Амріта

Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Священна батьківщина великого йога Баби Горакхнатха – Горакхпур. Тут він залишив слід своєї присутності на всіх каменях і деревах, скрізь, де він тільки не знаходився. Він здобув перемогу над смертю. У цих місцях є храм, який панує над навколишніми пустельними місцями. Навколо нього ростуть дерева і ліани, наповнюючи життям цю неживу порожнечу. За красою і розкішшю цей храм не поступиться багатьом палацам. Парк, розташований навколо храму, прикрашають сучасні фонтани. Цей храм пов'язаний з історією Баби Горакхнатха, є символом його величі.

У цих місцях всюди відчувається його вплив. Одного разу я був у тих місцях пізно ввечері. Поступово храм порожнів, хоча все ще прогулювалися якісь люди. Засвітились електричні вогні. Ми двоє давніх друзів прийшли у двір храму, і відразу ж відчули, як змінився наш настрій. Спогади про минуле зникли, невідомо куди. Я взагалі, прийшов у це місце під впливом спогадів. Як багато разів я бачив це місце, де Горакхнатх Джи робив духовні практики. Коли я ще був пілотом, ці місяця не були настільки заселені та жваві. Там ще не розвівався шафранного кольору прапор. Тоді тут лунав голос Дигвіджая Натха Джи, який закликав всіх об'єднатися під прапорами індуїзму. Все це залишилося в минулому. Залишився лише храм Горакхнатха.

Кожного разу, коли я потрапляв сюди, то бачив якісь зміни. Тоді, в ті часи, коли я вперше відвідав ці місця, я не був знайомий з Бабою Горакхнатхом. Але, звісно, він – невід’ємна частина мого життя, і саме ці місця зв’язані зі спогадами про нього.

Якось мені довелося на своєму маленькому літаку здійснити вимушену посадку в Горакхпурі. Спочатку я направлявся в Непал, але неочікувано погода сильно зіпсувалася. Напевно сам Баба Горакхнатх підстроїв цю ситуацію з погодою. Тому мені довелося приземлитися в Горакхпурі. Як тільки це сталося, перед моїм внутрішнім поглядом відразу ж виник образ храму. Минуле наполегливо нагадало про себе. Я вирішив, що обов'язково проведу ніч у красивому місці, на подвір'ї храму, під покровом дерев.

Я вже прийняв санньясу і просувався шляхом, вказаним Бабою. Тепер я вже був з ним знайомий, провів в його товаристві досить багато часу. Але після того, як я прийняв санньясу, я ще жодного разу не мав нагоди відвідати цей храм. І ось вимушена посадка привела мене в ці місця.

Після багатьох років я знову зустрів свого давнього друга, Альфреда, який розшукав мене тут. Альфред жив у Лондоні. У ті часи, коли англійці ще правили Індією, він був єдиним спадкоємцем сім'ї, наближеної до влади. Колись ми проводили час разом на вулицях Калькутти та в долинах Дарджилінга. Я ж часто приземлявся в різних аеропортах Лондона. І ось я побачив його після довгої перерви. Він постарів. Тепер він був власником цілої авіалінії та мав кілька власних літаків. Крім того, він став послідовником буддизму. Він міг говорити тільки на цю тему. Він і до мене приїхав для того, щоб дізнатися більше про Будду і буддизм, але, як тільки мене побачив, захотів ще дізнатися і про йогу.

У своїх буддійських дослідженнях він уже відвідав такі країни як Японія, Шрі Ланка, Індонезія, а Індії побував у різних місцях, пов'язаних із життям Будди, наприклад у Бодхгаї. А зараз він разом зі мною збирався відвідати буддійські місця Непалу і Гімалаїв, але з чистої випадковості ми опинилися в місті Баби Горакха.

Отже, здійснивши посадку в Горакхпурі, ми обидва вирушили до храму. Альфред вже чув дивовижні історії про Бабу Горакхнатха, про його практики та аскези. Тому, як тільки я про нього згадав, він відразу ж погодився зупинитися в храмі. При вході до храмового комплексу ми застигли в подиві. Здавалося, що ми потрапили в розкішний палац, здавалося, що навіть саме місцеположення храму змінилося, у порівнянні з тим, що було раніше. Того дня нас ніхто не зустрічав, бо колишній настоятель, Дигвіджай Натх Джи покинув цей світ. Про нього залишилася тільки пам'ять, а на його місце був обраний настоятель Авейдьянатх Джи, який продовжував втілювати в життя ідеї Дигвіджая Натха.

Ми зголодніли, і раптом побачили зграйку молоді, з їжею в руках. Ми попрямували в той бік, звідки вони прийшли. Там ми побачили як група робітників, студентів і відлюдників поглинає кашу кхічрі. Ми теж отримали свою порцію каші на банановому листі. Вона була така смачна, і ми постійно підходили за добавкою. Той, хто розкладав кашу по тарілках, дивився на нас з дедалі більшим подивом.

Каша була цілком звичайною, і навіть сухуватою. Ніхто її особливо не їв. Проте, та прекрасна їжа, що ми їли раніше, зовсім не приносила нам такого задоволення. І після цього ми теж не їли нічого смачнішого за цю кашу. Поївши, ми, нарешті взяли свої речі, і вийшли назовні. Так, прогулюючись, ми дійшли до ставка. І ми побачили сина Пандавів Бхіму, зануреного в глибокий сон. Ми підійшли до нього і розташувалися поряд з ним, під деревом. Ми розстелили на траві простирадло, і захоплені нашою бесідою, повністю забули про навколишній світ. Храм купався в місячному світлі. Помаранчевий прапор, встановлений на шпилі храму, майорів на вітрі, і мимоволі приковував погляд. Іноді крик сторожа пронизував тишу ночі. Через деякий час цей товстий сторож сів поруч з нами. Альфред заліз у свій спальний мішок, а я ще якийсь час насолоджувався красою мармурового храму при місячному світлі. Потім сторож пішов, і я теж заснув. Коли ми прокинулися, було ще темно. Ми сходили в сад, зробили всі необхідні ранкові процедури, і вирушили до храму вклонитися статуї великого йога, Махайогешвара Горакхнатха. Поруч із бібліотекою знаходиться величезне мангове дерево. Місце під ним дуже гарно облаштоване. Саме там ми зустрілися з настоятелем Авейдьянатхом. У той час сонячні промені вже проникали крізь густе листя. Люди постійно підходили та сідали поруч із настоятелем. Він прийняв нас дуже тепло. Поговоривши з ним лише кілька хвилин, нам почало здаватися, що ми знаємо його вже довгі роки. Він теж син Гімалаїв. Зустрівшись з ним, ми збиралися відразу ж відправитися в подорож Непалом, але його доброта і гостинність зупинили нас. Ми пішли в готель для паломників.

 

Подорож у Непал

Отже, на кілька днів ми забули про подорож до Непалу, і стали відпочивати у храмі. Ми бесідували про колишнього настоятеля, Дигвіджая Натха Джи та його духовні подвиги. Ми також були повністю підкорені м'яким зверненням нового настоятеля. Ця людина стоїть вище похвали та осуду, вище людського егоїзму. Він – син гір, який народився на березі Гангу. Культура Порі та Гархвала вплинули на розвиток його характеру, і з дитинства він знаходився в середовищі святих і відлюдників. Він завжди думає в масштабах всієї країни. Він також втілив у життя мрію Дигвіджая Натха Джи про прекрасний сучасний храм. Також складно переоцінити його внесок у справу освіти в цьому східному штаті.

Встигаючи керувати храмом та займатися мирськими справами, настоятель Авейдьянатх Джи є справжнім йогом. Нам залишалося тільки дивуватися його здібностям і гострому розуму. Ми й не помітили як в його товаристві пролетіли три дні. Потім ми відправилися в Непал. Наш маленький літак вже нас чекав. Він піднявся в небо і ми полетіли над долинами Гімалаїв. У Непалі ми зустрілися з друзями, які раніше вчилися з нами, поруч з якими минуло наше безтурботне дитинство і юність вступила у свої права. Які прекрасні були тоді мрії! Ми також вирушили до буддійського храму Сваямбху Натх. Там ми пробули деякий час в хатині відлюдника Амрітананди Джи. Тієї ночі був повний місяць, свято, яке присвячене Будді, Буддх Пурніма. Увесь храм був повний святковою метушнею, а в хатину відлюдника прийшов навіть сам раджа. Через деякий час ми потрапили під владу спогадів. Але потім ми зустріли Сур’ю, і на кілька днів наше життя повністю змінилося. Якийсь час Альфред провів разом зі мною в Альморі, а потім вирушив разом зі мною в Піндарі. Коли я почав жити у своїй печері, Альфред повернувся до себе на батьківщину.

Через кілька років я отримав листа від настоятеля Авейдьянатха, який запрошував мене на святкування річниці настоятеля Дигвіджая Натха. Я приїхав до Горакхпуру, у храм. Там зібралася величезна кількість учених, відлюдників, патріотів Індії. Ми вшанували пам'ять померлого настоятеля.

У величезному залі храмової бібліотеки люди уважно і вдумливо слухали про славні діяння предків, про пурани, філософію та йогу.

У той день проходив з'їзд йогів і тому було чимало народу. Не всім вистачило місця. Був йог з Непалу, Нархарі Натх Джи, і йог з Орісси, Шиванатх Йогі. Всі ділилися власними думками та ідеями.

Мене запросили виступити на сцені, що я зовсім не люблю робити. Я не оратор. Я попередив усіх, що не вмію говорити на публіці. І я дійсно спочатку не промовив ні слова, вийшовши на сцену.

Потім я потрапив під владу найчарівнішої людини, Лал Сукхе. У присутності цієї людини неможливо мовчати. Кожен, хто підходить до нього, обіймає його. І зі мною сталося щось схоже. Я відразу змінив своє рішення не говорити зі сцени.

Професор Парашурам Сінха, який невпинно йде шляхом йоги та намагається розкрити її таємниці, кинув мені виклик, задавши кілька каверзних питань. Зал потонув в оплесках, а потім настала мертва тиша. Настоятель Авейдьянатх подивився у мій бік. Лал Сукхе і Нар Харінатх Джи попросили мене відповісти. Я ще нічого не сказав, а Нар Харінатх Джи вже почав говорити. Голова зборів доктор Кунвар Раджкумар не знав, що робити, тому що питання, поставлені відлюдником відрізнялися зухвалістю і були дуже складними. Але тут я почав говорити.

Для пояснення своєї позиції я спробував знайти приклади зі сфери природничих наук, бо професор, який поставив запитання, був професором математики. Я пояснив основні положення йоги в термінах математики. Потім я розповів про тих великих відлюдників, які вже тисячі років перебувають у Гімалайських печерах у стані самадхі.

Спочатку будь-яка нова ідея вимагає доказів, а потім люди вже настільки звикають до неї, що вільно оперують нею, стверджуючи, що “так каже наука”. Багато людей ніколи не вивчали Веди або Упанішади, але на основі одних лише чуток стверджують, що “у Ведах саме так говориться”. Те саме стосується і “Бхагавад Гіти”, і “Упанішадів”, і “Рамаяни”. Часто буває так, що якщо людина не володіє достатніми пізнаннями, її так і тягне сперечатися.

Ця звичка сперечатися особливо поширена серед інтелігенції. Адже їхня віра ґрунтується на знаннях, отриманих з книг, але вони мріють підтвердити ці знання на практиці. Їм хочеться, щоб Бог відповідав тому образу, який вони вже створили в умі, а коли цього не трапляється, вони збиваються зі шляху. Адже розрив між теоретичними побудовами та практикою величезний. За наполяганням Парашурама Сінхи мені довелося кілька днів провести в Падрауні, що у штаті Уттар-Прадеш. Там я перед величезними зборами, що складалися зі студентів і викладачів коледжу Природних наук і з простих громадян цього містечка, був завалений землею. Моє тіло залишалося в печері, а сам я плив у потоці життя. Природа була моїм учителем, печера була моїм Університетом, святі відлюдники були моїми товаришами з навчання.

 

Знову у східній Індії

Через шістнадцять років я повернувся в східну Індію, щоб посіяти тут насіння нової революції. Я сам – син цих місць, який потім пішов у Гімалаї. Гімалаї були моїм домом, моїм гуру, моїм товаришем по навчанню. Гімалаї дбали про всі мої потреби. Тому моє минуле у східній Індії стало для мене далеким спогадом. Я позбувся своїх старих зв’язків та набув нові, познайомившись з відлюдниками. З одного боку існує зв'язок між людьми, а з іншого – між людиною і природою. Хоча, здавалося, я залишався тією ж людиною, що й раніше, моє мислення повністю змінилося. Я перестав підкорятися законам суспільства і став жити відповідно до законів природи. Природа – це істина, а людина не вічна, і все в ній схильне до змін. Природа присутня як у матерії, так і у свідомості. Людина завжди хоче тільки брати. Природа не тільки забирає, але й постійно щось дає.

Темп життя постійно прискорюється, люди весь час кудись поспішають, але якщо розібратися, то вони в якомусь сенсі завмерли в очікуванні машин і механізмів. Розум людини завмирає перед владою машин. Тепер без допомоги машин і механізмів, людина ні на що не здатна. І якщо техніка виходить з ладу, то в такій ситуації людина безсила що-небудь зробити. Саме з цієї причини пишно процвітають безробіття, беззаконня, анархія та насильство. Молоде покоління, майбутнє нашої нації, заблукало в цьому світі машин і механізмів, забуло про свій обов'язок.

Саме тому так широко поширене безробіття, яке, своєю чергою, породжує насильство та злочини. Як відрізняється Індія мого минулого від сьогоднішньої Індії.  Система державного управління подібна до паперового кораблика, а політики самі рубають гілку, на якій сидять.

 

Стан навчальних закладів

Я зупинився у професора Парашурама Сінха і спостерігав за життям коледжу. Стан цього коледжу можна було порівняти зі станом молодої вдови. Система прогнила, а керівництво мріяло  тільки про те, щоб врятувати свою шкуру.

І такий стан справ у всіх навчальних закладах нашої країни. Їм доводиться танцювати під дудку політиків, що зарвалися. І ці ж політики збили молодь зі шляху. І зробити це неважко, поки їхня власна дорога не визначена.

Невідомо, на що хочуть перетворити нашу країну політики, країну в колишні часи прославлену своєю духовністю.

Куди не подивишся, ми бачимо тільки картини руйнування, страйки, заклики закрити фабрики та базари. Політики роздирають країну на шматки з міркувань своєї особистої вигоди. І релігійні діячі їм у цьому допомагають.

Я спостерігав за цим всезростаючим занепокоєнням навколо, за тим, як ситуація стає все більш і більш вибухонебезпечною. Потім я створив мисленний намір, спрямований на формування нової свідомості, на революцію в умах. Революцію, чия мета – благо країни та всього людства.

Я подумки закликав усіх духовних людей за допомогою своїх мисленних вібрацій, практик самадхі та яг’ї змінити мислення людей. Щоб ми могли позбутися забруднення атмосфери, від беззаконня та злочинів. Щоб ми могли вказати молоді шлях до розвитку, щоб ми могли розкрити їх внутрішній потенціал, познайомити їх з їхнім істинним “я”. Таким чином, руйнівні сили ми зможемо поставити на службу  творення.

Таким був мій твердий намір, виражений у думці, у словах і справах. Тому я залишив гори та спустився в долину. Раніше я розірвав усі зв'язки з суспільством, щоб піти жити в Гімалаї, а тепер, навпаки, спустився в долину. Я з одного боку жив у суспільстві, а з іншого знаходився як би за його межами. Я присвятив себе благу людства.

Життя йде вперед, а людина намагається його наздогнати. Час нікого не чекає.

Були тільки вона та я. Вона створювала нове життя і знищувала минуле. Коли я зустрів її, то ще метався між минулим і майбутнім. Коли б я не зустрічав її на своєму життєвому шляху, вона завжди вражала мене до глибини душі, відкривала для мене щось нове і дивовижне. Всі мої філософські погляди програвали перед її революційним мисленням. Тим більше, що мої погляди постійно змінювалися. Скільки раз мені хотілося збунтуватися та адекватно висловити свої думки. Але, перш ніж це відбувалося, вона приходила до мене з готовим рішенням.

Я хотів втекти, але вона не дозволяла мені це зробити. Вона постійно повторювала: “Що ти шукаєш? Все, що ти шукаєш, я сама створюю в реальності. Я втілюю твої мрії та ідеї в реальність.”

І справді, відбувалося все те, що я хотів. Але після того, як кожне моє бажання втілювалося в реальність, моя цікавість все більше зростала. Задоволення одного бажання призводило до появи наступного. І цьому не було видно кінця. Був я і була вона, була взаємодія між нами. У мені була цікавість, в неї – можливість задовольнити її.

Я був наповнений, і вона теж. Але я блукав у своїй наповненості. Вона ж перебувала в ній, занурена в сон. Я дивився в порожнечу, вона ж наповнювала мене своєю повнотою. Вона була спокійною, а я неспокійним. Саме я пробудив її зі сну, і коли вона прокинулася, то розцвіла. Вона була природою, пракриті, а я – пуруша. Вона все робила для мене і з моєю допомогою, але не могла насолодитися плодами своїх вчинків. У мене було все, але при цьому я був порожній, а вона була спокійна, як  море, що сяє, як сонце.

