Глава 2. Сур’я

Середа, 17 листопада 2021 08:26

Людина – це дивовижний дар матеріального світу. Творець створив її з особливою ретельністю, мудрістю та увагою. Людина – вінець творіння. У неї є  свобода вибору: вона може добиватися своїх бажань чи відмовлятися від них. Якою б дорогою не пішла людина, вона обов'язково досягає своєї цілі. Вона може навіть Бога змусити спуститися до неї, або може відкинути Бога та жити самостійно. Людина досягнула успіхів у різних сферах життя. А сучасна людина може як занурюватися в морську безодню, так і подорожувати в космосі.

Серед тих істот, які володіють фізичним тілом, особливе місце займає жінка. Без жінок світ був би недосконалим. Без жінок втратили б сенс всі духовні практики, всі практики самовідречення, адже жінка незримо присутня в кожній дії чоловіка. Без жінок не було б історії, не було б сенсу у священних Пуранах. Жінка володіє особливою величчю, та й не даремно вважається втіленням самої природи. Вона стала втіленою причиною творіння. А тут я говорю про жінку, яку звали Сур’я. Вона досягла вершини свого шляху та живе згідно зі своїми бажаннями. Але той етап її життя, який був пов'язаний з сексуальними бажаннями, з похіттю, зі зневагою суспільства, наклав на неї свій відбиток. Вона не може забути тих принижень, на які прирекло її суспільство, хоча зараз вона і знаходиться на недосяжно високому, божественному рівні розвитку. Сур’я – це прекрасна жінка, яка володіє всім необхідним, щоб зачаровувати серця. Колись вона жила в королівській сім'ї, в Непалі. За її словами, вона була видана заміж у сім'ю з Баґешвара, що неподалік від Джанакпурі. Це була прекрасна дівчина-горянка, її краса дозволила Сур'ї породичатися з королівською сім'єю. Вона насолоджувалася своєю красою та молодістю, живучи в розкоші, але неочікувано її чоловік помер.

Після цього з нею обходилися нелюдським чином і зрештою вигнали з дому. Її молодість стала для неї прокляттям. Члени королівської сім'ї виявилися жорстокими людьми, вони не визнавали ніякого шлюбу. Піддаючись приниженню та насмішкам, вона блукала вулицями Бактапура. Одяг її зносився, тіло покрилося пухирями. Їй приходилося продавати себе заради шматка хліба. Якось вона втекла з японським альпіністом, але і тут її очікувало розчарування – японський юнак знову штовхнув її на шлях розпусти, а сам поїхав до Японії. Ось так вона знову була занурена в безодню відчаю, де до людини приходять думки про самогубство. Але вона була молода та красива і коли думала про свої страждання, то відчувала великий гнів. Вона зненавиділа всю чоловічу стать і ця ненависть допомогла їй вижити.

Тоді якось на її життєвому шляху зустрівся Нібхаї Натх Пір. Він побачив її довге волосся, прекрасне тіло, палаючий в очах вогник, і зрадів в душі. Він знайшов супутницю та помічницю в духовних трудах, яку він шукав вже сотні років. І ось він, зрештою отримав цей безцінний дар. Нібхаї Натх був видатним капаліком течії Агхор Натх тибетського тантризму. Навіть святі відлюдники, які мешкали в печерах Гімалайських гір, побоювалися його. Він був вправний у своїй традиції та міг з'являтися та зникати в будь-якому місці. Якось він став саттвіком та жив серед інших послідовників цієї течії. Але потім, коли побачив звичаї, що панували серед цих людей, пішов від них з відразою. Інколи він блукав світом, як звичайна людина. Коли він побачив Сур’ю, то був безмежно щасливий. Юна Сур’я піддалася його чарівності, вона не моргаючи дивилася на Нібхаї Натха. Він повів її з собою в Гімалаї, де на березі ріки Ґандакі, біля Татопані, у нього був дім-міраж. Він міг здаватися і хижиною і розкішним палацом.

Сьогодні Нібхаї Натх там не живе. Куди він зник, ніхто не знає. Чи то він досягнув вищої точки свого шляху, чи то мешкає в печерах Гімалайських гір. Що ж стосується його тлінного тіла, то його прийняли у свої обійми бурхливі води ріки Ґандакі. Сьогодні в тому домі живе Сур’я. Вона – жінка. Її називають то служницею Маї, то якшині.

Сур’я отримала від Нібхаї Натха всі його дивовижні здібності. Вона отримала всі сіддхі та стала справжньою йогинею. Вона могла робити все, що побажає, могла переноситься у фізичному тілі в будь-яке місце, але не могла вийти за межі тої невидимої межі, яку провів для неї Нібхаї Натх, який хотів, щоб вона завжди була з ним. Учні Піра: Рамнатх Адхорі, Сударшан Адхорі, Катхі Баба Адхор Капалік – також володіли безмежними здібностями. І всі хотіли зробити Сур’ю своєю сподвижницею, хотіли отримати її.

Але Сур’я вже давно вважала своє життя закінченим. Вважала, що її життя зруйнувала королівська сім'я. Вона лише мріяла про те, щоб вологою ніччю періоду мусонів, в саду, наповненому квітами, якийсь молодий голос поділився з нею своєю історією, поговорив би з нею відверто. А крім того їй нічого не було потрібно. Але з нею такого не відбувалося, і життя стало нестепним за тою межею, яку провів для неї Пір. Вона могла зробити все, що завгодно, але не могла зайти на цю межу. Адже тоді вона лишилася б всіх своїх надприродніх здібностей, всіх своїх духовних сил, і вогонь, який горів всередині, зникнув би разом з ними. Вона не хотіла, щоб бажання її серця зникли в нікуди – про них їй нагадувало все, що її оточувало: і гори, і сніг, і дерева.

Вона і тепер вважала, що смерть – не для неї, але і сенсу у своєму житті не бачила. Вона, сповнена відразою до людей, у яких немає цілі в житті, сама стала такою людиною. Так вона волочила своє беззмістовне існування.

Сур’я здалася – нехай буде, що буде. Вона чекала, і зрештою настав такий момент, коли Сур’я на березі ріки Ґандакі щось взяла у Піра і все-таки залишила його. Сур’я розповідала мені: “Пір ні за що не погоджувався розстатися зі мною, а коли я намагалася вирватися з кайданів його влади, він насилав на мене духів, які мучили мене.”

“Ці духи приймали фізичну форму та знущалися наді моїм тілом. Вони перетворювалися у змій та кусали мене, поки я не втрачала свідомість, а коли я приходила до тями, то Пір Джи сміявся отруйним сміхом, дивлячись на мій стан.”

Якось Пір сказав: “Поки я цього не захочу, ти не зможеш вирватися за межі закляття, за межі цього дому-ілюзії. Духи ніколи не дадуть тобі спокій. Я знаю, що ти хочеш піти від мене, але це можливо лише за умови, що ти переступиш поріг цього дому. А за порогом тебе очікують голодні духи. Це – духи, охоплені похіттю, охоплені спрагою, яку можеш втамувати лише ти. Саме тому вони мені й служать, саме тому і є основою моєї сили, і вони будуть мені служити доти, поки я використовую тебе у своїх духовних практиках. Зараз ти вже досягнула цілісності, досягла досконалості, і ці духи можуть все зробити за твоїм наказом. Але все це буде не зараз, Сур’є, а значно пізніше. Адже я ще не задовольнив власну спрагу. А ти хочеш, щоб я відпустив тебе задовольняти спрагу цих духів.”

“Якось учні Піра Джи Сударшан Адхорі та Кантхі Баба Капалік принесли звідкись тіло тринадцятилітньої дівчинки. Вони поклали її в місці спалювання трупів на березі річки Ґандакі та прикрили червоною тканиною. Труп був зовсім свіжим. Вони вдвох об'єднали зусилля, спробували всі способи, проводили пуджу, викликали на допомогу духів. Потроху труп почав оживати. Побачивши це, обидва радісно засміялися. З цього приводу вони пили вино і займалися, Бог знає чим.”

“Потім Сударшан підбіг до дівчини та нахилився над нею. Він був дуже радий, що їхні обєднанні зусилля увінчалися успіхом. Але невідомо що раптом відбулося. Кантхі Баба підняв величезний камінь та вдарив по схиленій голові Сударшана Адхорі. Той піднявся, окривавлений, і своєю чергою теж вдарив Кантхі Бабу каменем. Зав'язалася бійка. Потім вони почали використовувати один проти іншого вбиваючі мантри. Дівчинка між тим знову втратила свідомість.”

“Духи розділилися на два ворогуючі боки, вони повною мірою взяли участь в цій битві. В місці спалювання трупів піднявся шум та гам. Нібхаї Натх Джи взяв мене з собою і ми відправилися туди. Побачивши Нібхаї Натха, духи лишилися своєї сили. Але до цього моменту і Сударшан Адхорі, і Кантхі Баба вже померли. Їхні черепи були розколені. Нібхаї Натх занурився в глибокі роздуми. Він смикав себе за волосся та проклинав дівчину, яка лежала без свідомості. В дівчині ще жевріло життя, але вона лежала оголена серед трупів тих людей, які позбулися життя через неї.”

“Пір Джи спробував повернути їх до життя, і тут я дещо згадала і здригнулася при цьому спогаді. Моє минуле постало переді мною, як живе. Пір Джи був зайнятий своїми справами. Я зрозуміла, що мені випав щасливий випадок. Не роздумуючи надто довго, я підняла з землі камінь та вдарила Нібхаї Натха Піра по голові. Його череп розколовся. Він упав та помер. Все це відбулося за лічені миті.”

“Деякий час я споглядала цю картину, а потім зіштовхнула три трупи у воду річки Ґандакі, і ріка прийняла їх у свої обійми. Я підняла непритомне тіло дівчинки та відправилася до себе додому, тобто у свій ілюзорний, примарний дім. Але ж насправді він не існував. Я побачила маленьку хижину. В цій не було нічого, крім різного виду черепів, розвішаних повсюди. Адже цей палац був не справжній. Тепер я була вільна і в будь-який момент могла викликати на поміч духів. Я поклала непритомну дівчинку на землю і з допомогою духів привела її до тями.”

“Наступного ранку ми разом з цією дівчинкою відправилися в дорогу. Надто багато безцінного часу свого життя я провела в цьому місці, я дійшла до знемоги, задовільняючи похіть голодних духів. Але я ні про що не хвилювалася, бо тепер володіла особливими духовними силами та здібностями, які я могла б використовувати собі на благо при необхідності чи для того, щоб досягнути потрібного статусу в суспільстві, яке я зневажала. Це суспільство відкинуло мене у свій час, але тепер я знову могла завоювати в ньому достойне місце. Крім того, я надто довгий час провела у світі Нібхаї Натха, світ давно мені набрид. Однак, повернувшись в суспільство, я виявила, що воно не хоче мене приймати. Я теж не могла прийняти суспільство, я вже давно відвикла від нього.”

“Мені не залишалося нічого іншого, як повернутися на берег річки Ґандакі. Я взяла з собою ту дівчинку. Я вирішила, що побудую хижину неподалік від мосту у Татопані. Але майбутнє дівчинки хвилювало мене. Вона нічого про себе не розказувала, а мені потрібно було якось влаштувати її долю. Якраз в цей час почалося будівництво підвісного мосту через річку Ґандакі. Там була людина, яка спостерігала за ходом будівництва, на ім'я Шарма. Він приїхав з Катманду. Побачивши, що він цікавиться дівчинкою, я швидко організувала їм весілля. Савіта була дуже щаслива у шлюбі. Я теж була щаслива, бо перебралася до них в Катманду та жила разом з ними. Але я не могла відкараскатися від своїх спогадів, які постійно мучили мене. Кожна вуличка в Катманду нагадувала мені про мою ганьбу. А ось Рана Шасан, та людина з королівської сім'ї, який став причиною моїх нещасть, знаходився на піку своєї слави. Він ввів розкішне життя у своєму палаці. І ось я прийняла рішення погубити королівську сім'ю.”

“Я повернулася в Татопані. Зробила хижину підходящу для духовних практик. Декілька днів я займалася тим, що намагалася заспокоїти свій розум. Потім я приступила до практики. Я викликала духів, щоб вони допомогли мені та виконали мої доручення. Я облаштувала дім-міраж за своїм смаком і наповнила його всеможливими предметами розкоші. Раніше господарем цього дому був Нібхаї Натх, а тепер я була його повноправною хазяйкою.”

“Я вже дуже давно добивалася своїх цілей. Я знищила тих людей, що стали причиною моїх нещасть. Навіть їхні душі зараз знаходяться у моїй владі. З японським юнаком я теж розправилася. За допомогою своїх здібностей я викликала його до себе, а потім приводила до нього померлих дівчат. Я відтворила їхні тіла, але це були несправжні, ілюзорні тіла. Японець займався з ними сексом і це заняття повністю його висушило, поки він не помер. Тепер його невдоволений дух блукає по світах.”

“Але я заплуталася у власному житті, з йогині стала якшині. А я ж володію безмежними можливостями. Можу прийняти будь-який фізичний вигляд за своїм бажанням, можу ставати невидимою. Можу переміщатися в будь-яке місце. Але я не змогла правильно розпорядитися тим, що мені було дано, бо мою спрагу неможливо втамувати. Я ніби вся горю зсередини. Сама себе мучу, руйную, хочу покінчити з цим життям, але через духів, які переслідують мене, я не можу цього зробити. Мені навіть проти своєї волі приходиться виконувати все те, що вони від мене хочуть. Вони використовують мене, а я використовую їх. Я задовільняю їхні потреби, а вони стали інструментом для задоволення моїх потреб.”

“Але відтоді, як ти прийшов до мене, я відчуваю дивовижний спокій. Всередині мене наче звучить прекрасна музика. Ти тут вже вісімнадцять днів, і увесь цей час духи не наважуються до мене підступитися. Вони дивляться на мене здалеку, не наближаються, і я теж не наближаюся до них. Куди поділася та спрага, ця невдоволеність? Вони більше не мучать мене. А раніше ж вони доводили мене до непритомного стану. А тепер я спокійна. Всередині мене прохолода і разом з тим дивовижна радість. Подивися, як уважно розглядають мене ці духи, але вони нічого не можуть зробити. Відтоді як ти сюди прийшов, все змінилося. Але як тільки ти підеш, все це почнеться знову, а я вже не можу цього допустити. Тому я не хочу, щоб ми розлучалися. Та і як може людина відмовитися від неочікуваної радості, яку вона вже зневірилася знайти. В пошуках цієї радості я блукала світом вже цілих сто сорок п'ять років. Ось і скажи мені сам, як я можу відпустити тебе?”

Я подивися на Сур’ю. В ній була і ніжність, і любов, і співчуття, і піклування – всі якості ідеальної жінки. Але вона була не тільки такою, як вона себе описувала, всередині неї був прихований ще один образ, який міг проявитися в будь-яку хвилину. І тоді вона погубить будь-якого шукача істини, що мав необережність  з нею зв'язатися. Ця людина буде вічно блукати в цьому палаці, повному ілюзій. Вона дійсно була якшині – у її зовнішності були якісь чари. Крім того, вона могла приймати будь-який вигляд. Вона в будь-який момент могла зробити все, що завгодно. Під час моєї присутності вона не могла звернутися до духів. Зовнішньо була двадцяти п'ятилітньою дівчиною, але вона стверджувала, що їй сто сорок п'ять років. І ось вона блукає в пітьмі та мучиться, бо шлях, який вона вибрала – це не шлях душі. Вона задовільняє свою спрагу кров'ю, а голод – м'ясом тварин, а духи їй допомагають.

Ті вісімнадцять днів, коли я знаходився біля неї, духи намагалися наблизитися до Сур'ї, але в них нічого не виходило. Я все бачив та міг спостерігати їхні числені спроби, але мовчав. Тепер Сур’я розповідала історію свого життя. Вона згубила всіх найстарших членів королівського роду, змусила їх піти передчасно з життя, а душі прирекла на вічні поневіряння. Інколи вона показувала мені їхні душі та проклинала їх. Душі, тримаючись від мене на шанобливій відстані, молили: “Звільніть нас від влади Сур'ї, ви на це здатні. Сур’я нічого не може зробити через вашу присутність, і ми також безпомічні. Це для нас нове та незвичне. Адже скільки до цього приходило мандрівників, чи то звичайні люди, чи ті, хто йшов духовним шляхом, але всі в результаті стали її жертвами. А ви – інший. Світло вашої душі може нас звільнити.”

Коли я бачив душі тих, хто в минулому були прославленими членами королівського роду, я починав їх шкодувати. Але потім розумів, що вони отримали відплату відповідно до своїх вчинків. Вони ніколи не замислювалися, чи правильно чинять, творили зло та несправедливість. Так, в нашому світі, подібному прекрасному садові, розцвітають найрізноманітніші квіти. Деякі достойні того, щоб боги прикрашали ними своє волосся.

