін ножних браслетів, і мене оточила ціла зграйка дівчат, які розмовляли та сміялися. Потім вони почали зачаровувати мене своїм танцем. Танець п'янив їх все більше і більше. Красуні почали зривати з себе одяг. Минуло досить багато часу і тут переді мною знову виникла Мінакши. Вона нічого не казала, але її погляд був красномовнішим за будь-які слова. Я вирвався з кола дівчат-танцівниць і попрямував до храму, який стояв на березі цього ставка. Перед храмом росло велике дерево піпал, а під ним була хижина, де я колись жив. Тим часом дівчата продовжували танцювати, деякі були захоплені грою. Там з’явилася і група юнаків, а неподалік спав білий слон. Я послав у бік дівчат вібрації батьківської любові, і вони відразу ж охололи до свого заняття. Тоді я обійшов слона і почав підніматися сходами у храм, де збирався розчинити своє тіло у просторі. І ось Мінакши розбудила слона і слон схопив мене за ногу своїм хоботом. Я намагався зі всіх сил, але не зміг від нього звільнитися. Тоді моє тіло почало зникати прямо на сходах храму. Побачивши це, слон відпустив мене, а Мінакши стояла серед дівчат і, мовчки, на мене дивилася.

Коли моє тіло зникло, я вже збирався було покинути це місце, але тут переді мною виникла дивовижного вигляду людина, яка тримала на руках тигреня і гладила його. Вона дала мені тигреня і стала гладити слона. Але коли я озирнувся по сторонах, нікого навколо не було, ні Мінакши, ні слона, ні дівчат. Переді мною стояв тільки бог Індра. Побачивши, я його привітав, а він усміхнувся мені у відповідь. Я сказав Індрі: “Махарадж! У мене немає ніяких бажань. Я занурився у самадхі тільки для того, щоб більше дізнатися про вас і про інших небожителів, хочу вивчити космос. Для себе мені нічого не потрібно, але я хочу, щоб ви допомогли мені в моєму задумі, який напрямлений на благо всього людства. Я з’явився тут, щоб переконатися в істинності існування богів і небожителів, в істинності ведичних історій і традицій, дізнатися, як і де живуть боги, щоб потім розповісти про все це на Землі. Якщо ви вважаєте, що це неможливо чи це може нашкодити небожителям, я відразу ж можу відмовитися від своєї затії.”

Індра, посміхаючись, відповів: “Вітаю вас! Всі двері всесвіту відкриті для просвітленої людини, адже увесь всесвіт – це його рідний дім. А мої обовязки з давніх пір полягають ще і в тому, щоб піддавати випробуванню таких, як ви, мандрівників у Всесвіті, перевіряти істинність їхніх намірів. Але того, хто відкинув всі свої бажання, не зможуть зупинити навіть сотні прекрасних небесних танцівниць, таких, як Урваші, Менка та Мінакши, а одна Мінакши й поготів. Навіть сотні Індр не зможуть зупинити такого просвітленого як ви. Ви – житель Землі, а я – небожитель. Є істоти, які мешкають у підземних світах і на нижчому, чим люди, рівні, а є ті, хто перебуває у вищих світах, у порівнянні зі світом, де живу я. Подібно тому, як сучасна цивілізована людина пішла від дикого, печерного жителя, так і боги – це вища ступінь розвитку людини.”

“Ті, хто живуть у вищих, чим я, світах знаходяться на вищому рівні розвитку божественних якостей. Але навіть будучи людиною, ви можете мандрувати всіма цими світами. Ми всі – діти одного Всесвіту. Але тільки той, хто занурився у свою божественну сутність, пізнав власну душу, може здійснювати подібну мандрівку. У тонкому розчинене безмежне, а у безмежному – тонке.”

Коли бог Індра викладав мені ці думки, подібно тому, як це робить звичайна людина, я задумався: “В чому ж різниця між людиною та божеством? Тіла у них схожі, образ життя співпадає, тільки люди живуть на землі, а небожителі – на небі. Але ми завдяки своїм винаходам, теж можемо підніматися в небо, а боги завдяки своїй божественній силі можуть спускатися на землю. Людина піднімається в небо не так вже часто, але і боги рідко приходять на землю. Нам необхідні особливі транспорті засоби, особливий спосіб, щоб піднятися в небо, а вони самі переміщаються туди, куди захочуть. Але і на Землі є такі просвітлені люди, які завдяки тільки своїм надприродним здібностям можуть переміститися куди завгодно. І люди, і боги прагнуть до того, щоб пізнати власну душу.”

Чому ж людина постійно заплутується сама в собі? Вона визнає тільки те, що сама побачила чи зрозуміла, а те, що говорять їй інші, вважає порожньою вигадкою. Подібно тому, як дикі жителі лісів бояться потрапити у велике місто і не визнають існування більш розвинутих форм життя. Зараз люди не соромляться вішати на стіну та обожнювати портрети своїх коханих, політичних лідерів і артистів, але соромляться повісити на стіну зображення своїх предків, але ж вони божества для нас. Вони вже пізнали себе і стали жителями всесвіту, а ми – їхні земні діти.

Я змінив напрям своїх думок і почав за допомогою мисленого потоку мандрувати космосом. Я хотів пізнати природу божественного, хотів побачити Матір Джагадамбу. Коли я про неї подумав, то мені здалося, що у всьому всесвіті трапилося виверження вулкану. Переді мною з’явилося усміхнене обличчя Матері, але вона дивилася на мене здалеку, нас розділяли багато світів і обличчя інших людей. Я продовжував утримувати у свідомості її образ і поступово наблизився до Неї, Тої, яка Дарує Найвище Блаженство. Я подолав багато світів і потрапив у світ сіддхів. Там я побачив Будду, зануреного в медитацію, який споглядав пустоту. Від його голови випромінювалося жовте світло. Вдалині я побачив Христа, який стояв. Його тонке тіло було злегка нахилене вперед. Від нього теж випромінювалося світло, але це було біле світло. Поруч з Христом знаходилися і деякі з його учнів.

Раптом я побачив великого сіддха, який направлявся на землю, йога і гуру, Бабу Горакхнатха, і перегородив йому шлях. Побачивши мене, він дуже зрадів, а коли побачив поруч зі мною тінь Шакті, затанцював від радості. Потім він сказав: “Дивися, тут немає ні індусів, ні мусульман, ні християн. Тут знаходяться тільки ті, хто пізнав себе самого, просвітлені душі. Ти побачиш тут всіх: і Христа, і Будду, і Махавіру, і Мухаммеда та всіх святих, побачиш монахів і священників, Раму та Крішну. Цей світ вищий, чим світ богів. І мешканці цього світу звідси на всіх поширюють свою любов. Тому що боги, як і люди, живуть у світі подвійності, у них є симпатії та антипатії, а просвітлені душі знаходять вище цього. Інколи вони хочуть допомогти людям чи богам і спускаються в їхні світи. Вони змінюють світ з допомогою потоків своїх мисленних вібрацій. Вони можуть переміщуватися куди завгодно, можуть за своїм бажанням вибрати те чи інше тіло для наступного втілення. Можуть знову втілитися на Землі.” Баба Горакхнатх познайомив мене з багатьма просвітленими та махатмами, а потім відправився на Землю.

Я ж продовжував свій шлях. Майже на всіх планетах та зірках я бачив існування життя. Накінець, я побачив Матір Джагадамбу, ту саму Велику Матір, яка являлась мені в Калічаурі, біля озера Нала та Дамаянті та в Піндарі, ту, яка на кожному кроці вказувала мені правильний шлях і спонукала мене йти вперед. Це було теж саме обличчя. Різниця полягала тільки в тому, що тепер у неї було вісім рук. Я був у захоплені, зворушений. Неподалік я побачив веселого Ґанешу.

Потім я відправився в таку точку всесвіту, звідки можна було побачити всю світобудову одночасно, звідки було видно і початок творіння, і його кінець. На півночі та півдні нашої планети полюси сіяли вічними снігами. З одного боку було яскраве світло, з іншого – непроглядна темрява. На сході та заході – безмежний океан.

Я направився до світла. Через деякий час я удостоївся споглядати Богиню в її різних формах і проявах. Я побачив групу жінок неписаної краси, одягнених в різнокольоровий одяг. Серед них була вісімнадцятирука Мати. Все її тіло було покрите безцінними прикрасами, і від неї випромінювалося дивовижне світло. Я побачив зграю дуже великих білих птахів з великими дзьобами. Вони були розміру з коня. Я стояв і дивився на Матір. Матір жестом вказала мені напрям, в якому мені потрібно було рухатися. Я відправився туди. Переді мною відкривався пейзаж, дуже схожий на Гімалаї. Гірські піки, схили, бурні ріки та водоспади. Я побачив численну кількість відлюдників, занурених у медитацію. Хтось з них займався повсякденними справами. Вони виглядали гордими та прекрасними.

Я зворушливо подивився на всіх цих відлюдників, подумки привітав їх і відправився на інший бік гірської гряди. Я побачив там велике дерево, яке дзвеніло від пташиних голосів, побачив ставок, в якому цвіли білі, жовті та червоні лотоси. Поруч пустували міфічні істоти – гани, а також злобні духи, привиди та пішачі. Там же я помітив поселення пішачів. Я приглянувся до них, але так і не зрозумів, чим вони особливо відрізняються від людей. Були, звісно, невеликі відмінності. У деяких на голові були роги, в інших – довгі ікла. Серед них було багато духів, які блукали після смерті. Деякі з них прийняли образ буйвола чи бика. Але я ніде не міг побачити сім'ю Шиви. Я вирішив повернутися і виявився у бруді, серед схилів з пісковику.

Там дув дуже сильний вітер. Палав вогонь і чулися роздираючі душу крики, які бувають під час пожежі. Можна було побачити страшного вигляду тварин, які розбігалися в різні напрямки. Деякі з них нагадували носорогів, інші були схожі на чорних ворон, але за розміром вони були більшими за собак.

Деякі тварини здавалися нереальними. Їхнє тіло було конячим, а голова – як у людини. Чи – тіло як у людини, але голова, як у козла. Їх були цілі стада, але крім піщаних пагорбів і вогняного дощу, тут нічого не було. Не було ні краплі води. Але вогонь ніскілечки не шкодив цим фантастичним тваринам. Ті з них, що були схожі на носорогів, пили вогняні язики як воду. Я досить довго за ними спостерігав. Серед них можна було розрізними самців та самок. Вони перемовлялися між собою і були розділені на групи, схожі на різні касти. Вони зовсім не стикалися один з одним. Адже в них було багато землі, і їм не було потреби тіснитися. Де-не-де можна було помітити потоки речовини жовтого кольору, яка текла як вода. Ніде не було ніякої зелені, і скрізь стояв густий, як хмара, туман.