Вона – мая, а я – її господар і чоловік. Вона – світ, а я – господар світу. Моя свідомість задавала їй напрямок творчих дій. Вона була попереду, а я – позаду неї. Випадок звів нас разом. Вона говорила все що завгодно, а я мовчав. Я хотів від неї втекти, але вона мені не дозволила. Куди б я не прийшов, вона вже заздалегідь чекала мене там. Вона була тією, хто виповнює всі потреби, виконує всі бажання. Вона говорила: “Ти – пуруша. Чому ж ти втікаєш від мене? Я – пракриті та не можу існувати без тебе. Чому ти хочеш від мене втекти? Біжи краще від самого себе. Я нерухома, і куди б ти не пішов, тобі доведеться до мене повернутися. Біжи краще від своїх бажань, від своєї невгамовної спраги, бо тільки я можу її задовольнити.”

“Я існую завжди, навіть коли тебе немає, але без тебе я ніщо. Я – йоні, а ти – лінгам. Я – дія, а ти – її причина. Різниця між нами тільки в тому, що я вже давно піднялася над усіма подіями, а ти занурений в ілюзію.”

“Я для тебе готова зробити всі найновіші відкриття. Все, що, здається, належить мені насправді належить тобі. І коли ти це зрозумієш, то все це легко отримаєш. Адже все це належало тобі спочатку.”

Людина біжить вперед, а природа дає їй відпочинок від праці, спрямовує її шлях, надихає на подвиги. Вона вітає людину на кожному перехресті її долі. Пуруша прагне вперед, а пракриті творить. Вона породжує все різноманіття речей і форм для його задоволення. Людина допомагає у творчому процесі, але проблема в тому, що вона заплуталася сама в собі. І людина задумується про себе тільки тоді, коли втомлюється від своєї праці, або спотикається і падає на своєму шляху.

Час не стоїть на місці, він нікого не чекає. Людина хоче зупинити час і відпочити, але їй це не вдається. Людина ніяк не може підкорити час своїй владі. Минуле не допомагає їй і майбутнє не надихає, а сьогодення, ніби занурене у темряву. Людина відчуває себе абсолютно безпорадною істотою. Зрештою людина так чи інакше примиряється зі своїм сьогоденням, починає будувати плани на майбутнє, зміцнює основи, на яких ґрунтується її минуле, адже їй треба йти вперед, потрібно жити.

У мені теж прихована така людина, яка постійно щось робить, хоча я залишаюся  повністю пасивним. Моя внутрішня людина переміщається в просторі, їсть, п'є, кудись прагне, мріє панувати над часом, занурюється в минуле, щось шукає в теперішньому, мріє про майбутнє. Але я нічого подібного не роблю, я просто спостерігаю за ним. Інколи я над ним сміюся, іноді шкодую його, адже по суті він не вільний.

Він сам вже давно заплутався в житті та мене теж хоче забрати з собою. Я подорожую як у проявленому світі, так і у світі непроявленому, а він хоче забрати все собі. У той час, як я хочу відпустити себе, розчинитися. Він прагне підтримувати нав'язані йому почуття, я ж прагну жити відповідно до законів природи, хочу жити в спокої. Адже час нікого не слухає і завжди чинить не очікувано. Він постійно створює щось нове і людину приваблює ця новизна. Природа щосекунди створює новий світ і руйнує старий. Людина ж чинить відповідно до її законів: з одного боку вона деградує, а з іншого – розвивається.

Вбиваючи минуле, я створюю сьогодення і майбутнє. І всі роблять так само. Але насправді я не вбиваю минуле, не створюю сьогодення і майбутнє. Я живу одночасно в трьох вимірах. Сьогодні я такий же, як був учора, і таким же залишуся в майбутньому.

Я людина, яка об'єднала в собі подвійну природу пуруши та пракриті.

Раніше Сарвешварананда Джи любив такі місця, як Таповані та льодовик Сатопантх. Зараз же він найчастіше перебуває в печерах, роздумуючи про благо людства. Він сприяє миру в міру сил своїми духовними вібраціями, намагаючись допомогти світові вийти з тієї кризи, в якій він перебуває. Іноді під впливом почуттів він говорить довго і красномовно, а іноді надовго замовкає. Він мріє про те, щоб у кожній звичній дії була присутня духовність. Він хоче, щоб люди черпали своє натхнення в гір і річок, адже немає нічого священнішого Гімалаїв. Сарвешварананда Джи в основному перебуває в Гімалаях і ніколи не спускається в долину. Він дотримується традиції ріши Маркандеї. Він дуже освічена людина, все знання світу міститься всередині нього. Він – великий йог, який мріє про перетворення цього світу.

Одного разу Бірла Джи зустрівся з ним, коли вся його родина здійснювала паломництво на Ганготрі. Сарвешварананда Джи називає Гхагшьяма Даса Бірлу справжнім карма-йогином. Однак, хіба у цього великого бізнесмена є час зупинитися і задуматися про свою істину сутність?

Закон природи такий, що після кожної темної ночі настає світанок. Кожен захід Сонця нагадує нам про майбутній світанок. Сьогодні ми фантазуємо про те, яким буде завтрашній день, а вранці, після пробудження, він вже стає нашою реальністю. З Бірлою Джи все так і відбувалося, тому що час нікого не чекає. І смерть теж не буде вибирати зручний момент. Для неї немає різниці, день на подвір’ї чи ніч, чи знаходиться людина в смутку, чи радості.

Сказавши кілька слів про цю велику людину нашого часу, про Гхагшьяма Даса Бірла, Сарвешварананда Джи замовк. Він сидів на березі річки та кидав у неї дрібні камінчики, а я уважно за ним спостерігав. На поверхні води виникали бульбашки, а потім так само зникали в ній. Сарвешварананда Джи теж дивився на мене з виразом обличчя, ніби питав: “Ну що, зрозумів, у чому тут справа?” А мої очі висловлювали інше питання, мені хотілося зрозуміти, що саме він мав на увазі. Але обидва ми мовчали, а поряд з нами текла річка, яка ніби говорила: “Та яка різниця, хто і що має на увазі. Прагніть уперед, як я, і не озирайтесь назад. Скільки каменів потрапляє в річку, але їй до цього байдуже.”

Саме це й хотів сказати Бірлу Джи Сарвешварананда, але великий бізнесмен не мав часу на те, щоб його вислухати. Він хотів передати йому ці слова через мене, але в мене це теж не вийшло, бо Гімалаї не дали мені такої можливості. Якось я опинився вдома у Гхагшьяма Даса Бірли. Темніло. Я саме прийшов туди від прем'єр-міністра. Я передав своє мовчазне послання і пішов.

Я спеціально прийшов туди з Гімалаїв і вернувся назад. Побачивши мене, Сарвешварананда Джи засміявся. Я на якийсь час поринув у свої спогади, а Сарвешварананда Джи занурив долоню у воду і розсіяно бризкав нею убік, протилежний течії річки. І, дивлячись на це, я нарешті зрозумів, що він хотів мені сказати тоді: “Водний потік ніколи не повертає назад. Навіть якщо ми кинемо воду у зворотний бік, вона все одно зіллється з основним потоком і потече вперед. А людина постійно обертається думками в минуле.”

Сарвешварананда Джи – це людина вільних поглядів, яка у своєму світогляді поєднує ідеї бхакті та йоги. Він вважає, що намір є основою творіння, тому намір він вважає основною творчою силою. Коли людина опановує силу наміру, то вона автоматично переміщується на ступінь вище у порівнянні з іншими людьми. Така людина, незалежно від того, робить вона якість вчинки чи ні, звільняється від карми.

Я зараз хочу донести до вас усі ті знання, що Сарвешварананда Джи отримав від Гімалаїв. Не знаю чи можу я висловити їх саме так, як треба. Сарвешварананда Джи блукає по селах. Іноді він приймає в дар зерно і сам його готує. Він за допомогою Гаятрі мантри може запалити воду. Він часто допомагає мені в Гімалаях і запрошує пожити у себе, якщо я маю намір провести тут довгий час.

В Деградуні та Хімачал Прадеші він повсюдно відомий під ім'ям Баби Рам Даса, він також іноді відвідує Айодх'ю. Одного разу він прожив кілька місяців у храмі Шиви в селі Патваї недалеко від Рампура. Сарвешварананда Джі дуже любить мед та цукор. Він може здійснювати подорожі небом у своєму фізичному тілі. Іноді він розчиняє тіло в просторі та стає невидимим, а потім знову виявляє себе в якомусь іншому місці. Його думки – це незгасний вогонь. Вогонь – символ душі. Мета людського життя – знайти власну душу і якщо людина цього досягла, то вона може найприроднішим чином зустріти Сарвешварананду Джи.

Глава 11. Ідеї Сарвешварананди Джи

П'ятниця, 26 серпня 2022 07:25

Ганг завжди тече вперед. Вона говорить так багато тим, хто вміє слухати. Людина теж іде вперед. Гори дивляться на море, а море – на безкрайній космос. Усі ніби чогось чекають. Повітря жадає руху, рух прагне усвідомленості, свідомість потребує допомоги природи.

Ганг тече з гір Гархвала, через долину Вьяса, ліс Нандан Ван, а потім через долину Тапован. По дорозі вона вбирає в себе інші річки й струмки. Гори, річки, струмки, дерева і рослини в джунглях – всі вони зробили Ганг провідником своїх ідей.  Сарвешварананда, схилившись до річки, завжди щось у неї питав, і річка завжди щось відповідала йому. Це відбувалося то в Гомуксі, то в Ганготрі. В Уттаракаші він зустрівся з Нараяном Свамі, у якого зовсім зіпсувався зір. Він каявся у своїх минулих вчинках. І тоді Сарвешварананда сказав, що за допомогою божественного Гангу він знову отримає дар зору. Нараян Свамі провів в Уттаракаші, на березі Гангу, близько місяця і справді прозрів. На той час Сарвешварананда був уже далеко, в місці злиття Бхілангани та Бхагіратхі.

Він сидів на березі річки та спостерігав за божественною грою, у всьому бачачи появи Бога. І тоді він зустрів того, хто досяг відчуженості, Свамі Рамтіртха. У цьому відлюднику він побачив йога, який знаходиться на надзвичайно високому рівні духовного розвитку. Сарвешварананда поділився з ним своїми роздумами про йогу.

Сарвешварананду можна зустріти неподалік Гархвала. Йому подобається мандрувати. Зазвичай він не заходить до міст, а йде берегами річок і каналів. Найбільше часу він проводить у печері, яка знаходиться недалеко від злиття річок Бхілангани та Бхагіратхі, якщо йти берегом Бхілангани. Тепер його можна зустріти також у Гомуксі,  Таповані, Тунганатсі, Рупкунді та долині Піндарі. Однак зараз він намагається не траплятися людям на очі. І навіть якщо його хтось побачив, то пізнати в ньому великого йога нелегко. Раніше він майже не носив одягу, а зараз він зовсім від нього відмовився. Він може миттєво переміститися в будь-який куточок Гімалаїв. На березі річки Бхілангани у Свамі Рамтіртха є старий будинок. І саме в цьому будинку знаходиться вхід до печери. Сарвешварананда часто таємно мешкає в цій печері, і багато його учнів роблять те ж саме, отримуючи настанови від Сарвешварананди Джи.  Сарвешварананда Джи навчився у священного Гангу такої премудрості: йди вперед, не звертаючи уваги на перешкоди та не давати згаснути негасимому світлу.

Саме так можна побудувати новий світ. Адже мантра Гаятрі призначена для всіх.  І вона несе в собі насіння протистояння, бо будь-яка революційна формула така. Сьогодні ця мантра подолала всі перешкоди, всі кастові бар'єри та обмеження, і стала доступною для всіх. Адже божественний порядок не передбачає жодних відмінностей за кольором шкіри, кастою, національністю та соціальним статусом. І Сарвешварананда завжди намагається надихнути людей жити в ім'я блага всіх живих істот. І Ачарья Шрірам Шарма докладає всіх зусиль до того, щоб ці завіти втілилися у життя. Ці завіти спрямовані на викорінення рабства і захист гуманізму. 

В сучасній Індії ми бачимо безліч релігійних і громадських організацій, які всі свої сили спрямовують на звеличення власного лідерства. Такі організації не можуть протриматися довго. І історії Гітлера, Сталіна чи Муссоліні – тому приклад. Тому ті великі махатми, які мешкають у Гімалаях, не намагаються надати своїм ідеям закінчену форму. Вони завжди закликають людину до звільнення, і тому їхня мова ллється вільним потоком. Вони часто висловлюють свої ідеї через людей, які перебувають у миру. Однак трапляється, що людина чи політичний діяч, який є виразником ідей якоїсь просвітленої душі, обмежується тим, що споруджує на честь свого ідейного натхненника пам'ятник, називає його ім'ям організацію, а потім повністю присвячує свої сили посиленню власного культу. І це стосується всіх сфер життя: і до політиків, і до релігійних діячів. Всі потребують поклоніння, всім потрібна влада над країною. Саме тому наше суспільство настільки корумповане.

Ми повинні задуматися про те, що в ім'я прогресу та розвитку, втрачаємо свою свободу. Я хочу закликати всіх людей мислити вільно, і не залежати ні від кого у своїх вчинках. Не слухайте закликів, які закликають замислитися про благо однієї конкретної людини або конкретної громади. Слухайте тих, хто дбає про благо всього людства. 

А тих людей, які закликають до сепаратизму, до поклоніння ідолам у людській подобі, необхідно усунути від влади якнайшвидше. Адже якщо ви погодитеся з їхньою владою сьогодні, то завтра вони візьмуть вас у рабство. Саме ці ідеї висловлює Сарвешварананда Джи, який сидить на березі річки Бхілангани та споглядає її стрімкий потік. Він каже: “Навіть людину, яка чудово бачить, можна назвати сліпою. Хіба люди не бачать, що політичні лідери та гуру від релігії не приховують своїх намірів зробити їх своїми рабами? А якщо вони й бачать, що їх збираються поневолити, то чому роблять як і раніше? Чи довго може існувати суспільство, засноване на таких принципах? Чому люди не навчаються у річок, які вбираючи в себе бруд усього світу, проте залишаються чистими та вільними? У всіх рік одна мета, всі вони прагнуть до моря, по дорозі зливаючись одна з одною. Ніхто з них не боїться втратити свою індивідуальність, зникнути, але при цьому вони продовжують своє існування, навіть після того, як розчиняться в інших водах. Гімалаї дали їм вічне натхнення текти вперед. І вся природа: і Сонце, і Місяць, і Земля, і море допомагають їм у цій шляхетній меті. Чому ж людина не може взяти з них приклад? Вона не бачить своєї істинної природи, і женеться за світом. А світ щоразу її обманює.”

Саме це і відбувається з різними релігійними організаціями, які вже давно стали подібними до живих трупів. Вони зробили духовність матеріальною, закували свідомість в кайдани. Всі пориви духу загрузають у нескінченних потоках нікому не потрібних слів.

Організація чогось – це вже прив'язка. Подібно до того, як свідомість залежить від тілесної організації, так і людина, заснувавши якесь товариство, стає від нього залежним. Їй доводиться підкорятися законам цього товариства, спрямовувати свої зусилля на його розвиток. І ось вже наближені починають робити бога з засновника цього товариства. Про яку духовність тут може йтися? Різні організації є показником слабкості людини, яка створює їх, щоб її ідеї підкріплювалися все новими та новими словами. І якщо сьогодні ми хочемо зайняти гідне місце в сучасному світі, то спочатку маємо повернутися до витоків і усвідомити свою сутність, і вже потім дивитися на інші країни. Адже духовність – це не спосіб організації суспільства, це – саме життя, яке пов'язане з Богом, яке містить в собі всю світобудову. Тому релігія не повинна бути привілеєм якоїсь певної групи. Вона повинна вчити людину життя.

Людина повинна прийти до такого виду духовності, яка не була б винятковим правом якоїсь однієї країни, касти, громади чи нації. Цей вид духовності має бути благотворним для всього людства, повинен подолати всі границі. Саме така релігія може стати джерелом натхнення для людей, тварин, птахів та всіх живих істот. Але ситуація в сучасному світі прямо протилежна. Люди змінюють закони на власний розсуд, намагаються нав'язати іншим власну думку. Сьогоднішня Індія, замість того, щоб служити іншим народам маяком духовності, перетворилася на джерело проблем.

В Індії необхідно змінити всю існуючу систему, і особливо – систему освіти. Наша країна, яка завжди вважалася батьківщиною духовності, перетворилася і на арену боротьби протиборчих сил. На словах ми намагаємося покінчити з кастовою дискримінацією, але чи є хоч одна сфера життя, на яку не впливали б кастові та національні відмінності? Навіть система управління у нас повністю запозичена, в ній немає нічого індійського. Згадаймо, що наша цивілізація зароджувалась у злитті різних культур. Проте сьогодні не залишилося нічого справжнього: люди висловлюють ідеї, запозичені в інших, або сліпо наслідують те, що відбувається в інших країнах. Ніхто і не задумується про внутрішній світ. Нам байдужа власна література, своя рідна мова. 

Необхідно змінити всю цю систему, побудовану на кастових та громадських відмінностях. Яке майбутнє очікує країну, де не піклуються про національну культуру та мову, де з кожним днем ​​збільшується розрив між багатими та бідними? 

Ми не можемо розвивати тільки якусь одну частину суспільства на шкоду іншій. Освічена еліта не дає решті людей розвиватися, а народні маси, і собі, не готові підтримувати благі починання, бо вони про це навіть не замислюються. І ось результат, сьогодні вся наша країна згоряє у вогні міжнаціональної, міжконфесійної, міжкастової та соціальної ворожнечі. Ми стоїмо на порозі жахливої ​​катастрофи.

Як нам сьогодні необхідні перетворення! Чому б не дати людям релігію, яка вчила б дивитися на світ неупереджено, вчила б людину жити заради інших людей?  Але всі наші товариства та організації напрямлені зовсім не на розвиток гуманізму, а на посилення позиції якоїсь певної групи людей чи громади.

І незрозуміло до чого сьогодні прагнуть батьки нації, здається, що вони щосили прагнуть знищити нашу країну.