Колись ці люди бути найзнатнішими в Непалі. Це призвело до того, що їхня гординя неабияк зросла. А ця гординя своєю чергою штовхала їх на мерзенні та жорстокі вчинки, що стало причиною їхнього падіння. Вони отримали по заслугах, і ось всі сто двадцять років їхні душі блукають, не знаходячи спокою. Вони будуть блукати й далі, поки якась свята душа не звільнить їх від влади Сур'ї.

Ввечері ми з Сур’єю сиділи на даху її розкішного палацу. Промені заходу Сонця гралися у хвилях ріки Ґандакі. Але я помітив, що численні вогні палацу не відбивалися у воді. Тільки інколи в річці мелькало відбиття бідної хижини. Одна бідна халупа стояла біля підвісного мосту. По мосту в обидва боки йшли люди. Я їх бачив, а вони не звертали на палац ніякої уваги. І тут в моєму мозку ніби блиснула блискавка.

Невже Сур’я теж хотіла заманити мене у свої ілюзорні сіті? Вона розповіла таку сумну історію, пробудила жалість, а насправді вона хоче і мене зробити своєю жертвою? Я вже майже потрапив на її вудочку, але думки, які виникли в умі, зуміли мене попередити.

Спустилася ніч, місячні промені посріблили річку, зробивши пейзаж ще прекраснішим. Я переповнився різними суперечливими почуттями. Я знову потягнувся до подвійності, до двайти матеріального світу. Відчув бажання. Але потім від подвійності знову захотів повернутися до єдності, до адвайти.

Я думав, що навіть острів виникає з води. Ріка живиться з гірських джерел, але  в той момент я зрозумів, що немає ні рік, ні струмків. Все взаємопов'язане, все витікає одне з іншого. Саме тому говорять: “Любов – вічна спрага.” Людина не може задовольнити цю спрагу і скрізь знаходиться у пошуках любові. Хоча любов виникає від зіткнення із зовнішньою красою, але її глибокий зв’язок – з душею людини. Сумний поклик душі та вічна спрага з'єднують один з одним чоловіків та жінок.

Любов – це сама природа. Любов не визнає ніяких таємниць. Всі таємниці знаходяться тільки в умі того, хто дивиться. Природа виражає своє співчуття за допомогою цілющих рослин, які вона нам дарує, виражає свій гнів, коли насилає на нас паводки, бурі та урагани. Природа завжди відкрита, оголена. Сур’я – істинне втілення природи. Всередині її горить вогонь. ЇЇ голос подібний шуму дощу в горах. Я не хотів втрачати ту нову істину, що недавно побачив. Не хотів змінювати світанок сьогоднішнього дня на світанок дня вчорашнього.

Коли спустилася ніч мене почало долати багато різних думок. Ми з Сур’єю обговорили величезну кількість тем і ось, коли ми продовжували бесідувати з хвиль показалася знайома тінь. Харі Баба! Мій Гурудев! Обличчя його випромінювало світло. Чим ближче він наближався до нас, тим сильніше трусилася Сур’я, і накінець впала без тями. Палац припинив своє існування. І ось, я вже стояв навпроти Гурудева. Я дивився на нього, не відриваючись, долоні самі склалися у вітальному жесті. Тоді переді мною постав і Гуру Горакхнатх Джи.

Він сказав: “Йди! Що ти зволікаєш? Йди, але не забувай запитувати дорогу. На твоєму шляху будуть і троянди, і шипи. Відносься до них однаково.”

“Сур’я, вставай! Вважай, що той потік, в якому ти плила, подібний істинному, з якого виникло хибне. Ти вже досягла небачених висот. Ти могла направити свої великі таланти на благо цього світу, але ти надала перевагу йти іншим шляхом. Закляття твого гуру стало причиною нещасть. Нібхаї Натх, Сударшан Адхорі та Кантхі Баба Капалік залишилися недосконалими без жінки. Ти хотіла палати, як запалений світильник. Ти думала, що всі люди далекі від ідеалу, думала, що можеш захистити себе, тільки нападаючи на інших. Тому ти вирішила, що для досягнення власних цілей всі засоби добрі, немає нічого аморального. Але в цьому полягає твоя помилка. Всі люди, які тобі до цього зустрічалися, були егоїстами, і ти під їхнім впливом сама стала такою. Егоїстичні чоловіки перетворюють гарних жінок в іграшку для задоволення своїх приземлених бажань, в розмінну монету в їхній політичній грі, в боротьбі за владу. Вони порушують всі закони, принижуючи та експлуатуючи жінок. Які тільки ролі вони змушують грати жінок, але ніколи не думають, що жінка може стати на шлях розвитку та досягнути не менших висот.”

“Ти теж була лише засобом, лише пішаком в їхніх іграх. Ви могли б стати досконалими, могли б стати доповненням один одного. який сенс був у всіх цих духовних практиках? Адже увесь рух переходить в повний спокій, а після періоду спокою знову починається становлення.”

“Але істинна ціль – це спокій, в якому полягає увесь рух. Де все з'єднується разом. Це стан, в якому все розчиняється. Є та межа, якій немає назви, але вона дає повний спокій будь-якій людині, будь-якій живій істоті. Можна називати це часом, чи якоюсь іншою назвою. Всепоглинаючий час. Він нападає на всіх, знищує всіх, але сам залишається нерухомим. Це стан повноти, який затягує всередину, подібно магніту, подібно тому, як повний місяць притягує до себе океанські води. Можна сказати, він жорстокий, невловний, безжалісний. Але його не можна задовольнити. Він поглинає людей, богів та цілі народи. Але саме час створює увесь цей Всесвіт. Адже для створення необхідне знищення. Необхідно підтримувати баланс.”

“Сур’я! Люди в цьому світі несповна розуму і поглинені власними егоїстичними бажаннями. Вони створюють незчисленну кількість планів, у них постійно виникають наміри, хороші та погані. І вони намагаються будувати своє життя, грунтуючись на цих ілюзорних планах, намагаючись не думати про те, що існує остання межа, яка покладе кінець всім їхнім намірам.”

“Немає ніякої сили, ніякого способу домовитися з цією невідворотною силою. Ніхто не може зупинити час. Всі живі істоти в цьому саду, який зветься життя, є жертвами цієї сили. Ця сила не з'являється напряму, але невидимо присутня в кожній миті життя. Так само як якось Гімалайські гори розчиняться від сили духовних практик, в які занурені відлюдники, які там живуть, так і люди, які загрузли у проблемах та задоволеннях цього світу, якось розчиняться в цьому всепоглинаючому началі.”

“Адже цей проявлений світ – театр, створений часом. Смерть невблаганна, вона не шкодує нікого. Людина пишається своєю силою та молодістю, думаючи, що вони дані їй навічно, і під їхнім прикриттям творить різні непотребства. Але як мистецьки створений цей світ! Будь-хто, хто в ньому зявився, буває їм зачарований та потрапляє в його сіті, і тільки остання межа здатна зруйнувати чари.”

“Життя – це особливе мистецтво, де потрібно знати тонку межу, лінію, якою слід йти. Правильне, праведне життя не означає поклоніння розкоші та багатству. Це – життя, де немає егоїзму, вільне від симпатій та антипатій, вільне від прив'язаностей та бажань. В цій божественній межі, про яку я говорив, і полягає джерело майбутнього розвитку, причина майбутнього руйнування. Там – вогонь погребального багаття, там руйнування всіх п'яти основних елементів. Тільки там розум може по-справжньому відпочити. Засинають органи відчуттів, нерухомими стають тонке та кармічне тіла. Ось про яку межу, про яку границю я кажу.”

“Для істинного йога всі мирські насолоди позбавлені привабливості. Та і яка радість може бути в цьому світі? По-суті, в ньому немає ніякої радості. Увесь світ був створений для того, щоб якось зруйнуватися. Людина досягає своїх цілей, досягає багатства, але неочікувано помирає. Тоді безглуздими стають всі зусилля, всі переживання цієї людини. Всі задоволення цього світу мають тимчасовий характер. І ці мирські радості створені для того, щоб зробити людину потім ще більш нещасною. Але, не дивлячись на те, що люди знають про все це, вони потрапляють у сіті великої ілюзії, в сіті маї.”

“Сур’я! А тепер задумайся над тим, хто ми, і що являє собою навколишній світ, світ видимий та проявлений. Чому ти його заселила власними думками? Адже думки – це ілюзія. Якщо зникне ілюзія, то для навколишнього світу в цьому немає ніякої шкоди. Подібно до того, як був зруйнований твій палац-привид. Це ніяк не вплинуло на навколишній світ.”

“Навіщо це тіло руйнується, навіщо проявляється, навіщо росте? Навіщо відбувається цей нескінченний колообіг народження, смерті, щастя та нещастя? Яка ціль виникнення цього фізичного тіла? Тепер перестань піклуватися про те, залишиться воно з тобою чи зникне. Саме тоді ти досягнеш своєї цілі. Істинна радість присвятити увесь свій час та думки якомусь заняттю, повністю зануритися в нього. Адже нам дано так багато різноманітних засобів, за допомогою яких ми можемо зробити своє життя прекрасним. Тоді людина не буде вигадувати руйнівні засоби, не буде придумувати, з допомогою якої зброї знищити собі подібних.”

“Навіщо ми ділимо суспільство на національності, касти та класи? Адже по-справжньому людина не належить жодному класу, жодній національності. Сур’я! Зміни свої життєві цілі. Нехай вони будуть присвячені служінню Істині. І тоді ти залишиш про себе в цьому світі добру пам’ять. Залиш минуле, забудь його, йди вперед.”

Всього за декілька хвилин великий гуру Горакхнатх своїми божественними промовами змінив життя Сур'ї. Після цього він з посмішкою подивився на мене. Від його обличчя виходило таке світло, ніби світло всіх зірок з тисячі небес з'єдналося в ньому. А я вже давно не відриваючись дивився в його бік. Як тільки він закінчив свою промову, мені здалося, що ніч поступилася місцем ранку і сонце починає дарувати світу свої перші світанкові промені. Насправді все ще була ніч. Світло, яке випромінювалося від великої людини, розсіяно нічну пітьму та звільнило від закляття душі, що були прив'язані до Сур'ї.

Після цього дві великі людини покинули нас, розчинилися вдалині. Тепер навколо царювала непроглядна пітьма – ні місячного світла, ні сяяння, яке випромінювалося від великих просвітлених. І тільки тихий шелест хвиль ріки Ґандакі порушив тишу. Ми з Сур’єю уважно дивилися один на одного та йшли вперед. З очей, як перлини, капали сльози. Але, не дивлячись на ці сльози, на наших губах розквітала посмішка. Ніжний вітерець, який доносився з річки, освіжував наші розпалені тіла.

Ми відправилися до хижини, яку колись побудувала Сур’я власними руками. Це було все, що залишилося від чудового палацу-привиду, але все-таки ця хижина виявилася більш довговічною будівлею.

На світанку я попрощався з Сур’єю. Я хотів назавжди зберігти спогади про ці дев'ятнадцять днів, проведених з нею. Я згадав той день, коли на зворотньому шляху йшов через долини Мустангу, через Дамодар Кунд, через Муктінатх і Гумсат Дана і, накінець, прийшов сюди. І тоді я побачив Сур’ю на порозі цієї хижини, яка тоді здавалася чудовим палацом. Вона виглядала як молода непальська дівчина.

Сонце вже ховалося за горизонт. Ніч вступала у свої права. Рідкі хмари погрожували пролитися дощем, здалеку гриміло. Я шукав якесь місце, щоб сховатися на нічліг. І тут прекрасна молода дівчина покликала мене. Коли серед лісу я побачив такий чудовий палац, то подумав, що це напевно місце відпочинку королівської сім'ї, і палац був побудований, бо звідси відкривається прекрасний вид на гори та на річку Ґандакі. Адже звідси можна було побачити піки таких гір, як Дхаулагірі, Аннапурна та інші, не менш відомі. Але ще до того, як я повернув у бік мосту, Сур’я з великою шаною вітала мене та запросила у свій палац. Я був зачарований та повільно пішов за нею. Але як тільки я увійшов у палац, то відразу відчув його незвичну атмосферу. Я чув дивні звуки, зітхання та скарги. Я був дещо наляканий, побачивши цей новий образ Сур'ї. Мій розум спорожнів, я не міг думати ні про що інше, але все-таки насіння духовності посіяне раніше не дало збитися мені з правильного шляху, очистило мої наміри, зробило їх чистими та священними. Сур’я не змогла зробити мене своєю жертвою. Вона впала без тями, а всі нещасні духи молили: “Звільни нас від Сур'ї! Ця жінка – йогиня, але вона подібна якшині. Раніше вона була звичайною жінкою, але тепер завдяки своїм практикам, на свій розсуд, може приймати будь-яких образ. Вона володіє незвичайною, надприродною силою, силою ілюзії, силою маї. Але тільки тебе вона не може зачепити та ми також не можемо наблизитися до неї у твоїй присутності.”

Ці духи просили мене так жалібно, що я відчув співчуття до них. Сур’я ж сиділа біля мене та намагалася справити на мене враження за допомогою свого мистецтва.

Інколи вона хотіла бути вільною, а інколи обійняти мене. В її палаці я всім був забезпечений. Інколи солодкі хвилі ріки Ґандакі навіювали на мене дивні думки, але через вісімнадцять днів я зрозумів, що повинен піти. Але між тою Сур’єю, що була раніше, і між Сур’єю сьогоднішньою, величезна різниця. Раніше у неї було багато помічників, а сьогодні вона одна. Вона так багато хоче розповісти, але не може цього зробити. Раніше вона наводила на інших жах, а сьогодні боїться сама себе. Але я повинен звільнитися від прив'язаності до Сур'ї та піти. Коли я зібрався йти, Сур’я голосно заплакала. Я, то зволікав з відходом, то знову збирався йти. Вона бігла за мною, притискалася до мене всім тілом, хотіла мене затримати. Але ж це і є справжня прив'язаність, яку необхідно подолати. Я вирвався з її обіймів, і, не оглядаючись, перейшов міст через річку. Вона стояла на тому березі ріки Ґандакі, а я на цьому. На двох берегах ріки були дві живі душі, які прагнули звільнитися.

Я збирався піти, але не міг і продовжував стояти на березі. Вона теж хотіла піти, але теж продовжувала стояти. Між нами тік священний Ганг. Ми обидва мовчали, але обидва прагнули звільнення. Для того, щоб досягнути своїх цілей, ми обидва одночасно розвернутися і пішли в різні боки. Я не обернувся подивитися на неї, а вона теж не обернулася, бо ми обидва мислили в одному напрямку. Через два дні я досягнув Покхари та звідти продовжив свій шлях.

Сур’я жива і зараз. Якось я знову її зустрів в повний місяць 1977 року у храмі Сваямбхунатх в Катманду. В той час я повертався від Амрітананта Джи, з яким зустрічався в його помешканні, в Ананд Кутір. Зі мною був громадянин Британії Альфред Сі (Бріджананда). В Індії він володів авіалініями Калінга.

Я побачив, що Сур’я помітно змінилася. Сама змінила себе. Вона безкінечно дякувала Бабі Горакхнатху Джи, потім впала мені в ноги. На нас почали дивитися люди. Сур’я хоча і була досить зрілою жінкою, але залишалася дивовижно красивою. Вона як і раніше втілювала собою маю, про яку говорять йоги. Вона як і раніше була справжньою якшині, але сьогодні її практики були чисті та бездоганні. Вона наповнилася святістю. Вона взяла з нас обіцянку, що ми візьмемо її з собою. Ми, бесідуючи, вийшли в храмовий двір. Стояла дуже гарна ніч повного місяця. Ця ніч була присвячена Будді, тому у храмі зібралося багато народу. Люди з телебачення зупинили нас і зробили багато фотографій. Звісно, що неземна красуня у компанії відлюдників звернула загальну увагу.

Ми спустилися донизу, в Шамбху Лодж, де ми до цього зупинилися. Ми з Альфредом жили там вже три дні. Саме там ми провели ніч, а наступного ранку утрьох прийшли в Матері Сангу. Це границя між Непалом та Китаєм. Цілий день ми милувалися красою струмків та водопадів, а на ніч зупинилися в домі одного знайомого непальця. Альфред був людиною, ласою до мирських насолод, і жінок він розглядав тільки з точки зору свого задоволення. Саме так він і дивився на Сур’ю, а вона, розуміючи його думки, тільки сміялася. Вночі вона лягла спати біля мене. Лежала нерухомо і про щось думала. Я запитав у неї: “Сур’я, про що ти думаєш?” Вона відповіла: “Порівнюю минуле та теперішнє, думаю про цього англійця. Взагалі-то Муні Капіл, я досі володію всіма тими силами, що володіла раніше. Звісно моє мислення змінилося, змінився мій образ життя. Але якщо ти скажеш, ми можемо прямо зараз утрьох відправитися в мою хижину” Я засміявся і теж відповів жартуючи: “Ну, добре пішли.”

Я оголосив все це Альфреду. Він спочатку злякався, але потім погодився і почав з подивом розглядати Сур’ю. Я пояснив Альфреду, що Сур’я прочитала всі його думки. Тоді він почав просити пробачення, але Сур’я тільки засміялася. А потім вона за допомогою своїх надприродних здібностей прийняла образ величезної якшині. Вона підняла нас обох та увесь наш багаж, перенесла нас у повітрі, і ми опинилися у хижині. Альфред трусився від страху, а я його заспокоював. Накінець Сур’я прийняла свій  колишній вигляд, і Альфред трішки заспокоївся. Він влаштувався в кутку хижини та заснув.