Мені було дуже цікаво спостерігати за життям всі цих істот, але через туман я не зміг цього зробити. Тому я просунувся далі. Переді мною розкинувся великий водний простір, подібний на море. Під водою виднілося дещо, схоже на підводний сад, оточений ліанами. У воді плавали різноманітні тварини: риби, коні, корови, змії та наги. Дерева схилялися до землі під важкістю пишних квітів. Я бачив там жінок та чоловіків, чиє тіло було повністю людським, а голова – як у риб. Вони жили у воді, побудувавши собі дім серед водяних рослин. Вони упадали всією душею за своїми дітьми. Неподалік від цього поселення було поселення нагів. Воно було повністю освітлене. У нагів часто було тіло змії, але голова чоловіка чи жінки. Вони також любили різноманітні прикраси. Всі вони обов'язково носили на собі прикраси з дорогоцінного каміння. Я побачив, як вони проводять різні обряди: обряди з приводу чийогось народження чи з приводу того, що хтось помер.

Громади людей-риб і людей-змій були досить розвинутими. Я побачив у них приклад культурної взаємодії та любові. Їхні поселення були чистими та добре облаштованими. Вони жили окремо один від одного невеликими сім'ями, ділили між собою їжу. Вони збирали ті блискучі частинки, що знаходилися у воді та робили собі з них намиста. Потім я побачив стадо слонів, яке плавало поруч з ними. Риби перейшли на облогове положення. Вони за допомогою певної речовини, яка вироблялася в їхньому організмі, дали знати іншим рибам, щоб вони були обережні. Всі маленькі діти поховалися хто куди. Дуже скоро показалися тисячі риб-самців. Слонів також ставало все більше і більше. Зі всіх боків лунали гучні крики. І ось слони напали на риб-самців і риб-самок. Слони ламали рибам ноги. Риби почали атакувати у відповідь. Увесь водний простір розривався від криків, повсюди лилася кров, і вода пофарбувалася у червоний колір. Тоді один слон витяг з густого натовпу риб мертве слоненя. Риби вже встигли з'їсти багато частин його тіла. Побачивши це, слони стали битися з подвійною силою. Я направив на істот, які билися, вібрації любові, милосердя та співчуття, і битва незабаром зупинилася. Я бачив, що обидва боки каялися у скоєному.

Тоді ватажок війська слонів зустрівся з ватажком рибного війська і вони укладати мирний договір. Обидві сторони зазнали великих втрат і тепер сумували навколо тіл загиблих. Інші мешканці вод були неймовірно вражені цією неочікувано спалахнулою битвою. Слони пішли звідти та потім я бачив як вони сумували під великими деревами. Вони плакали, охопивши стовбур хоботом. Великий пітон, який сидів на гілках одного з великих дерев, уважно спостерігав за діями слонів. Прямо перед ним лежав поранений слон, який не міг рухатися. Інші слони, занурені у своє горе, не звертали на нього увагу. Пітон тихенько спустився з дерева і підповз до пораненого слона. Тоді слони насторожилися, але було вже пізно. Пітон проковтнув слона і спокійно улігся поруч з таким виглядом, як ніби нічого особливого не трапилося. Від важкості у шлунку пітон вже не міг рухатися. Тоді слони напали на пітона: роздавили його своїми ногами та розідрали на частини своїми бивнями. Коли пітон помер, слони швидко пішли звідти, бо боялися, що можуть з’явитися інші пітони, які прийдуть помститися за загиблого побратима. Але інші пітони не з’явилися. Можливо той пітон не встиг перед смертю подати їм знак. Мертвий пітон лежав насамоті, ніхто не хотів проходити повз нього.

Неочікувано мій погляд впав на великий камінь, який блищав подібно золоту. Від цього каменю випромінювалося яскраве світло, і тому я направився до нього. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, що це не камінь, а золота доріжка, яка звивається, як пітон. Я пішов цією доріжкою. Через деякий час я побачив божественну дівчину, яка була повністю оголеною. Вона запалювала світильник, а сама сиділа на золотому лотосі. Від золотого лотосу розходилися променями доріжки, і всі вони освітлювалися світлом надзвичайно прекрасних світильників. Я побачив, що багато дівчат зайняті тим, що запалюють ці світильники. Шум води тут було майже не чутно. Здавалося, що саме звідси бере свій початок великий океан. Тут можна було спостерігати цивілізацію набагато більше розвинуту у порівнянні з людською цивілізацією. Тут всі були культурними та вихованими, і люди, і тварини.

Це місце, розміщене на воді, було воістину дивовижним. Зі всіх боків струменіло жовте світло. Я продовжував йти доріжкою і дивуватися красі цього місця, яке населяли істоти, в точності схожі на людей. Але вони стояли на набагато вищому ступені духовного розвитку. Вода для них була подібна земній суші, а від каменів випромінювалося світло. Змії були наділені людськими якостями. Тварини були спокійними та розсудливими. Що ж стосується людей, то вони були настілки високо розвинені, що на землі їх називали б богами.

Деякі люди називають подібних істот “прибульцями” чи “інопланетянами” і на цьому заспокоюються. Тут можна було побачити все те, до чого прагне людина. Але все те, що є для звичайних людей неймовірною цінністю, для цих людей, які живуть на воді, не мало ніякого значення. Адже на землі людині обов'язково потрібно якесь бажання, необхідне прагнення для того, щоб йти вперед. Але ці жителі вод активні самі по собі, навіть не маючи ніяких бажань і потреб. Те місце, куди я потрапив, було лише початком їхньої цивілізації. Мені ж завжди було цікаво дізнатися про те, що відбувається на зірках та на інших планетах.

На інших планетах теж мешкають живі істоти й вони теж мріють подружитися з жителями землі. Вони хочуть подружитися з нами та ми теж мріємо налагодити з ними контакт. Вони дещо випереджають нас у своєму розвитку, бо їхні бажання легко матеріалізуються. Ми ж поки тільки прагнемо цього. У нас на землі ці чари називаються наукою, а тут це називається силою волі, силою думки та силою наміру. У нас, на Землі, лише небагато людей оволоділи цим мистецтвом і вони можуть за власним бажанням мандрувати в будь-які світи. Але наші земляни, обмежені своїми забобонами, застарілими переконаннями та ідеалами, не можуть визнати існування того, що виходить за рамки їхніх звичних уявлень. Саме ці упередження є основним обмеженням на шляху розвитку людства. Людина готова вірити у все, що завгодно, але не в саму себе.

 

У місті Вішну

Я зупинився, щоб споглядати прекрасне видовище. Я побачив, як вода у стрімкому вирі огинає камінь, який нагадує за своєю формою йоні. Навколо цього каменя красувалися квіти лотоса, а з їхніх пелюстків падалі краплі прямо на йоні. Звідси виходило неймовірне світло. Здавалося, що ці промені, подібно зіркам, з'єднують між собою воду та небо. Посеред цих променів стояв божественного вигляду юнак. У нього було чотири руки, а від голови виходило незбагнене світло. Він був спокійним як море, сяючий як тисячі сонць, прохолодний як вода і палаючий як вогонь. Він зривав квіти білого лотосу і покладав їх на той незвичний камінь. І камінь поглинав ці квіти без залишку, а юнак продовжував покладати квіти. Я зрозумів, що побачив як Вішну поклоняється Шиві. Адже цей камінь був нічим іншим, як Шивалінгамом.

Поруч був сад, який був  увесь наповнений щебетом птахів. Там було також багато різноманітних звірів. З дерев звисали ліани, а серед них сіяла яскравим, як місяць, світлом камінна гойдалка, яка за формою нагадувала півмісяць. На гойдалці сиділа дівчина у прикрасах молочно-білого кольору. Це була сама Лакшмі, яка дарує багатство, дружина Вішну. Священна птаха Вішну, Гаруда, інколи розкачував гойдалку дзьобом. Ось хто увібрав у себе всі бажання світу! Лакшмі – символ багатства і справжнє втілення маї. Я, дивлячись на цих небожителів, продовжував порівнювати їх зі звичайними людьми. Ми всі живемо на землі, а вони мешкають на небі, можуть жити на воді. Вони – безмежно розвинені створіння, нас же сковують рамки багатьох обмежень. Ми йдемо самі від себе, від своєї внутрішньої сили, і покладаємося на інших. Небожителі хочуть показати нам правильний шлях, але ми відкидаємо цей приклад, вважаючи богів чимось з області легенд і фантастики. Вони живуть заради блага всіх живих істот, а ми живемо тільки для себе. Ось і вся різниця між небожителями та земними людьми. Ми не можемо самі визначити власну долю і взяти за неї відповідальність, а вони вирішують долі всього світу. Вони вільні, а ми вічно залежимо від інших людей і багатьох обставин. Ми не можемо вийти з порочного кола народження та смерті, а вони знаходяться поза цього кола. Ми – знавці матеріального світу, вони духовного. Ми хочемо отримати знання про тонкий світ, а вони володіють цими знаннями споконвічно. Я вийшов з прекрасного міста Вішну та Лакшмі, розміщеному на воді, і став спостерігати за хвилями. Це море було втіленням простору та безмежності.

Я стояв на березі моря, а хвилі, одна за одною, набігали на берег. Вони то з'являлися, то зникали. Вони теж були частиною величезної світобудови. Коли я вже захотів звідти піти, море раптом здибилося, наче вивергаючи лаву величезного вулкану, а потім відступило дуже далеко від мене. Моєму погляду відкрився схил, на якому сидів відлюдник, занурений у медитацію. Його тіло було повністю нерухоме, у нього була довга борода та довге, сиве волосся. Він відчув моє наближення, і в той же момент все його тіло затремтіло. Він почав розкачуватися з боку в бік. Разом з ним затремтіли гори. Із-за спини відлюдника показався величезний і страшний звір. Він був таким же великим, як і гори навколо. Звір піднявся в увесь зріст і завив. З його пащі виривалися потоки вогняної лави, які запалили простір. Незабаром все навколо палало, але я стояв серед вогню спокійно і нерухомо. Відлюдник сказав: “Далі ти йти не можеш, бо ти житель Землі, а не неба. На тобі – безмежна милість Матері. Ти наповнений світлом власної душі.”

Я обернувся і побачив позаду себе царство духів, бхутів. Я мисленим поглядом подивився на Землю. Один її бік був занурений у темряву, і лише зірки загадково переморгувалися з місяцем на темному небі, інший бік купався в променях Сонця. Одна половина Землі була темною, а інша – світлою.