І невідомо в якому ще жахливішому стані перебувала б наша країна сьогодні, якби з нею не було благословення просвітлених йогів і мудреців. І я звертаюся до всіх політичних діячів, до всіх вчених та до інтелектуальної еліти: “Ніколи не забувайте, що Індія – це країна духовності, це та країна, де гордо піднімають свої вершини Гімалайські гори.”

“Тому все, що ми робимо, ми маємо робити на благо всієї нації, а не керуючись інтересами якоїсь однієї, окремо взятої громади: індусів, мусульман чи християн.  Потрібно думати не про касту та національність, а про те, що всі ми люди, всі ми діти Індії. І саме той день, коли ми відчуємо себе дітьми своєї великої Батьківщини, стане переломним моментом в історії та призведе до розквіту нашої країни.”

“Адже країна, яка не має національної самосвідомості, неухильно рухається до занепаду. А національна самосвідомість формується під впливом національної культури та літератури. Громадяни тієї чи іншої країни щасливі, якщо вони усвідомлюють свої базові, невід'ємні права. А щасливі люди не будуть вчиняти злочини, тому що в Бога такі люди вірять більше, ніж у гегемонію страху. Якщо ж у суспільстві відсутній порок, то воно неминуче розвивається.”

“У сучасній Індії немає жодної релігійної ідеї, що об'єднує людей, тому і немає стабільності. Якщо ми не поважаємо власну культуру, то де вже мріяти про розвиток національних мов? Але якщо не розвивати національні мови, то, як можливий незалежний розвиток, як можливий адекватний обмін ідеями? А без правильних ідей ми не зможемо подолати общинні протиріччя. І якщо вони будуть залишатися, то буде процвітати взаємна ворожнеча. В сучасній Індії кожна людина знає, наскільки глибока ця криза.”

“Кожен з нас приходить в цей світ ненадовго з власною місією. Але якщо людина усвідомлює свою істинну природу, то всі її дії будуть напрямлені на благо всього людства. Як було б чудово, якби ми прагнули не до поділу, як сьогодні, а до об'єднання! Сьогодні ж кожна організація, кожна партія, кожна громада прагне урвати собі шматочок влади. І кожна така група прагне підпорядкувати всю країну власним законам. Ось чому в нас так процвітають лестощі, чинопочитання та корупція. Один тільки Бог знає, що може трапитися в майбутньому з країною, яка не має ніякої надійної основи.”

“Мене не можна назвати ні оптимістом, ні песимістом. Я просто спостерігаю за розвитком нашої національної культури, як вона від єдиного почала розгалужуватися на багато різноманітних культур.”

“Всі мріяли завоювати Індію, але ні в кого це по-справжньому не вдалося, всі завойовники самі розчинилися в ній, розчинилися у її культурі. Хто прийшов її знищити, сам був знищений. Але сьогодні Індія сама себе губить. Але ми не дозволимо цьому відбутися, тому що знайомі з власним славним минулим. Нехай люди забули про національну літературу, про колишню величність Батьківщини, але ми про це пам'ятаємо. Тому мої ідеї призначені всім.”

“Я чудово знаю про те, що думають індуси, мусульмани, сикхи та християни в сучасній Індії, про їхні плани переробити країну, але ці плани мене анітрохи не турбують.”

“Така природа людей, і ця природа змушує їх влаштовувати своє життя певним чином. Людина і сама – частина природи, але настає день, коли людина стає повністю беззахисною перед обличчям природи. Вона все в неї забирає, і того дня їй не допоможе ні індуїстська філософія, ні іслам, ні завіти сикхізму чи християнства.”

“Погляньте, як беззахисні люди перед лицем стихійних лих: землетрусів, вивержень вулканів, посухи. І тоді каста та релігії вже нічим не може допомогти.  Епідемії забирають життя, як індуса, так і мусульманина. Людина може проводити в життя свої гасла, тільки коли гнів природи вщухає.”

“Нам необхідно піднятися над національними та кастовими відмінностями, і стати на шлях гуманізму. Якби людина так і вчинила, вона не ставала б жертвою стихійних лих. Але людина вважає за краще йти шляхом, який вже заздалегідь проклала для неї природа. Людина йде заздалегідь визначеним шляхом, як бик на заклання.”

“Зараз рідко відбувається щось позитивне, але ми всюди можемо спостерігати деструктивні зміни. Подивіться на занепад літератури та епістолярного жанру у всьому світі! Творці книг не вважають за потрібне навіть один раз подумати перш ніж вони що-небудь напишуть. Але ж у розвитку кожної нації література грає величезну роль.”

“Ні один літератор, ні один журналіст не наважується вільно висловлювати свої думки, тому що вони й самі не хочуть бути вільними. Їхні думки та переконання повністю продажні, і вони самі чекають, хто б їх купив. Що ж буде з країною, чиї кращі уми показують себе з такого боку?”

Сказавши все це, Сарвешварананда засміявся так, що цей сміх і сьогодні змушує тремтіти моє тіло. Він дивився на небо, і небо стали прорізати спалахи вогню, подібні до блискавок. Коли навколишню темряву осяяло це світло, то в його ореолі стало видно змучену постать жінки. У неї на руках і ногах були важкі кайдани, обличчя закрите покривалом. Багато хто намагався відщипнути від неї хоч шматочок, інші чекали вдалині, а вона не могла висловити свій біль і нічого не могла вдіяти. У неї не залишилося сил для протесту.

Але ніхто з людей не турбувався про цю жінку, проте кожен хотів, щоб вона належала йому. Коли знесилена вона впала, то придавила чоловіка. Інші одразу ж кинулися до нього і почали його бити. Ніхто не слухав його стогонів і криків. Несподівано покривало зісковзнуло з обличчя жінки, і Сарвешварананда теж перестав сміятися.

Потім він сказав: “Дивіться, що відбувається. Вважайте, що це була Мати-Індія, або сама природа, від якої кожен хоче відщипнути шматочок, і для цього вони її зв'язали. Коли вона оступилася і впала, підім'явши під себе одну якусь групу, то всі кинулися цю групу знищувати. Але коли покривало зісковзнуло з її обличчя, всі злякалися, подумавши, що тепер вона точно повстане. І ніхто не знав, на кого впаде її гнів.”

“Люди закували Мати-Індію в ланцюги, всі сваряться між собою за право володіти нею. Хтось намагається переманити її на свій бік хитрістю та лестощами. Але й у майбутньому всі повстануть проти того, хто оступиться і впаде, якщо оступиться сама знесилена Мати Індія. І кожен хоче проковтнути її наодинці, ні з ким не ділитися. Але коли покривало зісковзує з її обличчя, всі застигають здивовано, і в їхніх очах можна прочитати німе запитання: Що буде далі? Кого ця жінка захоче наблизити до себе, а кого відштовхне? І ось вони стоять, охоплені страхом і надією. Люди не можуть знати, що готує для них майбутнє, можуть лише робити припущення, можуть обговорювати та розмірковувати. Люди вже готові боротися за свої інтереси.”

“Результат цього протистояння – занепад, чи таке становище, коли людям заради прогресу доводиться перетворюватися на рабів. І Індія не самотня – у всьому світі відбуваються подібні процеси. Світ стоїть на порозі третьої світової війни”.

“Індія вже давно готова до війни, тому що передумови до неї назріли. Міжнаціональна ворожнеча роздмухується громадськими діячами, однак, час ще не настав. Буде так, як захоче природа, а людині доведеться до неї прислухатися.”

“Чому ж ми дозволяємо, щоб у суспільстві процвітали антинаціональні настрої? Дозволяємо, щоб свавілля поширювалося на всі сфери нашого життя, починаючи від політики та закінчуючи духовністю?”

“Хоча простий громадянин нашої країни зовсім не переслідує подібні цілі, але він нічого не може вдіяти. Адже йому доводиться потом і кров'ю заробляти свій хліб. І це стосується всіх сфер життя. Навіть якщо людина хоче жити чесно і спокійно, їй це не дозволено. Люди та обставини постійно прагнутимуть зламати її моральний дух. Але хіба хтось хоче страждати чи вмирати з голоду? Ніхто так само не хоче бачити, як страждають його близькі люди. І людина змушена йти тим шляхом, до якого його примушує суспільство.”

“Але коли корупція і сепаратизм досягають своєї вищої точки, то держава опиняється на порозі революції. І про це варто задуматися. Тому необхідно задуматися про те, як можна провести реформи у системі державного управління та у системі освіти. Необхідно зробити так, щоб дорога до успіху була відкрита для всіх прошарків суспільства.”

“З одного боку, держава, начебто, хоче покінчити з дискримінацією за кастовою ознакою, а з іншого – система броні у вищих навчальних закладах і в системі управління для спискових каст і представників різних релігійних груп зводить нанівець всі ці починання. І проблема виникає не тільки з послідовниками різних релігій, тепер люди схильні зараховувати себе до “аріїв” і “не аріїв”. Не арії звинувачують аріїв у тому, що вони колись їх поневолили.”

“Якщо ми хочемо врятувати свою країну, то повинні підтримати розвиток інтелектуальної еліти, незалежно від кастової та релігійної приналежності, повинні підтримувати діяльність тих організацій, які служать благу всієї країни, а не однієї конкретної групи. Подивіться, що відбувається сьогодні! Люди заплуталися у питаннях більшості та меншості, вищих та нижчих каст!”

“Якщо ми справді хочемо врятувати свою країну, то ми маємо зупинитися і ненадовго замислитися, куди йде наша країна? Хто відповідальний за те, що вона стоїть на краю загибелі? Нам доведеться покаятися в попередніх помилках. І тоді ми зможемо змінити існуючу систему. Адже потреба у змінах давно назріла. Усі хочуть розділити нашу країну та урвати від неї хоч шматочок. Хтось хоче оголосити її індуїстською країною, хтось мусульманською, хтось країною сикхів чи дравідів. То штат Пурванчал прагне відокремитися від країни, то Уттаракханд. Хтось мріє про “бенгальську” Індію. У всіх свої власні цілі. Але ніхто не хоче, щоб Індія залишалася просто Індією, всі хочуть розділити її на окремі шматки. Люди починають приймати західну культуру, забуваючи про свою власну культуру, про свою безцінну спадщину. І все це результат прагнення до матеріальних цінностей, до володіння багатством.”

“Ми самі рубаємо гілку, на якій сидимо, власними руками знищуємо національну культуру. Ми забули про духовність. Держава має нарешті замислитися над цим питанням. І це потрібно зробити зараз, щоб потім не довелося каятися. Необхідно задуматися про те, заради чого віддавали свої життя борці за незалежність?”

 

Національна самосвідомість

“Нехай спочатку буде наша Батьківщина, а потім уже ми самі. Закон має бути єдиним для всіх громадян країни. І якщо хтось наполягає на певних привілеях, виходячи з національних, релігійних та кастових інтересів, то таким ідеям не має бути місця у прогресивному суспільстві. Закони повинні складатися таким чином, щоб брати до уваги інтереси всього народу. І якщо запроваджуються якісь обмеження, вони повинні бути однаково застосовні до всіх штатів країни, і до всіх її конфесій.”

“Кожен, хто народжується, повинен колись померти. Якщо ви хочете, нарешті, обмежити народжуваність у нашій країні, то ви повинні бути дуже уважні. Якщо й обмежувати народжуваність, то в межах всієї країни, а не якоїсь певної групи людей.  Закон має бути єдиним для всіх. Звісно, недостатньо просто обмежити народжуваність.  Необхідно призупинити процес створення нової карми.”

“Але карма індійців повністю відповідає кармі їхньої культури та цивілізації. Якщо жива істота народилася в Індії, то вона завжди буде пов'язана з нею невидимими нитками. На карму людини завжди впливає культура, в лоні якої вона з'явилася на світ, і приналежність до певної релігії, і епоха, в яку вона жила. Всі ці фактори визначають наступне втілення.”

“Людина – це жива істота, яка може поліпшити свою карму. Якщо людина стає на духовний шлях розвитку, якщо здійснює вчинки, які призводять до процвітання суспільства, якщо вона присвячує своє життя служінню людям і пошукам Бога, то в наступному народженні вона втілиться в тілі божества. Тобто, в тілі якши, кіннара, гандхарва або одного з інших божеств, які можуть матеріалізувати предмети і явища з власної волі, переміщатися в просторі на власний розсуд та мати багато інших надприродних здібностей. Однак і божества не безсмертні. Коли вони вичерпають свій кармічний банк заслуг, то їхня душа знову притягується до Землі, і вони втілюються у тілі людини. Вони прагнуть переродитися саме в тому місці, де перебували в попередньому людському втіленні, тому що там вони можуть зустріти ті душі, які були пов'язані з ними у минулому. Так само ті люди, які робили за життя погані вчинки, в наступному втіленні народжуються в тілі тварини, птиці або комахи. Тварини вже не можуть власними вчинками змінити свою карму, вони можуть тільки пасивно її пропрацьовувати. І через деякий час, коли вони повністю відпрацюють негативну карму, то отримають можливість знову втілитися в тілі людини. І тоді вони знову намагаються з'явитися на світ саме в тому місці, де жили раніше, там, де напрацьовували карму. І неможливо зупинити душу, яка прагне нового втілення.”

“У кругообігу народження та смерті підтримується кармічний баланс. Однак, якщо людина померла передчасно, страшною або насильницькою смертю, то його тонке тіло ще деякий час буває прив'язане до місця, де це сталося. Такі душі ми називаємо примарами, привидами, голодними духами (бхути, прети). Вони теж не вічно перебувають у подібному стані. Коли термін їхніх мук спливає, або коли вони зустрічають якусь просвітлену душу, яка їх звільняє, вони знову втілюються в людському тілі. І цей порядок заведений від природи, порушити його неможливо. Якщо людина і спробує порушити його, то крім поразки та збитку, нічого не отримає. Але якщо людина знає, як вийти за межі смерті, то їй не потрібно буде прагнути нового народження. Тому я знову звертаюся до своїх співвітчизників і батьків нації. Я закликаю їх задуматися над тим, що вони роблять, адже завтра їм доведеться померти, а потім отримати нове втілення відповідно до своїх попередніх заслуг.”

“Наше майбутнє залежить від минулого. Такі закони цього світу. Адже людина не створювала тих первинних елементів, з яких вона складається: воду, землю, вогонь, повітря та небесний простір (акашу). Навпаки, вона залежить від них.”

“Якщо людина йде шляхом духовності або шляхом науки, стаючи рабом чогось одного на шкоду іншому, то її думки та переконання не можна назвати цілісними, вільними та гармонійними. Людині необхідно прагнути того, щоб її думки вийшли за межі цих двох категорій, щоб вони стали незалежними та неупередженими.”

“Якщо людина зможе прийти до того, щоб любити всіх, якщо весь світ стане для неї домом, то тоді вже ніхто й не згадає про дискримінацію за кастовою, релігійною чи національною ознакою. Тоді всі дбатимуть про благо власної держави. Тоді не залишиться потреби в тому, щоб резервувати навчальні місця та чиновницькі пости для певних груп громадян, люди перестануть чинити злочини та самогубства. Тоді люди любитимуть один одного, і дбатимуть про всі живі істоти. Однак ніхто нічого не робить для того, щоб наблизити цей щасливий час. Усі роблять так, як диктує їм суспільство. Як же можна змінити існуючу ситуацію, не зробивши жодних конкретних кроків? Ми повинні звільнити людину від кайданів минулого і допомогти їй в будівництві нового життя.”

 

Створення нової епохи

“Існує вічний вогонь, який може в кожній людині пробудити усвідомлення. Я ж хочу привести людство на той шлях, який буде для нього благом, і тому всі мої думки зосереджені на людині. Сама по собі мантра Гаятрі не має великого значення, але вона може стати для людей джерелом натхнення. Однак, необхідно стежити за тим, щоб вона не стала пережитком минулого, частиною реакційного придушення. Адже людська поведінка, як правило, спрямована на завоювання поваги, що не може тривати вічно.  Мирська слава минуща.”

 “Мене може зрозуміти той, хто зрозумів самого себе, або спробував це зробити. Саме про це говорять нам Гімалаї.”

“Чекати залишилося недовго. Новий час вже на порозі, і про це ми можемо судити за безліччю ознак. Людина вже відчув швидкі зміни, і серце її наповнилося страхом. Вона уже зайняла свій розум пошуками шляхів до порятунку. Але ж після періоду прогресу неминуче слідує період руйнування і занепаду. Однак, майбутній стан світу можна охарактеризувати двома знаками, мінус і плюс. З одного боку, це буде руйнація старих систем, а з іншого – творення нового світу. Десь це буде плюс, мінус, десь мінус, плюс, і врешті-решт ситуація перейде в стан плюс, плюс. Коли піде перша реакція, то люди повстануть один проти одного, а природа додасть їм проблем. Поступово ситуація покращуватиметься завдяки тому, що проростають сходи нового світу, які ми можемо побачити вже зараз, хоча спочатку ми зможемо спостерігати лише торжество руйнівних сил. Але якщо мінус і плюс вступлять у безпосередню взаємодію, то результат буде жахливий. Адже, як відомо, вони нейтралізують один одного.  Залишається нуль. Тоді на планеті не залишиться живих істот, і вона перетвориться на неживу пустелю.”

“Якщо ж сили добра переважатимуть, то негативна тенденція не зможе завдати великої шкоди. Але й тоді весь світ протягом шістнадцяти років переживатиме жахливі катаклізми.”

“Вже давно всьому людству загрожує загибель від ядерної зброї, не кажучи вже про забруднення навколишнього середовища. Просвітлені мудреці певною мірою очищають атмосферу своїми мисленними вібраціями. Світова інтелектуальна еліта вже задумалася про тяжкість даного становища. Адже світ може стати жертвою реакції плюсу і мінусу в одну секунду. Але всі просвітлені душі докладають зусиль до того, щоб у результаті зіткнення цих математичних знаків залишався якийсь залишок, щоб у залишку не вийшов нуль.”