Я знав про дивовижні здібності Сур'ї, але ніколи не бачив, як вона їх застосовує. Я тоді багато отримав від Сур'ї. Ми гуляли з нею по всьому Тібету, заходили в печери, де зустрічалися з великими відлюдниками. Ми обмінювалися своїми знаннями та досвідом, а потім я повернувся за Альфредом. Сур’я зголосилася доставити нас до місця призначення, але ми надали перевагу іти пішки. І знову я  залишив позаду Татопані, але збагатився новими спогадами про Сур’ю.

Під враженням від часу, проведеним з Сур’ю, я мандрував Непалом. Бачив дивовижні чудеса, отримував незвичний досвід. У своїх мандрівках я знову повернувся на берег ріки Нараяні. В одній з печер я побачив Павана Пурі Махараджа, зануреного в стан самадхі. Там я теж провів деяких час. Мені прийшлося довго чекати того моменту, коли Паван Пурі Джи вийшов зі стану самадхі. Я чекав цього моменту невтомно, нічого не їв і не пив. Але один погляд цього святого міг знову відродити мене до життя. Я трішки пожив у нього, потім він велів мені йти на ярмарок біля міста Джанакпур. І я направився в Джанакпур. Дорогою роздумував про те, як багато спогадів пов'язано у мене з цими місцями: з Катманду, з Джанакпуром, з Біратнагаром. Скільки всього відбулося в цих місцях, а тепер навряд трапиться. Чому ж Баба послав мене в Джанакпур? Я подумав, що там, вочевидь, зберуться тисячі святих відлюдників, у яких можна багато навчитися.

Через декілька днів я прийшов в Джанакпур. У дворі храму Рами я розмістився разом з іншим відлюдником. На ярмарок приїхали тисячі відлюдників, я був знайомий майже зі всіма з них. Але цього разу я прийшов з вибритою головою, одягнений в традиційний одяг мандрівних святих. Зовнішньо я дуже відрізнявся від того, як виглядав раніше. Я знав всі вулиці та закутки Джанакпура. Якось вранці одна дівчина впізнала мене, спочатку мовчки витріщалася на мене, потім закричала: “Ой, мама! Прийшов Пайлот Баба!” Я відразу зрозумів, що відбудеться далі. І дійсно, скоро навколо мене зібрався натовп. Тисячі студентів, дівчат та юнаків оточили храм. В Джанакпурі не дуже добре відносилися до відлюдників. Деякі подумали, що відлюдники за допомогою заклять відтворили чи якимось іншим способом змусили мене відректися від світу, тому цих відлюдників не завадить побити добре. Навколо храму біля священного ставка зібралися і шановані люди міста: вчителі, професори, королівський міністр, представники королівської сім'ї. Побачивши цього відлюдника, перелякалися.

Тоді я і почув про те, що відбувається, і вийшов з меж храму, де мене відразу зустріла Раджьяшрі. Це була дівчина з дуже впливової сім'ї. Побачивши мене, вона відразу ж кинулася в мої обійми: “Сер, що ви зробили? Хто вас сюди привів?” Підійшов і Лачхумул, який тоді очолював коледж. Він відразу ж сказав: “Кунвар Сахаб, цих відлюдників ми в живих не лишимо. Вони на вас випробували якісь свої закляття!” Я з любов'ю подивився на них обох, потім сказав: “Синку, не можна так чинити, ідемо краще до священного ставу.”

Ми прийшли в дім Рамлала, і поступово всі люди підтягнулися туди. Я довго їх умовляв. Розповів їм всю свою історію і пояснив, що відлюдники не винні в тому, що я віддалився від світу. Але вони ніяк не могли мені повірити. Але коли директор коледжу поговорив з людьми, вони розішлися по домівках, але їхні думки про мандрівних відлюдників були не найкращі. Я відносився до відлюдників з великою повагою і не бажав їм зла, тому відправився у храм поговорити з ними. Але побачив, що там деякі з них напилися вина і затіяли бійку з поножовщиною. Наступного дня студенти покликали мене і повідомили, що замкнули дівчину легкої поведінки та відомого садху Шамбхугірі, яких спіймали разом. Я і раніше чув про такі випадки, але тепер, коли я побачив все власними очима, мені стало дуже соромно.

Студенти говорили, що ця розпуста відбувається кожного року під час ярмарку. Вони всі прекрасно про це знають, але хотіли показати мені всю глибину їхнього падіння. Говорили про те, що всі ці відлюдники – першорядні лицеміри та шахраї, обманюють людей і цим живуть. Те, що отримують у храмі, вони потім продають на ринку, а на ці гроші купують вино і вчиняють розпусту. Студенти говорили, що не розуміють, як я міг потрапити в лапи до цих пройдисвітів, і умовляли мене повернутися у свій колишній стан. Того захопленого на місці злочину Бабу, я звільнив, але потім щодня спостерігав подібні сценки чи студенти мені про це доповідали. Відлюдники продавали храмові пожертви, пили вино, чіплялися до жінок. Якось садху, на ім'я Бхарті, почав прямо на вулиці чіплятися до молодої дівчини. Якби пізніше поліція не звільнила його, розлючений натовп забив би його насмерть сандалями та палками. Студенти були у нестямі від гніву, бо та дівчина була ученицею коледжу. Я з великим трудом відправив цього відлюдника до індійської границі.

Кожному в цьому місті здавалося, що стати відлюдником – подібно на прокляття. У мене постійно юрмилися студенти та студентки, умовляли мене змінити своє рішення. Я мучився суперечливими відчуттями. Ярмарок продовжувався ще два дні, але я мріяв вже бути якомога далі від нього.

Але якось, коли я здійснював омовіння біля ставу, побачив свого Учителя. Там здійснювали омовіння багато моїх знайомих, але коли серед нас з'явилася ця людина, всі застигли на своєму місці. Він стояв у воді, але здавалося, що ні. Я повільно наблизився до нього. Він взяв мене з собою та повів далеко, на саму середину ставу. Навколо ставу між тим зібралися тисячі людей. Гурудев обійняв мене і я відчув дивовижні за своєю красою відчуття. Потім він застеріг мене від того, щоб я не дуже зв'язувався з відлюдниками. Сказав, що я повинен навчитися відрізняти справжніх святих від фальшивих, адже вся ця система монастирів, ашрамів та відлюдництва – ніщо інше, як соціальний інститут. До цього не слід прагнути, бо, як тільки виникає нехай навіть невелика община людей, в ній з'являються всі ті ж проблеми, що і скрізь – прив'язаності, суперництво, заздрість. Істина в тому, щоб вийти за межі всіх цих общин. Тільки вільна людина може це зробити. Бо існує велика різниця між тим, що було вчора, і тим, що відбувається сьогодні. В колишні часи монастирі та ашрами були справжніми центрами духовності та знань, а сьогоднішні “святі” самі зайнялися політикою. Потрібно бути збоку від цього, жити у своєму власному ашрамі, у своєму фізичному тілі,  завжди йти вперед. Час сам покаже шлях. Адже існують справжні святі та відлюдники, які не мають нічого спільного з тим, що відбувається в Джанакпурі. Необхідно рівнятися саме на цих великих людей, які повністю занурені в божественне.

Горакхнатх Джи велів мені після ярмарку приєднатися до нагів. Він сказав, що сам він в будь-який момент може прийти та зустрітися зі мною. Сказавши все це, він нирнув у воду і більше вже на її поверхні не показувався.

Коли я виплив на берег, люди оточили мене зі всіх боків з запитаннями: “Хто це був? Що говорив? Куди пішов?” Я тільки посміхався у відповідь, але нічого не відповідав, хоча люди продовжували запитувати. Я переодягнувся і тихо сів на своє місце. Люди ще декілька годин чекали, що Баба ось-ось випливе. Через деякий час до мене підійшли Рамананда Тьягі, Авадхут Баба і Баба Кхаптарвале. Вони лагідно погладили мене по голові, благословили та сіли поруч.

Потім вони почали розповідати про своє життя відлюдників, про те, як їм довелося провести якийсь час разом з Харі Бабою. До цього я розпитував деяких відлюдників, скільки часу вони присвятили духовним практикам, і зрозумів, що не зможу так довго чекати для того, щоб наблизитися до божественного. Я поділився своїми побоюваннями й Авадхут Махарадж сказав мені, щоб я не впадав у відчай, що все залежить від карми людини. Деякі люди за довгі роки нічого не можуть досягнути, не дивлячись на чистоту та твердість своїх намірів, а хтось досягає своїх духовних цілей легко та швидко. А оскільки я мав щастя спілкуватися з Харі Бабою, то це добрий знак. Адже далеко не кожному пощастило зустріти цю людину. Авадхут Махарадж велів мені йти духовним шляхом, відкинувши усі сумніви. Відлюдники благословили мене та пішли на своє місце. Після цього мене оточили ті люди, яких я знав у минулому. Вони хотіли принести мені купу подарунків, але знаючи мій характер, принесли тільки те, що необхідно. Солодощі я велів роздати, а потім пішов з території храму, відправився до саду, але і тут за мною ув'язалися діти. В саду я лежав зовсім не довго – люди почули, де я знаходжуся і знову оточили мене. Отже, поки продовжувався  ярмарок, я увесь час знаходився у натовпі, а потім я покинув місто вночі, бо вдень мені б не дозволили цього зробити.

Я пішов разом з сотнями нагів. На залізнодорожній станції Дарбханга мій вчитель приєднався до нас. Приблизно шістнадцять днів ми всі разом ходили монастирями. інколи ми долали деякі відстані потягом. В кожному монастирі нас дуже добре приймали та проводжали. Якщо проводи не були обставлені належним чином наги могли й розізлитися.

Ми з Гурудевом жили серед нагів і я на практиці дізнався їхній побут й традиції. В Сітагарху ми з вчителем покинули нагів і знову перебралися на територію Непалу. Через декілька днів ми прийшли до печери, що на березі річки Нараяні. Там я зайнявся глибоким вивченням системи монастирів та ашрамів, вивчав Веди, Упанішади, Шастри та Пурани, правила та традиції в житті відлюдників. Я навчився спати на землі, ходили пішки, їсти та пити, що прийдеться. Через деякий час мій вчитель відправив мене, поручивши виконати деяку місію.

Відтоді й до сьогоднішнього дня я мандрую світом. Іду увесь час вперед. На своєму шляху я багато разів зупинявся – мене відволікали земні радощі, багатство, успіх. Інколи я навіть спотикався та падав, але щоразу підійматися та відновлював свій шлях.

Накінець я перестав піклуватися матеріальними цінностями. На своєму шляху мені прийшлося відчути й славу, і паплюження, я навчився відноситися до цього байдуже. Потім мені треба було подолати гординю, яка виникає в людини, якій здається, що вона багато знає. Я навчився перебувати всередині самого себе, зачинивши всі двері для зовнішнього світу. Де не було мене, там не було нічого.

Я часто стикався зі спокусами, які посилала мені доля, але долав їх, бо йога стала моїм життям. Я жив в гімалайських печерах, уникав людей, смерть наступала мені на п'яти.

Скільки б випробувань не надсилала мені доля, скільки б неочікуваних подій не відбувалося в моєму житті, я завжди продовжував йти вперед. Всі природні елементи допомагали мені. Вітер освіжував, вода давала прохолоду, вогонь зігрівав, небо дарувало мені світло, земля твердість, а гори познайомили мене з божественною природою Шиви, будучи при цьому втіленням твердої матерії. Небо говорило мені про безмежність, а вода про текучість, про те, як можна приймати будь-яку форму. Вогонь ніби радив назавжди спалити свої пристрасті – егоїзм, жадібність та заздрість. Земля вчила мене терпінню та щедрості.

Я бачив, як море дивиться у дзеркало небес. Ріки дивилися на гори, а вогонь очікував подиху вітру, щоб розгорітися. Але ніщо у природі не відпочивало, все знаходилося в русі.

Сонце освітлює наш світ, Місяць здійснює своє коло по небу, Земля обертається навколо Сонця, моря та океани вічно неспокійні. Все у природі тяжіє до якогось центру. Жива душа отримує народження, стикається зі смертю. Колись і я зупинюся на своєму шляху. Остання межа підіб'є підсумок мого життя, дасть мені відпочити по-справжньому, а потім я знову буду обертатися в цьому колообігу народження та смерті.

Я спостерігав, як спалюють трупи на березі річки. Спостерігав пожвавлення вуличок Найніталя, бачив і тих великих людей, що мешкали в печерах Гімалайських гір, тих людей, які тримали у своїх руках народження та смерть. Скрізь я в тій чи іншій формі бачив велич природи,  продовжував свій шлях, бо життя – це непереривний рух.

На своєму шляху я зустрічав багато попутників – хтось був притягнутий в цю ситуацію минулою кармою, хтось відстав від інших, заблукав, і їм я намагався вказати правильний напрямок. Я не створював ніяких нових прив'язаностей, але звільнився від тих, що були в мене раніше.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Глава 1. Мати та материнська любов

Четвер, 04 листопада 2021 14:44

Спускалися сутінки й під їхнім покривалом день та ніч зустрічалися в обіймах первинної краси. Багряні промені заходу сонця зафарбовували навколишній світ у вогняно-червоний колір. З-під копит корів, які поверталися додому, підіймалася пилюка, і гвалт, влаштований птахами перед заходом, створював музичний фон всій цій картині. Вздовж берегів річки Нараяни, яка текла до гирла, схилялися дерева та ліани, що бесідували між собою, розповідали один одному свої історії. Річка текла весело під хмарами, які грайливо переморгувалися нагорі. Сонце спускалося повільно та задумливо в обіймах ночі. Які дивовижні фарби можна побачити на заході! Зустріч дня та ночі, вона ж – їхня розлука. В цьому урочистому священнодійстві бере участь вся природа. З одного боку – втома дня, що минув, а з іншого – надія на зустріч та страх майбутньої розлуки.

І ось сонце висковзнуло з-під завіси заходу та потонуло в ночі. Увесь світ занурився в тишу. Ніби кожна частинка природи занурилася у глибокий сон. На небі показався хоровод сузір'їв, і тільки хвилі річки м'яко шепотіли в темряві. Дивовижна краса розлилася у природі. І тоді пролунав голос: “Подивися на навколишній світ! Всі ці чудові декорації, ця гра, починається щодня. Це – закон природи, який існував з незапам'ятних часів та буде існувати вічно. Люди приходили в цей світ численну кількість разів. Скільки їх приходить та йде! Скільки їх ще прийде та піде! І щоразу вони будуть спостерігати це чудове видовище, коли день зустрічається з ніччю, подібне життю та смерті. Але існує істинне блаженство в самопожертві, в істинному злитті, в розчиненні. Це – не життя і не смерть. Коли життя не покидає тіло, а вбивши самого себе, продовжує жити. Це не матерія, і не свідомість. Це не внутрішнє і не зовнішнє. Це – чисте блаженство, занурене у вічність світобудови. Це – стан, який виходить за межі глибокого сну без сновидінь, за межі людської свідомості. Це стан, який не можна визначити словами. Це – чисте блаженство, вище блаженство. Стан Сат-Чіт-Ананда.”

Відбувалося щось неймовірне, ніби з неземного джерела лунав голос. Ніби серце зупинилося та очі, не моргаючи, дивилися в бік Гімалаїв. Вуха напружено вслухалися. Розум нерухомий. І вся природа застигла в увазі, коли з лотосоподібних вуст безсмертного йога Баби Горакхнатха полилася мова. Я увесь перетворився в увагу. Мій ум прагнув розчинитися в його словах. І знову я почув цей голос, який порушував границі життя та смерті, який розривав небеса: “Спочатку помри! А потім знову живи! Не потрібно придумувати нічого нового! Забудь про традиції! Вбий самого себе! Тільки померши, можна отримати нове життя. Саме в цьому полягає справжнє блаженство. Вище блаженство! Де немає розуму, роздумів та міркувань, немає тіла та навколишнього світу, ні народжень, ні смерті, ні тебе, ні мене, тільки чисте блаженство!”

Ці божественні слова ніби створювати всередині мене новий світ. Я дивився на цю дивовижну людину, і він здавався мені близьким, але водночас був безмірно далеким. Він був мені знайомий, але я не міг його пізнати. Він був людиною, але ж і я був людиною. Він був просвітленим. Я був оточений всіма, а він був оточений тільки собою. І раптом я почув: “Ей, Харіхар! Ей, Харі!” І я зрозумів, що в цей момент наближення до природи та істини я повинен зупинити своє минуле та відправитися в нову подорож.

Я дивився, як ця велика людина зникає вдалині, залишаючи за собою світло, освітлюючи пітьму. Це була велика людина, і він теж був людиною, як я і ви. Але це була божественна істота, яка досягла звільнення, дивовижна людина, чиї думки вийшли за межі подвійності.