Відлюдник, який сидів на цьому камені вже багато століть, уважно на мене дивився. А звір у нього за спиною продовжував вивергати полум'я. За допомогою сили думки я створив інше тіло і подолав цю стіну вогню, а відлюдник не зміг мене зупинити. За вогняною стіною я побачив печери, і в них жінок, одягнених в білий одяг, прикрашених білими квітами. Всі вони були мовчазними та тихими, але в їхніх очах можна було прочитати німе запитання. Деякі жінки стояли, стискаючи в руках гірлянди білих квітів, і ніби чекали чогось. Я сконцентрував всі мислені вібрації в одній точці, і створив для себе фізичне тіло. Після цього я почав там прогулюватися, і обійшов всі поселення, але мене ніхто не впізнав. Коли я вже збирався у зворотній шлях, жінки оточили мене і сказали: “Нам потрібна вічна любов, але любов чоловіча, а не жіноча. Ти – чоловік, а ми – жінки. Але увесь наш край, Сарасват, позбавлений чоловічої присутності. І у тебе є тіло, і у нас, тільки ти – смертний, а ми безсмерті. Ми чекаємо вже багато віків, коли ж накінець земні люди отримають перемогу над небожителями, і прийдуть до нас, щоб дати в союзі нам початок нової, вічної любові. Але ті, хто приходили до нас досі, не мали тіла. Ти теж прийшов до нас сьогодні, але це своє тіло ти створив вже тут, а твоє справжнє тіло знаходиться в Гімалаях. Тому повертайся до себе на Землю, а ми будемо як і раніше чекати синів людських, які зможуть дати нам вічну любов.”

Я попрощався з небесними світами та повернуся на Землю, на яку вже спустилася ніч. Я побачив своє тіло, поховане у снігах. Тіло було чистим і здоровим, бо його охороняла духовна сила. Поруч з моїм тілом розвівався помаранчевий стяг. Місячне світло відбивалося від безмежних снігів, і все навколо здавалося залитим місячним світлом. Гори, ніби соромлячись своєї чарівної краси, ховалися під покривом ночі. Провідавши своє тіло, я відправився в Баґешвар, на берег річки. Потім я створив для себе тіло, подібне справжньому, і прийшов до храму до Крішни Чандри Гірі, який сидів там і смалив. Побачивши мене, він спочатку дуже здивувався, а потім зрадів. Ми довго з ним розмовляли, до самого світанку. Люди прийшли здійснювати омовіння в Гангу. Кожен, хто бачив мене у храмі, на березі, спочатку дивувався, а потім вітав мене і сідав поруч. Всі знали, що я знаходжуся в самадхі вже двадцять три дні.

Чоловік і дружина, Діван Паріхар і Мунні Паріхар, побачивши мене не змогли стримати почуттів, які нахлинули. Вони були шалено раді бачити мене. Віра як тільки почула про мою появу, відразу ж прибігла і впала до моїх ніг. З нею разом була і Пунам, яка дуже розповніла. Я велів їй схуднути. Поруч стояли Мадхавананд Джоші, банківський службовець, Пьярелал Шах і Джагдіш. Вони бесідували зі мною, але на їхніх обличчях було написане здивування. До них постійно закрадався сумнів, що я вийшов з самадхі та з’явився у храмі. Адже люди, які звикли покладатися тільки на логіку, міркують саме так.

Прийшли жінки: Падма Шах, Німа, Лалі, Кусум і Біна. Падма занурилася в релігійний екстаз, а Кусум була на мене сердита. Шантівах Джейсвал постійно мене торкався, щоб перевірити, справжній я чи ні. Зібрався цілий натовп, і настоятель хотів його розігнати, але даремно. Люди все прибували та прибували. Прийшли Мати Кішана, Чампа, Гірдхарі Лал Шах, Пурніма та Бебі. Вони принесли з собою їжу. Я доторкнувся до неї рукою. Потім я став прощатися, хоча люди та не хотіли мене відпускати. Мене оточили викладачі та студенти коледжу. Мунні плакала, а Падма та Німа, обхопивши мої ноги, не відпускали мене. Кусум теж плакала. Минуло вже досить багато часу, а мені потрібно було йти. Тоді я зробив так, щоб моє тіло розчинилося у просторі прямо там, у храмі, і став спостерігати за тим, що відбувалося, вже з тонкого світу. Всі стояли, вражені, і тільки настоятель храму, Крішна Чандра Гірі, посміхався. Потім люди засперечалися, обговорюючи те, що тільки що трапилося, деякі пішли додому. Неочікувано я підхопив на руки маленьку доньку Біни, Уму. Вона так і зависла в повітрі, що їй дуже сподобалося. Потім я повернув її назад, в материнські обійми.

Дорогою я зустрів Дханну Деві та Шер Сінха. Вони дали мені молока та простокваші. Я трішки погрався з їхніми дітьми і, благословивши їх, пішов.

Потім я зустрів Нараяна Свамі. З ним я теж провів деякий час, а потім направився у Кхаті. Ратан Сінх і Чанчал Сінх сиділи у своїй крамничці. Там були й інші селяни. Вони бесідували, обговорюючи моє самаді. Тоді я й зайшов до крамниці. Від здивування всі скочили зі своїх місць. Прибіг і Мангал Сінх. З’явившись перед ними всього на декілька секунд, я перемістився у школу, де Діван Сінх вів урок. Там же стояла Лохіні, яка побачивши мене, закричала: “Махарадж повернувся! Пайлот Баба повернувся!”

Прибіг Кесікі Накаї з фотоапаратом. Японці були вражені понад міру. Вони фотографували мене, а я сміявся. Перш ніж вони зуміли зрозуміти, що ж насправді відбувається, я вже перемістився в Пхаррукію, де сів поруч з Хаят Сінхом, який грівся біля вогню. Потім разом з ним пішки відправився в Піндарі, але через деякий час, як раз, коли ми перебралися на інший берег річки, я розчинив своє тіло у просторі. Хаят Сінх мене скрізь шукав. Потім почав гучно кликати мене: “Махарадж Джи!” Коли я розсміявся, то він подивився вгору, і напевно зрозумів, що відбувається. Він швидко повернув назад у бік Піндарі. Я теж направився в Піндарі. А моє тіло як і раніше знаходилося в печері.

 

Йога і Бог Крішна

Я прийшов до Матхурдаса Баби та просидів разом з ним до вечора, бесідуючи про космос і небесні світи. Тим часом Хаят Сінх наближався до місця, де моє тіло перебувало, занурене в самадхі. Я, розмовляючи з Бабою Матхурдасом, все це бачив. Хаят Сінх повернувся в село тільки після того, як добряче оглянув місце самадхі. Ми ще трішки поговорили. Баба Матхурдас виражав глибоке занепокоєння положенням справ у світі. Наостанок він велів мені придивитися за тілом, яке перебувало в самаді, і ми попрощалися.

Звідти я в обхід священної гори Кайлаш направився в Непал до Рафтар Баби, який сидів на березі озера Рафтар. Потім вирішив провідати свого Гуру, але в печері нікого не застав. Коли я потрапив в печеру, то неочікувано у всі речах і явищ мені став уявлятися образ бога Крішни. Куди б не кинув погляд, я бачив тільки його: в кожному листочку, в кожному камені, у  кожній річковій хвилі. До цього я ніколи спеціально не думав про Крішну і не цікавився предметом божественної гри, тобто Крішна Ліли.

Я задумався, чому ж я неочікувано став свідком цієї божественної гри, чому мені явився образ Крішни? І раптом я побачив свого Гуру, теж в образі Крішни, який сидів там, занурений в самадхі. Я бачив образ Крішни в кожній частині його тіла. В одному місці був Крішна, який біг за коровами, в другому – він грав на флейті та танцював, а третьому – говорив проповідь. Я бачив різні сцени з цього життєпису. Потім я побачив відомих мудреців  відлюдників, всіх своїх знайомих, і їхні тіла теж складалися з образів Крішни. Я раптом помітив Махаватара Бабу, який з посмішкою дивився на моє збентеження. За ним стояли Аватар Баба та мій вчитель, Харі Баба. Здавалося, що Крішна змінив навколишню обстановку на свій лад. Звідусіль чулася мелодія його флейти. Я виразив свою шану богу Крішні та наблизився до Махаватар Баби.

Він сказав мені: “Кожна подія, яка відбувається у світі, поглинається образом Крішни. Крішна – великий йог, і ми всі стаємо просвітленими лише завдяки якійсь частині цілого. Але Крішна – це йог, який об'єднує в собі всю світобудову, все мистецтво. Для того, щоб йога стала ближчою до людей, він і спустився до нас, на землю. Якщо по-справжньому зануритися у вивчення йоги, то побачиш образ Крішни.”

“Крішна створює й ілюзорні образи. Коли він з'єднується з маєю, то здається звичайною людиною. Все це відбувається прямо на твоїх очах і ми теж були свідками цих подій. Не слід піддаватися сумнівам, адже тільки віра може вказати нам істинний шлях. Ми переконувалися в цій істині багато разів. Люди вважають, що історії про Крішну – це просто казки, легенди. Але насправді Крішна у мистецтві йоги перевершив навіть богів. Якщо забрати Крішну з системи йоги, то від цієї системи нічого не залишиться. Крішна – це не плід чиєїсь хворої уяви, це – вінець фантазій всього нашого світу. Від нього залежить вселенська любов. В любові є місце й прив'язаності, і уяві, і роздумам. З цього створюються емоції, а з них – почуття. Всі ми в цьому світі – різні втілення великої маї. І найвищий рівень розвитку великої ілюзії, май, це і є бог Крішна. Інший бік його образу – його живе, земне втілення. Адже всі ми люди. Тому можна сказати, що ми всі подібні Крішні, а Крішна – це не просто об’єкт нашого поклоніння. Крішна присутній у всіх  фізичних формах. Форма притягує нас, і саме вона визначає наш шлях. Але всі наші шляхи, так чи інакше зустрічаються на перехресті доріг. І для кожного з нас таке перехрестя може стати певним етапом на життєвому шляху. Крішна – це і є наш шлях.”

“Роль Крішни в йозі не можна переоцінити. Ми можемо вважати його простим героєм любовної п'єси. Я визнаю твої заслуги на духовному терені, але задумайся на хвилинку, в чому різниця між Шивою та Крішною? Один з них спокійний, інший завжди занурений в гру. Вони – два боки однієї й тієї ж медалі. Вони вдвох утворюють коло адвайти, доповнюють один одного. Адже якби не було гри, не існувало б і спокою. Існує певна потреба та існує те, що її задовільняє. Це і створює обличчя нашого світу. Адже інакше ми б нічого не прагнули.”

“Йди, моє благословення з тобою. Спробуй донести до людей вість про істинну йогу!”

 

Подорож світом гандхарвів разом з Сур’єю

Я повернувся в Гімалаї та побачив, що Сур’я щаслива, ведучи звичайне життя. Вона була поглинена служінням іншим людям. Я створив для себе фізичне тіло і почав повільно йти біля мосту біля річки Ґандакі. Сур’я помітила мене здалеку та побігла мені назустріч. У неї була невелика чайна, де сиділи мандрівники та відлюдники.