“Ріки витікають з Гімалаїв – це мінус, але в них вливаються інші річки – це плюс.  Потім вода випаровується, формуючи мусонні хмари й природа жорстоко сміється над людиною, посилаючи на неї повені. Це – негативне явище, в якому рідко бувають плюси.”

“Коли вода тече каналами, то це – плюс. Струмки та дрібні струмочки об'єднуються у великі ріки, а потім вони впадають в море. Це велика форма злиття, великий плюс. Все це відбувається відповідно до законів природи, і те, що станеться в майбутньому, теж відбудеться відповідно до них. І зоря нової ери зійде, коли зміниться свідомість людей.”

Все це – думки Сарвешварананди Джи, який є одним з великих просвітлених Гімалаїв. Він знає все, що відбувається у світі, все, що відбувається в Індії, бачить минуле і майбутнє. Фізичне тіло Сарвешварананди Джи існує з глибокої давнини. Йому зараз шістсот сімдесят три роки. Він дуже худий, так, що крізь шкіру можна побачити всі його кістки. Зросту він досить високого, і, як правило, ходить зовсім без одягу, хоча раніше і носив його. У нього довге волосся і блискучі очі. Найчастіше він живе у Гімалаях. Влітку він приходить у Тіхрі та Піндарі, а взимку забирається ще вище в гори. Іноді він встановлює свою жаровню і якийсь час живе в селах Паурі та Девал.  Приходить він і до села Кхаті. Він дуже любить вогонь. Ще він часто говорить про таких великих мудреців давнини, як Маркандея та Вьяса. Іноді Сарвешварананда Джи приходить до моєї хатини в Кхаті, і проводить у ній кілька місяців. Наприклад, він жив у мене в червні-липні 1977 року, а потім, коли я поринув у стан самадхі, завалений снігом, то він надав мені величезну допомогу, охороняючи моє фізичне тіло. Він також ходив разом з нами до Бадрінатха і Кедарнатха, і допомагав у проведенні великої яг’ї в Кхаті. В організації цієї яг’ї мені допомогли багато просвітлених йогів Гімалаїв, такі як Горакхнатх Джи, Аватар Баба, Кріпачар’я Джи, Шанті Ма, Харі Баба, Сур’я Сіта Ма, Нага Баба та Сант Гірі Джи. Мати Джагадамба благословила цю яг’ю. І завдяки її благословенню ми змогли провести яг’ю в маленькому гімалайському селі.

Глава 10. Велич Бадрінатха

П'ятниця, 26 серпня 2022 07:20

“Сьогодні Бадрінатх – точно такий самий, яким він був вчора. Це місце, де людина зустрічається з Богом. Це – те саме місце, яке було прославлене мудрецями Нарадою і Шанкарачар’єю. Немає жодної різниці між Бадрінатхом Будди та Махавіри й сьогоднішнім містом. Я ніскілечки не змінився, змінюються тільки люди, бо вони нічого про себе не знають. Якби люди знали про свою справжню сутність, то хіба б вони блукали в пітьмі? Скільки ж може йти людина невідомо куди? Адже вона все одно не досягає власної мети. Коли вона отримує черговий удар долі: від держави, суспільства чи сім'ї, вона одразу біжить до мене. Що мені залишається робити? Я даю людині те, що вона шукає. Я завжди на своєму місці, це люди приходять та йдуть. Я сам нічого не даю, люди самі беруть і дають. Їхні вчинки повністю залежать від думок і почуттів, які виражаються в словах. Їхня карма визначає майбутнє народження.”

“Життя – рух між народженням і смертю. Гріхи та праведні вчинки, здійснені в минулому, зважуються на терезах радості та горя. Я ж – просто Бадрінатх. Я не є втіленням ні гріха, ні чесноти. Все це робить сама людина, а мене вона пристосовувала для власних потреб. Людина поклоняється мені для задоволення своїх егоїстичних почуттів. Адже, якщо розібратися, то що може мені дати людина? Вона дає мені те, що сама використовує у повсякденному житті, але мені це ні до чого. Адже я маю просто перебувати в почуттях і думках людей. Кожна людина може вплинути на мене своїми мисленними вібраціями та щось взяти в мене. Чому ж людина хоче мене купити? Невже вона думає, що матеріальний світ поза моєю компетенцією? Вона сама спочатку призначає мені ціну, а потім хоче щось отримати від мене. Що посієш, те й пожнеш“.

І тут Бадрінатх, оповитий гулом дзвону, закликав усіх до арті. Моя увага відволіклася, і все повернулося на свої місця. Бадрінатх перестав випускати мисленні вібрації. Весь храм кружляв перед моїми очима. І тут раптом одна гірлянда впала зі статуї Бадрінатха. Служитель підняв цю гірлянду з тулсі та простяг її мені. Тільки тоді храм перестав кружляти перед моїми очима. Вірендра, Лакшмі та Авадхут Баба сиділи поруч зі мною. Я вручив свою гірлянду Лакшмі. Потім ми вийшли з храму. Зовні нас чекав брахман Прем Лал Бабулія, який віддано служив нам з того моменту, як ми приїхали в Бадрінатх. Звідти ми попрямували до дхармашала Бірли, де зустрілися з Параманандою Джи. Він часто приходить у Бадрінатх з Гомукха через льодовик Сатопантх. До того він мешкав у Кашмірі на березі річки Джхелам. Не так багато людей знає Парамананду Джи в обличчя.

Щороку сотні тисяч людей здійснюють паломництво в Бадрінатх. Вони витрачають на релігію тисяч рупій. Але зараз паломництво стало свого роду розважальною подорожжю. Якби ця подорож була б такою ж важкою, як у колишні часи, коли людина кілька місяців перебувала на межі між життям і смертю. Якби це було так, то ця свята людина, Пармананда Джи був би першим, хто прислужував би цим паломникам. Але сучасна людина сама від себе тікає. Вона, ніби живе в борг. Пармананда Джи – це великий йог, адвайтист сучасності. З ним спілкувався Парамаханса Йогешварананда на березі річки Джхелама. Саме Пармананда познайомив його з йогою в той час, коли Йогешварананда був ще зовсім молодий і шукав собі духовного наставника. Пармананда Джи завжди носить одну тільки пов'язку на стегнах. Він уже звільнився від кайданів карми, а його промови завжди звернені не до якоїсь конкретної людини, громади чи касти, вони несуть благу звістку всьому світу. Він уже не хоче повертатися в суспільство, не хоче створювати собі нову карму.

Пармананда Джи став частиною безцінної духовної громади Гімалаїв. Сама природа допомогла йому досягти просвітління, і він уже з незапам'ятних часів бродить по горах і живе в Бадрінатху. Але він уже давно далекий, як від гір, так і від Бадрінатха. Для нього немає жодної різниці, день зараз чи ніч. На його шляху всі стали помічниками: і боги, і тварини, і дерева.

Сундарнатх Джи є спадкоємцем духовних скарбів Горакхнатха Джи. Він завжди блукає в околицях Бадрінатха. Він має безмежну силу наміру. Він завжди перебуває поза межами створеного світу, біля самої його основи. Він має безсмертне тіло, а його мова воістину божественна. Він знаходиться на такому рівні розвитку, де Бог і будь-яка жива істота є рівноправними. Сундарнатх Джи каже, що саме фізичне тіло людини є тим інструментом, за допомогою якого він може досягти просвітління. Бог живе в тілі людини. І саме йога – це той шлях, який дозволяє людині досягти Бога, що живе в ній.

Коли сила творіння об’єднується з силою руйнування, тіло стає несприйнятливим до зовнішніх змін. Справжній йог може зачинити всі двері свого тіла, і відчинити лише якісь одні двері. Тоді він може досягти найвищого стану духу. Адже мета людського життя – зустріч із Богом. Звичайна людина вважає істинною тільки проявлений світ, і не визнає тих прихованих сил, що стоять за цим проявленим світом. Хоча вона і знає, що існує народження, існує смерть, а все решта – гра між двома цими пунктами. Актор, який ненадовго вийшов на сцену, не усвідомлює своєї істинної сутності. Але якщо людна відкине ілюзію фізичного існування, пізнає своєї істинне “я”, то вона відродиться до нового життя, об'єднавшись з творчою силою. І якщо є щось, що існує за межами людського життя, то тільки сама людина може це виявити. Це трапляється, коли зовнішня людина об'єднується з людиною внутрішньою.

 Сундарнатх Джи, об'єднуючи свої ідеї з ідеями Горакхнатха Джи, говорить: “Йога – це такий же простий та приємний спосіб досягнення досконалості, як і приготування каші кхічрі. Готувати її просто, але скуштувавши її, всі залишаються задоволені. Саме тому каша Горакхнатха Джи така відома.”

Поки ми жили в Бадрінатху, ми мали щасливу можливість зустрічатися з Сундарнатхом Джи, з Авадхутом Махараджем і з Параманандою Джи. Після цього ми повернулися в Найніталь. Згодом, коли б я не приїжджав у Бадрінатх, я жив разом із Сундарнатхом Джи, і він теж кілька разів відвідав мою печеру.

Вірендра поїхав. Мабуть, ніжні почуття, які він відчував до Лакшмі, перестали бути такими ніжними. Лакшмі теж поїхала, довіривши свою долю Творцю. Адже саме так і роблять люди. Коли вони отримують щось, то вважають це своїм, а коли їм доводиться це втрачати, то вони повністю покладають відповідальність на Бога і долю.

І в нашому випадку сталося щось подібне. Я знову був самотній. У мене не було ні минулого, ні сьогодення, ні майбутнього.

Вже багато століть Бадрінатх є місцем, де живуть великі йоги, ріши та муні. Саме тут мудрець Вьяса творив “Махабхарату” і священні Пурани. Але я довгий час не мав наміру відвідати ці місця. Якось до мене несподівано прийшов Вірендра Саптанік.  Він оживив спогади минулого. В той час я сидів поруч з Навін Лал Сахом на веранді готелю “Алька” і ми обговорювали розвиток міста Найніталя. З протилежного боку озера здіймався туман. Всі долини поблизу вже в ньому потонули. Проте храм Нейна Деві та Будівля Клубу купалися в сонячному світлі. Озеро бороздили човни, люди поспішали вулицями. Акбар постійно чіплявся до мене, щоб я з ним пограв. Він дуже мене любив. Як тільки він помічав мене, одразу ж стрімголов до мене кидався, щоб я з ним грався. Здавалося, що ми зустрілися з ним після довгої розлуки. Акбар – це дуже милий пес, який перетворився чи не на головну дійову особу готелю “Алька”. Він сидів на спеціально для нього зробленому м'якому підвищенні, що нагадує трон, і наглядав за порядком. Він нікому не дозволяв порушувати заведений порядок. Акбар став частиною мого життя в Найніталі. Він завжди гуляв разом зі мною, а коли його зі мною не було, я відчував, що мені чогось не вистачає. Туристи завжди обговорювали його, бо коли він сидів, то він сидів так нерухомо, що здавався статуєю, яку вирізав з каменю якийсь скульптор. Він зовсім не рухався і не подавав голосу. Для мене і для Навіна він був як улюблена іграшка.

Акбар привітав Вірендру, бо вже бачив його раніше. Вірендра попрямував прямо до моєї кімнати, а його дружина стала пильно на мене дивитися. В її голові почали виникати картинки минулого. Людина часто хоче забути своє минуле, але їй це не вдається і тоді їй здається, що і з іншими людьми відбувається те ж саме. Навін Лал Сах весь час хотів у мене щось запитати, і на обличчі Сарасваті можна було прочитати подібні питання. Приблизно про те саме думали Калаваті та Нірмала Кхетвал. Я вдавав, що не помічаю їхніх почуттів, і демонстративно грався з Акбаром. Потім Навін підвівся, щоб зайнятися організаційними справами, а його місце зайняв Суреш Адвані. Я продовжував гратися з Акбаром. Тоді повернувся Вірендра. Він дуже скромна та чуйна людина, попри те, що його завжди благословляла богиня багатства, Лакшмі, і він завжди жив у розкоші. На хвилину я повністю поринув у власні думки та запитав у гір, укутаних в туманний серпанок: “Ви зуміли забути про минуле?” Гори відповіли: “Ми винесли випробування минулого і готуємось до майбутніх випробувань. Люди змінюються, але ми стоїмо непохитно”. Так гори – це дійсно втілення мужності та стійкості.

Несподівано я повернувся до дійсності. Якраз в цей момент почався дощ. Ми встали та направилися в столову. Всі тремтіли від поривів сильного вітру. Відчувалася потреба в теплому одязі, я зняв з себе шаль і віддав її тим, хто був зі мною поруч. Здавалося, минуле незримо присутнє серед нас. Потім прийшов Банке Лал Шах разом з Бхану і Лалланом. На їхніх обличчях була написана вся історія їхнього життя.

“Як справи?” – запитали вони та посміхнулися, а потім сіли осторонь. Тут був і Гудду. Усі сиділи разом, а за вікном йшов проливний дощ.

Наш старий готель “Алька” ніби теж намагався щось сказати. Колись він був копією одного паризького готелю, і  столова, де ми тоді сиділи, була схожа на столову того паризького готелю, як сестра-близнюк. Але тепер усе в Найніталі постаріло. Місто старіло, старіли його жителі, але не відбувалося жодних змін. Скільки мандрівників прийшло у це місто, скільки покинуло його, але він залишався таким же. Найніталь нічого не забуває. Коли настає весна і кличе людей на вулицю, вона разом з весняним вітром знову оживлює спогади минулого. Про минуле нагадує все: і човники, що бороздять гладь озера Найніталь, і натовпи паломників біля святилища Нейна Деві, і пожвавлення біля кінотеатру “Кепітал”, і звуки оркестру, і стоянка рікш, і молодь, що сидить навпроти Маллітала.

Лакшмі, запитала про яблуневий сад, і я тихо їй відповів, що яблуневий сад анітрохи не змінився. Змінився тільки я сам, змінилося моє мислення, мій стиль життя.

Здавалося б, і вулиця колишня, і ось він я – такий самий, як і раніше. Але вулиця завжди на своєму місці, я ж – вічний мандрівник. А з іншої сторони, це вже не я йду вулицею, бо колишнього мене вже немає. Я далеко позаду залишив своє минуле. Я йду разом із сьогоденням та майбутнім.

Поступово день хилився надвечір. Найніталь мріяв поринути в обійми ночі. Дощ припинився і навіть туман розвіявся. По небу пробігали легкі хмарки. Дорога від Маллітала до Талліталу і назад знову стала жвавою. Прекрасні жінки, одягнені, як небесні феї, вийшли надвір разом зі своїми близькими друзями, веселі, занурені в мрії про щасливе майбутнє. Ми теж сіли на свіжому повітрі. Ось він, той самий Найніталь, в обіймах якого пройшло моє життя. Ось ті самі вулиці, якими я ходив, радісний і сповнений сил. Ця вулиця завжди кидала справжній виклик моїй гордій натурі.

Золоті мрії минулого пов'язані з цим містом. Я часто приїжджав сюди з чайної плантації в Ассамі для того, щоб поблукати горами. Життя моє проходило в запаморочливих поїздках літаком та автомобілем. Деякі люди намагалися наблизитися до мене через моїх друзів, але я завжди був самотнім подорожнім, який ніколи не обертається назад. Життя йшло вперед і я йшов разом з ним. Траплялися все нові й нові зустрічі, все нові й нові розставання. Але моя гордість завжди мене охороняла. Адже люди змінюються і минуле часто переслідує нас. Тому не можна створювати нові події. Саме тому моє життя завжди залишалося таємницею для інших. Я любив перебувати на самоті. Тепер все по-іншому. Гординя залишила мене, і я вже майже ніколи не буваю один, але ж і мене як такого не залишилося. Навпаки увесь світ розчинився в мені.

Навколо мене сиділи всі ті ж люди, але я був ніби осторонь від них. Сарасваті Нірамала і Калаваті повинні були йти в готель для жінок, адже було вже пізно. Я велів Мохан Кумару Вохре відвезти їх на своєму Фіаті.

А ми разом з Вірендрою пішли в Маллітал, і по дорозі прийняли рішення відправитися в Бадрінатх.

Я не хотів більше ставати предметом пильної уваги місцевих жителів, тому ми попрямували прямо до клубу. Там мене вже чекали дружина і діти принца з Салемпура, Кунвар Лакшмі Нараяна. Наступного дня ми з Вірендрою і Лакшмі були вже далеко від Найніталя.

Якими міцними путами обплутує людину суспільство, як складно піти від своїх звичок, від повсякденного життя! Людина хоче уникнути істини, але в неї це не виходить. Істина бере її за грудки і поміщає саме в таку ситуацію, в якій вона не хотіла б опинитися. Але що може вдіяти людина, адже у неї є власні обмеження. Вона постійно хоче вийти за межі цих обмежень, але марно. І їй залишається лише зневірено зітхати. Адже вона уже цілком уподібнилася світові навколо неї. Але хіба істина міститься у фізичному світі чи за його межами вона теж існує? І якщо вона існує, то чому людина нічого не знає про неї? Чому вона завжди прихована від нас? Як часто людина намагається щось зробити, але натомість у неї виходить той результат, прийти до якого вона зовсім не хотіла! Людина шукає відповідь на свої питання у своєму безпосередньому оточенні, але не наважується заглянути за межу. Але рано чи пізно їй доведеться це зробити, доведеться побачити істину.