Він пішов, залишивши за собою світло, яке розсіювало пітьму. Було небо і світло, і земля, занурена у глибокий сон. Тихий плюскіт річки переносив мене в інший світ, ніби я вже перебував в Гімалаях, і моя душа досягла звільнення. Я продовжував дивитися в той бік, куди пішла ця велика людина. Я бачив тільки гори та кущі, покриті снігом вершини та бурні ріки. Навколо була непроглядна темрява. І тільки єдиний промінь світла вказував мені шлях.

Я послідував за цим променем світла і довго щось шукав. Я почав порівнювати людей між собою. Адже він теж був людиною, звичайною людиною. Але як далеко він зумів піти від цього стану! Людина залишається людиною, аде деяким вдається отримати божественне світло! Як це неймовірно! Адже людина, якій дано так багато, з кожним днем все далі віддаляється від самої себе! Вона забуває істину та біжить за ілюзією! Вона забуває свою істину сутність, щоб копіювати інших. Вона живе напівсили, не використовуючи свої таланти.

З одного боку – люди, занурені в безодню своїх симпатій та антипатій, з кожним днем все більше втрачають самі себе, а з іншого – велика Людина, яка знехтувала закони матеріально світу та перебуває у світі Божественному!  Всі дороги відкрилися для нього. Світло виходить з його тіла, і він, подібно птахам, ширяє в його потоках! Він ніби змішав першоелементи та перетворився у світло, став подібний повітрю. Його голос породжує в атмосфері електричні вібрації. І сама природа встала на його бік, почала допомагати йому. Він зробив своїм домом обидва світи: світ матеріальний та світ духовний. Я занурився в думки про цю людину, дивуючись його дивовижній, божественній природі.

І тоді хтось сказав: “Це ж Горакхнатх! Горакхнатх, безсмертний йог, який у всі часи наставляв людей на правильний шлях. Він переміщується за власним бажанням в будь-якій епосі. Він вже багато разів покидав своє фізичне тіло і заново народжувався в точно такій же фізичній формі. Він часто перебуває в далеких печерах гімалайських гір, і звідти посилає світу звістку про духовну свідомість та йогу. Інколи він припіднімає покривало маї з очей своїх учнів і постає перед ними у своєму істинному обличчі. Його мова – напій безсмертя. Силою думки він здатен створити та зруйнувати світ, він сам є цією безмежною силою. Про нього знають навіть в найвіддаленіших кутках Індії, але він з'являється тільки перед тими людьми, кому по-справжньому пощастило, і хто цього достойний. Якщо людина зустрінеться з ним, то можна вважати, що її життя минуло недаремно. Зазвичай він, подібно святому мудрецю давності Нараді, постійно мандрує світом, взявши з собою тільки заплечник-мішок та миску для збирання милостині. Нарада зазвичай мандрував, граючи на вині простий мотив та співаючи: “Нараян-Нараян”, а Горакхнатх надає перевагу іншим словам. Він іде, співаючи: “Алакх Ніранджан”. 

Звичайна людина з головою занурена в навколишній світ, світ матерії. В наше століття науково-технічного прогресу, у століття атомної енергії, людина сповнилася гординею. Вона думає, що всі знання світу обмежуються наукою. У неї немає часу на те, щоб поцікавитися, що відбувається навколо, та задуматися про це. І саме з цієї причини ніхто не бачить серед нас цих великих людей, не впізнає просвітлених. А ці великі просвітлені ходять собі по світі, перебуваючи в стані блаженства. Давайте ж відправимося в печеру Гімалайських гір! Скоро прийде і ця велика людина!”

Я, як зачарований, під впливом цієї мови відправився вслід за святим. Печера, куди мене кликали, знаходилася на іншому березі річки, а течія була досить сильною. В печері були вже приготовані місця для того, щоб троє святих людей могли сидіти там. Там також вже знаходився увесь необхідний одяг. Вхід в печеру був дуже вузький,  але всередині спокійно могли знаходитися до двадцяти восьми людей. Там були різні коврики, шкури тигрів та оленів, тризубці, барабанчики-дамару та миски для збору милостині. Я побачив розвішаний по боках одяг, намиста з напівдорогоцінного каміння: корала, рубіна, перлин та намиста з рудракши. Тут можна було побачити  традиційний одяг, і наряд зі шкури тигра. Я сів туди, куди вказав мені Баба.

Це місце було розміщене посередині. Переді мною знаходився неймовірної краси Шивалінгам. З мідної посудини на нього по краплі стікала вода. Шивалінгам був красиво та традиційно прикрашений. Я з великою увагою розглядав всі речі, які знаходилися в печері. І тоді Харі Баба взяв квітку, одну з тих, що прикрашали Шивалінгам, і поклав її мені на голову. Я поступово почав занурюватися у глибоку темряву. Море мого розуму повністю заспокоїлося, так само як і моє тіло. Я відчув всередині себе електричні вібрації та по-справжньому відчув різницю між собою та своїм фізичним тілом. Моє тіло ніби розчинилося в пустоті. Очі заплющилися самі собою. Моя свідомість блукала серед речей, які знаходилися далеко від мене. Я побачив як ростуть дерева, почав розуміти мову птахів, земноводних та комах. Увесь світ був в русі. І все це я побачив, не виходячи зі свого місця. Я почав розуміти таємниці світобудови. І раптом помітив, що моє тіло лежить окремо від мене. Залишався лише тонкий промінь світла, який ледве з'єднував мене з реальністю. А на деякій відстані від мене в одній з печер засніжених Гімалайських гір лежало моє друге тіло. В печері було світло, і я бачив, що, крім того тіла, там лежали ще два. Це були тіла, схожі на скелети – суцільні кістки.

І тоді я побачив, що до мене підходить ця велика людина. Він увійшов в печеру. Залишив своє тіло та увійшов в тіло, яке раніше було моїм. Я спостерігав за тим, що відбувалося, але нічого не міг зробити. У мене ні на що не було сил. Я відчував зв’язок зі своїм тілом, але сили мене покинули, і я змушений був бути простим спостерігачем. І ось моє колишнє тіло піднялося і почало рухатися. Душа божественної людини поселилася в ньому. Він взяв моє тіло і пішов, повісивши на плече перемітну сумку, взявши в руки чашу для збору милостині. За декілька секунд він здолав відстань в декілька тисяч миль, і я слідував за ним і все бачив. Він ніс моє тіло по небу, і ми за короткий час здолали неймовірні відстані. Дивовижна справа – я був, але моє фізичне тіло було не зі мною.

Я побачив величезне дерево, напроти нього колодязь, а за ним – ворота. Стіни були дуже високі, а на воротах, здавалося, була написана вся давня історія. Ці місця показалися мені дуже знайомими. Вони притягували мене з разючою силою. Я побачив йога, і він мені посміхався, дивлячись то вгору, то на ворота. Ворота були відчинені. Здавалося, що за цими воротами всіма фарбами переливається життя, але мене ж то не було. Йог ніби зрозумів моє положення. Він підняв свою чашу для милостині та зайшов у ворота. Маленькі діти ув'язалися за ним. Одна жінка вийшла з дому, щоб принести йогу милостиню, але побачивши його, заплакала і побігла назад у дім. В домі піднявся шум та гам. Всі старці та діти висипалися на вулицю, щоб подивитися на йога. І всі вони голосно плакали. Деякі жінки хотіли затягнути йога в дім, але ніхто не зміг справитися з цією задачею. Дивна склалася ситуація? Все село, всі навколо, ніби занурилися в траур. Майданчик перед воротами  повільно заповнювався чоловіками, жінками та дітьми. Він був освітлений вогнями та всі уважно дивилися на цього йога-відлюдника. І в очах всіх людей стояли сльози. Але і в цій дивній ситуації відлюдник просив милостиню, простягаючи перед собою чашу для цього. А всі люди ридали, демонструючи материнську та дружню любов, прив'язаність і ніжність. Я впізнавав цих людей. Це були друзі мого дитинства та юності, мати, на руках якої я провів дитячі роки. Я впізнав той двір, де бавився в дитинстві. Я впізнавав кожну гілочку на деревах, адже на цих деревах я грався з друзями, братами та сестрами в хованки. Я пам’ятав кожен закуток в цьому селі, де я веселився, бавився та пустував. А всі ці люди бачили мене в такому стані, і їхні серця переповнювалися любов'ю. Вони запитувалися у мене: “Що ти наробив?” Але йог стояв, подібно камінній статуї, зовсім нерухомо. Я спостерігав все це з боку. Що я міг зробити? Хоча моє фізичне тіло і було в наявності, я не знаходився в ньому. Існували всі соціальні та родинні зв’язки, але я для цих людей був ніким. Я належав їм, а відлюдник був незалежним і ні з ким не відчував зв’язку. Мати, сповнена любові, підійшла до відлюдника, протягнула з-під складок сарі руку з їжею, наповнила йому миску, благословила його: “Живи тисячу років, любий!”

Всі здивовано дивилися, як відлюдник, наповнив миску для милостині, відправився геть. І тоді гребля материнської  любові прорвалася. Нещасна жінка підбігла до відлюдника: “Я хочу хоча б один раз побачити мого любого синочка. Вияви до мене таку милість! Відлюднику! Я розпізнала тебе! Ти – не той, кому я дала життя! Адже він – в першу чергу мій син, а вже потім відлюдник. Яким би великим відлюдником він не був, він не може забути свою матір. Прошу тебе, вияви до мене таку милість і пришли його до мене хоча б один єдиний раз! Я знаю, що ти наділений дивовижною силою. Мій син буде розвиватися біля тебе, він відкине мирські прив'язаності, відкине ілюзію і буде жити для всього людства. Передай же йому моє благословіння. А тепер, відлюднику, йди! Благословенна ця земля, що ти по ній йдеш. Мені теж пощастило в житті, адже я – мати. Йди, відлюднику, і передай моєму синові, що материнська любов завжди має сили.”

Відлюдник поклав їй на краєчок сарі гірку попелу та пішов. Мати приклала цей попіл до лоба, до свого обличчя. Адже все в нашому світі – попіл, і в попіл перетвориться. Жінка засміялася, щаслива. Дивовижна доля відлюдника – увесь світ належить йому. Прості люди не можуть надивитися на це чудо – адже істинний йог, залишивши родичів та друзів оплакувати його долю, може в мить перенестися в Гімалайську печеру. Ось і той відлюдник залишив тіло і перенісся у своє власне. А я лише спостерігав за всіма цими метаморфозами. Коли Харі Баба доторкнувся до мене, я почав поступово повертатися у звичний для мене світ. Я почув проникаючий в саме серце голос Горакхнатха Джи: “Тепер йди до мене, адже ти вже залишив всі прив'язаності цього світу!”

Накінець моя свідомість повернулася до мене. Я дивився на Бабу Горакхнатха з великим здивуванням – в його руках була та сама миска для збору милостині, на плечі висів мішок, в якому, здавалося, зібралися всі помилки нашого світу. На вустах святого грала легка посмішка. Я, сповнений шани, постійно схилявся перед ним в земних поклонах. Горакхнатх Баба нахилився і притиснув мене до грудей: “Сомнатх, я все зробив правильно. Ти сам все бачив і все відчув на власному досвіді. Я пішов до твоєї сім'ї, викликав родинні почуття, змусив твою матір сміятися та плакати. Твоїх сестер змусив бити себе кулаками в груди від відчаю. Змусив братів зануритися в глибокі роздуми. Я посіяв в цій спільноті невідоме раніше насіння і попросив милостиню від твого імені. Я був і ти був. Я розчинився в тобі, а ти – в мені. Хто ж був там насправді? Для того, щоб зануритися у світ єдиного, потрібно залишити подвійність.”

“Ми можемо з'єднатися з цим тлінним світом, тільки порвавши сіті ілюзій маї, в яких ми перебуваємо. Те, що вже порване, вже не з'єднати. Нитка не буде такою, як раніше, на ній з’являться вузлики. В одному місці ти зламався, в іншому – з'єднався знову. Це й означає – померти, а померши, отримати нове життя. Тебе, як квітку, вже зірвали з гілки в садку цього світу. Тепер ти повинен з'єднатися сам з собою. Це і є істинне життя!”

Харі Баба почав готувати кашу кхічрі, а я разом з Горакхнатхом Бабою відправився до річки. Ми йшли берегом, перебираючись через валуни, долаючи круті обриви. Скоро неподалік показалося світло. Через деякий час ми обидва виявилися на відкритому піщаному майданчику. Тут річка особливо вигиналася, а світло все більше наближалося. Ми теж повільно йшли до світла. Ми побачили, що на піску лежав величезний змій, а навколо нього горіло багато світильників. Навколо швидко поширювався чудовний аромат, він був таким інтенсивним, що здавалося, ми обидва скоро втратимо свідомість. Коли змій робив вдих, то лунав свистячий звук, під його диханням рухався пісок. Побачивши нас, він засвистів ще сильніше, але цей свист ніяк на нас не вплинув. Змій почав злитися, але нічого не зміг зробити. Горакхнатх Джи говорив до нього з посмішкою: “Ну, вистачить вже, вистачить, а то погашу твої світильники.” Від цих слів змій розізлився ще більше і засвистів ще сильніше. Тоді Баба, сміючись, накреслив в небі особливу лінію прямо над змієм. Як тільки він це зробив, змій дещо заспокоївся, а три світильники навколо нього погасли. І в той момент, коли погас світильник, що стояв біля самої голови змія, той зовсім затих. Ми обидва пішли звідти й вже через декілька хвилин підійшли до хижини на березі річки. В цій хижині при слабкому світлі курилися пахощі та лежала без свідомості оголена дівчина років тринадцяти. Приклавши губи до її жіночого єства, відлюдник агхор пив кров несамовито, як звір. Його рот був червоним від крові. Інколи він підіймав голову та оглядався по сторонах, і при цьому його очі метали блискавки. Ми підійшли та встали у дверях. Коли на нього впала наша тінь, він занепокоївся і, відскочивши в бік, схопив свій тризубець. Він трясся від гніву. Але в його очах читався також страх. Він був здивований: почав переміщуватися по кімнаті, знаходячись в сильному занепокоєні. І тоді Горакхнатх Баба голосно розсміявся.

Тоді ця людина впала до ніг Горакхнатха Баби та почала тертися об них носом. Потім він голосно розплакався, переповнений біллю та співчуття. Він так і сидів, обійнявши ноги Горакхнатха Баби, але коли він трішки заспокоївся, Горакхнатх Баба сказав: “Ей! Тепер ти так і будеш цим займатися? Який сенс дарма витрачати безцінний час? Адже це один з видів духовної практики, духовного випробування, упасани, щоб осягнути божественне. Адже тільки після самовідречення та духовних випробувань людина стає людиною. Які тяжкі духовні випробування матері! З яким трудом вона дає життя дитині! А ви, навзаєм подяки за її самовідречення, п'єте її кров! Адже кожна жінка втілює собою образ матері, уособлює Велику Матір! Чому ти, подібно матері, не можеш почекати, коли твої духовні труди принесуть свій плід? Хіба не залишилося більше ніякого іншого способу, щоб досягнути просвітлення? Що ти можеш знайти в тілі іншої людини? Чому не зануришся в самого себе? Навіщо ти витрачаєш свої сили даремно? Щоб вийти за межі народжень та смертей, нема потреби в матеріальному. Попіклуйся краще про те, щоб повернути цю дівчину додому та прослідкуй, щоб вона не стала жертвою людського переслідування та пліток. Щоб цю квітку, яка розцвіла в садку життя, не зірвали, раніше чим вона встигне розцвісти по-справжньому. Якщо ж ця дівчина зіб'ється з вірного шляху, то прокляття буде лежати на тобі. Щоразу, коли жінка втрачає свою жіночу честь, вона стає прокляттям для чоловіка. Вона і сама тоне і чоловіка тягне за собою. Достатньо одного разу ось так збитися зі шляху, щоб потім поневірятися неприкаяно в наступних народженнях. Якщо ти, Агхорнатху, не хочеш потонути, не повертай поки цій дівчині свідомість. Йти своїм шляхом, і нехай вона теж їде своїм.”

Агхор встав, його очі бути наповнені світлом рішучості. Він ще раз поклонився Горакхнатху Бабі. Він відчув задоволення, бо його духовні пошуки підійшли до кінця. Він досяг своєї цілі та саме в цей момент зміг побачити Горакхнатха Бабу. Він сповнився подяки та хотів так багато сказати Горакхнатху Бабі, але від хвилювання не знаходив слів. І лиш шанобливо вимовив: “Як накажете, Махарадж! Тепер завдяки вам я досягнув цілісності. Я мандрував численними народженнями, щоб наблизитися до вас. Бо святість невіддільна від вас!” 

“Та досить тобі, тепер все буде добре,” – сказав Горакхнатх та вийшов з хижини, а я прослідував за ним. На поляні все ще  горіли світильники, але, замість змія, там був тільки відлюдник-капалик. Раніше повні отрути очі здавалися задоволеними, на нерухомому тілі не було одягу. На деякій відстані від цього місця в землі був встромлений тризубець, лежали чаші для милостині. Побачивши Бабу Горакхнатха він схопився зі свого місця та поклонився. І раптом перед ними з’явилася божественна дівчина, в руках в неї був тризубець та статуя бога Варахи.