Я відразу направився до неї в хижину, а вона приєдналася до мене після досить довгого часу. Вона виглядала дуже щасливою, сказала: “Я зачинила свій магазин і готова йти з тобою. Відтоді, як ти занурився в самадхі, я постійно чекаю твого приходу, але ти зустрічався зі всіма, крім мене. Навіть і не думав зайти до мене. Тепер у тебе залишилося не так вже багато часу до закінчення терміну самадхі.” Я слухав те, що вона мені говорила, і думав подумки: “Сур’я все знає, а я навіть не прийшов з нею побачитися!” Тоді я дав їй дозвіл мандрувати разом зі мною.

Вона покинула свою хижину і в печері занурилася в стан самадхі. Я завалив вхід в печеру великим каменем і знову перенісся в тонке тіло. І тоді ми вдвох з нею відправилися до священної гори Кайлаш. Неподалік від цієї гори ми побачили на березі озера дівчат та юнаків з божественного племені небесних танцівників і музикантів, з племені гандхарвів. Вони оголені купалися в цьому озері, деякі з них бавилися на березі, не відчуваючи зовсім ніякого сорому. Вони бачили нас, хоча ми обоє знаходилися в тонких тілах. Жінки віднеслися до нас з симпатією, а чоловіки вороже. Потім дівчата вийшли з озера і почали красиво танцювати, а до них приєдналися хлопчики та дівчатка. Щоправда, чоловіки хотіли затіяти з нами суперечку, але нічого не могли зробити, бо в нас не було фізичного тіла.

Чоловіки були змушені піти, забравши з собою своїх дівчат. Вони цілковито спокійно переміщалися повітрям. Ми побачили, що вони направилися в бік Тібету. Ми з Сур’єю теж відправилися в тому ж напрямку та приєдналися до гандхарвів. Коли вони помітили нашу присутність, то занепокоїлися. Дівчата, сміючись, розсипалися по схилах різних гір. Ми з Сур’єю всілися в їхні літальні апарати, які виглядали дуже витончено та красиво. Я захотів вивчити, як вони влаштовані. В них  могло поміститися до сотні людей. Зсередини літальний апарат був оброблений тканиною, схожою на найніжніший шовк. Оскільки в минулому я і сам керував літаками, то для мене було досить легко вивчити влаштування цього літального апарату. Адже я знаток не тільки духовності, але також хімії, і фізики, й інших природничих наук. Я продовжував вивчати влаштування літального апарату, коли Сур’я веліла мені виходити. Коли я вийшов з літального апарату, то застиг у подиві: ми зі всіх боків були оточені гандхарвами, які тримали в руках луки та стріли, а хтось стискав тяжке каміння. Армія гандхарвів наближалася до нас все ближче і ближче. Навколо нас спустилася на землю багато літальних апаратів, подібних тому, з якого ми тільки що вийшли. Я не знав, як мені бути, і не знайшов нічого кращого, як змусити зникнути своє фізичне тіло, яке я створив незадовго до цього, щоб вивчити влаштування літального апарату.

Гандхарви безпомічно дивилися на нас з Сур’єю, бо всі їхні хитрощі були проти нас безсилі. До цього я хотів злетіти на одному з їхніх літальних апаратів, але коли у мене це не вийшло, придавив його величезним каменем. Гандхарви підійшли до літального апарату, забрали камінь, але він, все одно, вже не міг піднятися у повітря. Ми спокійно стояли та спостерігали за всіма їхніми діями. Вони теж спостерігали за нами. Неочікувано один з літальних апаратів, який був схожий на кошик, почав випускати жовтий газ, від якого плавилося все навколо, і дерева, і квіти. Поступово увесь літальний апарат перетворився в газ. Ми з Сур’єю здивовано спостерігали це видовище. Потім гандхарви розсілися по своїм літальним апаратам, які були різної форми. Деякі нагадували за формою павича, інші – качку. Багато літальних апаратів були дуже схожі на кораблі та човни. Деякі з них були схожі на екзотичні плоди, але більшість були зроблені у формі кошика. Під час польоту з літальних апаратів виривалися струї вогню, подібні блискавкам. Вони рухалися у просторі з невимовною швидкістю. Сур’я зрозуміла моє щире бажання, і ми послідували за одним з таких літальних апаратів. Як же швидко він летів! Він залишав позаду себе планети та зірки. Ми летіли поруч з ним, і гандхарви бачили наші тонкі тіла. Але вони нічого не могли зробити. Потім нас оточило багато літальних апаратів, і всі вони полетіли в один і той же бік. Вони хотіли перегородити нам шлях, але у них нічого не вийшло, бо мої мислені вібрації були надто сильними.

Ми зупинилися та стали спостерігати. Перед нами на багато кілометрів розстелялася камінна рівнина, в оточені засніжених піків. Де-не-де можна було побачити густі клубки жовтого газу.  Поруч з каменями було багато тварин, які за виглядом і розміром нагадували слонів. Навколо літали величезні птахи, які хотіли викрасти тварин. Здавалося, що це – поселення гандхарвів. Саме тут вони приземлилися і поставили свої літальні апарти на стоянку. Жінки-гандхарви, дівчатка та хлопчики, пішли назустріч новоприбулим. Всі гандхарви як і раніше дивилися на мене, але тепер вони здавалися безтурботними та радісними. Але в їхніх поселеннях я не зміг створити для себе фізичне тіло, бо жовтий газ за декілька секунд розчиняв все, що завгодно. Ми з Сур’єю оглянули це поселення, а потім повернулися в Гімалаї. Ми досягнули священного озера Мансаровар біля священної гори Кайлаш. На березі цього озера ми й створили для себе фізичні тіла.

Неподалік від озера прогулювалися відлюдники стежкою, яка звивалася, як змія, вздовж берега озера. Ми побачили поруч з відлюдниками військових і декілька машин.

Ми з Сур’єю стояли на східному березі озера Мансаровар і дивилися на воду. Скільки часу пішло в цих відлюдників та військових, щоб дістатися сюди. До озера Мансаровар прилягало ще одне невелике озеро, все заросле квітами. В ньому плавали лебеді. Скраю води гралися голуби та інші птахи. І тут нас оточив натовп жінок, які почали виконувати чуттєвий танець. Це були ті самі дівчата-гандхарви, але тепер поруч з ними не було чоловіків. Неподалік в озері стояв їхній корабель, виконаний у формі лебедя. Під час танцю вони часто зникали, а потім знову з'являлися і відновлювали свій танець. Вони були повністю оголені. Я відійшов і сів на засніжений камінь. Сур’я теж присіла. Ми спокійно спостерігали за їхнім танцем. Поступово дівчата змінили свою поведінку та почали нас турбувати, але на нас це ніяк не вплинуло. Потім Сур’я встала і схопила одну з дівчат. Сур’я за допомогою мислених зусиль наповнила своє тіло безмежною красою і сказала: “Чим ви кращі мене, що виконуєте тут такі танці? Ми, земні чоловік та жінка, прагнемо вгору для того, щоб досягнути відречення, а ви, жителі небес, прагнете донизу!”

“Ви схиляєтеся перед насолодами. Ми ж хочемо стати вище цього. І тепер ви нічого вже не можете змінити. Я, після всіх своїх страждань та помилок, досягнула цього стану, а ви, яким все дано від природи, прагнете втратити свої природні дарування. З іншого боку, що ви можете втратити? Адже ви жінки-гандхарви, і створені для того, щоб збивати просвітлених чоловіків з істинного шляху. Для вас немає більшої радості, ніж ця. Але тут ви нічого не зможете зробити. Ті тіла, в яких ми зараз постали перед вами, ми запозичили у природи, а наші справжні тіла в гірських печерах. Взяту в борг річ необхідно повернути. І це тіло природа дала нам у позику. Йдіть сюди! Всі якості жінок присутні й в мені, так само як і у вас. Він – чоловік. Якби нашою ціллю була фізична насолода, то достатньо того, що він – чоловік, а я – жінка.”

Дівчата стояли та дивилися на прекрасне обличчя Сур'ї. Тим часом підійшли Рам Лал Джи Махарадж, Сарвешварананда Джи та буддійські монахи. Рам Лал сказав: “Вони так вас не послухаються, необхідне прокляття, якого вони бояться. А так вони не бояться нікого, ні богів, ні святих відлюдників. Вони зазвичай кидають своїх чоловіків та спокушають відлюдників. Адже це – справжні апсари. У них є літальний корабель, вони можуть за своїм бажанням ставати невидимими. Така їхня природа, що вони можуть спокусити будь-якого чоловіка. Там, де вони живуть, не вистачає води, тому вони дуже люблять прилітати в Гімалаї, попустувати у воді. Скількох великих відлюдників вони вже спокусили! Деякі відлюдники прокляли їх, і відтоді вони бояться проклять.”

“Їхні чоловіки теж спонукали цих дівчат-гандхарвів збити вас з істинного шляху. Відтоді вони вас переслідують, бо хочуть познайомитися з вами ближче. І ви також хочете дізнатися їхні таємниці.” Потім Рам Лал Джи нахилився і зачерпнув воду з озера. Побачивши його, дівчата затремтіли та почали просити пробачення. Тоді всі ми розсміялися. Побачивши безпомічність дівчат, Сур’я відпустила ту, яку схопила до цього, і повернулася у свій початковий стан. Всі дівчата-гандхарви пішли до своїх кораблів, які, як качки, плавали по воді, і не встигли ми й оком моргнути, як вони щезли високо в небі.

Ми всі відправилися в бік священної гори Кайлаш, до печери Шрінг Махараджа. Там було ще багато інших печер, в яких мешкали відлюдники, які робили аскезу. Багатьох з них ми вже давно знали. Ці відлюдники не носили одягу. При моєму наближені вони всі висипалися з печер. Відлюдники похвалили мою ідею космічної подорожі, але порадили не зловживати своїми можливостями. Я ж запросив їх всіх взяти участь в церемонії яг’ї, яка буде проходити в Піндарі, після того, як я вийду зі стану самадхі. Всі вони прийняли моє запрошення. Ми попрощалися з ними та пішли.

 

Хануман Джи, Сур’я, Сарвешварананда Джи, Махаватар Баба і я разом досліджуємо космос

Коли ми йшли прекрасним лісом, нас зупинив мавпячий бог Хануман. Коли ми наблизилися до нього, він сказав: “Вчіться жити на вищому рівні, ніж сіддхі – просвітлені, які володіють духовними силами.” Потім він передав мені деякі знання про тонкий світ. Благословляючи нас, він знову заговорив, звертаючись до мене: “Піклуйся про своє фізичне тіло. Один відлюдник хоче з ним щось зробити. Це та людина, чиє тіло майже повністю згнило. Повертайся в Піндарі, щоб охороняти своє тіло! Я теж відправлюся разом з тобою.”