Ми подорожували Бадрінатхом чотири дні, але я не побачив там нічого особливого. Раніше, почувши про Бадрінатх, я здригався, адже це – те саме місце, де великі мудреці давнини, ріши, виявили шлях до просвітління, де багато йогів отримали безсмертя. Але в Бадрінатсі я виявив, що гуляю по його околицях зовсім безцільно. Іноді я дивився, як посміхаються один одному Вірендра і Лакшмі, іноді споглядав чисті води річки Алакнанди. Я спостерігав, як тисячі людей щодня обліплюють храми та святилища, спостерігав величезні готелі для паломників. Все це зробила людина для людини, для своєї зручності. Ось істинне призначення цих місць, яке прикривають іменем духовності. Від Бадрінатха залишилася одна назва. Послання Бадрінатха, його вічний поклик, вже ніхто не міг почути.

А все тому, що існує велика різниця між людиною минулого і сучасною людиною.

Мої думки безцільно блукали по горах, які оточували Бадрінатх. Вранці п'ятого дня я відчув дуже сильний мисленний потік. Раніше я ніколи не відчував нічого подібного. Звичайно, я знав про передачу думок, але перебував у сумнівах. У цей час до мене підійшов Вірендра. Можливо, він хотів щось у мене спитати, але побачив, як напружене моє обличчя. І тому він нічого не сказав. Ми вирушили на прогулянку. Небо було чистим і на його тлі височіла прекрасна гора Нілкантха. Сонячні промені освітлювали її вершину. Льодовик на горі Нара сліпуче сяяв. Дув прохолодний вітерець. Ми трохи погуляли, сходили у храм і повернулися. До того часу Лакшмі вже була готова. Вона не занурювалася у своє минуле, не думала про сьогодення. Її переповнювало благовоління, релігійний екстаз, який відчувають жінки. Спочатку ми збиралися поїхати в Кедарнатх, але Лакшмі виявила бажання відправитися у Васундхару. Інколи в нашому житті трапляються незрозумілі події. Невідомо чому я попросив у Вірендри звичайний костюм і вбрався у нього. Вірендра і Лакшмі дивилися на мене, розкривши від подиву роти. Я навіть узяв пістолет Вірендри, одягнув темні окуляри та почав гладити бороду. Створений мною образ зовсім відрізнявся від того образу, до якого вони звикли. Мене стали долати думки різних святих: то Шанкарачар’ї, то Даянанди Сарасваті, то Будди. В такому вигляді я відправився разом з Вірендрою і Лакшмі до храму Бадрінатха. Вірендра і Лакшмі увійшли всередину, я ж залишився чекати їх біля входу, повністю занурений у свої думки. Це місто зруйнувало мої надії. Я сподівався отримати тут щось цінне, а замість цього, навпаки – загубив. Раніше я завжди відчував до цього міста неймовірну повагу і трепетні почуття. Але тепер я був повністю розчарований. Розчарування в духовності Бадрінатха було для мене великим ударом. Через деякий час повернулася Лакшмі. В руках у неї був прасад. А Вірендра вже шукав мене. Невідомо, що на мене найшло в той момент, але я навіть не захотів взяти прасад.

Моя гордість завжди захищала мене. І того дня я поводився, як справжній егоїст. Бо в той момент мій настрій був далеко від ідеального. Я почав ненавидіти божества і їхні зображення. Через деякий час ми прийшли до печери Мауні Баби, але я не захотів з ним зустрічатися, і своїм друзям не дозволив цього. Там був досить великий натовп.  Але ми не зустрічалися з відлюдником, а відправилися назад у Васундхару. Ми дійшли до злиття річок Алакнанди та Сарасваті. Попереду був великий водоспад. З усіх боків лежав сніг. Ми сіли поряд з деякими іншими туристами.

Люди обговорювали легенди, пов'язані з братами Панданами. Я дивився на Вірендру і він теж намагався дивитися на мене. Бризки летіли від водоспаду і від них наш одяг повністю промок. Потім ми втрьох пішли далі. Попереду була засніжена галявина. Можна було побачити сотні маленьких струмочків, які витікали зі снігів, що танули. Ми продовжували йти вперед. Тут природа вражала нас своєю красою. Раптом ми побачили йога, який сидів на скелі. Він покликав мене на ім'я і підняв руку на знак привітання. Ми втрьох наблизилися до Баби та шанобливо з ним привіталися. У нього було дуже міцне і сильне тіло, у вухах бовталися сережки, волосся було дуже довге та обрамляло його обличчя, опускаючись на плечі. Шкіра була досить смуглою, а лоб - високий. Він привітно посміхався, але губи його були зімкнуті. Він був повністю оголеним. Ми зупинилися прямо перед ним.

“Як мені звертатися до тебе?” – запитав він, – “Чи можу я покликати душу, що відпочиває у храмі твого тіла? Адже зараз не можна сказати, що б ти перебував тільки в тілі, або тільки в душі. Зовнішнє та внутрішнє створені один для одного. Гори нічого не говорять, але допомагають проявитися непроявленому. Річки нічого не кажуть, але залишають нам своє послання. Так Сонце і Місяць приходять для того, щоби щось дати нам. Вони завжди дають, а не забирають.” 

“Подивись на Вірендру і Лакшмі. Вони йдуть своїм власним шляхом. Вони прийшли, щоб щось дати тобі, бо вони нічого не можуть у тебе взяти. Але ти йдеш уперед і постійно оглядаєшся. Хіба Бадрінатх – це щось живе? Це місто, створене з каміння, символ чистоти та духовності. Але життя в це мертве місто вдихають люди, твоя і моя віра. І саме ця віра потім вказує нам шлях, охороняє нас на цьому шляху. Саме так розвивалися цивілізація і культура. Саме так була одухотворена матерія. Те, що приємно душі чи серцю, стає любов'ю. Саме в любові полягає насолода, це і є Бог, це і є співчуття. Кожен бачить Бадрінатх саме таким, яким хоче його бачити.”

“Ще вчора Бадрінатх був місцем щирого паломництва, символом віри та духовності, джерелом натхнення для тих, хто стоїть на шляху духовного розвитку. Тут жили святі відлюдники та прославлені йоги. Колись і кіннари, і гандхарви з'являлися тут, щоб подивитися на цих воїнів духу. А сьогодні Бадрінатх став просто розважальним центром. Раніше тут сиділи відлюдники та практикували аскезу, а сьогодні бізнесмени від релігії заробляють тут свої гроші. Люди минулого запалювали тут світильники надії, співали чудові пісні, а сьогодні вони висловлюють свої почуття тим, що підносять храмам щедрі приношення. Те, що вчора було величчю духу, сьогодні стало проявом державності. Вільне начало закували в кайдани законів і правил. В минулі часи не було різниці між багатими та бідними послідовниками істини. А сьогодні багаті здійснюють релігійні обряди, а бідні дивляться на них з подивом. Якщо хтось надто довго затримується у храмі, то його починають виштовхувати до виходу. Так, час змінив навіть великий Бадрінатх. Тисячі відлюдників, такі, як я сам, сьогодні вже не можуть жити в Бадрінатсі. Сьогодні життя пішло з Бадрінатху. Адже справжній Бадрінатх був у печерах відлюдників, які підтримували його дух протягом сотень років.”

“Сьогодні духовність продається, як і всякий інший товар. Сьогодні без грошей людина не може прийти до Бога у храм або отримати прасад. Сьогодні без грошей неможливо наблизитися до Бога. І що ж ти хочеш сьогодні знайти в Бадрінатсі? Тут нічого не залишилося від того, що було раніше. Навіть наречені продаються. Продається все, навіть те, що говорили боги.” 

Це був йогі Сундарнатх, тіло його здавалося смуглим, а зсередини випромінювалася краса. Це – один з найвеличніших йогів Уттаракханда. Ми втрьох сиділи поряд з ним зранку і до пізнього вечора, на тій самій скелі, де сидів і він сам. Повз нас проходили паломники, але чомусь ніхто не міг нас побачити, всупереч тому, що ми сиділи на очах. Цей йог говорив багато про що, пояснював нам багато речей. Він поділився з нами крупицями безцінного знання. Триста п'ятдесят років тому він був настоятелем монастиря в Південній Індії. І ось якось він, не сказавши нікому ні слова, втік з цього монастиря. А сьогодні він – один з найдивовижніших людей, прославлених у Гімалаях, і його можна часто побачити в Бадрінатсі. Раніше він мешкав у храмі Бадрінатха, а тепер більше блукає горами. Щоночі він приходить у храм, а іноді залишається ночувати біля храмових воріт. Він каже: “Бадрінатх – це моє життя, яким би він не став сьогодні. Коли я блукав у пітьмах, Бадрінатх вказав мені шлях до світла. Коли я гинув, він врятував мене. Тому Бадрінатх – у кожній клітині мого тіла. І я теж повністю належу Бадрінатху.”

Моє его більше не існувало, воно розбилося, як скляна посудина. Отже, йог Сундарнатх Джи ще ближче познайомив мене з філософією адвайти. Вірендра та Лакшмі попросили у нього благословення. Вони хотіли, щоб благословили їхнє майбутнє потомство. Він поклав руку на голову Лакшмі та сказав: “Ти – символ краси. Ти пізнала свій внутрішній світ. Адже зовнішній світ не вічний. Ти дозволила квітці лотоса розцвісти. Дивись, його аромат поширився по всьому світу. Невідомо, як багато самотніх мандрівників буде залучено цим ароматом. Твій внесок у цю спільну справу неможливо переоцінити. Не варто дивитися в минуле. Ось перед тобою стоїть Вірендра. Подивись, паростки любові можуть розцвісти в будь-якому серці. Це може бути любов до людини, або до Бога. Людина звикла ділити свою любов, а божественна любов не знає кордонів.” 

“Де б не знаходилася людина, минуле не залишає її. Адже час не стоїть на місці. Людина також знаходиться під впливом різних планет, під впливом різних планет знаходиться її народження і смерть. Планети та зірки впливають на те, що відбувається у світі. Адже те, що відбувається в космосі, може вплинути на все, що відбувається на Землі, впливати на всіх її мешканців: на живу і неживу природу. Але також існує і зворотний зв'язок: все, що відбувається на Землі, впливає на космічні процеси.Час задає напрям тому, що відбувається. Існує якась наперед визначеність, але є і простір варіантів. Сьогодні ми знаходимося в певній точці, але майбутнє безмежне.”

“Вірендра! Разом з тобою знаходиться Лакшмі, яка є втіленням життєвої розкоші. Людина живе відповідно до дарів, які дає їй природа. Є причина і наслідок, саме вони визначають розвиток подій.”

І так він продовжував говорити, проте Сонце хилилося до заходу. Гірські вершини попрощалися з Сонцем, не втрачаючи надії знову побачити його наступного ранку. На той час прийшов Авадхут Джи, а я почав відчувати сильний голод. Тоді Сундарнатх Джи відвів мене у свою печеру. Він дав нам поїсти якесь листя.

Пройшло досить багато часу, поки ми змогли досягти Бадрінатха. Місто вже спало. Я попрямував у свою кімнату, а разом зі мною – Махарадж. Лакшмі дала йому фруктів і горіхів кеш'ю. Я і Баба трохи поїли горіхів кеш'ю, а потім пішли у бік величезного храму. Подружжя ми залишили відпочивати. Річка Алакнанда привітно дзюрчала. В нічній тиші її журчання досягало гір і поверталося. До цього я не був близько знайомий з Авадхутом Джи. Його духовні практики як зазвичай проходили у воді. Я теж пішов з ним і сів посеред вод річки Алакнанди. В якийсь момент від холоду я вже не міг відчути тіла, його температура почала стрімко падати. Проте через деякий час тіло знову повернулося у свій початковий стан. Температура тіла зрівнялася з температурою води. Авадхут Баба зробив осторонь запруду з дощок і каміння. Там вода була спокійна, і він сидів посеред цієї запруди. В тому місці глибина річки досягала п'яти футів. Він пояснив мені, як зробити так, щоб тиск власного тіла був більший, чим тиск річкового потоку. Пояснив, як поступово органи тіла під водою перетворюються на ніщо, в порожнечу, але при цьому потік енергії збільшується. Потім необхідно затримати апану в області сонячного сплетіння. Тоді температура всього тіла вирівнюється. Потім людина за допомогою чакрасани підвищує тиск у власному тілі, і завдяки цій практиці відразу ж занурюється в стан самадхі. Це – прекрасний стан, коли час ніби завмирає, а тіло перебуває у воді. Звичайно, і за допомогою медитації можна позбутися всіх емоцій, але такий стан не триває довго.

До ранку ми обидва сиділи у воді. Потім ми встали, дійшли до Гарбха Кунда і зробили там омовіння. Потім ми повернулися. До того часу наші супутники теж були готові. Ми вирушили до храму Бадрі Вішал. Цього дня я не був розсіяний, як напередодні. Я перебував у храмі у повному благоговінні. Сьогодні нас ніхто не відволікав. Головний управитель храму вітав нас з великою повагою і провів у головний боковий вівтар храму. Перед нами розгорталася історія, ткалося полотно маї, причин і наслідків. Здавалося, що стіни храму тремтіли від безмовних слів. Головна статуя храму, увішана дорогоцінностями та квітковими гірляндами, наче казала нам, що все, що на ній одягнене, все це – мая, ілюзія. Але вона є господарем цієї ілюзії, хоч і перебуває в ній. Що вже говорити про людину, яка з самого початку є сином ілюзії? “Однак, я,” – каже нам статуя, – “Господар маї, господар ілюзії, її чоловік. Я не можу її залишити. Але людина, будучи її сином, все-таки може її відкинути. Однак, вона хоче подібно до мене, стати господарем маї. Якщо людина спробує обмежитися тим, що було дано їй від народження, то можна сказати, що в цьому житті вона досягла успіху. Але людина завжди стрімко біжить кудись, і одного разу вона отримає смертельний удар та впаде. Хоча зустрічаються й такі дивовижні особистості, які навіть після нищівних ударів долі знову встають на ноги та йдуть вперед. Але вони все одно не можуть знайти того, що шукають. Вони не знаходять ні ілюзію, ні Бога.”

“Раніше людина йшла, але її розум залишався у спокої, тепер же і сама людина, і її розум біжать стрімголов вперед. Розум неспокійний за своєю природою, але сучасна людина теж стала неспокійною. Вони не намагаються зупинити один одного. Якщо людина впала, то її розум підштовхує її до подальшого падіння. Адже якщо людина позбавляється своєї внутрішньої сили, то в неї опускаються руки. Все стає для неї чужим.”

“Тепер же сучасна людина зі мною чинить так само. Вона вже не вважає мене об’єктом поклоніння чи символом духовності. Вона вважає мене прекрасним джерелом доходу. Якщо завдяки мені вона отримує дохід, то прикрашає мене понад будь-яку міру, а в протилежному випадку – віддає власній долі.”

“І я теж став точно таким, яким мене хоче бачити людина. Всі люблять мене, і я належу всім. Однак, я ні до кого не відчуваю, ні любові, ні ненависті. Для шукача істини я – втілення вселенського знання, для йога або послідовника веданти, я – символ звільнення, для людини, яка женеться за мирськими благами – я той, хто їх розподіляє. Я стаю саме таким, яким мене хоче бачити людина. Я для неї можу бути паном чи другом. Можу бути чоловіком, дружиною, сином чи дочкою, батьком чи матір'ю. Бо я – це все суще, я присутній у всіх цих проявах. Все народжується з мене, і все в мені зникає. Я і той, хто діє, і той, хто насолоджується і споглядає. Адже я – господар маї, великої ілюзії, а весь проявлений світ – це її гра. А людина – це всього лише квітка, яка розцвіла в цьому світі, завдяки своїм заслугам у минулих втіленнях, проявлена ​​форма власної карми.”

“Як тільки людина досягає свого найвищого розквіту, вона відразу починає в'янути. І вся її метушня, весь її біг з ранку і до пізнього вечора спрямований на те, щоб ця квітка не засохнула передчасно і не впала б з гілки, щоб потім бути розтоптаною безжальними ногами перехожих. Однак, цей безкінечний бік потрібно зупинити. Необхідно дати відпочинок розуму. Коли людина зрештою перестане бігти невідомо куди, то вона відчує, куди рухається природа, відчує що вона завжди знаходиться в її обіймах, усвідомить свою справжню природу. І після того, як вона все це усвідомить, вона буде задовольнятися саме тим, що було даровано їй природою.”

Глава 8. Кріпачар’я

П'ятниця, 26 серпня 2022 07:09

Якось я йшов льодовиком, що розміщений біля Нанда Чат. Зі всіх боків мене обступив туман. Я знаходився на висоті у дванадцять тисяч футів, було холодно, волого, і волосся моє промокло від туману. Я був повністю оголений, якщо не враховуючи набедреника. Постійно налітали різкі пориви вітру, від яких тіло моє злегка тремтіло. Неочікувано я побачив яскраву смужку світла, яка розривала туман, а за нею з’явилася людина божественного вигляду, у жовтому одязі, яка спускалася прямо з неба. Він летів назустріч мені дуже швидко. Його накидка і волосся розвівалися на вітрі. Він приземлився на засніженій поляні, а потім направився в мій бік. Сів навпроти. Я продовжував здивовано на нього дивитися, встиг лише скласти руки перед грудьми у знак привітання.

Спустившись з неба людина мовчала. Я ліг на спину і став дивитися на небо. Тоді він спитав мене: “Хіба тебе не дивує моя поява, що ти дивишся на небо?”

Я подивився на нього і відповів: “Ви з'явилися і так само зникнете за своїм бажанням. Спочатку мені стало цікаво, хто ви, і я подивився на вас, але потім мені захотілося дізнатися про це у неба, адже ви спустилися саме звідти. Багато великих святих подорожують небом. Але цю здатність вони набули завдяки сприятливій кармі. А у мене інша карма, тому я не виражаю інтересу до того, що не належить мені та не може бути моїм.”