“Ох, Має! Ти вже багато століть займаєшся духовними практиками, але все одно блукаєш скрізь! Адже ти вже досягнула цілі свого духовного пошуку, але, не дивлячись на це, ти не відчуваєш тієї цілісності, яку давно отримала. Твої бажання подібні міражам. Я бачив тебе в палаці імператора Харшвардхана, ти була дружиною Крішнавардхана і купалася в розкоші цілої держави. Але ти відкинула цю розкіш, відкинула безмежну любов до тебе Крішнавардхана і стала гуляти на березі Гангу в образі відлюдниці. Ти блукала від свого рідного міста Паталіпутри до гір Віндх’я, ти стала сподвижницею Адхонрешвара Бхейравнатха, але віддалилася від нього дуже далеко. Я багато разів бачив тебе в долинах гір Віндх’я, сидячою на березі священного Гангу. Ти досі не досягнула своєї цілі та марно блукаєш світом. Бхейравнатх теж втратив свою цілісність. Бог Вараха не звертав увагу на Агхору. Про яку єдність може йти мова, якщо у Бхейравнатха немає жінки, яка втілює в собі начало Шакті, а в тебе немає чоловічого начала? І через свої незадоволені бажання, ви, навіть якщо знаходитеся близько один до одного, насправді далекі. А ви ж могли б разом скласти єдине ціле. Але ти, Має, коли залишила Крішнавардхана, не змогла забути його, а зустрівши Бхейравнатха, не змогла зробити його повністю своїм. Ти хотіла стати найважливішою в державі Крішнавардхана, ти хотіла духовні труди Бхейравнатха перетворити в заколот. Ти володіла величезною силою, чого тільки ти не робила! Але у тебе нічого не вийшло через надлом, що існує всередині тебе! Всі пішли. Харшвардхан помер, Крішнавардхан навічно занурився в глибокі роздуми, закінчилося існування держави Паталіпутри. А ти все блукаєш світом. Сьогодні ти покинула берег священного Гангу та долини гір Віндх’я та прийшла сюди, в Гімалаї, але що ти збираєшся знайти в цих гірських печерах? Скільки змін ти бачила у своєму житті! Час змінює все, всьому дає новий напрям. Вже зруйнувалися старі палаци, а ти як і раніше мандруєш! Ти провела тисячі років на березі священного Гангу, відгорів гір Віндх’я, і ось тепер, після скількох років, ти направилася в Гімалаї! Ти скрізь слідуєш за своїми бажаннями, ти не підкоряєшся законам народження та смерті, зробила своє тіло безсмертним, але чому ж у тебе нічого не виходить? Чому ти не можеш об'єднатися з Бхейравнатхом?”

“Має, тепер ви обидва повинні змінити своє мислення. Адже Індія змінилася, а ви обидва продовжуєте думати по-старому. Не існує вже тої Індії, що була вчора. Вона похоронила старі ідеали та почала створювати нові закони. Ви теж повинні змінитися. Тепер ці черепи, всі ці старі атрибути вже нікому не потрібні. В минулому люди поклонялися красі, а сьогодні краса непостійна. Її прийдеться захищати, якщо не хочеш згоріти у вогні похоті.”

“Має, ти завжди будеш такою, якою є. Адже така твоя природа. Адже мая – це ілюзія. Увесь світ, і всі форми, які ми спостерігаємо в ньому, теж ілюзія. Я ж стараюся триматися від ілюзій якомога далі.”

Ми обидва відправилися геть. Кожному своє. Мая та Бхейравнатх стояли нерухомо та дивилися нам услід. Текла чудова ріка, світильники горіли як і раніше. Коли я обернувся, щоб подивитися назад, Мая голосно розсміялася. Здалося, наче зі всіх боків світу неочікувано блиснула блискавка. В її намисті з рудракши, прикрашеному дорогоцінним камінням, спалахували іскри. Вона стояла, стискаючи в руках тризубець, і говорила: “Джай Вараха!”

Баба Горакхнатх теж обернувся, стиснув мені руку та зупинився. Потім він вимовив: “Має, кожної весни кує зозуля. Весна кожного життя буває прекрасною. Після довгої зими з'являється нова зелень, розцвітають квіти. Але потім все змінюється знову: ріки та струмки пересихають, а людина так і залишається незадоволеною. А ти, Має, продовжуєш блукати, переповнена невиконаними бажаннями.”

“Саме в тобі, Має, живе і жар вогню, і прохолода місяця. І тому ти виглядаєш подібною богині Дурзі, найпрекраснішій в трьох світах. І тоді сексуальні бажання починають докучати тобі.”

“Має, ти повинна покінчити зі всіма прив'язаностями, зі всіма симпатіями та антипатіями всередині себе, тільки тоді ти зумієш позбутися своїх пристрастей. Ти можеш дивовижним чином змінитися, якщо будеш розвивати свій спосіб самовираження, свій розум та почуття. А інакше ти так і будеш блукати світом незадоволеною, поки тебе не покине Бхейравнатх. Але хіба він зможе коли-небудь тебе покинути? Він тягне тебе в минуле. Зрештою від всього цього залишаються одні спогади: течія священної ріки Гангу, пісок на її березі, руїни храму Варахи. Адже ти поки вмієш тільки йти вперед, візьми ж із собою в цю подорож й інших людей. Тоді ти зумієш здолати своє минуле, позбутися його. Залишиться лише те, що тобі потрібно.”

Я вже піддався було чарівності Маї, але Горакхнатх Баба штовхнув мене, тим самим змінивши хід моїх думок.

Мая володіла безмежною чарівністю. Вона була втіленням юності, краси та чуттєвості. Основним елементом її розуму було фізичне бажання, тому вона і втілювала в собі сексуальність та красу мистецтва. Сексуальність Маї була подібна світлу сонця – білого та вогняно-червоного кольору. Лотос її серця розпустився у прекрасну квітку. Вона була, як сама природа, одночасно і ніжна, і шалена. В ній можна було розгледіти два образи: з одного боку були чарівність та краса, з іншого – знак майбутніх катастроф та руйнування.

Я дивився на неї, і мій розум переповнювався солодкими бажаннями. Адже я теж чоловік, і у мене є розум, а розум чоловіка завжди тяжіє до краси. Для розуму природно відчувати потяг чи любов до чогось прекрасного. Я поневолі тягнувся до неї, дивлячись, як від сміху ніжно почервоніли її щічки, яка пронизлива була її краса, але Горакхнатх Баба наповнив мої думки про неї шаною, повагою та істинною любов'ю. Я, ніби муха, вирвався з павутини, і рішуче відправився у бік Гімалайських гір. І Мая, і Бхейравнатх, і дерева, і квіти, і світильники – все залишилося позаду. Ми йшли в напрямку печери. Ніч вже схилялася до світанку, і навколо царювала непроглядна пітьма. Тільки вдалині місячне світло освітлювало засніжені вершини Гімалайських гір.

Ми повільно наближалися до печери. Місячне світло сріблило вхід в неї, коли ми увійшли. Харі Баба вже приготував кашу кхічрі та сидів, занурений разом з природою в глибоке мовчання. Побачивши нас, він тихенько усміхнувся. Ми розділили кашу на трьох та поїли. Я вперше ділив хліб з такими великими людьми. Я був молодшим за віком, тому захотів вимити чашу для милостині, але вони зупинили мене.

Я застиг у здивуванні: що робити? Чому ці люди чинять саме так? Я знав, в чому полягає мій обов’язок. Тоді Горакхнатх Джи сказав: “Капіл, будь-яке своє рішення приймай, незалежно від того, що диктує тобі суспільство. Тут немає ніяких традицій та упереджень. Тут немає ні сім'ї, ні суспільства. Тут немає ні вищих, ні нижчих. Тут немає творення, тільки руйнування, тому не починай створювати знову, зупинися на деякий час. Проведи лінію зупинки. І у своєму житті зажди перебувай в повному спокої. Немає нічого: ні бажань, ні звільнень, Ні Всевишнього. Просто продовжуй йти, а все решта нехай іде своєю чергою. Головне, ти не зупиняйся, адже решта світу буде продовжувати свій рух. Ти бачив Маю. Вона була дружиною молодшого брата Харшвардхана, Крішнавардхана. В пошуках бога Варахи вона стала послідовницею Бхейравнатха, який дотримувався традиції Капалік Агхори. І ось сьогодні вони як і раніше стоять на піщаному березі Гангу. Вони, як береги однієї ріки завжди разом і завжди відокремлені один від одного. А хвилі течуть то в один бік, то в інший, від одного берег до іншого. Тому нехай кожен миє свій посуд сам. Я помию свій, ти – свій, а Харі Баба – свій. Адже всі ми повинні шукати всередині самих себе.”

“Життя – це особливе мистецтво. За допомогою цього мистецтва пізнається власне життя.” І ось так, розмовляючи про все, ми вийшли з печери. Неподалік було джерело. Баба помив свою миску, потім з цієї з миски напоїв мене водою. “Наше життя – це все, і одночасно – це нічого. З допомогою одної й тої ж чаші для милостині ми даруємо блага і приймаємо їх.”

“Тільки я знаю: даю я тобі щось чи забираю. Ти і я. Я і ти. Коли ми відокремлені один від одного, тоді-то і виникають ці поняття – давати, брати. А якщо обидва єдині, то хто тоді віддає, а хто отримує? Тут все з'єднується в єдине. Ти підеш і я піду. Є я, тому існуєш ти, є ти, тому існую я. Як існує ріка так існує вода цієї ріки. Адже ріка існує завдяки воді, а вода – завдяки річці. Якщо немає одного з них, то, вважай, нікого немає. Залишиться тільки безводна пустеля.”

Ми повернулися до печери. Мною поступово оволоділа втома. Я заснув. Пташиний гомін дав знак, що ніч закінчилася. Коли промені сонця заграли на засніжених вершинах, зробивши їх ще прекраснішими, я вийшов з печери. Я пішов до струмка та побачив, що там грається олень та тигреня, а у воді бавилися риби. Навколо цвіли різноколірні квіти. Який це був прекрасний вид! Я блукав навколо та захоплювався природою. Я поневолі роздумував про двох великих просвітлених, яких ніде не було видно. Краса природи відволікла мене від цих думок. Зрештою я вирішив відпустити свої думки на волю. Адже чим є наш світ, як не породженням розуму? Прив'язаності, симпатії та антипатії, страх, гнів – їхнє існування неможливе без роботи розуму. Яке мені діло, де святі відлюдники? Адже сам я ж нікуди не дівся. Якщо я існує, то і Баба існує. А якщо мене не існує, то про існування Баби не може бути й мови.

З цими думками я прийшов на берег річки Нараяни, до того місця, де багато дрібних струмків зливалися в одне. Я роздягнувся, скупався, поправ одяг і почав насолоджуватися ароматом квітів навколо. Хотів їх зірвати, але бджолам це не сподобалося. Вони літали над моєю головою та сердито дзижчали Але я все одно зірвав декілька квітів. Коли я почав їх нюхати, то зрозумів, що їхній аромат настільки дивовижний та п'янкий, що я в будь-який момент можу втратити свідомість. Тоді я втік якомога далі від цих квіток та сів на камінь. Над моєю головою височіли засніжені Гімалайські піки. І ось, сидячи на камені, я почав споглядати самого себе. Я був зовсім голий, але не відчував сорому. Та й кого соромитися? Природи? Але ж вона сама створила моє тіло, і для неї нагота – природний стан. Природа завжди добра до нас. Хіба маленька дитина соромиться своєї матері? Сором – це породження заплутаних  людських думок. Адже ні в кого у природі немає одягу: ні в Гімалайських гір, ні в засніжених вершин, ні у тварин, ні в гандхарвів, ні у кіннарів. Хіба природа відчуває сором, дивлячись на них? Це питання я направив до каменя, на якому сидів, і він посміявся над моєю дурістю: “Адже це – любов та ненависть, радість та горе, шана та безчестя, все це проявляється разом з тобою, людино, і разом з тобою йде. Ми ж голими прийшли в цей світ, і покоїмося в обіймах матері-природи. Нагота властива природі. Ми не ховаємося одягом ні від спеки, ні від холоду. Саме ти, людино, думаєш про розвиток, і стаєш причиною руйнувань! Ми не мріємо і не фантазуємо. Ми не робимо ніяких відмінностей. Ви думаєте завжди тільки про розвиток, але при цьому отримуєте руйнування. Ви звикли будувати новий світ та руїнах старого. Ви забуваєте про те, що смерть завжди супроводжує народження, де творення, там і руйнування.”

Камінь ще довго говорив мені про щось своєю німою мовою. У мене був дивний стан – я відчув, що камінь – це теж я. І саме тоді я почув, що Харі Баба кличе мене з печери. Я побіг туди, де залишив свій одяг. Можливо цей камінь сміявся наді мною, бо Харі Баба теж сміявся на порозі печери, а лебеді біля берега річки уважно мене розглядували. Я зав'язав свій одяг у вузол на талії та пішов до печери. Харі Баба посміхався. Я відчув сором, але тут Харі Баба ривком зняв з себе увесь одяг та шпурнув його на підлогу: “Це думки та емоції наряджаються в різний одяг. Саме думки призводять до прив'язаності. Саме думки розповідають нам про життя та смерть. Вивчення зовнішнього та внутрішнього світу – це теж звичайна думка. Все породження наших думок – старість та молодість, чоловік ти чи жінка, сором, любов, співчуття. В будь-якій дії головну роль відіграють думки. Ти повинен оволодіти своїми думками, Капіле. Ти й чоловік, ти й жінка, ти й суспільство, ти й нація. Якщо ти відчуваєш сором перед обличчям нації, перед суспільством, перед жінкою, то ти повинен змінити своє мислення. Згадай камінь, який зовсім нещодавно передавав тобі німе послання. Адже це теж був ти. Не дивлячись на те, що камінь мовчав, він зумів вплинути на тебе своїми ідеями, бо це теж були твої думки. Це були твої думки, донесені до тебе за допомогою каменю. Ти сам перебуваєш в обох світах: матеріальному та духовному. В тобі є і жіночість, в тобі є і мужність.”

“Тобі прийдеться здійнятися на ці засніжені піки та запитатися в них, в чому полягає твоя істина. Тобі прийдеться стати течією ріки, разом з потоком здійматися вгору та падати донизу, отримувати удари від валунів та дрібного каміння. Тобі прийдеться стати деревом, яке терпляче переносить і зливу, і грозу. Ти повинен стати твариною, яка втікає від погоні. Ти повинен стати хижаком, який переслідує свою жертву, який прагне її крові. Ти повинен стати куртизанкою, яка очікує свого клієнта. Тобі прийдеться стати вірним та залежним, як собака, відчайдушним, як злодій, гордим, як раджа. Тобі прийдеться уподібнитися тварині, яка біжить від смертельної небезпеки, і саме так усвідомити цінність життя. Тільки тоді з тебе щось вийде. Адже справжній відлюдник п’є воду на будь-якому гхаті та спонукає до цього інших. І у всіх цих ситуаціях саме твої думки будуть спонукати тебе до дії. Нехай суспільство стверджує зворотне – що ти не можеш бути оголеним. Увесь світ не носить одягу. Все тільки виключно у твоїх думках: розвиток та руйнування, перемога та поразка, почуття та емоції. Все знання світу заключене саме в цьому факті. Ось візьми свій одяг, одягнися та подивися на цей світ. Подивися на себе, чи змінився ти? Чи змінилося те, що було в самому центрі, в самій серцевині чи десь ще? Так, ти вже не той, що раніше, та змінишся ще більше.”

“Цей світ, Капіле, – ілюзія, Мая. Матеріальний світ занурений в матерію. Людина думає тільки про матеріальне – вона сама відчиняє двері своїй загибелі. Вона з усіх сил руйнує природу, керуючись тільки міркуванням власної зручності. Людина постійно шукає щось нове, сама собі кидає виклик. Останнє досягнення науки та техніки змушує її повірити у свою велич. І при цьому людина забуває самого себе, забуває про свою істинну сутність. Вона повністю залежить від машин та техніки. Але ж людина може отримати щось тільки тоді, коли буде шукати істину в самій собі, вб'є себе колишню для нового життя. Інакше п'ять основних елементів  згублять це смертне тіло. Якщо людина за допомогою йоги зробить своє тіло безсмертним, то душі не прийдеться багато разів змінювати своє місцеперебування, змінювати своє тіло. Адже життя перебуває у фізичному тілі. Через різні вчинки, погані та хороші, формується погана чи хороша карма. Якщо людина повністю зупинить формування кармічних часток – санскар, то зможе звільнитися та стати незалежною. Адже це і є істина ціль кожної людини. Але в сучасному світі людина часто потрапляє в сіті ілюзії, в сіті маї, і через це потік її думок постійно змінюється в залежності від навколишнього світу. Тому людина часто перебуває в нерішучості. Вона сама не знає, що робити, і що буде з нею завтра. Вона засновує своє життя на надіях та домислах. Вона обмежена суспільством та обставинами різного характеру, але мріє звільнитися. Однак хаотичний потік думок заважає їй це зробити. Ти теж заблукав, а я завжди намагався вказати тобі дорогу. Я приходив до тебе в кожен критичний момент твого життя, освіжав твої спогади, знищував минулу карму, освітлював трій шлях. Пояснював тобі все, що з тобою відбувається. Сьогодні ти занурився в самого себе, бо безсмертні розповіді Горакхнатха Баби вказали тобі правильний шлях. Знаходячись біля цієї великої людини, ти можеш задуматися про себе і про те, на якій сходинці духовного розвитку ти знаходишся. Цей великий йог лише інколи ось так приходить до людей. Він приходить до тих, у кого дуже хороша карма, чи до тих, з ким він пов'язаний по своїх минулих народженнях. Це і до тебе відноситься: у тебе дуже хороша карма, і ти був зв’язаний з Бабою у своїх минулих народженнях. Баба Горакхнатх чекав тут твою появу і спонукав мене піти та привести тебе до нього. Людська душа поселяється у фізичному тілі, щоб відробити карму. Існує вчитель, гуру, той, хто показує їй шлях, і він сам знаходить собі учнів з допомогою своїх божественних здібностей. Поки учень не досягне просвітлення, поки не звільниться від вантажу власних думок, цей зв’язок продовжує існувати.”