Ми втрьох відправилися в Піндарі, на місце мого самадхі. Нікхілананда намагався вийди з власного тіла. Він сидів неподалік, на березі річки Піндарі. Як тільки ми прибули на це місце, то відчули пориви сильного віру. Здалося, що хтось всією силою штовхає Нікхілананду в груди. Він перелякався не розуміючи, що відбувається. Але як тільки ми до нього наблизилися, він почав поводитися, як божевільний, став рвати на собі волосся. Тоді Хануман Джи для втішення сказав йому: “Чому ти не хочеш увійти в тіло якоїсь молодої людини, яка раптово померла? А колишнє тіло ти можеш лишити тут. Але твої сьогоднішні наміри далекі від істинного шляху. Взявши собі тіло тієї людини, ти не зможеш вибратися з місця самадхі.”

Почувши ці слова Ханумана, Нікхілананда розкаявся у своїх вчинках. До того часу підійшли Сарвешварананда та Махаватар Баба. Нікхілананда здавався вкрай пристидженим. Потім Махаватар Баба запропонував відправитися в Космос, і ми вп'ятеро полетіли туди. Ми відправилися у світ богів. Дорогою ми побачили, що сотні людей летять в один і той же бік. Хтось летів на колісниці, хтось в інших літальних апаратах.

Всі ми летіли в одному і тому ж напрямку. Всі за виглядом були схожі на людей, на чоловіків та жінок. У них в руках було різноманітна зброя, від тіл виходило неземне світло. Замість одягу вони були прикриті прикрасами. Ми теж летіли самі по собі, але неочікувано перед нами зупинився літальний апарат. Ми вирішили обігнути його і продовжувати свій шлях, але раптом побачили, що в цій літальній колісниці стоїть сама Бхагаваті, Гаурі, Нанда Деві. Ми зупинилися. Разом з нею було ще декілька десятків богинь. Ці богині почали бентежити мій спокій, але Бхагаваті сказала: “Ви нічого тут не досягнете, адже ця людина вже давно стала вище симпатій та антипатій, він подорожує тут у своєму тонкому тілі.” Мати веліла нам піднятися на її колісницю і дозволила створити для себе фізичне тіло.

За якусь секунду ми створили собі фізичні тіла та сіли в літальний апарат, який був збудований з якогось білого металу та керувався силою думки. Цей метал сіяв настільки яскраво, що зі всіх боків навколо себе освітлював простір, подібно Сонцю.

Літальний апарат рухався в тому ж напрямку, куди й всі решта. Через деякий час ми спустилися на поверхню планети, яка нагадувала Місяць. На засніженому полі виднілися літальні апарати та стояли мешканці тутешніх місць. Ми теж спустилися на це поле. Велика Мати сказала, що в цей день тут буде проводитися церемонія яг’ї, що вони організували цю церемонію для божеств та просвітлених, і що ми також можемо взяти участь в ній. І вона спеціально привезла нас сюди. Люди навколо були зайняті організацією майбутньої церемонії. Все було організовано так само як ми це робимо на Землі. Був збудований величезний навіс, прикрашений завдяки зусиллям мешканців з різних світів, завдяки зусиллям відлюдників та просвітлених. Ми бачили людей з чотирма і десятьма руками, з трьома чи п'ятьма головами. У деяких істот голова була схожа на пташину. А в інших – була схожа на голову того чи іншого звіра. У деяких істот голова була, як у птахів, а тіло, як у жінок. Деякі істоти нічим не відрізнялися від пташок, інші – від різних тварин. Але при цьому, всі вони здавалися істотами вищого порядку. І всі відносилися до них з великою повагою.

Ми заїхали досить далеко. Гірські ланцюги продовжували тягнутися з обох боків, поки не поступилися місцем каменистій рівнині, покритій чорними каменями. Але в цих потоках не було води. Це здавалося дивним. Разом з іншими істотами ми просунулися вниз за течією річки до рівнинної частини. Тут ми побачили, що все тоне в зелені, а серед зелені стоять білосніжні круглі за формою будиночки. Їхні мешканці рослини, схожі на ліани. Всі будиночки були схожі між собою. За цими будинками знову починався гірський ланцюг, покритий снігом. Там виднілися одні тільки жінки, які були одягнені в білий, прозорий одяг з невідомого матеріалу.

Над горами пурхали зграї пташок. Вони були дуже великими, білого та жовтого кольору. За розміром вони були зіставні скорше з тими тваринами, які мешкали на Землі. Я бачив, що тварини тут літають, як дракони, але вони безпечні. Потім я повернувся до намету для проведення церемонії, який здавався неймовірно красивим. Там я зустрів Матхурдаса Бабу. Він підвів мене до того місця, де одна жінка спостерігала за спорудженням намету для проведення церемонії. Я приглянувся і зрозумів, що це – моя земна матір, та, яка подарувала мені фізичне тіло, але яка незадовго до цього покинула наш світ. Вона була дуже рада мене бачити та користувалася великою шаною в Матері, саме тому їй поручили таку відповідальну справу – слідкувати за спорудженням святкового намету. Зі звуками, які видавали священні раковини, всі гості розсілися у призначеному місці. Жертовний вогонь загорівся сам по собі. Все навколо наповнилося чарівним ароматом. Над нами казна звідки з’явилися хмари, подув сильний вітер. Жителі всіх світів здавалися досить щасливими. Всі вони взяли участь в церемонії яг’ї та, отримавши прасад, повернулися у свої світи.

 

Матір Бхагаваті благословила мене та наставила на правильний шлях

Матір благословила мене і дала мені прасад. В якості прасаду я отримав коралове намисто. Матір сказала. що це намисто саме дістанеться до мого тіла зануреного в стані самадхі. Це намисто володіє незвичайною міцністю, воно не може змінитися. Матір благословила і Сур’ю і, вручивши їй білий, прозорий одяг, сказала: “Нехай Гімалаї стануть супутником твого життя. Завжди мандруй Гімалаями. Гімалаї – це таке дивовижне місце, яке, не дивлячись на те, що розміщене на землі, є помешканням багатьох божеств. Істоти з багатьох світів гуляють тут. Гімалаї – це центр йоги, її незмінний вартовий. Гімалаї будуть завжди вказувати вам шлях.”

Вислухавши настанову Матері, ми відправилися назад на її літальному апараті, відправилися в Гімалаї. Незабаром ми побачили священну гору Кайлаш. Дорогою ми зустріли багато відлюдників, які прогулювалися тут. Трішки далі ми побачили танцюючих дівчат-гандхарвів. Серед них була і Мінакши. Побачивши мене, вона підбігла до нас і почала нагадувати мені про дні, які ми провели з нею разом. Я тільки посміхався у відповідь.

Махаватар Баба зупинив її словами: “Справжнє життя напрямлене на пізнання істини, а ви, дівчата-апсари, вічно женетеся за насолодами. І хоча ви стоїте вище життя та смерті, але насправді, навіть гірші простих смертних. Ви змінюєте форму, змінюєте тіла, спокушаючи таки великих відлюдників, як Вішвамітра, Агаст’я, Парашар та інших.Тепер ти вирішила прийняти вигляд Мінакши, щоб переслідувати його. Але якщо хтось встав на шлях йоги, то у нього є певна ціль. І про цю ціль ти знаєш, Мінакши. Якби Капіл захотів, то міг би покарати тебе за твої гріхи, але він пробачив тобі, бо ти – жінка. І він вчинив правильно, але ти продовжуєш йти до власної загибелі. Адже для тебе немає нічого кращого фізичної насолоди. О, дівчата-гандхарви! Ви не знаєте, в чому полягає головна таємниця Всесвіту! Ви навчилися плавати у світі мистецтва, але, не дивлячись на це, ви прагнете тілесних задоволень. Ваша свідомість спить. Подумай, Мінакши, та енергія, що так тебе п'янить, може бути використана для того, щоб підняти Кундаліні. А Кундаліні здатна привести людину до таких вершин духовного екстазу, що навіть тисячі дівчат, подібні тобі, Мінакши, не можуть надати подібної насолоди. Я раджу тобі уникати оголення та встати на правильний шлях. І тоді увесь світ стане для тебе єдиним цілим. Він стане одухотвореним. Усвідом світло власної душі. Йди ж, Мінакши!”

 

Зустріч з Шивою, зануреним в самадхі

Ми попрощалися з Мінакши й іншими дівчатами-гандхарвами, і відправилися на священну гору Кайлаш. Там ми побачили цілу групу відлюдників, які гучно прославляли божество. Там були істоти з різних світів, чоловіки та жінки. Ми тихенько зайшли в печеру, перед якою відбувалося прославлення. В печері мерехтіли та переливалися потоки світла. Ця печера зсередини була покрита льодом.

Поруч зі мною було засніжене озеро, посеред якого був встромлений священний тризубець, символ Шиви. Золотисте сіяння, яке виходило від цього тризубця, наповнювало увесь світ навколо божественним світлом. Збоку від тризубця сиділо божество, занурене в медитацію. Його довге волосся було розпущене, тіло оголене. Від цього тіла виходило дивовижне світло. Світло було настільки яскравим, що освітлювало зсередини всі кістки його скелету, а лоб божества був розпечений як вогонь. Чи то божество, чи людина, але йому було байдуже до того, що відбувалося навколо. Божество було занурене в самадхі та освітлювало увесь всесвіт світлом своєї свідомості. Для нас це було незабутнім, ні з чим не порівняним видовищем.

Ми всі стояли вражені. Хтось славив божество, інші почали танцювати. Адже це був сам вічний Шива! Він здійснює аскезу заради блага всього людства, в той час, як звичайний відлюдник медитує та практикує духовні практики заради того, щоб досягнути великої особистої сили, заради здійснення свої егоїстичних бажань.

Коли я постав перед Шивою, то з радістю зрозумів, що моє життя минуло не даремно, що я досяг всього, про що тільки можна мріяти. В цей момент для мене зникла різниця між життям і смертю. Я не хотів йти звідти, але хіба у мене були причини зостатися? Я був земною людиною і повинен був спочатку знищити минулу карму, що отримати право знаходитися в цьому священному місці. Я стояв, занурений в споглядання Шиви, як раптом потік світла з ореолу божества увійшов прямо в моє тіло. Я омився в цьому дивовижному сіяні, а потім це сіяння розчинилося у мені. Махаватар Баба, Матхурдас Баба, інші відлюдники та істоти з інших світів, всі радісно кинулися до мене і змусили мене поклястися, що я дам новий напрям шиваїзму. На цьому етапі мені вже не хотілося бути зв’язаним ніякими людськими обов’язками. Люди завжди занурені в безодню суперечливих міркувань. Людина в одному місці підніметься, а в іншому – впаде. Я відповів: “Добре. Час покаже. Я буду чинити відповідно до вимог часу. Не ставте світові умов!”

Після цього ми стали мандрувати різними світами, в яких існувало все різноманіття різних форм життя, про яких вчені можуть тільки фантазувати та робити боязкі припущення. Вченні вважають, що для них образливо повірити в те, про що говорять просвітлені люди. Але поки наука не об'єднається з духовністю, вона не зможе просунутися у справі вивчення інших світів.