“У вашій появі немає нічого дивовижного. Щодня я бачу сотні божественних істот, просвітлених йогів та гандхарвів, які подорожують подібним чином. Я поклоняюся вам, свята людино, але мене не цікавить, як ви з'явилися тут. Бо ваша карма не має до мене відношення. А мені б розібратися з власною кармою Можливо вона у мене теж непогана, бо на шляху мені постійно зустрічаються просвітлені люди.” Почувши мої слова, святий розсміявся, схопив мене за руку і притягнув до себе. Його обличчя було спокійним і відкритим. Здавалося, що я вже бачив його десь раніше.

Кожна жива істота створює свою власну карму. Від інших можна отримати благословіння чи дар, але не карму. Те, що отримано від інших, отримано в борг, а борг доведеться рано чи пізно віддавати. І лише власна карма є вічним супутником та вірним попутником.

Та свята людина сказала: “Я Кріпачар’я. Пам’ятаєш, Ашваттхама колись познайомив нас? Коли подивишся на безкінечну виставу, яка розгортається на наших очах в цьому світі, то починає здаватися, що все немає сенсу. Тому ми йдемо в Гімалаї. Адже чим більшого ступеня звільнення досягає людина, тим краще вона пізнає самого себе і може перебувати в самому собі.”

Звідти ми з Кріпачар’єю направилися до печери Матхурдаса. Він розповідав мені про дивовижну особистість Господа Крішни, про багато її іпостасей. Він сказав: “Крішну можна назвати особливою людиною, героєм, який все ж таки, жив серед людей. Пізнати його істину сутність неймовірно складно.”

“Він був політиком, богатирем, обманщиком, але при цьому був досконалим йогом. Адже саме через нього відбулася велика битва.”

“І ця битва повинна була відбутися, бо гармонія у світі була порушена. Повсюди панувало насилля та несправедливість, люди стали рабами своїх бажань. Брат вбивав брата, мало хто поважав честь та достойність жінки, сильні знущалися зі слабких. Ця битва була необхідна для збереження культури та духовності. Дивись, раніше все-таки намагалися врятувати духовність, а сьогодні ніяких спроб для цього не робиться. Але ж світ знову стоїть на порозі нової війни. І в космічному просторі вже йде до неї приготування.”

“Капіл, ти – адвайт, а я – ачар’я. Я – очевидець битви Махабхарати, ти ж – сучасна людина. Скажи ж своїм сучасникам, щоб не знищували свою давню культуру. Духовність – основа культури та цивілізації. Адже якщо людина забуває про власну культуру та починає схилятися перед чужими цінностями, то його батьківщина втрачає незалежність, бо в цьому випадку її світогляд формується чужими ідеями.”

“Капіл, я спостерігав за людською цивілізацією вже багато років. І культура Індії, нашої батьківщини колись дарувала світло всьому світові, потім багато років була під ігом чужоземців, але тепер все ще гірше, ніж раніше. Чи можна назвати людей вільними, якщо їхній світогляд сформований чужими ідеями? Це – явна ознака занепаду.”

“Людина звикла насолоджуватися тими благами, що дісталися їй від минулої карми, але вона не думає, що якщо сьогодні вона керує іншими людьми, то завтра їй доведеться побачити набагато гірші часи. Можливо вона буде жити в тілі тварини. Попроси своїх сучасників задуматися, ким індійці були раніше, і що вони являють собою сьогодні. Нехай вони подумають про завтрашній день.”

“Колись великі битви Махабхарати почалися для того, щоб зберегти культуру та цивілізацію. Минуло багато років, чужоземці прийшли в нашу країну, а через декілька століть знову покинули її, але коли вони пішли, це не принесло довгоочікувану свободу, бо ідеї завойовників залишилися. І тепер жителі Індії власними руками руйнують нашу цивілізацію. Раніше Індія була не вільна, але в ній горів світильник давньої культури, а сьогодні Індія – вільна. Вона називає себе посланцем миру, а сама загрузла в бідності. Як можна нагодувати інших, коли ти сам голодний? Скажи своїм співвітчизникам, нехай задумаються. Якщо про себе вони не думають, нехай подумають про своїх дітей. Адже завтра діти будуть проклинати своїх батьків, у гніві руйнувати їхні памятники, подібно до того як твої сучасники зруйнували могили предків. Сьогоднішні індійці готові принести будь-яку жертву в ім'я прогресу, по вуха загрузли в боргах. Самі ллють сльози, але бажають розвеселити інших. Що ж вони хочуть насправді?”

“Капіл, адже я можу спостерігати, а ти можеш діяти. Зроби ж що-небудь для нашої країни! Нагадай співвітчизникам про наше славне минуле! Адже вже і так скрізь спалахують постійні конфлікти, природа протестує проти даного стану речей. Вчені самі риють собі могилу. Однак, кількість душ у всесвіті незмінна, вони перероджуються знову і знову. Ті, хто вчора билися у битвах, описаних в Махабхараті, сьогодні живуть серед вас. Однак, існує велика різниця між цивілізацією давності та сьогоднішньою цивілізацією. Ми повинні врятувати країну від загрози нової війни! Адже Індія – Колиска духовності, серце якої – Гімалаї. Не даймо ж їй загинути!”

Він продовжував говорити, а ми, чим часом, спускалися засніженим схилом. Кріпачар’я Джи продовжував говорити про минуле та теперішнє: “Духовність захищає людину. Вона виражає себе через національну культуру.” Кріпачар’я закликав мене змінити ситуацію, але що я міг зробити? Що можна сказати суспільству, де кожна людина людині вовк? Чи можна мріяти про справедливе правління бога Рами у країні, де він сам не міг жити спокійно, де він був вимушений через брехливий наклеп вигнати свою кохану дружину?

Я ж надаю перевагу думати про Раму, який здійснював аскезу та боровся з несправедливістю, був готовий на все, щоб визволити з полону кохану дружину, готовий був віддати власне життя, щоб врятувати життя брату. Я думаю про ту Індію, в якій навіть ведмеді та мавпи були готові вступитись за честь жінки. Нагадування про ті славні дні можна зустріти тільки в Гімалаях. Саме в цих гірських печерах все ще тепліє вогонь великої індійської цивілізації.

Кріпачар’я продовжував говорити, а я обдумував його слова. Ми йшли вперед. Деякий час ми мовчали, але неочікувано подивилися в небо, де наші думки зливалися разом і створювали мисленний потік. Він почав, подібно магніту, притягувати до себе все нові й нові думки.

Ми з подивом спостерігали за тим, що відбувалося, за тим, як думки формували майбутню реальність, спостерігали, як потоки думок інших йогів зливалися з нашим мисленним потоком. Ми отримали мисленне послання від Матхурдаса Баби, Сарвешварананди, Рам Лала, Кашинатха та інших святих. Дуже скоро ми зустріли двох відлюдників. Вони привітали нас. Разом з ними дійшли до печери, де нас чекали й інші. Вони вже отримали телепатичну звістку про наш прихід.

В печері сиділа Шанті Ма, були й інші святі жінки. Шанті Ма припала у привітанні до стоп Кріпачар’ї. Всі присутні ніби занурилися у хвилі минулого. Звідси струменіла любов. Як прекрасно виражається духовність у повсякденному житті! В цій ситуації вони були просто людьми, пов'язані один з одним узами сердечної прив'язаності. Гімалаї з гордістю дивилися на нас зверху, а ми теж споглядали їхню красу.

Як тільки ми розмістилися в печері, почалася жвава бесіда. Думки інших відлюдників відображалися від гірських вершин та приходили до нас. Таким чином, дуже скоро в нашу печеру завітали багато відлюдників. Деякі з'явилися в тонкому тілі, а вже в печері створили своє фізичне тіло. Тут можна було побачити найрізноманітніших йогів. І тих, хто вже покинув своє фізичне тіло, і тих, хто мандрував в космічному просторі, тих, хто жив у воді. Але їхня духовна батьківщина була тут, в Гімалаях.

Прийшли такі великі пророки та духовні лідери, як Будда, Махавіра, Ісус, В’яса, Рішабха, Шанкарачар’я, Кабір, Г’янешвар, Ширді Саї Баба, Махаріши Рамана, Рамануджачар’я, Валлабхачар’я та інші.

Від того, що в цій частині Гімалаїв зібралося так багато просвітлених особистостей, вся природа ніби ожила. Струмки задзвеніли ніжними наспівами, у повітрі поширився ніжний аромат, зграї пташок літали небом. Після цього з'явився Баба Горакхнатх, Кальпі Натх, Мая та Агхорешвар Бхейравнатх.

Зрештою це злиття думок закінчилося та атмосфера навколо заспокоїлася, ми ж розсілися по місцях. Ми стали по черзі висловлювати свої думки, а Гімалаї теж щось говорили нам. Природа посміхалася нам чарівною посмішкою, космос, повний прихованих можливостей, чекав нашої появи. Світ ніби зупинився.

Це була зустріч таких просвітлених людей, які зуміли піднятися над буденністю, над обмеженнями особистого та суспільного характеру. Вони піклуються про благо світу, і з допомогою сили думки підтримують в ньому гармонію. Ці люди знаходяться на найвищому ступені духовного розвитку. Вони можуть втілити в життя будь-яке своє бажання, створити все що завгодно силою свого наміру. Для них немає різниці між космічним простором, водою та поверхнею землі. Деякі з них прилетіли з інших планет, хтось з'явився з морського узбережжя, але більшість були все-таки жителями Гімалаїв, з найрізноманітніших місць. Серед них були відлюдники та жебраки, були послідовники всіх релігій та філософських шкіл: шиїти, суфії, християнські священники. Всі тут спілкувалися на рівних. Всі вміли проникати в таємний зміст речей. І тут вже не мали значення духовні титули: пророки та римські папи були такі ж, як і решта просвітлених, і для них всі священні книги мали однакову цінність. Вони думали про благо всіх живих істот. Інколи вони об'єднували свої ментальні зусилля, щоб змінити ситуацію у світі та в черговий раз врятувати людство чи вказати людям правильний шлях Під час цієї зустрічі всі вільно виражали свої думки, і були вони найрізноманітнішими, бо не дивлячись на те, що кінцева ціль у всіх цих просвітлених особистостей була одна і та ж, але дороги, які до неї вели, сильно відрізнялися одна від одної. Всі подякували Кріпачар’ї за те, що він зумів організувати цю зустріч духовних людей.

Всі присутні, і Будда, і Махавіра, дуже поважали безсмертного йога, Гуру Горакхнатха. Крітварма представив його Кріпачар’ї. Аватар Бабу також всі поважали. Для мене було надзвичайно бачити таку кількість просвітлених людей, які зібралися в одному місці. Мене вразив той дивовижний потенціал, який схований всередині кожного. Сьогодні ці люди досягнули вражаючих висот духа, але колись вони були звичайними мандрівниками. Такими, як я. Колись вони бродили лісом, а сьогодні за своїм бажанням борознять простори космосу. Коли я побачив цих людей, які зібралися разом, то спочатку був настільки вражений, що не міг здвинутися з місця, а потім кинувся до Харі Баби, Горакхнатха та Аватар Баби, доторкнувся до їхніх ніг в шанобливому жесті. Потім привітав і решту. Баба Горакхнатх заглянув мені в очі, а потім, посміхаючись, сказав: “Вода повинна постійно текти, не застоюватися, подібно до того, як тече струмок. Не можна її штучно зупиняти. Сучасний світ зупинився, і повсюди виникла проблема забруднення. Це відбувається, бо в сучасному світі все за людину стали робити машини. Людина перестала користуватися своїм інтелектом. Вона створила всі ці механізми, але тепер її ж власні дітища стали причиною її деградації. Цінність машин зростає, а цінність людського життя падає. Тому люди зайнятися жорстоким знищенням один одного та нарощуванням гонки озброєння.”

Потім Баба Горакхнатх відійшов від мене і, звертаючись до всіх, хто зібрався, проговорив: “Не будемо перешкоджати тому, що відбувається, бо це повинно трапиться. Адже якщо ці люди не загинуть сьогодні, то вони  приведуть до повного знищення наступного покоління.”

“Всі сучасні дослідження робляться в ім'я прогресу. Але, здається, що люди роблять все можливе, щоб знищення світу стало неминучим, і в теперішньому, і в майбутньому..

“Сучасна людина продалася суспільству, сім'ї, роботі. Кожну людину оцифрували та оцінили. Таким чином людина стала рабом власної карми. Тому і вона сама і всі її таланти знаходяться в рабській залежності від системи. Адже вона була куплена для виконання певної функції. Ми повинні надати таку, заковану в кайдани людину,  її власній долі, і думати про майбутнє, створювати його. Ми повинні врятувати майбутнє покоління від цієї рабської долі. Вони повинні залишатися вільними та вільно виражати свої думки. І ці думки також будуть вільними. Тоді люди майбутнього будуть жити в гармонії з природою, будуть усвідомлювати свою істинну природу. І всі ми повинні постаратися, щоб саме так і трапилося. Ми повинні розбудити славне минуле, зупинити теперішнє і створити нове, прекрасне майбутнє. Ми повинні продовжувати свій шлях, повинні наповнювати ці священні гімалайські простори чарівними звуками віни, щоб минуле пробудилося, щоб знову відродилися духовність та культура, щоб люди знову навчилися любити один одного.”

“Але ми не повинні звалювати на людей вантаж власних думок та переконань, а навпаки – необхідно привчити людей думати самостійно, вільно виражати власні думки та переконання. Щоб вони могли прожити своє власне життя, а не взяте в борг. Це життя буде подібне течії річки, яка тече спокійно та радісно до певної цілі.”

“Ми повинні жити, відповідно до законів творіння так, як підказує нам природа. Кожен повинен прагнути до висот духа, прагнути стати досконалою людиною.”

“Нехай людина задумається, де знаходиться ціль її подорожі! Чи зможе вона розвинути вої таланти та досягнути досконалості там, куди вона направляється? Адже вона прямує в суспільство, у світ людей, який існує за своїми законами. А ці закони зі всіх боків накладають на людину обмеження: заганяють її в рамки релігії, національності, общинних та кастових забобонів. Різниця полягає тільки в тому, що протягом часу культура та закони змінюються, але їхня обмежувальна суть залишається незмінною. Необхідно відкинути всі обмеження. Адже в цілому в цьому світі немає ні вчителів, ні учнів. Просто мандрівник, який заплутався, повинен зрештою пристати до довгоочікуваного берега. Тому людині, яка заблукала, треба вказати шлях. Якщо ж людина вже йде, слідує своїм власним шляхом, то їй не потрібно заважати. Нехай вона буде вільною.”

“Подивіться на Горакхнатха, який вже багато століть продовжує свій шлях. Він завжди йшов вперед, і так буде завжди. І ви також повинні йти, продовжувати свій шлях, не дивлячись ні на що. Продовжуйте йти, поки ви не зумієте пробудити суспільство.”

“Саме про це і говорять нам Гімалаї. І наш обов'язок полягає в тому, щоб донести до майбутніх поколінь цю звістку. Нехай майбутні покоління поринуть в цю цілющу воду, в цей божественний Ганг, щоб їхнє життя стало прекрасне.”

“Давайте всі разом створимо це прекрасне майбутнє, і не будемо звертати увагу на те, що відбувається сьогодні. Не варто хвилюватися через досягнення сучасної науки. Ми можемо з легкістю дати відсіч привиду нової світової війни, позбавити зброю, створену вченими, її руйнівної сили.”

“Нехай в теперішньому проявиться те, що вже створене на тонкому плані, але подальшого руйнування ми не допустимо. Адже сучасна наука вже перейшла від вивчення виключно фізичного світу до вивчення тонкого світу. Скоро вчені вийдуть на контакт з позаземними цивілізаціями, познайомляться з мешканцями таких планет, як Марс, Юпітер, Венера, з народом Лангпонг, що мешкає в Гімалаях, і тоді майбутнє покоління зуміє перевершити своїх попередників. Ми не повинні хвилюватися про теперішнє, не повинні забувати про минуле, але повинні створювати те майбутнє, яке хочемо бачити.”

“Кріпачар’я Джи! Ви хочете втілити в життя те, про що говорять Гімалаї. Спершу ви проявлялися в різних образах, як реальних, так і літературних. Але навіть тоді, коли ви жили в суспільстві, ви стояли ніби поза ним. Тепер необхідно таке втілення, яке було б чимось зовсім особливим. Необхідна людина, яка б почула стогін ображених, який  приймав би цей біль близько до серця. Люди мріють побачити такий позитивний приклад героя, не знаходячи його в реальному житті. Вони згадують про вас, шукають вас в Гімалаях і на небі. Тому досить ховатися в гімалайських ущелинах, виходьте, зрештою, до народу. Земля вже давно просить про вашу підтримку. Деякі нечистоплотні люди використовують пам’ять про ваші втілення у своїх корисливих цілях, поширюючи повсюди насилля та беззаконня. Наприклад, одне з ваших втілень – Хедія Хан. Якийсь юнак проголосив, що саме він і є цей Хедія Хан, і змушує людей поклонятися йому, користуючись вашим ім'ям, збирає з людей гроші. І він тепер не один такий. Здається, що з’явилася ціла мода оголошувати себе втіленням божества і під цим прикриттям забирати у людей гроші та користуватися їхньою безмежною довірою. Ці пройдисвіти прикриваються іменами просвітлених та роблять все, що їм здумається. Пристрасть до накопичення стала їхнім девізом. А тепер вам вирішувати, що робити в такій ситуації. Ви дуже часто рятували людей і тут, в Гімалаях, і на берегах Нармади. Я думаю, що для вас настав час покинути гору Дронгірі та спуститися до людей. Безсумнівно, ви – невичерпне джерело натхнення для тих, хто прагне досягнути висот духа.”