“Через декілька хвилин Баба Горакхнатх повернеться. Тоді ми разом змінимо твою минулу карму. Тут закінчується твій колишній шлях. Зараз ти починаєш новий шлях, який не має кінця. Поки ж іди до річки. Там, на березі, ти зустрінеш юнака. Роби так, як він тобі скаже. Збрий волосся, залишивши лише невеликий хвостик на маківці, здійсни омовіння – повністю підготуйся до того, що тебе чекає. Тим часом і я підійду.”

“Минуле та майбутнє – це бездонний океан, вони знаходяться у вічному русі. У них немає ні початку, ні кінця. Теперішнє - це струмок, який витікає з минулого і губиться в майбутньому. Але ти не повинен губитися разом з ним, не повинен тонути. Твоя задача – бути разом з потоком. Посеред вічного руху ти повинен залишатися непохитним, як Гімалаї, твердим як гора Сумеру.”

Я прийшов на берег річки Нараяни та зупинився на піщаній мілині. Сонце повільно ховалося за горами. Я повністю роздягнувся і почав грати з потоком ріки. Мій розум спливав разом з потоком. Я був вражений шаленій силі течії цієї гірської річки, її хвилям та водоворотам. Так ця річка подібна до нашого розуму – як швидко тут виникають та зникають хвилі! А ріка, бурхаючи та спінюючись, наштовхуючись на числене каміння та валуни, невідворотно несе свої води до цілі, до місця злиття з океаном. Гімалаї ніби говорять: “Ей, ріки, не втрачайте ні краплі, несіть всю свою воду швидше в безмежний океан.”

Дерева та ліани ніби грали з рікою. Птахи теж виражали їй свою любов та їхні дзвінкі голоси порушували тишу. Інколи я чув голоси тварин і мені ставало страшно, але я зусиллям волі перемикав увагу на течію річки, і ніби заворожений, продовжував спостерігати це вічне видовище. Неочікувано з’явився юнак. Його тіло та обличчя випромінювало світло. Він був одягнений в білий одяг, з косицею на голові – увесь його вигляд нагадував богів.

Він покликав мене і я до нього підійшов. Цей юнак помив мені голову та збрив волосся. Потім схопив за залишену косицю та посміхнувся: “Як тільки відріжеш її, твоє життя досягне своєї цілі. Я теж протягом багатьох народжень блукав в пітьмі, але потім досягнув просвітлення. Мало кому пощастило бути поряд Горакхнатха Баби та Харі Баби. Так їх просто не впізнати. Я часто бачив цих просвітлених людей, які гуляли гірськими селами Індії та Непалу, але люди, які звикли до заключення в чотирьох стінах, не можуть їх впізнати. Не зрозуміло чому, увесь світ прагне до своєї загибелі. Адже всі хочуть жити, але не хочуть жити в собі. Хіба їм недостатньо того, що вони вже отримали? Недостатньо тої істини, що є всередині кожного? Я вважаю, що всі досягнення сучасних вчених – це збочення розуму. Адже життя дане нам не для того, щоб насильно зупиняти його чи змінювати. Життя – це дерево, яке завжди самодостатнє, завжди цвіте та приносить плоди. Необхідний духовний розвиток. І коли ти набудеш істинне життя, дивися, не обертайся назад. Продовжуй йти вперед, і час буде на твоєму боці. Дивися, ось і великі просвітлені йдуть.” Коли юнак вимовив ці слова, я побачив їх. Вони підійшли до юнака і щось йому віддали. Він взяв мій одяг і направився у бік, звідки текла річка. Він обертався на ходу і тихо посміхався.

Сонце бавилося у хмарах. Коли хвилі ріки спінилися, дерева, які росли по її берегах, теж захвилювалися, ніби вітаючи мене. Легкий вітерець породжував неочікувані відчуття. При появі двох великих просвітлених сонячне світло стало м'якше та приємніше, а вся природа, здавалося, оживилася. Але при цьому атмосфера була незвичною. Птахи замовкли. Обидва вони підійшли до берега і встали на невеликій відстані від мене. Я підійшов і по черзі торкнувся до їхніх лотосоподібних стоп. Дві святі людини почали повільно заходити у воду. Я теж йшов разом з ними. Посередині річки вони омили мене, а коли моє тіло очистилося, ми здійснили круговий обхід по річці. Вони благословили воду і дали її мені.

Я стояв на березі, і переді мною почали з'являтися тіні з минулого. Я побачив, що навколо мене стоять та посміхаються всі ті, кого я знав у минулому: члени сім'ї, дорогі та близькі люди, кохані. Я стояв посеред цього дивовижного видовища і старався сконцентрувати свою увагу на стрімкому потоці річки. Мій розум вже давно покинув мене, але залишалися спогади та образи з минулого. Як чудово було бачити своє минуле всередині теперішнього! Я почав бачити й дуже далекі образи: я був то змієм, то тигром, то оленем, то людиною, то твариною. Я був то відлюдником, то грішником.

Але скрізь був я, була моя душа. Я бачив, як створювався та руйнувався світ. Я бачив себе у всіх переродженнях. Горакхнатх і Харі Баба стояли на березі та бачили, як я намагався втекти: інколи від самого себе, а інколи від жорстокого світу. Увесь цей процес продовжувався доти, поки не з'єднався з теперішнім. Тоді Харі Баба взяв воду, що я тримав у руках, я випив її. В цей момент я відчув незвичайний підйом, блаженство в кожній своїх клітині. Два великих просвітлених стояли та сміялися. Тоді Харі Баба встав в тіні Горакхнатха Баби та посадив мене. Харі Баба взяв ніж, і в тіні одягу Баби Горакхнатха відрізав залишене пасмо волосся, згорнув його та поклав у свій заплічний мішок. В цей момент Баба Горакхнатх Джи витягнув зі свого мішка щіпку священного попелу та обмазав мене всього цим попелом з ніг до голови. При цьому я відчув незвичне сп'яніння і почав все глибше занурюватися в цей стан. Тоді Баба Горакхнатх потріпав мене по маківці: “Ну, добре, лежи тепер як пітон. Але пам’ятай, що ти повинен мандрувати світом, не зупиняючись, завжди йти вперед. А якщо знадобиться, я прийду з тобою побачитися.”

І вони пішли, загубилися в бурхливих хвилях ріки Нараяни. Вони пішли, зачинивши всі двері мого фізичного тіла, звільнивши мене від хвилювання розуму, показавши мені моє тонке тіло і тіло кармічне, та вручили мішок, повний спогадів.

Час йшов своєю чергою. Я чотири дні, ніби пітон, лежав на піщаній мілині. Інколи мене провідував Харі Баба. Але ніщо не могло зрушити мене з місця, ні сонячні промені, ні глибока темрява ночі, ні приливи, ні відливи ріки. Через чотири дні прийшов Аватар Баба. У нього була дивовижна зовнішність: сім футів росту, кремезний, він носив тюрбан та володів всепроникливим поглядом. Він був вчителем Харі Баби. Хтось називав його Рамупір, хтось Автар Гірі, а хтось Аугхар Баба. Було неможливо зрозуміти, хто він по народженню – індус чи мусульманин. У нього все виходило легко та природно. Він говорив майже всіма мовами світу. Він все знав: починаючи від цін на ринках, і закінчуючи політикою. Він не оглядався на минуле, жив у теперішньому, додаючи до нього майбутнє, і завжди посміхався.

Аватар Баба взяв нас обох з собою, і ми пішли з берега Нараяни на берег ріки Ґандакі. Берегом цієї ріки ми йшли через Татопані, Дану, Джомсом, Муктінатх і накінець, досягли долину Дамодара. Відпочили там декілька днів, через долину Мустанга прийшли в льодяну печеру гори Апі. Там теж зупинилися на деякий час. Потім ми перетнули Чорну Гангу і через Ліпулех добралися до берегів озера Мансаровар. Там ми декілька днів прожили в товаристві інших великих просвітлених. Вони з допомогою важкодоступної літератури про тантру просвітили, що таке йога. Потім ми декілька днів здійснювали обхід навколо священної гори Кайлаш і знову повернулися до озера Мансаровар. Для мене був проведений обряд омовіння у священному озері, після чого мені дозволили думати та чинити на свій розсуд. До того моменту я ніколи не ходив цими дорогами, але все тут здавалося навіть дивно знайомим: і величні піки засніжених гір, і бурхливі ріки, і сніг, що танув. На березі озера Мансаровар Аватар Баба звелів мені відправлятися у власну подорож. Можливо Харі Баба і хотів зупинити мене, але нічого не міг зробити. Він стояв біля нас та посміхався. Інколи дивився на гірські ріки, інколи переводив погляд на засніжені піки Гімалайських гір. Аватар Баба сказав Харі Бабі: “Відпусти його. Йому ще дуже багато потрібно зробити. Потрібно спалити минулу карму, не створювати нового, а тільки знищувати старе, дозволити проявитися своїй внутрішній цілісності.”

Я шанобливо поклонився обом святим, отримав їхнє благословення і прасад, а потім подивився в бік священної гори Кайлаш. Я подумав про себе: “Ми ще обов'язково зустрінемося” і пішов. Через гори дістався до Мустанга, там деяких час провів в буддійській общині з монахами. Потім, побачившись з буддійським ламою Раджею, я прийшов в Дамодар Кунд. Перед моїм уявним поглядом постійно проносилися різні образи з минулого. Здавалося, я вже багато століть ходжу цією дорогою. Я зупинився на декілька днів в Муктінатху, при храмі, а потім знову йшов через Джомсом, Дану і Татопані, але, не доходячи до місця злиття Дани та Ґандакі, зупинився. Я збирався провести тут ніч. Перейшов міст та побачив перед собою прекрасний дім, справжній палац. Він відразу привабив мою увагу своєю пишністю. Так я потрапив в сіті Сур'ї.

Опубліковано в Гімалаї говорять

Бабаджі про Гурупурніму 2020

Середа, 01 липня 2020 22:07

Ви живете у світі. Світ - це ілюзія. У вас є система для життя у цьому світі. Ця система - дисципліна. Ми любимо цей світ. У нас є брат-сестра, мама і тато, але є більш важливіша любов між майстром та учнем.


Інколи, один раз у році ми приходимо до Гуру. Ми приходимо святкувати чи ні. Але звичка, яка була доставлена в ум певним шляхом, закінчує ритуальність контактом з внутрішньою енергією. Гуру - це божественні сили. Учень - це віра, любов і капітуляція.


Якщо дистанція трапляється, то учень благословенний природою, тому що природа це Гуру. Кожна частина природи - це наше навчання всюди: вода, повітря, вогонь або небо. Все навчає кожну хвилину і це є молитва Майстрів.


Чи насправді я, як особа є Майстром? Майстер, як особа — це ілюзія. Але божественна сила всередині Майстра. Ваш тапас, ваше покаяння, ваша любов, ваша вдячність, ваша доброта та всі частини учня й Майстра - це повинно нами розвиватися.


Якщо ви хочете успішності в житті… ви маєте божественну силу… ви маєте вірити і у вашу карму. Карма дуже важлива. Це ваші добрі вчинки… ваші вчинки з’єднані з божественністю… з’єднані зі справами світу і зв’язані з божественною силою Бога. Отже всі люди у світі, хто має ініціацію - це гарна потужна річ… у такому разі матимемо реалізацію… там є мокша, мукті… тому що маємо реалізацію. Якщо ви вірите у себе? Якщо у вас є любов? Якщо ви маєте повагу до себе? Неодмінно ви є дуже важливими. Але ваша важливість правдива зі здачею, з любов'ю, з вірою. Благословіння Майстра приходить природно від Природи.


Цього року ми не святкуватимемо Гурупурніму, тому що світ на утриманні, світ страждає. Ви не можете бути щасливими, коли люди страждають у світі. Ви можете допомогти одне одному. І ви можете допомогти самому собі. Дотримуйтесь заходів безпеки, постійно дезинфікуйте себе і почніть любити себе та допоможіть собі, тримаючи дистанцію від інших. Вам потрібно зберегти ваше життя, вам потрібно зберегти світ. Мої найкращі побажання для всіх людей.


Хто буде наступного року – чудового року Гурупурніми, однак за цей рік вибачте нас – ви її не отримаєте! Ви можете молитися вдома, ви можете робити всі урочисті заходи у вашому домі усю Гуру Пурніму. Тому що повний Місяць є кожну мить, скрізь, кожен день. Ваша любов – це Повний Місяць. Ваша капітуляція – це Повний Місяць. Ваша віра – це Повний Місяць. Отже, Гурупурніма – це день повного Місяця. Святкуйте в собі, будучи дома. Мої найкращі побажання! Моя любов з вами! Дякую!
Пайлот Бабаджі

Опубліковано в Пайлот Бабаджі

Чакри. Кундаліні. Свідомість.

Середа, 04 березня 2020 12:08

Уява стає реальністю. Можливості народжуються з уяви. Любов дуже сильна. Вона змушує Безформене приймати форму, Безстрашно Бога наділяє бажаннями. Багато працюєте і ви будете успішні. Темрява життя пропаде. Коли є зусилля, благословення зійде. Щоб знайти благословення Бога і Гуру потрібно пройти через важкі практики. Прогрес на Землі дуже швидкий, а в інших світах дуже уповільнений.

1 тіло
Мулдхара чакра. Земля. Аннамая коша. Стхула деха. Фізичне тіло.

2 тіло
Свастхіштхана чакра. Вода. Пранамая коша. Сукшма деха. Ефірне або небесне тіло, тіло емоцій

3 тіло
Маніпура чакра. Вогонь. Маномая коша Астральне, або каузальне тіло. Карана шаріра. Інтелект.

Наука про прану, поле битви енергії, розуму і знання, вогняне тіло, вогонь розуму і логіки, перехідна точка від зовнішнього до внутрішнього, мислення, розвивається досвід який виходить за межі емоцій, але це тіло приходить разом із самскарами мільйонів прожитих років, може прийти прарабдха карма і пам'ять попередніх втілень, активізуються вічари (мислеформи), ахамкара створює індивідуальність.

4 тіло
Анахата чакра. Повітря. Вігьянамая коша. Манаса деха. Манаса шаріра. Тіло психічного ума. Ум.

Це тіло зв'язано з гіпнозом, телепатія, магія і т.д., розуміння мотивів інших людей і читання думок. Час не може його зупинити. Може висловлювати думки без слів. Може зробити з людини кого завгодно. Може подорожувати поза тілом. Безкінечні можливості, його активність проявляється в тонкому світі, в нього немає границь. Світ цього тіла іде від самої душі, це суб'єктивний прояв душі.

З цього тіла починається поле ілюзій і обману, тому, що руйнуються принципи матеріального тіла. Основи світу четвертого тіла не є предметами звичайного світу, це дещо незвичайне, це цілком суб'єктивний світ. Те, що відбувається в четвертому тілі не можливо перевірити.

Сідхи. Душа тягне вверх, а це тіло заставляє бути в межах манаса шаріра. Це тіло впливає на три нижчих тіла і може їх розвивати. Процеси, які відбуваються в манаса деха (четверте тіло) можуть бути тільки уявними, але їм дійсно є місце. Які б не проявлялися сідхи, то це все дарунки четвертого тіла. Еле це найнебезпечніше місце, котре зачаровує і створює пастки.

В кого немає тіла ума (четвертого тіла) – той не людина. Цим тілом необхідно вміти користуватися. Ум візничий десяти органів, але не хазяїн. Він тільки інструмент. Ум необхідно зробити йогом і вирвати Кундаліні з його впливу. Тіло ума має пройти через практику і вправи. Це не шлях праведності чи гріховності, це шлях божественності й безстрасності.