Всі ми знаємо про життя на Землі. Останнім часом робилося багато спроб вивчення космосу, пошуку інших форм життя у всесвіті, але ці зусилля не матимуть успіху, поки люди не відкинуть свій егоїзм і не займуться самопізнанням. Адже як багато ще інших планет та сузір'їв, на яких мешкають живі істоти, подібні людям! Ці істоти дуже гарні. На деяких планетах існують і більш різні форми життя, у порівнянні з нашим життям. Жителі цих планет можуть переміщуватися куди завгодно, за своїм бажанням. Увесь їхній зовнішній прояв залежить тільки від їхнього внутрішнього наміру. Але вони такі ж люди, як і ми, хоча їх можна назвати й божествами, і демонами. Вони вільні від ланцюгів симпатій та антипатій і займаються пізнанням своєї душі.

Скільки нових сонць, місяців, нових зірок з'являється та зникає! На деяких планетах роками триває день, на інших – роками триває ніч. На деяких планетах немає нічого, крім світла, на інших – нічого, крім пітьми. На нашій Землі ми бачимо один місяць і одне сонце, але в різних космічних системах може бути дванадцять сонячних дисків одночасно. Інколи жителі цих далеких світів спускаються до нас на своїх літальних апаратах, їх можна часто зустріти в Гімалаях. Але для того, щоб земна людина познайомилася з життям на інших планетах, їй потрібно прийняти декілька перевтілень, і то, за умови, що вона буде займатися самопізнанням. Адже істина полягає в тому, що наш Небесний Батько створив нас таким чином, що ми можемо отримати все, що захочемо, якщо з повною самовіддачею будемо прагнути своєї цілі. Наша “внутрішня майстерня” досконала однозначно. Якщо ми повністю очистимо її,  то зможемо мандрувати в інші світи, скрізь, де захочемо. Людина може досягнути такого ступеня величі, що всі божества починають допомагати їй у всіх її починаннях. І тоді жителі космосу вітають її з усього серця.

Але все вище сказане не означає, що ми не повинні піклуватися про своє фізичне тіло. Адже саме перебуваючи в ньому, ми можемо пізнати самих себе, можемо пізнати істину. З допомогою духовних знань людина може очистити своє тіло. Адже наше тіло – це цілий космос, в якому існує численна кількість різних світів. В цих світах мешкають боги та богині, різні живі істоти. В людському тілі існує сімдесят дві тисячі енергетичних каналів. Шкіра та епідерміс – це зовнішні границі нашого фізичного тіла, які подібні фортечній стіні в захищеному місті. В нашому тілі існують енергетичні центри, існують різні органи, які призначені для виконання різних функцій. М'язи, очі, ніс, вуха, обличчя, кровоносні судини, якими, не зупиняючись, тече кров. Легені, серце і багато інших органів. Головний енергетичний центр знаходиться там, де перебуває кундаліні. В кожній людині є безмежна сила, безмежні можливості до творчості. Головне – пізнати самого себе.

 

Цінність самадхі

Якщо людина зможе зруйнувати всі внутрішні бар'єри та заглянути глибоко всередину самого себе, то вона і сама стане подібна Богу, і увесь світ буде простиратися перед нею, як відкрита книга. Той, хто вміє, за своїм бажання, розчинити своє тіло у просторі, чи знову створити його, пізнав всі таємниці Всесвіту. Всі події цього світу мають свою межу. Якщо людина занурена в самадхі, то вона знаходиться поза цією межею. ЇЇ думки течуть саме в тому напрямку, в якому вона хоче. Її розум нерухомий, її тіло перетворилося в труп. Це істинний стан самадхі, а не експеримент, не дія напоказ.

Стан самадхі – це дуже цікава тема, яка належить до фізіології. В цьому стані людина залишає своє его, свій розум, свій розсудок, своє фізичне тіло, і прямує до джерела вічного світла. В стані самадхі істинний йог відокремлює себе від тонкого та кармічного тіла, і отримує можливість мандрувати космосом. Стан самадхі переносить людину від світу матеріального до світу духовного. Самадхі – це найвищий стан. Коли йог занурюється в самадхі, на матеріальному рівні він відокремлює себе від всього зовнішнього, але на внутрішньому рівні відбувається процес об’єднання. Він перестає діяти на соціальному рівні, відокремлює себе від суспільства, але з'єднується з істотами, які населяють інші світи.

Він стає настільки сильним, що сам може підняти гору. Може вирвати дерево з коренем. Він може зробити все, що побажає, і ніхто не бачить, як він це робить.

Коли відлюдники занурюються в стан самадхі, то починають сприймати тонкий світ. Тоді вони вже зовсім не хочуть повертатися з цього стану. Після того, як вони відчули божественний досвід, в них немає ніякого бажання відчувати звичайні відчуття. Матеріальний світ починає здаватися обмеженням. Адже йог вже звільнився від своїх бажань. Він виходить за межі звичайної діяльності та обов’язків. В істинного йога своє власне обличчя, свої цілі, своє, особливе мислення, яке виходить з глибини душі. Для того, кого освітило внутрішнє світло, не існує більше ні життя, ні смерті. Більшість відлюдників, занурених в стан самадхі, надовго залишають своє тіло в печерах, а самі подорожують тонким світом. І лише інколи вони повертаються у своє фізичне тіло, щоб завершити незакінчені справи на Землі.

Але я сам бачив багатьох великих відлюдників, які вже декілька тисяч років ходять світом, перебуваючи у фізичному тілі. Для них і життя, і смерть єдині. Вони мандрують в будь-яку точку нашої планети, за власним бажанням.

Наша давня історія кличе нас, ніби бажаючи сказати нам: “Ей, людино! Пізнай власну душу, пізнай саму основу буття! Досліджуй ті області знання, які досліджували твої предки. Розвиток науки та техніки зробить твоє життя зручнішим, комфортнішим, але цей же науково-технічний прогрес може привести людство до загибелі.”

Не слід тратити безцінний час свого життя тільки на придбання матеріальних цінностей. Людські бажання, хоча і є дуже потужною рушійною силою, але вони не вічні. Якщо людина, звільнившись від проявів зовнішньої активності, занурилася в активність внутрішню, то вона перестане серйозно сприймати матеріальні явища, розуміючи, що це – всього лише інструменти, які допомагають їй досягнути своїх цілей на духовному шляху. Можливо, ви скажете, що все це – лише мої власні домисли, бо ви – діти атомного віку. Тепер ваші мрії та фантазії напрямлені в космічну далечінь. Ми живемо у вік панування фізики та хімії, тому закони матеріально світу виходять на перший план. Ми розриваємо тіло Землі, щоб видобути необхідні нам корисні копалини. Сидячи вдома, отримуємо телевізорну інформацію про космос та інші планети. Але гірка правда полягає в тому, що сучасна людина не має ні найменшого поняття про основи буття.

Люди навчилися літати в космос, але не можуть услідкувати за польотом власних думок, не знають, що таке життя, що таке смерть. Люди навчилися творити, але не знають, як зупинити руйнування. Сьогодні більшість країн беруть участь в гонці озброєння, нарощують свій воєнний потенціал. Повсюди рекламуються технічні новинки, але ні один вчений ще не зумів відтермінувати власну смерть. Сьогоднішня наука потрапила у власні сіті. Але просвітлена людина не може в них заплутатися. Світ може йти своїм шляхом, але всі винаходи науки не є вічною істиною. Це лише дослідження, пошук. А душа – це і є вічна істина. Таким же чином, як душа з допомогою своєї внутрішній сили винайшла тіло і поселилася в ньому, так і людина, пізнавши закони матеріального світу, зуміла поставити природу собі на службу. І якось людям прийдеться відійти від матеріального мислення і знову повернутися до самопізнання, повернутися до власної душі.

Чудеса науки та техніки дивують сучасну людину, але той, хто пізнав власну душу, нічим не дивується. Як рідко можна зустріти людей, котрі грунтують своє життя на благородних ідеалах, співчутті та мужності. Більшість людей, женучись за матеріальними благами, вибрали своїм девізом підступність, обман та віроломство. І вони пишаються цими якостями, називаючи їх розумом, спритністю та кмітливістю. Цими якостями вони споруджують між собою та рештою людей високу стіну, не розуміючи, що увесь цей світ – це божественна гра.

Подивіться на сучасну людину, яка вічно кудись біжить. Вона вічно зайнята та мріє, щоб увесь світ був у неї в руках. Тепер вже ніхто не вміє насолоджуватися красою світанку. Сонце ще не встигло зійти, а людина вже з головою занурилася в роботу. Я не кажу, що не потрібно працювати. Праця почесна, але сучасна людина працює з ранку до вечора, щоб задовільнити своє марнославство. З одного боку, вона будує замки на піску, а з іншого – мріє все купити на ринку, де продаються дорогоцінні камені та золото. У неї не вистачає часу подумати про щось інше. Сучасна людина навчилася перетворювати день в ніч, а ніч в день. Вона може спати вдень і не спати вночі. У сучасному світі машини ціняться більше ніж люди. Керуючи машиною, людина не помітно і сама стала рабом машин. Можна сказати, що в голові в людини поселився особливий черв'як, який поїдає її мозок зсередини. Механізм працює, а людина, яка має ним керувати, стоїть поруч та вмирає щосекунди. Машини стають все більше і більше усвідомленими, а людина все більше і більше втрачає свою усвідомленість. Яка іронія долі! Сучасна людина мріє про відпочинок, але це їй ніколи не вдасться.

Час не чекає, і людина біжить за ним услід. Обставини сковують його своїми ланцюгами. Скільки ще вона може бігти, надриваючись зі всіх сил? Зрештою людина втомиться та впаде. Коли людина, накінець, падає, вона намагається піднятися, намагається знову з'єднати розірвані нитки долі, але їй це не вдається. Вона бачить, що поки вона намагалася встати,  час пішов далеко вперед, і їй вже його не наздогнати. І тоді людина, відчуваючи себе безпомічною і нещасною, звертається за допомогою до природи.

Ця двонога істота, яку ми називаємо людиною, хоче все підпорядкувати своїй владі. Вона йде на поводу у свого розуму, і навіть власну душу хоче зробити зручною для себе, комфортною та красивою. Хоче зробити її своєю покірною рабинею.

Навіть у сфері духовності людина проявляє свій безмежний егоїзм. Свої фантазії та порожні видіння вона приймає за божественний знак. Всі свої думки вважає божественними. Свої закони називає божественними. І тому увесь світ сьогодні став заручником політичних інтриг. Політики говорять, що їхні закони мають божественне походження, хоча в цьому немає ні граму істини, адже вони самі на свій розсуд змінюють букву закону. Вони примушують всіх решту слідувати вигаданим ними правилам, і люди змушені їм підпорядковуватися. Сучасна людина, прикриваючись іменем Бога, живе, як найганебніший з рабів. Сучасна людина перетворює в божество будь-яке явище, якому поклоняється Якщо ж прагнення до цього явища зникло, то і божество буде скинуте зі свого п'єдесталу.