Природа, здавалося, теж слухала ці піднесені слова. Нас оточувала чарівна краса: швидкі струмки, які живляться талими снігами, гірлянди зі снігу та бурульок. Журчання струмків віддавалося в серці прекрасною музикою. Ці струмки та гірські річки поспішали, як можна скоріше спуститися з гір, щоб донести до людей все те, про що говорять Гімалаї. Я сидів, ніби розчинившись в океані любові та ніжності. То тут, то там піднімалися хвилі мисленних вібрацій, хоча більше не було вимовлено ні слова. Навколо нас був океан такої безмежної любові, що словами це виразити неможливо. Це було бездонне, спокійне, безкрайнє море. Я був дуже щасливий, бо побачив, що просвітлені мешканці Гімалаїв хочуть донести свої знання до звичайних людей. Адже для цього їм достатньо всього лише сформувати відповідний мисленний потік. Але вже якщо просвітлені відлюдники вирішили самі втрутитися у справи людства, то тоді успіх цьому починанню був забезпечений. Тільки вони могли врятувати людство від загибелі, яка йому загрожувала. З'явилася надія, що люди навчаться жити, не тільки керуючись своїми егоїстичними інтересами, але й один для одного.

Для мене було новиною той факт, що Кріпачар’я і Махаватар Баба – це одна і та ж людина. І Хедія Хан – це теж він. Він також був учасником тих кривавих подій, які були описані в Махабхараті, допомагаючи Ашваттхамі. Кріпачар’я подорожував світом, ховаючись під найрізноманітнішими іменами. Я подивився на Горакхнатха. Він посміхався такою ніжною посмішкою, що, здавалося, на його губах зараз розцвіте лотос. Тут були присутні два великих герої “Махабхарати” – Аватар Баба та Махаватар Баба. Тут була й інша учасниця тих подій – Шанті Ма. Отже, тут знаходилися три людини, які були очевидцями того, що було описано в “Махабхараті”. Один з них був провісником миру, інший – відважним воїном. Обидва вони були наставниками воїнів, які брали участь в цій легендарній битві. Один з них закликав до миру, а інший – був символом безстрашного воїна.

Вони навіть перед Господом Крішною промовляли проповідь, бо хотіли запобігти тій великій битві. Потім Махаватар відправився на поле бою, а Шанті Ма лишилася свого статусу щасливої заміжньої жінки. І ось зараз Кріпачар’я з'явився в образі Махаватара чи Хедія Хана, щоб щось дати людям. Один з цих героїв “Махабхарати” мріяв повністю очистити землю від кшатріїв, а інший – став їхнім ватажком.

Обидва поклонялися богу Рудрі, і обидва були противниками Крішни. Хоча вони й виступали з братами Пандавами, і тому Крішна був на їхньому боці, але вони не усвідомлювали прихованого сенсу тої політики, що проводив Крішна, і противилися їй. А сьогодні вони занурювалися у свідомість Крішни з повною самовіддачею. Ашваттхама і сьогодні поклоняється Рудрі, і робить це, живучи серед аборигенів, серед бхілів.

Гуру Горакхнатх дивився на безкрайнє небо, на те, як різнокольорові промені відображаються від його поверхні та розмальовують небосхил у яскраві кольори. Від його тіла виходить надзвичайно приємний аромат, який поширюється у всі боки. Здавалося, що в  цей момент він є справжнім втіленням краси. На його обличчі не було ніяких ознак старості, навпаки, вираз його обличчя був виразом обличчя пустотливої дитини. Але він цього не помічав. Він міркував про благо людства. Його волосся було розпатлане, а краплинки розталого снігу сяяли на його тілі та волоссі, подібно до коштовностей. Його не можна було назвати занадто високим, але й низькорослим він не був. Брови його були нахмурені, і від нього виходило дивне сяйво. Його погляд був спрямований у глибини космосу. Від його обличчя ніби виходили тисячі потоків світла, і такі самі зустрічні потоки він притягував до себе з космосу. Це був обмін енергіями.  Здавалося, що саме небо схиляється до ніг цієї великої людини. Він зберігав мовчання.  Він розширював атом до безмежності, а безмежність поєднував у крихітному атомі.  Потім він повільно опустився на землю, а потім і зовсім ліг на крижану брилу. І процес, який відбувався лише кілька хвилин тому, несподівано зупинявся. Небо застигло в бездіяльності. Здавалося, що Гімалаї тремтять, і це тремтіння ставало все сильнішим і сильнішим. Але коли великий йог розплющив очі, то все це шаленство перетворилося на розкішну квітку, яка розчинилася в Горакхнатху.

Матхурдас Баба покликав усіх обідати. Шанті Ма разом з Сур’єю і Яшодою Ма подбали про те, щоб все було готове. Усі мовчали. Тепер уже ніхто не хотів вимовляти ні слова. Всі розділили один з одним трапезу, а після їжі всі розійшлися у своїх справах.  Природа відразу відгукнулася на те, що відбувається. Якщо в момент зустрічі святих вся природа перебувала в гармонії, то зараз вона виражала мимовільний смуток. Змінилася мелодія журчання струмків, на гірські схили спустився густий туман. Залишилися ще Баба Матхурдас, Шанті Ма, Сіма Ма та Яшода Ма.

Матхурдас Баба подивився вниз, на світ людей і сказав: “Людина знову знаходиться на краю загибелі. Кривава битва, описана в “Махабхараті”, тривала всього вісімнадцять днів. Не менш відома битва між богом Рамою та Раваною тривала всього десять днів. Перша й друга світова війна тривали кілька років. Однак, що буде тепер, якщо вибухне нова війна, навіть страшно уявити. Людина повинна все ж таки поставити всі свої винаходи на службу творчим силам, а для цього їй доведеться змінити своє мислення. А ви можете зробити це з легкістю. Сьогодні серед людей немає Рами, немає Крішни, немає Ісуса, Будди, Махавіри. Проте їхні безцінні думки залишилися з нами. І якщо всі ці думки об'єднати та направити в один, певний напрямок, то я впевнений, що всі вони відразу ж отримають веревагу над руйнівними досягненнями науки. Таким чином можна змінити напрям, в якому будуть рухатися всі наступні покоління. І тоді ми зможемо допомогти нашому світу. Але що я можу сказати Горакхнатху Бабі чи Кріпачар’ї? Я прийду туди, де в мені буде потреба, але більше я не хочу бути бранцем у сітях цього світу. Все це в минулому.”

Баба Горакхнатх, Кріпачар’я, Аватар Баба, Харі Баба, Шанті Ма, Сур’я та Яшода Ма прийшли в печеру Піндарі. Там, неподалік, йшла робота з будівництва храму. Якийсь час ми провели в печері, а потім вирушили до села Кхаті. Поступово й інші прийшли туди. Там вже були Нага Баба Сант Гірі та Сіма Маї. Вони взяли участь в організованій мною яг’ї, присвяченій Шиві та Шакті, а після цього розійшлися хто куди.

Як пощастило жителям села Кхаті, що їм вдалося побачити всіх цих великих просвітлених. У моїй хатині зупинилися Махаватар Баба та Аватар Баба. В мисливському будиночку розмістилися жінки. У проведені яг’ї мені допомагали Горакхнатх Баба й Нага Баба. Харі Баба і Нага Баба організували для всіх їжу. Ці дні були воістину прекрасними. Інколи декілька днів підряд йшов сніг.

Таке траплялося нечасто. Всі жителі Кхаті досі пам’ятають ті дні, коли великі відлюдники провели там. До цього в цьому селі ніколи не було багатого врожаю, але після описаних подій земля стала щедро обдаровувати селян. Після цієї пам'ятної яг’ї село стало багатим та процвітаючим.

На відстані у два з половиною кілометри від села Кхаті, на протилежному березі річки Піндарі, розташована одна печера. Задовго до цих подій і пам'ятної яг’ї у Кхаті, я постійно бачив двох відлюдників. Вони або прогулювалися навколо печери, або лежали на скелі, споглядаючи небо.

Я теж іноді проводив цілий день на цій скелі. Іноді я дивився на бурхливі води річки Піндарі, іноді споглядав відлюдників, які ходили берегом річки. Якщо я бачив, що вони вже розташувалися на цій скелі, то йшов далі та не заважав їм. Я не намагався познайомитися з ними, і вони теж не робили подібних спроб. У Гімалаях подібне часто трапляється. Ми бачимо один одного, але не робимо спроб зблизитися. Місцеві жителі знали цих відлюдників. Іноді я теж приносив їм топлене масло, фрукти та молоко.

Одного разу я сидів у своїй хатині. Час був близько опівночі. І раптом обидва ці відлюдники зайшли в мою хатину. Горіла жаровня, а я сидів, занурений у роздуми.  Хатина була наповнена димом від жаровні, а в глечику залишалося достатньо молока.  Був і мед. З цих двох відлюдників я впізнав Авадхут Бабу, або Нікхілананда Джи, який часто жив неподалік Мустанг Муктінатх. До цього я зустрічав його кілька разів. Був тут і Махаватар Баба, з яким я до цього не був знайомий, хоч і бачив його кілька разів. Як тільки я побачив Махаватар Бабу, то подумав, що вже десь бачив його, але не міг збагнути, де саме. У нього був високий лоб, волосся розпатлане. Я привітав обох відлюдників. І тоді Свамі Нікхілананда познайомив мене з тим, кого називали Махаватар Баба.

Коли я захотів пригостити їх пластівцями та молоком, вони попросили у мене меду.  Мед у мене був у достатній кількості. Я приніс горщик меду та поставив перед ними. Обидва відлюдники почали їсти його, дістаючи з горщика пальцями, поки увесь не з'їли. Махаватар Баба розповів і про інших відлюдників, з якими я зустрівся опісля. І після цього Махаватар Баба став частиною мого життя. Він зустрічався зі мною сотні разів після цього.

І вже набагато пізніше я дізнався, що Махаватар Баба і Хедія Хан – це два образи, в яких виступає Кріпачар’я. Але ці два втілення, ці дві людини завжди діють по різному. Махаватар був послідовником Господа Крішни, а Хедія Хан поклонявся Рудрі. Один з них дотримувався шиваїстських ритуалів, а інший практикував крія йогу, початок якої поклала флейта Крішни.

Це були два просвітлених йоги. Але вони поперемінно знаходилися в пробудженому стані, якщо один був  у стані неспання, той інший перебував у стані глибокого сну. П'ятдесят років тому Хедія Хан не спав, а до цього – Махаватар Баба. Потім, коли після Хедія Хана прокинувся Махаватар Баба, то Хедія Хан зник. Але іноді можна побачити то одного, то іншого поперемінно, а коли ми зустрічалися з Кріпачар’єю, то не було ні Махаватара, ні Хедія Хана.

Після того як два просвітлених йоги випили молока та поїли меду, вони пішли. Наступного дня, коли я повернувся до печери, то побачив, що там уже були Сарвешварананда та Махаватар. Нікхілананда Джи з ними не було. Недалеко від Піндарі в печері знаходилися тіла двох відлюдників. Вони сиділи, занурені в стан самадхі. Я намагався пригадати, хто вони, але у мене не вийшло. Я бачив їх у цьому стані вже сім років. Тепер я часто, за прикладом Махаватар Баби, прибирав в цій печер, навколо відлюдників. Я не намагався дізнатися у Махаватар Баби, хто вони такі, тому що він вважав, що мені це знати не обов'язково. В тому селі були старі, які стверджували, що ці йоги перебувають у стані самадхі вже стільки років, скільки вони себе пам'ятають. І це означало, що відлюдники перебували у стані самадхі вже кілька століть. Коли вони знову повернуться у свої тіла, щоб щось дати цьому світові, невідомо, бо у гімалайських йогів є звичай не заважати іншим йогам і не намагатися нічого виясняти про них. Якщо так трапиться, то ми дізнаємося, хто вони такі.

Про що говорять Гімалаї, і що вони можуть нам дати? Якщо ви поставите їм пряме запитання, то вони обов'язково дадуть відповідь. Після того, як я познайомився з Махаватар Бабою, ми стали проводити з ним багато часу. Сиділи на каменях і годинами говорили про адвайту. Говорили про карму, про життя і смерть. У нього про все була дуже виважена і чітка думка. Особливо часто він обговорював важливість йоги в людському житті та ту пряму залежність між вчинками людини та її майбутнім життям. Йога – це коли людина свідомо пожинає плоди власної карми. Життєва активність затягує людину у власні сіті, але йога звільняє людину від цих кайданів народження та смерті. І від самої людини залежить, який шлях їй вибрати.

Махаватар Баба часто з'являється на Кумбха Мелі. Він постійно подорожує, а в штаті Уттаракханд люди добре його знають. Живе він і на берегах річки Нармади. Його улюблене місце – Каші, але зараз його найчастіше можна знайти в Гімалаях, в печері неподалік Піндарі. Його печера дуже велика. В 1981 році я проник всередину цієї печери, про яку складають легенди. Всередині я побачив, що там немає нічого схожого на золотий палац, про який ходить так багато чуток. Але сама по собі ця печера незвичайна. Коли я обговорював цю печеру з Махаватар Бабою, то він мені казав: “Нічого дивного в цих чутках немає. Наші сучасники звикли асоціювати божественне начало з образом невичерпних багатств: із золотом і дорогоцінним камінням. Тому і говорять, що ця печера повна скарбів. І люди приписують нам прив'язаність до цих речей, які по суті нічого не варті. А якщо люди не знають точно про якесь місце, то починають складати про нього легенди. Згідний, наші почуття можуть бути дорогоцінними, але яка нам користь від тих скарбів? І невже вони думають, що людина, яка зовсім обходиться без одягу, житиме в золотому палаці? Люди вічно придумують щось дивне.”

Дорогою до С’яхі Деві в нього була ще одна хатина. Часто я зустрічав і Латурія Бабу, Сомбарі Бабу і Хедія Хана. Цим людям подобалися такі місця, як Калічаур, Сур’я Деві, Кайлаш, гори біля Бхімтала і Катхгхарія. В печері, розташованій вище села Кхаті, завжди жили відлюдники. Раніше вони були майже оголеними, і тільки після моїх наполегливих наполягань прикрилися подарованими мною накидками. Тепер я вже звик щоразу, коли приїжджаю в Гімалаї, брати з собою теплий одяг і накидки, які я наполегливо намагаюся вручити відлюдникам.

Часто люди говорять, що йога – це дуже складно, і точно так само вважають, що зустріти відлюдника в Гімалаях – нелегко, що неможливо стати такими, як вони. Але насправді це неправда. Адже те, що ми в цьому втіленні народилися в тілі людини, багато про що говорить. Це – ні з чим незрівнянна, сприятлива можливість. Якби наша карма була настільки поганою, ми б з вами не народилися в тілі людини. Тому ми обов'язково повинні скористатися такою унікальною можливістю. Але якщо перед вами з'явиться хтось, хто стверджуватиме, що він – це Махаватар, Сарвешварананда, Рамлал Прабху, Сундар Натх або якийсь інший уславлений йог, то ви посмієтеся з цієї людини та проженете її геть. Казатимете: “Треба ж, яке нахабство! Називати себе Махаватаром!”

А може, це якраз і буде Махаватар Баба. Тому завжди будьте уважні: у будь-який момент ви можете зустріти в Гімалаях кого завгодно. Він мандруватиме горами, на вигляд нічим не відрізняючись від звичайного відлюдника. Якщо ви шукатимете істину, то вам обов'язково зустрінеться хтось зі справжніх йогів, який відкриє вам таємниці, приховані під виглядом звичайнісіньких речей і подій. Ви не можете досягти просвітлення, сидячи на березі священного Гангу і нічого не роблячи. Рано чи пізно вам доведеться стрибнути у воду.

Теж саме відноситься до святих відлюдників. Навіть якщо я вас з ними познайомлю, ваш скептично налаштований розум не погодитися визнати їхню святість. Адже ви звикли сумніватися буквально у всьому, і нічому не вірите, поки не отримаєте достатньо доказів. Тому вам доведеться самим шукати таких просвітлених людей. Адже вони не будуть ганьбитися, представляючись вам самі, та і я не захочу плодити у ваших душах сумніви, знайомлячи їх з вами. Одного разу я познайомив Харі Бабу з людьми. Їх було близько п'ятдесяти осіб, і серед них були професори, політики, чиновники, бізнесмени. Вони задали йому величезну кількість питань, які розумними ніяк не назвеш. Наприклад, вони запитували Бабу про вік. До відома, Харі Баба виглядає максимум на п'ятдесят – п'ятдесят вісім років. У відповідь на багато питань він просто посміхався.

Тому про справжніх йогів звичайні люди не знають. Не знають подробиць їхнього життя. Поки Саї Баба жив серед людей, ніхто не звертав на нього уваги, але коли він став знаменитий, як великий просвітлений, зустрітися з ним стало дуже складно. Поки він не став знаменитий, він був вільний: блукав світом, ночував, де доведеться. Але згодом він втратив цю радість. Життя загнало його у свою пастку. Тоді йому довелося жити за розкладом: у визначений час їсти, у визначений час медитувати. Раніше він належав усьому світу, а тепер став належати тільки обраним людям. Ось так змінилося його життя. Люди думають, що можуть підкорити святого своїй владі та своєму розпорядку. Адже ці люди повинні підлаштовуватися під розпорядок святого, і тільки тоді вони зможуть припідняти покрив, що приховує істину. Інакше вони не зможуть позбутися сумнівів і втратять навіть те, що вже досягли на духовному шляху.