Ум – це дуже великий прикладний центр. Це найкорисніша річ у світі. Якщо ум виявлений, то він не бреше. Ум стає фальшивим, коли намагається захопити органи під свою владу, ставши їхнім хазяїном. Спостерігайте за собою, дивіться збоку, на тіло, на рухи, на свій стан під час активності. Якщо станете простим свідком то легко знайдете місцезнаходження власного ума. Правильно застосована уява – це наука. Це є дар четвертого тіла. Сила знаходиться в середині тіла ума і зв'язана з матеріальним світом. Якщо четверте тіло розвинене повністю, то людина вільна від сідх.

5 тіло
Вішудха чакра. Акаша (простір). Анандамая коша. Атміка деха. Карана шаріра. Тіло душі., Адітья лока (сонячний світ),
Йому мільйони років. За допомогою сили санкальпи підняти Кундаліні в четвертому тілі і ввійти в п'яте тіло душі.
Все самовизначення знаходиться в четвертому тілі, а п'яте — це повна не урізана версія четвертого, але воно не є психічним, в ньому немає бажань. В 5 тілі ніякі знання вже не потрібні. Ніякі пізнання і наука не ввійдуть в п'яте, там прийдеться піднятися над усім людством. Для розвитку перших чотирьох тіл можна вчити і примінювати знання світу, а 5 тіло можна сказати є стислим довідником. Після п'ятого тіла залишається тільки Божественна субстанція – це восьма ступінь йоги.

6 тіло
Агья чакра.Немає елементу. Тіло Брахмана, Брахма шаріра. Космічне тіло

На цьому рівні все занурене в Брахман, відсутність ахамкари (Его). В шостому тілі є можливість зустрітися з Вищою Душею. Тут поки немає ні не свободи ні залежності. Тут все зливається у одне, в усвідомлення і реалізацію. "Ахам брахмасмі" або "Я є Брахман" – гімн шостого тіла.

Активна лиш мала частина мозку. Велика його частина очікує пробудження. Центр всередині мозку божественний. Його називають третім оком, і це надприродний орган. Як тільки він відкриється, сенс життя може бути зрозумілий, а загадка – розгадана.

7 тіло
Сахасрара чакра. Немає елементу. Мукта деха. Тіло нірвани. За межами всього.

Сім тіл – сім чакр. Все запечатано в середині трьох тіл: фізичного, тонкого і астрального. Душа покрита астральним тілом – карана-шаріра, астральне – сукшма-шаріра, яке є продовженням фізичного тіла. Вона теж активна, тому, що астральне тіло – це Чітта, а сяйво Атми відображається в Чітті.

Хрідая-пуруша розміщена в Брахмарандхрі (отвір в районі голови), розмір якого з великий палець, над ним розташована Сахасрара-чакра. Над нею простір чідакаша. Чідакаша – місцеперебування Чітти, тобто астрального тіла. На нього світять промені свідомості Атми. Коли манас і прана досягають чідакаши, вони поглинаються самадхі, тому, що закінчують будь-яку діяльність. Це місце зупинки всіх вріті (хвиль та вібрацій ума і матерії).

Чотири стани свідомості:
1. Джаграт (стан активності, неспання). Під час джаграт світ пізнається через 5 органів, але в основному через очі, тому дживатма (жива душа) в джаграт знаходиться в очах.

2. Свапна (стан сну з сновидіннями). В свапні джіва перебуває в шиї і все, що було в джаграт переходить в тонку форму в канал "хітта" поряд з горловим центром. Все, що переживається в свапна приходить з горла.

3. Сушупті (глибокий стан сну без сновидінь). В сушупті душа перебуває в районі серця "хрідая прадеша". Життєдіяльність тіла іде з серця, коли серце не б'ється – тіло не рухається. Сердечний центр – це місце самадхі одночасно і тіл, і органів відчуття, і дій.

4. Турія (стан, що йде далі ніж стан сну без сновидінь, це по суті пробудження). Уму потрібен відпочинок. Турія – це самадхі (відпочинок) для ума. Самадхі ума – це усвідомлення своєї суті. Стан самадхі – це подорож до світла в якому немає двоякості і сумнівів.

Душа дивиться через очі. В сампраджнята самадхі (самадхі з умом) дживатма знаходиться в Аджна-чакрі, це центр божественого зору і третє око Шиви.

В асампраджнята самадхі (самадхі без ума) дживатма знаходиться в Брахмарандхрі. Свідомість – це Пуруша. Тепер свідомість розділяється на усвідомлення чистого безякісного Брахмана (свідомість Всесвіту) і ту, що перебуває в з'єднанні з тілом – пінда шаріра. Пінда шаріра в свою чергу розділяється на чисту форму, яка називається Атма і на джіватму.

Пробудження Кундаліні.
В пробудженні Кундаліні важливу роль відіграє прана. Йоги повинні неабияк вправлятися в пранаямі. Є багато пранаям для підняття Кундаліні. Тіло і ум – інструменти для досягнення, а міст – це дихання і життя. Треба підготовити себе до того, щоб залишити тіло і ум, там прийдеться іти від визначеності до невизначеності, від мудрості до відсутності мудрості. Тоді, коли пізнається непізнанне буде зустріч зі своєю суттю. Для цього треба стрибнути в трансцендентне. Після трансцендентного стрибка ми приземлимося там, де ми є по-справжньому, це буде об'єктивна реальність і відчуття буття.

Самадхі – це стрибок і зупинка в пустоті, в великій пустоті, там де закінчується рух і життя. Ця пустота не як відсутність, а як джерело з якого все вийшло. Там життя не рухається назовні чи в середину, там – рівновага, а для цього необхідно одночасний стрибок розуму і тіла. Ум боїться зробити цей стрибок в пустоту, адже він (ум) втратить свою владу. В пустоті приходить справжня реалізація.
САМАДХІ – це ДОРОГА, ПРАВДА і ЖИТТЯ.

З книги Пайлота Бабаджі Кундаліні

Опубліковано в Пайлот Бабаджі

Води Акшара

Субота, 15 лютого 2020 13:35

"Істина однієї людини не може стати істиною іншої людини, якщо тільки вона не виходить з самого центру, якщо тільки вища істина не обрала ту людину, як свій власний рупор."

Пайлот Бабаджі

ВОДИ АКШАРА

Читати в форматі  PDF

На читання книги ВОДИ АКШАРА потрібно приблизно 40 хвилин. Це не багато і не мало, але цілком достатньо, щоб концентрація під час читання не втратила своєї гостроти.

Опубліковано в Води Акшара

Чакри. Тіла. Кундаліні. Свідомість.

Понеділок, 10 лютого 2020 10:51

Уява стає реальністю. Можливості народжуються з уяви. Любов дуже сильна. Вона змушує Безформене приймати форму, Безстрашно Бога наділяє бажаннями. Багато працюєте і ви будете успішні. Темрява життя пропаде. Коли є зусилля, благословення зійде. Щоб знайти благословення Бога і Гуру потрібно пройти через важкі практики. Прогрес на Землі дуже швидкий, а в інших світах дуже уповільнений.

1 тіло: Мулдхара чакра. Земля. Аннамая коша. Стхула деха. Фізичне тіло.

2 тіло: Свастхіштхана чакра. Вода. Пранамая коша. Сукшма деха. Ефірне або небесне тіло, тіло емоцій.

3 тіло: Маніпура чакра. Вогонь. Маномая коша Астральне, або каузальне тіло. Карана шаріра. Інтелект.

Наука про прану, поле битви енергії, розуму і знання, вогняне тіло, вогонь розуму і логіки, перехідна точка від зовнішнього до внутрішнього, мислення, розвивається досвід який виходить за межі емоцій, але це тіло приходить разом із самскарами мільйонів прожитих років, може прийти прарабдха карма і пам'ять попередніх втілень, активізуються вічари (мислеформи), ахамкара створює індивідуальність.

4 тіло: Анахата чакра. Повітря. Вігьянамая коша. Манаса деха. Манаса шаріра. Тіло психічного ума. Ум.

Це тіло зв'язано з гіпнозом, телепатія, магія і т.д., розуміння мотивів інших людей і читання думок. Час не може його зупинити. Може висловлювати думки без слів. Може зробити з людини кого завгодно. Може подорожувати поза тілом. Безкінечні можливості, його активність проявляється в тонкому світі, в нього немає границь. Світ цього тіла іде від самої душі, це суб'єктивний прояв душі.

З цього тіла починається поле ілюзій і обману, тому, що руйнуються принципи матеріального тіла. Основи світу четвертого тіла не є предметами звичайного світу, це дещо незвичайне, це цілком суб'єктивний світ. Те, що відбувається в четвертому тілі не можливо перевірити.

Сідхи. Душа тягне вверх, а це тіло заставляє бути в межах манаса шаріра. Це тіло впливає на три нижчих тіла і може їх розвивати. Процеси, які відбуваються в манаса деха (четверте тіло) можуть бути тільки уявними, але їм дійсно є місце. Які б не проявлялися сідхи, то це все дарунки четвертого тіла. Еле це найнебезпечніше місце, котре зачаровує і створює пастки.

В кого немає тіла ума (четвертого тіла) – той не людина. Цим тілом необхідно вміти користуватися. Ум візничий десяти органів, але не хазяїн. Він тільки інструмент. Ум необхідно зробити йогом і вирвати Кундаліні з його впливу. Тіло ума має пройти через практику і вправи. Це не шлях праведності чи гріховності, це шлях божественності й безстрасності.

Ум – це дуже великий прикладний центр. Це найкорисніша річ у світі. Якщо ум виявлений, то він не бреше. Ум стає фальшивим, коли намагається захопити органи під свою владу, ставши їхнім хазяїном. Спостерігайте за собою, дивіться збоку, на тіло, на рухи, на свій стан під час активності. Якщо станете простим свідком то легко знайдете місцезнаходження власного ума. Правильно застосована уява – це наука. Це є дар четвертого тіла. Сила знаходиться в середині тіла ума і зв'язана з матеріальним світом. Якщо четверте тіло розвинене повністю, то людина вільна від сідх.

5 тіло: Вішудха чакра. Акаша (простір). Анандамая коша. 

Атміка деха. Карана шаріра. Тіло душі. Адітья лока (сонячний світ).

Йому мільйони років. За допомогою сили санкальпи підняти Кундаліні в четвертому тілі і ввійти в п'яте тіло душі.
Все самовизначення знаходиться в четвертому тілі, а п'яте — це повна не урізана версія четвертого, але воно не є психічним, в ньому немає бажань. В 5 тілі ніякі знання вже не потрібні. Ніякі пізнання і наука не ввійдуть в п'яте, там прийдеться піднятися над усім людством. Для розвитку перших чотирьох тіл можна вчити і примінювати знання світу, а 5 тіло можна сказати є стислим довідником. Після п'ятого тіла залишається тільки Божественна субстанція – це восьма ступінь йоги.

6 тіло: Агья чакра. Немає елементу. Тіло Брахмана, Брахма шаріра. Космічне тіло.

На цьому рівні все занурене в Брахман, відсутність ахамкари (Его). В шостому тілі є можливість зустрітися з Вищою Душею. Тут поки немає ні не свободи ні залежності. Тут все зливається у одне, в усвідомлення і реалізацію. "Ахам брахмасмі" або "Я є Брахман" – гімн шостого тіла.

Активна лиш мала частина мозку. Велика його частина очікує пробудження. Центр всередині мозку божественний. Його називають третім оком, і це надприродний орган. Як тільки він відкриється, сенс життя може бути зрозумілий, а загадка – розгадана.

7 тіло: Сахасрара чакра. Немає елементу. Мукта деха. Тіло нірвани. За межами всього.

Сім тіл – сім чакр. Все запечатано в середині трьох тіл: фізичного, тонкого і астрального. Душа покрита астральним тілом – карана-шаріра, астральне – сукшма-шаріра, яке є продовженням фізичного тіла. Вона теж активна, тому, що астральне тіло – це Чітта, а сяйво Атми відображається в Чітті.

Хрідая-пуруша розміщена в Брахмарандхрі (отвір в районі голови), розмір якого з великий палець, над ним розташована Сахасрара-чакра. Над нею простір чідакаша. Чідакаша – місцеперебування Чітти, тобто астрального тіла. На нього світять промені свідомості Атми. Коли манас і прана досягають чідакаши, вони поглинаються самадхі, тому, що закінчують будь-яку діяльність. Це місце зупинки всіх вріті (хвиль та вібрацій ума і матерії).

Чотири стани свідомості

  1. Джаграт (стан активності, неспання). Під час джаграт світ пізнається через 5 органів, але в основному через очі, тому дживатма (жива душа) в джаграт знаходиться в очах.
  2. Свапна (стан сну з сновидіннями). В свапні джіва перебуває в шиї і все, що було в джаграт переходить в тонку форму в канал "хітта" поряд з горловим центром. Все, що переживається в свапна приходить з горла.
  3. Сушупті (глибокий стан сну без сновидінь). В сушупті душа перебуває в районі серця "хрідая прадеша". Життєдіяльність тіла іде з серця, коли серце не б'ється – тіло не рухається. Сердечний центр – це місце самадхі одночасно і тіл, і органів відчуття, і дій.
  4. Турія (стан, що йде далі ніж стан сну без сновидінь, це по суті пробудження). Уму потрібен відпочинок. Турія – це самадхі (відпочинок) для ума. Самадхі ума – це усвідомлення своєї суті. Стан самадхі – це подорож до світла в якому немає двоякості і сумнівів.

Душа дивиться через очі. В сампраджнята самадхі (самадхі з умом) дживатма знаходиться в Аджна-чакрі, це центр божественого зору і третє око Шиви.

В асампраджнята самадхі (самадхі без ума) дживатма знаходиться в Брахмарандхрі. Свідомість – це Пуруша. Тепер свідомість розділяється на усвідомлення чистого безякісного Брахмана (свідомість Всесвіту) і ту, що перебуває в з'єднанні з тілом – пінда шаріра. Пінда шаріра в свою чергу розділяється на чисту форму, яка називається Атма і на джіватму.

Пробудження Кундаліні

В пробудженні Кундаліні важливу роль відіграє прана. Йоги повинні неабияк вправлятися в пранаямі. Є багато пранаям для підняття Кундаліні. Тіло і ум – інструменти для досягнення, а міст – це дихання і життя. Треба підготовити себе до того, щоб залишити тіло і ум, там прийдеться іти від визначеності до невизначеності, від мудрості до відсутності мудрості. Тоді, коли пізнається непізнанне буде зустріч зі своєю суттю. Для цього треба стрибнути в трансцендентне. Після трансцендентного стрибка ми приземлимося там, де ми є по-справжньому, це буде об'єктивна реальність і відчуття буття.

Самадхі – це стрибок і зупинка в пустоті, в великій пустоті, там де закінчується рух і життя. Ця пустота не як відсутність, а як джерело з якого все вийшло. Там життя не рухається назовні чи в середину, там – рівновага, а для цього необхідно одночасний стрибок розуму і тіла. Ум боїться зробити цей стрибок в пустоту, адже він (ум) втратить свою владу. В пустоті приходить справжня реалізація.

САМАДХІ – це ДОРОГА, ПРАВДА і ЖИТТЯ.

(Стаття підготовлена на основі книги Пайлота Бабаджі "Кундаліні")

Опубліковано в Асани. Пранаями. Крії

Джай Гурудев Пайлот Бабаджі!

Неділя, 14 жовтня 2018 12:18

Безцінний дар – людське життя. Без наших батьків не було б нас. Наша подяка їм і повага. Так само, як для народження нового життя потрібно двоє, так і для народження вищої природи потрібен Гуру і учень. Без Гуру, так само, як без наших батьків не було б нас. Присутність Гуру в нашому житті – велика вдача. Благословення Гуру немає терміну давності, і, як промінь Сонця пронизує темряву, благословення здатне пройти через товщу тисячоліть і багатьох втілень.

"Ви всі великі душі. Ми всі великі душі" – завжди говорить Девгуру Пайлот Бабаджі. Кожен з нас є Будда, Христос, Крішна. Кожен з нас є Океан, в якому Будда, Христос чи Крішна є тільки хвилями на його поверхні, а ми – Океан. Ми є не що інше, як Океан. Не потрібно думати, що ми є щось відмінне від цього Океану. Збагнути свою велич – це означає стати дуже і дуже тихим. Адже коли ми стаємо тихими, то хвилі на поверхні заспокоюються і Океан проявляється. Все, що ми про себе думаємо не є нами. Сьогодні ми думаємо про себе одне, а завтра наша думка змінюється і виникає нова хвиля, а за нею наступна – цим хвилям немає кінця і краю. Перестаньте бути хвилями і ви станете Океаном.

Все, що нам потрібно є в нас самих. Гуру знаходиться в нас. Гуру, як ззовні так і всередині нас. Коли хвилі втихомирюються – це стає очевидним і доступним для розуміння. Гуру з самого початку з нами й чекає, коли ми підемо всередину себе. Блукання світом ніколи не закінчиться, але треба зупинитися і піти всередину себе. Коли таке трапляється – це можна вважити новим народженням. ("Для того, щоб ввійти в Царство Боже необхідно померти і народитися знову" – говорить Великий Вчитель із Назарета. Ісус був великим і божественним. І ми є не менше божественними ніж він – у божественного немає градацій.) Тільки тоді, коли ми маємо намір зупинитися і відкинути все, що не є ми, все, що понарозповідав нам про нас наш ум – може трапитись зустріч з Океаном, може трапитись зустріч з нашим Гуру всередині нас самих. Але для цього потрібен намір. Розмови і думання ні до чого не приводять. Має бути намір. З наміру починається все.