З кожним роком людина стає все більше і більше безпомічною. Природа вже давно повстає проти того, як варварськи вона з нею обходиться. Людина вже не може знайти втіхи в науці чи в матеріалізмі. Її душа прагне духовності. Тоді вона звертається до духовних вчителів та просвітлених відлюдників. Саме тоді гординя цієї великої дитини розсипається у прах, і вона починає шукати захисту в божественних сил. Який дурний, і одночасно, який хитрий, цей син природи, сучасна людина! Адже він завжди мріє тільки про те, щоб задовольнити свої егоїстичні бажання.

Людина вміє любити, але любить вона зазвичай явища минущого світу. Бог говорить нам: “Залиш цей минущий світ і полюби Мене! Живи у світі, використовуй матеріальні речі собі у благо, але пам’ятай, що всі вони прийшли від Мене. Я створив їх для твоєї радості, для твоєї зручності. Але всі ці речі не вічні, а Я – і є сама любов! Вся світобудова належить Мені, а ти всього лише пожинаєш плоди своїх вчинків.”

Але розум людини не може з цим змиритися. За вказівкою свого розуму людина вважає матеріальні речі джерелом свого щастя. Через них вона радіє і через них сумує. Вона плаче, якщо природа щось у неї забирає. Але хіба ви можете своїми сльозами та стражданнями повернути втрату? Якщо вмирає близька людина, то його родичі починають ридати та рвати на собі волосся, але при цьому, намагаються як можна швидше позбутися від його мертвого тіла. Ви так любили його вчора, а сьогодні не можете винести вигляду його мертвого тіла? Той, хто народився, обов'язково помре. Той, хто пішов від нас, йде ж зовсім іншими шляхами. І коли подібні події відбуваються з нашими близькими, з нашими сусідами, вони нагадують нам про вічні істини. Але ми надаємо перевагу не памятати про це. А природа продовжує нагадувати нам про найважливіше.

Ця божественна гра продовжується з давніх-давен, і людина з самого початку була її учасницею. Яка дивовижна ця гра! Це велика ілюзія, це мая! Кожна людина повністю поглинена мелодією свого життя, яка вплітається у всесвітній оркестр. Людина намагається дотримуватися однієї й тієї ж мелодії. Вона все більше і більше віддаляється від свого Творця. Людина поглинена різною діяльністю, вона будує своє життя, зводить справжній палац, але якось природа забере у неї все це.

Все це – велика мая! Саме з неї й складається увесь наш світ, який скований берегами матеріального і духовного початків. Щоб прояснити для нас те, що відбувається, Мати Джагадамба дала нам історії про Крішну. Ця історія продовжується і досі. І Крішна сам є персонажем цієї божественної п'єси. І всі ми теж є такими ж персонажами. Всі ми з головою занурені в цю ілюзорну гру. Що ж стосується мене самого, то я знову перенісся в тонкий світ, де зустрів бога Індру та інших божеств, бачив Індрані, яка грає з Айраватом. Потім я перенісся у світ благості, де мав тривалі бесіди з Буддою, Ісусом Христом, Махавірою та іншими просвітленими.

 

Завіт ріши Ангіраса

І раптом зявилася людина, від якої сходило божественне світло. Всі присутні встали, як за командою. Почали вітати його, а він підійшов до мене та обійняв. Навколо нас зібрався натовп просвітлених та відлюдників. Ця незвичайна людина хотіла щось сказати, але передумала, і просто посміхнулася. Разом з ним посміхалися і всі решта. Тоді Махаватар Баба звернувся до нього з проханням: “Гурувар! Скажіть! Адже людство стоїть на порозі катастрофи! Ми могли б дати новий напрям духовній думці, нове розуміння йоги, але це не виходить. І не вийде доти, поки не зіштовхнуться один з одним великі хвилі природи, поки вони не знищать Землю.”

“Всі люди посприяли цьому!” – посміхаючись, відповів він. “Ви жили серед людей, а потім вийшли з кармічного циклу і стали залежати тільки від своїх бажань.”

“Нехай морські хвилі зіштовхуються одна з одною. Тоді люди повбивають один одного. Тоді розколються гори, загуде земля і над людством нависне загроза скорого знищення. Людина сама стане причиною власної загибелі. Я говорю вам усім. Скільки було великих вчителів та посланників! Христос, Будда, Махавіра, Мухамед! Але ніхто з них не зумів заспокоїти ці бушуючі хвилі. Заспокойте ці клекочучі вулкани! Зробіть нашу Землю сприятливою для життя! Навчіть людей людяності! Тоді можливо щось і зможе змінитися.”

“Час завжди йде вперед, він ніколи не зупиняється. Всі обставини життя непостійні. Як же може людина зупинитися на своєму шляху? Ви задали людям певний напрям руху, змінили їхнє життя. Але хіба хтось з вас спробував дати людині постійність? Ви самі стали постійними та непохитними, а люди слідують за вами, прислухаючись до ваших слів. Аде дивно те, що ви – нерухомі, а вони біжать за вами, ви – непохитні, а вони неспокійні. Вони постійно сперечаються через свою культуру та традиції, а ті традиції, які ви їм дали, стали їхнім образом життя. Але вони не можуть змінити обставини свого життя. Хіба хтось вчить людей, що в ім'я релігії потрібно ставати ворогами та вбивати один одного? Але сучасна людина стала саме такою. Ніхто з духовних лідерів сучасності не може навчити християн, мусульман, індусів, сикхів, джайнів, буддистів та послідовників інших віросповідань вийти за межі своїх релігій і об'єднатися з іншими людьми на цій планеті. Щоб усі люди жили один заради іншого, у мирі та злагоді, щоб не було релігійних суперечок. Це повинна бути вість про мир і людяність, вість про творення, а не про руйнування.”

“Людина, яка зовсім недовго є мандрівником на цій землі, навантажена непосильною ношею, яку звалила на неї релігія, сімя, суспільство та закони її країни. Людина не дає жити іншим людям. Релігія змушує її йти по заздалегіть визначеному шляху. Політика заковує її в кайдани непереборних обставин. А час йде собі. Кожен з родичів хоче відрізати від людини шматочок. Що ж робити цьому нещасному мандрівнику на дорогах життя? Хіба ж йому відведено так багато часу? Людина не встигає оглянутися, а їй вже пора покинути сцену. Хіба в такій ситуації природа не має права бунтувати? Хіба море не буде надсилати на нас бурі? Чому ви не посилаєте людям свої мислені вібрації, щоб вони забули про все і почали жити в ім'я миру у всьому світі та всесвітнього благополуччя? Не потрібно йти на поводу в людей, але і не можна їм перешкоджати. Ви повинні сказати людям все те, що ви хочете їм сказати. Зробіть все те, що ви давно хотіли зробити. Нехай ритм часу стане вашим власним ритмом. Тоді все буде відбуватися, ніби саме по собі. Адже для людей достатньо вашого наміру та мислених вібрацій.”

“Я прийшов сюди для того, щоб висказати вам те, що я висказав, бо до мене дійшла інформація, що хтось з присутніх тут відлюдників, мандрує космічним простором, мандрує іншими світами. Я прийшов сюди та побачив Махаватара та Капіла. Побачив Матхурдаса, Сарвешварананду та Сур’ю. Вони всі прийшли сюди через Капіла. Я теж – колишній житель Землі, я пов'язаний з ним особливими узами, адже я, як і він, народився в цьому світі та досяг того стану, в якому знаходжуся зараз. Я – така ж людина, як і він. Тому всі ми повинні задуматися про благо всього людства. І ви теж повинні подумати про це.”

Він попрощався зі всіма нами та пішов. Це був великий ріши Ангірас. Він був вчителем Махаватара і Крішни Аватара. У свій час вони отримали від нього посвяту в Гімалаях.

 

Декілька миттєвостей разом з Вішвамітрою

Звідти всі ми направилися в бік Землі. І тоді ми побачили літаючого в космічному просторі Вішвамітру Джи. Це був великий вчений, який вивчав атомарне влаштування Всесвіту. Він летів перевірити космічний супутник, який був запущений під його керівництвом. Ми відправилися разом з ним. Сьогодні в космосі обертається декілька штучних супутників. Але цей супутник, запущений в глибоку давнину, Супроводжує Землю і досі. Ми проникли всередину разом з Вішвамітрою і деякий час звідти спостерігали за космічним простором. Потім ми побачили Землю та дві інші планети, схожі на Землю. На Землі я побачив власне фізичне тіло, яке знаходилося в печері. Друга планета була вся в тумані, але яскраве світло освітлювало її долини, де було царство жінок. Я вже раніше побував на цій планеті. Я побачив там багато жінок з кувшинами на головах. У кожної з них на голові було по чотири-п'ять кувшинів.

Третя планета була вся покрита снігом та водою. По всій її поверхні гуляли стада тварин, схожих на свиней. Ми, сидячі в кабіні штучного супутника, насолоджувалися неймовірною красою Землі, яку бачили за вікном. Тоді верховне божество, бог Індра полетів разом з Шачі в бік Землі на своєму власному літальному апараті. Все тіло Шачі було покрите безцінними прикрасами. Деякий час вони лишалися на орбіті Землі, а потім полетіли. Ми всі повернулися на Землю, крім Вішвамірти, який лишився у своєму штучному супутнику.

 

Після космічної подорожі. Повернення у власне тіло в Піндарі

Жителі гір святкували свято. Звідусіль доносилися хвилюючі аромати святкових гостинців. Ми дісталися до Баґешвара, а звідти через Кхаті в Піндарі. Через деякий час після нашого прибуття, туди прибув бог Індра. Моє тіло було поховане глибоко під снігом. Де-не-де сніг танув і утворював струмки. Минув ще деякий час і прибув Гурудев Харі Баба. Вранці ми збиралися відкрити те місце, де моє тіло знаходилося в самадхі. Людей поки не було. Річка Піндарі несла мимо нас свої бурхливі хвилі. Ми вирішили провести ту ніч під захистом гір.

Поступово в Піндарі почали збиратися просвітлені люди. Долина Піндарі освітилася неземним світлом, і всі ми змогли побачити лик Великої Калі. Долина Піндарі наповнилася присутністю богів та богинь. Всю ніч тут панувало оживлення, але до ранку знову настала тиша. За допомогою Нага Баби та Санта Гірі ми змогли переправити тисячі людей на інший бік річки. Ратан Сінх і Чанчал Сінх займалися організаційними питаннями. Молодь теж допомагала. У призначений час місце самадхі було відкрите, і люди змогли подивитися на моє тіло. Поступово я повертався у своє фізичне тіло. І, накінець, свідомість повернулася в моє тіло.

Я встав, спираючись на Нага Бабу. Японці відразу ж почали фотографувати все, що відбувалося. Я вийшов з печери, постояв якийсь час біля входу, а потім побіг до річки. За допомогою Санта Гірі здійснив омовіння. І Махаватар Баба, і Сарвешварананда Джи, і Матхурдас Джи, і Харі Баба, і Сур’я – всі вони були присутні там. Через деякий час ми всі поїли та відправилися в Кхаті. На ніч ми зупинилися в мисливському будиночку в Пхаррукія, де Хаят Сінх вже все підготував до нашого приходу  про все потурбувався. Вночі деяким людям було холодно. В ту ніч в домі було близько сотні людей, і з кожною годиною ставало все холодніше і холодніше. У нас закінчилися дрова, а ніч була темна, та й ще почався дощ. Тоді Кішан Сах і Хаят Сінх веліли людям сходити за дровами, але ніхто не хотів йти на вулицю. Тоді я сказав, що попрошу дрова в ганів, чарівних мешканців цих місць. Я направив на них потік своєї мисленної енергії. Як тільки я послав їм це повідомлення, ми всі почули звук, який буває, коли рубають дрова. Всі люди затремтіли від страху. Дуже скоро на порозі дому з’явилися три в'язки дров, які принесли гани. Але ніхто не осмілився внести ці в'язки в дім. Тоді гани самі закинули дрова всередину дому та пішли. Побачивши дрова, люди знову підбадьорилися. Вони розпалили вогонь і прогнали нічний холод. Наступного дня ми дісталися села Кхаті. Всі люди вже давно чекали нашого прибуття. Потім святі відлюдники пішли з села, а ми з Нага Бабою лишилися там на декілька днів, бо хотіли відпочити перед стомливою подорожжю в бік Бадрінатха та Кедарнатха. Були й інші люди, які мали намір піти разом з нами.

Ілюзорна сітка цього світу, мая, зіткана із взаємозв'язку між життям і смертю, людини та світу, Бога і людської душі. Я усвідомив цю велику істину протягом тридцяти трьох днів, поки знаходився в стані самадхі. Я спостерігав за великою виставою, яка була поставлена за допомогою божественних сил. Якщо казати про небожителів, про божества, про кіннарів, гандхарвів, нагів, апсар і про істот нашого світу, то можна сказати, що всі вони зайняті власними справами. Все обертається в одному колесі перевтілень, і всі отримують відповідно до минулих вчинків. Всі ці істоти здатні до творення, щоб потім назвати власне творіння своїм дітищем. Всі ці творіння купалися у променях тимчасової радості, на льоту ловили миті задоволення. Але чи то людина, чи будь-яка інша жива істота, вона не може бути вічно в невідані стосовно того, що є частиною божественного замислу. Цей світ, хоча він і розпався на протиріччя подвійності, загруз в сітях ілюзій, проте, був завжди рухомий єдиним прагненням до духовного розвитку. І це прагнення можна спостерігати на всіх рівнях, у найрізноманітніших живих істот.

Будь-яка жива істота, яка прагне духовного розвитку, рано чи пізно, досягає стану самадхі. Але для цього необхідно намір. Навіть йогічні практики не можуть привести нас в цей стан. Вони можуть лише підготовити тіло, занурити його у стан пустоти, на декілька миттєвостей дати відчуття безмежного блаженства. Але ці практики не можуть дати людині достатньо сил для того, щоб вона могла на довготривалий проміжок часу покинути своє фізичне тіло.

Якщо говорити про стан самадхі, то це – такий досконалий стан, коли людина більше не залежить від свого фізичного тіла, знаходиться в тонких тілах і з їхньою допомогою подорожує всесвітом. Просте існування у фізичному тілі немає ніякої цінності, але коли людина занурюється у стан самадхі, то вона розриває всі кайдани, які її зв'язують і переміщується на той рівень, який навіть вищий рівня Сат Чіт Ананда, тобто рівня “Істини”, “усвідомлення” та “блаженства”.

Вона сама перетворюється у світло власної душі та подорожує цим прекрасним світом. І якщо вона не захоче і не створить особливий намір, то вже ніколи не повернеться у матеріальний світ. Але якщо вона заздалегідь за допомогою сформованого наміру призначила собі час повернення у фізичне тіло, то вона обов'язково повернеться.

Ця безмежна сила концентрованого наміру є у всіх небожителів, але в жителів Землі вона досить рідко зустрічається. Тільки у відлюдників, які мешкають в Гімалайських горах. Чи серед просвітлених, що живуть серед нас. Але ми часто їх не помічаємо. В давнину люди володіли силою наміру. Наші предки з Рамаяни та Махабхарати здійснювали все, що вони хотіли за допомогою сили наміру. Коли я зустрічаюся з мудрецями з минулого, вони нарікають на те, що сучасна людина розвинула свій інтелект шкодячи силі наміру.

 

Ми споруджуємо статую Матері Анандамаї у Піндарі після паломництва в Бадрінатх, Кедарнатх та Харідвар

Декілька днів я провів у Кхаті, а потім відправився в Бадрінатх. Зі мною були Сант Гірі, Нага Баба, Хаят Сінх, Агні Сінх, голова з Сорага, японська група разом з Накаї та інші.

На два дні ми зупинилися у Баґешварі, а потім пішли далі. У Бадрінатху ми зустріли Ананду Свамі та Даянанду Джи. Нам дуже допоміг Йогірадж Чейтанья Брахмачарі, а також Біхарі Лал Сах, храмовий жрець з ферми, де роблять шиладжит і Нарендра. Звідти ми пішли в Кедарнатх. Пробувши в Кедарнатсі два дні, ми відправилися в Харідвар. В Харідварі ми зустріли Матір Анандамаї. Ми поспілкувалися з нею, потім до мене прийшли Рам Алкаджендер і Нараян. Вони приїхали з Америки та займалися духовними практиками у Ма Анандамаї.

Зустрівшись в Харідварі з Біргірі Бабою, ми відправилися в Піндарі. Тим часом жителі Кхаті зробили всі приготування до яг’ї. З Девідхури покликали Гхагшьяма Датта Шастрі та Тарадатта Шастрі, а крім них, ще п'ятнадцять брахманів. Я запросив на цю релігійну церемонію всіх видатних людей, які жили в Гімалаях. Ратан Сінх і Чанчал Сінх дуже багато зробили для організації цієї церемонії. Люди були забезпечені теплими ковдрами. Нам також дуже допомогли голова села Суфі Тарасвані, Девсінх та Пушкар Сінх. Вчитель Діван Сінх теж попрацював на славу. Ще до початку церемонії в Агрі була замовлена статуя Нанди Деві.

Ця релігійна церемонія закінчилася, ми встановили в Піндарі статую богині. На прощання ми подарували всім жерцям та відлюдникам одяг, і вони радісні повернулися додому. Після того як всі роз'їхалися, прийшов Баба Горакхнатх. Він залишався тут два дні, і протягом цих двох днів змусив в кожному домі зварити для нього кашу-кхічрі. Цією кашею він потім всіх годував, а через два дні він пішов в Гімалаї.

Після того як церемонія закінчилася, в Кхаті поселився сум. Адже ще вчора це маленьке гімалайське село приймало великих просвітлених, божества спускалися тут на Землю, а тепер воно виявилося порожнім та покинутим. Зі мною лишився один Нага Баба. Ми провели в селі декілька тижнів, а потім відправилися у Баґешвар.

Храм на березі річки Сараю знову наповнився життям. Так і наше тіло подібно світильнику, в якому жевріє вогонь життя. Всевишній запалює та гасить ці світильники відповідно минулій кармі живих істот. Наш світ – це бурхливе море різних почуттів та емоцій, а яких так легко потонути. Всі хочуть перепливти це бурхливе море. В Баґешварі я за наполяганням гуру дав особисту мантру Кішан Саху, Гірдхарі Лал Саху і його дружині, Джагдішу, Чампі, Харіш Саху, Бебі Пуран і Сурешу. Таким чином я звільнив їх від минулої карми, і вказав їм шлях до духовного розвитку. Відкрив для них ті шляхи, що були закриті. Я не створював нічого нового, просто знищив старе. Знищив наслідки дурних вчинків Німи Сах і Кусум, знову направив Падму Сах на шлях творення, зупинив руйнівний потік думок Мунні Паріхар.

Коли на шляху людину наздоганяє втома, вона починає шукати новий шлях. Їй здається, що ціль далека, і вона зупиняється на перехресті. Втомлена людина застрягає на кожному перехресті життя. Вона обертається назад, і її починають роздирати почуття, бо вона не зуміла повністю відкинути своє минуле.

Всі йоги, які занурюються в стан самадхі, можуть бути розділені на дві категорії. Перша категорія складається з тих йогів, які розвиваються духовно, маючи ціллю виключно власний розвиток. А інша категорія – це ті йоги, хто, досягнувши певного рівня, залишаються у миру і допомагають людям, посилаючи їм божественні вібрації та наставляючи на істинний шлях. Вони роблять наше життя усвідомленим.

В цьому світі всі люди хочуть стати переможцями. Але як багато людей втрачає сили ще в дорозі та падає від утоми! В Баґешварі, в храмі на березі річки, я бачив багатьох, хто відправлявся у свою останню подорож, до місця спалення. Ці люди вже розірвали всі земні звязки. Потім туди прийшов Калі Баба. Він здавався дуже сумним і був з ніг до голови закутаний в одяг червоного кольору. Два дні він провів зі мною. Вранці, третього дня, коли я сидів під деревом, то побачив, що принесли труп юнака, який загинув в результаті аварії. Його незадоволений дух літав поблизу. Поруч зі мною сиділо багато людей: Шанті, Сах, Німа, Кусум, банківський працівник, Джоші, П’яре Лал Сах і Бхавані Лал. Сиділа й Біра, занурена у власні думки.

Я встав і обійшов поховальне багаття, а всі люди спостерігали за моїми діями. Я подумав, що це мертве тіло цілком підходить для Калі Баби. Але люди, які прийшли провести обряд кремації, ніяк не погоджувалися віддати нам мертве тіло. Тоді я вирішив, що не дозволю, щоб тіло спалили. Ці люди тричі намагалися запалити поховальне багаття, обливали дрова і маслом, і бензином, але в них нічого не виходило. Вогонь не розгорався. Я велів Калі Бабі чекати мене на березі, трохи нижче за течією річки Сараю.

Він чекав мене цілий день. Настав вечір. Біра підійшла до тих, хто хотів провести обряд кремації та сказала: “Сьогодні Баба не дозволить спалити цей труп!”

Звідки у неї виникли такі думки? Не знаю. Але з настанням ночі люди були змушені здатися, і відправили труп вниз за течією річки. Внизу вже чекав Калі Баба. Я подав йому знак, і він витягнув труп з води. Потім він вийшов зі свого знівеченого тіла і відправив його пливти річкою, а сам увійшов у тіло того юнака. Наступного дня він пішов у бік Піндарі.

А Біра і вранці говорила: “Йог не дозволив спалити труп того юнака!” Я слухав Біру з посмішкою. Через декілька днів я відправився в Баґешвар.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.