Коли ум буде мати готовність здатися – Океан неодмінно прийде. Кожна ріка має свій початок, але не має кінця. Коли ріка залишає свої два берега, то стає Океаном. Наше життя подібне до ріки, а два її береги – ніби пара протилежностей, що постійно супроводжують нас. І коли в наше життя приходить Гуру, це означає, що прийшов час стати Океаном, прийшов час відділитися від берегів і прийняти свою божественність. Без Гуру це не можливо, так само, як не можливо народитися без наших батьків. Батьки дають нам життя, і ми пам'ятаємо про це, а Гуру дає нам Вічність, і смерть, як тонка невловима сутність, уже може відпочивати.

Повага до батьків прочиняє двері успішності. Взаємодія з Гуру наповнена особливими стосунками, що виходять за межі розуміння і компетенції ума. У кожного учня свої неповторні та індивідуальні стосунки зі своїм Майстром – це так само унікально і неповторно, як відбитки пальців. Якщо ми віримо в божественність Майстра, то ми віримо і у свою божественність. Якщо ж ні, то завжди будемо бачити те, що хочемо побачити, а розум дуже майстерно домалює нам цю картину.

Я, Йогі Іша, з любов'ю схиляю голову до ніг свого Майстра Пайлота Бабаджі, і може це трішки наївно та по дитячому, але прошу у Шиви і Парваті здоров’я й довгих років життя для нашого Бабаджі.

Опубліковано в Блог Йогі Іша

Моє ім'я Йогі Іша. В 16 років я відправився на пошуки Бога. Я не людина релігії, але я пройшов крізь долину, котра називається релігія та пішов далі. Я робив релігійні обряди в храмах і наодинці. Ці обряди давали мені радість і насолоду, але я змушений був піти далі. Моєю релігією став гуманізм. Мій храм всередині мене.

З 14 років практикую йогу. Але я можу навіть нічого не практикувати і залишатися йогином. Йога – це є мій стан, я відчуваю йогу в собі. Мій Гуру Пайлот Баба дав мені ім'я Йогі Іша, хоча я йому нічого про себе не розповідав. Мій Гуру ззовні мене, також мій Гуру є і всередині мене. Між всім, що існує, є проміжки. Існую я і мій Гуру та проміжок між нами. В цьому проміжку немає Гуру й немає також і мене, в цьому проміжку присутня сама правда.

Для мене люди не поділяються на духовних та мирських. Границя, що розділяє мирське і духовне давно перестала для мене існувати. Існує тільки Брахман.

Найкращим моїм вчителем був біль. Він постійно нагадував мені про мою розділеність з Богом. Моя надчутливість до сприйняття світу не дозволяє мені забутися про те, що я існую кожну секунду свого життя. Коли мені було 20 років я запитувався у людей чи вони відчувають цей біль, то вони навіть не розуміли про що я говорю. Біль завжди приводив мене до чогось. І коли це траплялося, то ширма, що відділяла мене від Бога привідкривалася і я починав щось бачити.

Мій біль і мої пошуки Бога привели мене до музики. Моя музика стала моїм шляхом, моя музика стала моєю йогою. Через музику я найкраще можу сказати те, що стоїть за словами. Слово і звук стали моєю можливістю проявити пульсацію безкінечності. А вона пульсує і стукає мені прямо в мозок.

Опубліковано в Почути музику

Ещё одной из причин моей поездки на Кумбхамелу было выполнить последнее обязательство ученика – пожить с Гуру в его ашраме.

За пару месяцев до Кумбхамелы Гуру опять явился во сне. Мы стояли с ним на небольшой площадке 1,5 х 2,5 метров на высоте 3 этажей в виде балкона, но без перил, около нас стояло пару человек, а внизу по улице шли люди, как на параде. Потом, наяву, я увидел это шествие в Уджайне. Гуру обнял меня, а я беспокоясь чтобы мы не упали, незаметно голеностопом зацепился за выступ на балконе. Что-то произошло. Гуру что-то говорил, но я не могу объяснить, хотя тогда было понятно. Потом я с балкона зашёл в комнату, где за большим круглым столом сидело с десяток женщин в сари, цвета саньяси и они мне сказали, примерно так: "…мол то, что говорит Бабаджи это все так, но вот сейчас подойдёт какая-то их Мата и она расскажет как все правильно делать". Я про себя усмехнулся, но вежливо ответил: "Ну что ж, пускай расскажет". На этом сон закончился. На Кумбхамеле я слышал разные интерпретации учения моего Гуру от разных учеников: магов, черных магов, учеников желающих сидхи или славы, адвайтистов, и тех, кто хотел заработать на имени Гуру, и просто ведических туристов, ну и вели они себя соответственно. Вначале меня это затрагивало: "Неужели Бабаджи этого не видит?" А потом с очередным прозрением я просил прощения у Гуру, мы – Одно Целое.

Между учеником и Гуру нет посредников. Подобно Солнцу, Гуру светит для всех, не разделяя на хороших и плохих. "Вы не Будда, не Христос, Вы великая личность и у каждого из вас свой путь, а Гуру лишь мост" – говорит Пайлота Баба, мой Гурудев. Гуру, как и внешний мир – это отражение собственного "Я", нельзя изменить отражение не изменив "Я". Поэтому, те, кто сексуально озабочен видят таким и Гуру, те, кто хочет исполнения желаний видят в нем Божество для поклонения, ну а те, кто видят во всем Одно, воспринимают Гуру как "Я". Каждый получает то, что действительно хочет.

Я не помню, что когда-нибудь Гуру звал меня по имени, или оказывал мне "особое" внимание. Вначале меня это задевало, пока я не осознал: "А какое имя у адвайта? Ты хочешь очередной привязанности?" Внимание нужно тем, кто воспринимает Гуру как отдельную от себя личность. Иногда Гуру показывал мне, что он помнит обо мне. Например, я, зная, что в Индии много москитов, набросал с собой акционных кремов от комаров. И вот, после бури с дождем и сильным ветром, мы, ученики, сидим около Бабаджи, кто-то что-то спрашивает у Гуру, я сижу на своем привычном расстоянии метров десять от Бабаджи и слышу как ученица из Москвы, Дари Дурга, громко несколько раз спрашивает:" Нет ли у кого-нибудь крема от москитов?" И наконец, во время паузы, я догоняю, что это же ко мне Гуру обращается, это же я привез крем, это мне Он даёт понять: "Я всех вижу, не беспокойся". И я побежал за кремом.

Мой английский язык ожидает желать лучшего, но в те редкие моменты, когда Гуру обращался ко мне, я все понимал, причем понимал без разделения на слова. Потом, чтобы перепроверить, я спрашивал переводчиков: "Что сказал Гуру?". Некоторые из них, когда я уточнял перевод, говорили, "Ты хорошо понимаешь, зачем же ты просишь перевести?" Как и на каком языке Гуру общался со мной? Разве не важно?

На Кумбхамелу я приехал убежденным адвайтом. До встречи с Гуру, я как "православный шиваит", выполнял все положенные ритуалы, ежедневные пуджи Шивалингаму, ягьи, читал разные мантры, посты Экадаши, Шива врат, Полнолуние и т.д. Через полгода, после Дикши, мне снится сон, что я на какой-то очередной ягье играю роль Шивы и сейчас должен ее начать. И тут звонок по мобилке и Гуру мне говорит (я узнал, что это Гуру так же как ребенок узнает свою мать):

– Шива Шанкар! Иди ко мне!
– Бабаджи, – отвечаю я, – как это я все оставлю? От меня ничего не зависит.
– Шива Шанкар, иди ко мне! – повторил Гуру.

То, настоящее Я, поняло все сразу. А новоиспеченному Шива Шанкару понадобилось ещё полгода, чтобы принять Адвайту. С Дикши начинается осознание – "Кто я?". Это как распространение огня, и в этом огне начинает сгорать ненастоящее, и чем больше иллюзии, тем дольше горишь, пока не останется ничего, даже священного пепла.

После встречи с Горакханатхом я добрался в лагерь Гуру к часам пяти, а там как раз должна была начаться ягья на 108 кунд. Мне сказали, что не хватает людей на все кунды (кунда – яма для огня), а ягья должна начаться только тогда, когда все кунды заняты и попросили занять пустующую кунду. Я согласился. Ничего нового для себя я не увидел во время ягьи, все это я раньше делал сам. А на следующий день я спросил себя:" Что я делаю на ягье? Я же решил повернуться на 180 градусов и больше не загадывать желаний! Какие могут быть желания у адвайта?"

И я не пошел на ягью. Мой духовный брат Атмапракаш, который всю Кумбхамелу жил со мной в комнате, уговаривал вернуться на ягью: "Ты не понимаешь какое благословение ты теряешь!" Но я как раз понимал, что пора отказаться от ожиданий и перестать себя обманывать.

В полуденный перерыв, я иногда отдыхал в шавасане в конференц-зале – ночи были очень жаркие и выспаться не удавалось. Все было, как обычно, я не делал никаких практик и не помню как "Это" случилось. Я (уже как наблюдатель), вдруг увидел как поднимается "Я" из пустоты. Это как что-то всплывает из глубины. Это - пустота или ничто, без характеристик, не темная и не светлая, я был ею до того, как стал наблюдателем. "Я", в один миг, как громадный снежный ком обросло разными объектами: мое, мой (дом, сын, обязанности, жизнь и т.д.), и все вместе стало существующим и меняющимся миром, в котором, изначальное "Я" как бы скрылось, затерялось и этот мир стал жить привычной для меня жизнью, и я уже не был наблюдателем, а жил. Это как бы Творец видит сон, который его же творение. А во сне он видит себя и это другой сон другого Творца, и этот Творец видит сон и т.д. Иногда сны переплетаются и Творец видит своего Творца – бесконечное количество вариантов. Что произошло? А что может произойти с неизменным? Истинное, сквозь пелену невежества, пробилось на мгновение, как лучик солнца сквозь тучи.

То, что думал я вечное – нет и следа,
То, что думал я важное – все ерунда.
Истина лишь на чуть-чуть приоткрыла мне дверь,
Вновь переосмысливай "Кто я?" теперь.

Шива Шанкар

Опубліковано в Блог Шива Шанкар

Старая легенда рассказывает о том, что однажды на территории Непала появился Матсьендранатх (известный святой и мистик) и предлагал всем желающим освобождение в обмен на 2 лепешки. Но желающих не было. Тогда появился Горакханатх и предложил за 2 лепешки сотворить чудо. Тысячи людей предлагали свои лепешки в обмен на чудо. Горакханатх выбрал 2 лепешки, сотворил чудо и исчез вместе с Матсьендранатхом. 

Подобно этим, не осознавшим себя людям, я также считал первым признаком святости наличие сидх (мистические сверхспособности). Поэтому, где-то в 2012 году, когда мой друг-шиваит (как и я) Махадев, пребывая в ашраме Пайлота Бабы в Найнитале (север Индии) на ягье (огненное жертвоприношение), сказал мне по скайпу о том, что на ягье присутствует Горакханатх, я переспросил:
– Ты уверен? Это тот самый Горакханатх основатель ордена натхов (нахт – буквально хозяин себя, первое упоминание о его рукописи датируется IX веком нашей эры)?
Мой друг Махадев ответил:
– Я спрашивал у индусов. Отвечают – это Он.

О Горакханатхе я читал много. Я не то что не поверил, но одно дело читать книжки, где события происходят "где-то там", и совсем другое, когда в реальности. О своем учителе Cомнатхе Пайлоте Бабе, Махадев рассказывал и раньше, но я, перечитав гору книг о духовных учителях, не находил в его рассказах ничего "особенного". А вот Горакханатх всегда привлекал моё внимание, прежде всего как мистик – воскрешение мертвых, путешествие в астральных мирах и другие чудеса. Я сразу же заинтересовался Пайлотом Бабой. Если он знаком с Горакханатхом, значит и сам не прост. И когда в 2013 году Пайлот Баба приехал в Украину, в Киев, я поехал вместе с Махадевом на сатсанг. Первое впечатление, когда я увидел Пайлота Бабу, это лёгкое разочарование. В зал для ВИП персон аэропорта Борисполь зашёл невысокий толстенький индус. Причем на меня, а себя я считал тогда уже "достаточно духовным", он не обратил внимания. Я тоже не испытывал особых эмоций при встрече со своим будущим Гуру. На сатсангах Пайлота Бабы в Киеве я не услышал ничего нового для себя. Обо всем этом я читал в книгах, а когда мне представилась возможность задать вопрос, я спросил:

– Бабаджи! А что Вас связывает с Горакханатхом?
– Когда я его зову он приходит, – ответил Пайлот Баба.
– Это не тот Горакханатх, – зашептались вокруг меня ученики и духовные тусовщики.
– Бабаджи! Это тот Горакханатх, основатель ордена натхов? – спросил я снова.
– Да, – ответил Пайлот Баба.

В последний день пребывания Пайлота Бабы в Украине в 2013 году, я принял Дикшу.

"Чего тебе ещё надо? " – спрашивал я себя, и даже моему изощренному уму нечего было возразить. Когда я собирался на Кумбхамелу я надеялся на то, что встречу там и Горакханатха, более того, мне даже было сказано об этом. И вот я на Кумбхамеле, и чувствую что он здесь. В первое королевское омовение я шел за колесницей Гуру Пайлота Бабы и внимательно смотрел по сторонам, вокруг сотни святых, но Горакханатха я не видел. Во втором королевском омовении я был в кортеже Четны Маты и Шрадхи Маты – святых учениц моего Гуру. Результат тот же. В третье омовение я опять был с Гуру. А на следующий день, около меня в конференц-зале одна ученица говорит другой:
– Вчера на третьем омовении, я ехала в колеснице с Четной и Шрадхой Матами и к нам подошел друг Пайлота Бабы – Горакханатх.

  

"Ну надо же, ладно, так и будет." – смирился я. И лишь через полгода, после Кумбхамелы, в моём уме всплыл эпизод, который произошел со мной на Кумбхамеле. Гуру попросил нас, своих учеников, принять участие в открытии ягьи. Мы поехали в лагерь-ашрам Непали Бабы, там нас посадили в колесницы. В мою колесницу захотел сесть индус в одежде санньяси, но мест уже не было, и он очень возмущался. Тогда я перешел на место кучера и конфликт разрешился. Мы ехали по Уджайну часа четыре в самый солнцепёк. Впереди нашей колесницы ехала колесница из которой через мощные усилители звучали мантры. И хотя я засунул в уши скатанные из бумаги шарики все равно было громко. Индус всю дорогу раздавал благословения и конфеты многочисленным зрителям и паломникам. Некоторые делали селфи с нами, иные кланялись нам как святым. В конце пути, когда мы в очередной раз стояли в заторе, к нашей колеснице подошёл индус одетый как бродяга. Он сидел под стеной с бродячими садху, а когда мы остановились, встал и подошёл к колеснице. Громким голосом он начал что-то выкрикивать на хинду, как бы упрекая индуса-саньяси, сидевшего за моей спиной в колеснице, за высокомерие – тот притих. Я подумал: "Что же я буду делать, когда он подойдёт с претензией и ко мне?" – и покосился на стоящего рядом полицейского. Полицейский сохранял олимпийское спокойствие. Бродяга подошёл, как то по-особенному добро, улыбнулся мне и с улыбкой обнял меня за ноги. Я сидел в ступоре. Затем повернулся и ушел. Что-то произошло, но уставший от четырехчасового изнурительного обряда я не обратил внимания.

Лишь через полгода после приезда из Индии я понял, умом, кто это был. Но тот же ум тут же начал сомневаться: "А может это был не Горакханатх? А может ты себе это придумал?" А через пару дней, мой Гуру, Пайлота Баба, явился мне во сне и я тут же спросил его:

– Бабаджи! Это же был Горакханатх?
– Все может быть, – засмеялся в ответ Гуру.

Ум не воспринимает то о чем у него нет опыта восприятия. Те благословения, которые происходят напрямую из сердца в сердце, минуя органы чувств, до ума доходят в последнюю очередь. Как луч сознания пробившийся сквозь завесу невежества, событие уже осознано "Я", но ум лишь только пытается дать этому название, сделать проявленным, адаптировать для внешнего мира.

Все настоящие благословения именно такие, не публичные, только твои. И один и тот же Гуру для каждого ученика только свой. В Непале говорят о том, что Сомнтх Гири Пайлот Баба и есть Матсьедранатх. Спасибо Гуру, что ты разглядел сквозь мою мутную внешнюю оболочку Истинное Я. Все так, как я просил когда-то у Шивы. Ты и есть Шива, и для тебя нет невозможного.

Шива Шанкар

Опубліковано в Блог Шива Шанкар

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.