На Кумбха Мелі я провів деякий час з Махаватар Бабою та Ганда Бабою. Тоді деякі інші люди знущалися з нас, вивергали прокляття і лайку. Адже життя не кожну секунду дає нам можливість довести свою правоту. А цим людям обов'язково потрібні докази. Подумали б вони краще про те, що в цьому світі їм нічого не належить, навіть свій характер вони запозичили в інших. У них немає нічого свого, а їхнє життя наповнене сумнівами та страхами. Якби вони могли прокинутися хоча б на секунду і посіяти у своїй душі насіння надії, то відразу б побачили, як зміниться їхнє життя. Для пошуків істини необхідне усамітнення, і якщо під час таких пошуків людина буде знаходитися в Гімалаях, то вони обов'язково розкажуть їй про таємниці природи.

Напевно мої читачі знають про те, що відбувається, коли перед людиною виникає та чи інша проблема. Як швидко з'являються непрошені порадники! І якщо люди висловлюють думку, яка відрізняється від її власної, то вона буде стояти на своєму до кінця з порожньої впертості, навіть якщо її ідеї повністю суперечать істині. Тому я хочу дати вам пораду: перш за все укріпіться у своїх переконаннях та зачиніть двері сумнівів. Тоді ви зможете просуватися вперед, зможе розвиватися, зможете наблизитися до істини. Тепер ви вже зрозуміли, що Кріпачар’я – це Махаватар Баба, це Хедія Хан. Якщо ви зустрінете кого-небудь з них, то не сумнівайтеся ні хвилини. Про ці три іпостасі одного і того ж святого люди знають повсюди в таких районах, як Ранікхет і Кумаон. Взагалі, з їхніми іменами пов'язана майже будь-яка гора в Гімалаях, але є й особливі місця, де їх можна зустріти з більшою ймовірністю, наприклад, – Маркандея Ріши Кунд. Це місце розташоване на дорозі між Найніталем і Катхґодам Чунгі Чаукі. Є й Тапт Кунд, розташований по дорозі в Піндарі. Саме там Хедія Хан своїми руками встановив статую Шиви. Саме в цих двох місцях я зустрічав Хедія Хана. Хедія Хан був одягнений у просторий халат, а на голові в нього була шапочка, яка спускається до шиї. Зазвичай його одяг білого кольору, як у брахмачарі. Він постійно робить якісь чудеса, і всі люди в районі Кумаона знайомі з його м'яким характером, добротою, й бачили ті чудеса, які він їм являє. Іноді він сидить серед своїх послідовників у Хальдвані й за лічені хвилини переноситься звідти в Харідвар разом з ними. Потім вони здійснюють омовіння в Гангу і повертаються. Інколи він зупиняється в монастирях і храмах, у своїх прихильників чи в печерах. Тисячі будинків в районі Альмори, Найніталя, Пітхаургарха наповнилися святістю завдяки його присутності. Іноді він зупиняється в чиємусь будинку на кілька місяців. А іноді він перетворюється на корову і спокійно пасеться на лузі. Якщо в такий момент до нього хтось звертається, то він знову приймає людське обличчя і з'єднує руки перед грудьми в традиційному привітанні. Він вибрав Махендер Бабу виразником своїх думок, але Махендер Баба вже пішов з цього світу. 

Махаватар Баба ніколи не носить одяг, крім однієї пов'язки на стегнах. Щоправда, зараз він почав пов'язувати навколо талії товсту шаль. Він теж знайшов виразника своїх ідей. Це – пан Лахірі, який служив йому свого роду рупором у світі людей. Але пан Лахірі теж залишив цей світ. 

Кріпачар’я Джи завжди одягнений у жовтий одяг. Інколи його можна побачити на власні очі, і тоді в нього на голові можна розгледіти великий тюрбан золотистого кольору, дхоті, що спускається до колін, і накидку. Хедія Хан часто ходить, схиливши голову. Мені він завжди каже, щоб я скоріше йшов. А Махаватар Баба навпаки завжди притискає мене до грудей і не відпускає. Іноді вони з'являються один за одним дуже швидко. Не встигав я ще попрощатися з одним з них, як тут же зустрічав іншого. Довгий час я теж перебував з цього приводу у сумнівах, поки Горакхнатх Джи їх не розвіяв.

Всього через декілька днів після того, як ці махатми пішли, в печеру, яка знаходиться неподалік від Піндарі, завітали Ашваттхама і Кріпачар’я Джи. Я був вражений до глибини душі, коли побачив цих двох великих святих, які стоять переді мною, одягнені у жовтий одяг. Кріпачар’я виглядав задоволеним і дивився на всі боки, ніби щось шукаючи. Ашваттхама, навпаки, виглядав трохи пригніченим, ніби щось загубив. Я вперше побачив Ашваттхаму Джи в Гімалаях. Для мене це також була перша можливість послужити великим йогам. Я завжди мріяв про випадок послужити Ашваттхамі, коли ми були з ним разом в Сульпанешварі.

Жителі села Кхаті створювали храм Бхагаваті Ма в Піндарі. Разом з Чанчал Сінхом і Мангал Сінхом на будівництві працювало ще десять людей. Я звелів Пратап Сінху принести води, і тоді всі вони припинили працювати, прибігли до нас, готові виконати будь-яке бажання високих гостей. Мангал Сінх розстелив тигрові шкури біля входу в печеру на сонці, і ми розсілися на них. Хтось вирушив за хмизом, хтось за водою, хтось зайнявся приготуванням їжі. Коли я зайшов у печеру, то побачив, що там стоїть величезний глечик, повний кислого молока, а поруч велике барило меду. Я здивувався, звідки все це взялося? І тоді я почув ніжний жіночий сміх і зрозумів, що все це з'явилося завдяки милості Бхагаваті Ма. Я був вражений, двоє святих були раді отримати як частування кисле молоко з медом. Я теж поїв з ними. Потім прийшли ще відлюдники. Я трохи відійшов від печери їм на зустріч, щоб привітати їх. Це були Свамі Бхаскарананда, настоятель ашраму, де жила Анандамаї, і Сварупананда Джи, житель Вріндавану. З ними були ще учні з Америки та Австралії. Через деякий час прийшов і Саньял, журналіст з Делі. Я погодував усіх гостей медом й кислим молоком. Потім ми на деякий час пішли на Зіро Поінт, і там досить довго розмовляли. Потім Свамі Бхаскарананда повернувся разом зі своїми супутниками. Ті, хто займався будівництвом храму, знову взялися до роботи. А ми втрьох розташувались у печері.

Холодні пориви вітру змушували тремтіти, але сонячні промені зігрівали. Природа завжди говорить так багато, але хто її слухає? Людина не звикла до неї прислухатися, і звертає на неї увагу лише тоді, коли вона починає бунтувати. Якщо відбуваються природні катаклізми, то людина схильна у всьому звинувачувати Бога. Вона проклинає природу, але себе й не думає винити. Навпаки, людина хоче бути господарем природи. І якщо за своєю власною виною людина оступається і падає, то у всьому звинувачує долю. Через деякий час Кріпачар’я сказав: “Коли прийшов Ашваттхама, я вирішив, що непогано було б відвідати тебе. Адже Горакхнатх Баба вже розповів тобі про мене, а про Ашваттхаму Джи ти й так знаєш досить багато.”

“Відтоді, як я прийшов у цей світ, я мріяв щось зробити для людства, і я постійно щось роблю. Але я спостерігаю, що одна й та сама душа тисячі разів з'являється на світ, і весь час блукає в пітьмах. Чинити так її змушує власна карма. Мая не хоче відпускати її зі своїх сітей. Душа перероджується багато разів: у тілі людини, тварин, комах і птахів. І я завжди намагаюся вказати людям правильний шлях. Але так мало я зустрічаю людей, які слідують моїм порадам. Досі я зустрічаюся з душами тих, хто брав участь у легендарних битвах “Махабхарати”. Адже в “Махабхараті” були тільки Дурйодхана – лиходій, і Душшасана, який хотів позбавити Драупаді честі. А сьогодні скільки цих Дурйодханів і Душшасанів! У цьому творі описано лише один великий політик і дипломат Крішна, а сьогодні в нашій країні політиків не порахувати! Звичайно і тоді, і зараз, існували сильні пристрасті, існували любов і ненависть. Але різниця полягає в тому, що сучасна людина потрапила в повну залежність від матеріального світу, в той час, як людина минулого вміла силою своєї думки створювати намір. Люди минулого слідували своїй клятві до останнього подиху, а сучасні люди змінюють свої переконання миттєво. Люди залишилися тими ж, але їх мислення змінилося. В минулому люди мислили вільно, а зараз вони мислять, як раби. Мені теж доводиться йти в ногу з часом, вникати в усі зміни, що сталися за ці роки, адже інакше я не зможу зрозуміти людей і допомогти їм. Саме тому люди знають мене, як Махаватар Бабу чи Хедія Хана. Я ж – Кріпачар’я. І про це знають тільки найближчі мені люди, такі як Ашваттхама, Аватар Баба або Шанті Ма. Адже вони теж жили в часи “Махабхарати”. Але Ашваттхама нічого зробити не може, тому що він навіть і не намагається. Він анітрохи не змінився з часом. Він не хоче використовувати свій розум, живе серед аборигенів. Можливо, в ті часи, коли Арджуна зі сліпою вірою виконував усе те, що говорив йому Крішна, це було правильним способом наказу, але зараз ніяк не можна забувати про те, що людина наділена розумом. Ашваттхама навіть не намагається позбутися минулого прокляття. А якщо людина нічого не робить, то й результату не буде. Що посієш, те й пожнеш.”

“Іноді я приймаю якусь нову форму, і в такому вигляді блукаю світом. За часів “Махабхарати” я теж був учителем – ачар'єю, був наближений до Крішни. Я його одночасно любив і ненавидів, тому що хоча він і був цілісною особистістю, але він чинив завжди по-різному. Я не поклонявся Крішні, хоч і добре його знав. Я був навіть противником його ідей, однак, не мав нічого проти нього самого. Саме тому в тій легендарній битві я не був на боці братів Пандавів. А потім відбулася та велика битва, яка сталася саме через Крішну. Крішна все це знав раніше. Саме через нього часи змінилися. Звісно, передумови до цього склалися самі собою, а Крішна лише допоміг цьому процесу, адже він насправді не був ні на боці Пандавів, ні на боці Кауравів. Він не належав нікому, але, здавалося, що він належить всім. Він робив те, що було необхідно в умовах, що склалися. Він був одночасно і звичайною людиною і божеством. Він не був нічиїм сином і не був чиїмось створінням. Він не любив ні Арджуну , ні Яшоду. Він був всепроникною сутністю. Іноді він, як боягуз, залишав поле бою, а в інший час чинив, як справжній герой. Він був і вчителем, і учнем. Він жив і на небі, і у воді. За бажання він створював кілька тіл одночасно. Він був з усіма своїми коханими, але то була тільки його ілюзорна форма. Він ніколи не розлучався зі своєю флейтою, з короною і з пером павича. Його флейта видавала такі чарівні звуки! Кажучи правду, я не був ворогом Крішни, але він сам робив мене своїм противником. Все відбувалося так, як хотів Крішна, тому що саме в цьому полягало його завдання.”

“Якби не було мене, Бхішми, Дрони та Карни, то брати Каурави не вступили б у битву. Якби не було Крішни, то брати Пандави теж не стали б боротися. Але, насправді. Крішна провокував обидві сторони. Саме тому, перебуваючи на полі битви, він і став провісником “Бхагавад Гіти”. Якби він захотів, то відступив би Арджуна, а разом з ним і вся армія Пандавів. Але Крішна вирішив змінити історію. Коли велика битва закінчилася, тоді Крішна і став тим Господом Крішною, якого ми знаємо. І люди почали йому поклонятися. Якби не було Крішни, то час плив би як і раніше. Тому ми не забуваємо про Крішну досі. Досі персонажі “Махабхарати” блукають цією грішною землею. І я теж ходжу цим світом, допомагаю людям, показую їм шлях до просвітлення. Сьогодні світ знову стоїть на порозі такої ж кризи, яка була за часів “Махабхарати”. Цінність людського життя неймовірно знизилася, а цінність машин і різних механізмів зросла.” 

“Деякий час я проявляв себе через Махаватар Бабу, потім – через Хедія Хана. В образі Хедія Хана я блукав світом, грав, вивчав його таємниці та таємниці сучасного суспільства, разом з Латурія Бабою та Сомварі Бабою ходив на Кайлаш та в Бадрінатх. Разом із Нараяном Свамі, Параманандою, Гангагірі та Сімарам Бабою обійшов усі Гімалаї. Я часто обходив всю країну, а потім знову повертався в Гімалаї та намагався надихнути інших йогів на те, щоб вони зробили щось для нашої країни. Я спонукав Джангам Бабу, Хансешвар Махараджа, Мохан Даса, Маджну Маланга, Крішну, Према, Нірмалу Бане, Бейджнатха Гірі, Махадева Гірі та інших відлюдників спуститися з гір до людей. Яким прекрасним був час, проведений з великими відлюдниками! Але поступово всі вони покидали мене. Я ставав все більше і більше самотнім, а мая все більше і більше затягувала мене у свої сіті. Тоді я вирішив зникнути зі світу, як Хедія Хан, і ознайомив зі своїм бажанням своїх друзів.” 

“В той час мусони були неочікувано сильними, від дощів всі ріки вийшли з берегів. Я повільно просувався в бік Джаул Деві Сангам. За нами йшли тисячі людей, багато з них плакали, інші поперемінно занурювалися то в океан надії, то в океан відчаю. Раніше ця місцевість підпадала під юрисдикцію області Альмора. Пал Раджа з Аскота теж не знаходив собі місця. Місцевий голова поліції зробив все, що міг, щоб зупинити мене, але в нього нічого не вийшло. Я повільно просувався до своєї мети разом з іншими відлюдниками. Я прийшов у місце злиття річок, туди, куди й прагнув. Подивився на гору Кайлаш. У той час дощ припинився, і вже наближався вечір. Я сидів, спостерігаючи за заходом Сонця, а потім, коли Сонце зайшло, я піднявся. Піднялися на ноги й всі інші люди, які були зі мною. Всі плакали, особливо жінки. А я спокійно вирушив до того місця, де збирався зануритися в самадхі під водою. Я йшов все далі й далі, а бездонні води річки стулялися у мене за спиною, поки, нарешті, я зовсім не зник з поля зору. Я знаходився в місці злиття річок. Звідти річка Калі Ганг підхопила мене і понесла. Перед обличчям широкої громадськості моє фізичне тіло було віднесено річкою. Я був у свідомості. Поступово наступала ніч. Річка принесла мене в Панчешвар. З одного боку був Непал, з іншого – Горакх Дхуні. Саме Горакх Дхуні притягувала мене.”

“Я вийшов з води, попрощався з річкою, яка мені допомогла, і відправився саме в той бік. Тепер я вже був не Хедія Хан. Весь мій одяг потонув у річці. Тепер я став Махаватар Бабою. Кілька днів я відпочивав у Горакх Дхуні. Потім до мене почали приходити люди. Тоді я пішов звідти та попрямував на гору Дронагірі, де в мене була печера, і саме там поринув у самадхі. Я звільнився від своєї минулої карми, відкинувши старий одяг та потонув у своєму минулому житті. Коли це сталося, Хедія Хан все ще був живий, але потім, через п'ятдесят років, я був вражений, почувши, що він досяг великої популярності, користуючись моїм ім'ям. Можливо, він став жертвою суспільства, але, звісно, ​​це неправильно. Навіщо він псує власну карму? Ця душа плете навколо себе павутину, в якій заплутається сама. І все це заради грошей. Але він помер уже того дня, коли почав прикриватися моїм ім'ям. А я живий, і моє ім'я живе, він же помер уже давно. Він, звичайно, отримає тимчасову радість. Але одного разу він піде, і залишиться справжній Хедія Хан, той, що був і раніше, той, хто зараз є, і залишиться в майбутньому.”

Коли наступив вечір, обидва божественних йоги пішли. Я провів їх до печери Бхандар. Потім вони зайшли в цю печеру і зникли. Печера Бхандар простирається на багато миль у трьох напрямках. Вона розташована на відстані двох з половою миль від мисливського будиночка Пхаррукія по дорозі в Піндарі. Вхід в печеру зазвичай буває завалений снігом. Махатми часто приходять у це місце. Тут дуже багато мідного посуду, який зберігається в печері з незапам'ятних часів. Коли святі зникли з виду, я повернувся до себе.

Я думав про велич людського життя. Адже людська душа може вирватися з сітей маї, досягти просвітлення і зануритися в той океан, який містить у собі все. З іншого боку, в цьому океані немає нічого. Занурившись в океан вічного життя, людина сама стає безсмертною. Але сучасні люди, дізнавшись лише малу дещицю великого знання, починають вважати себе вище всіх інших, оголошують себе божествами, обманюють весь світ, а разом з ним себе. Вони вважають себе розумними, але чи може бути розумною людина, яка обманює саму себе? Вони оточують себе стінами брехні, і таким чином знищують істину.

Людина втрачає все, коли втягує себе в перегони за матеріальними цінностями, за розкішшю та достатком. А якщо це відбувається тоді, коли вона уже дізналася, що таке істина? Вона використовує свої надприродні можливості, щоб досягти матеріальних благ, і чинячи так, втрачає саму себе. Вона уже не та, що була раніше, але й просвітлення вона не досягла. І все своє життя вона проводить у брехні, намагаючись видати брехню за істину. Поступово це входить у неї у звичку. А коли людина хоче вирватися з тієї павутини, котру вона сплела, щоб у неї попалися інші люди, не може цього зробити. І до самої своєї смерті людині не судилося вирватися з цієї павутини. 

Коли смерть постукає у двері такої людини, то що вона їй відповість? Той, хто прикривався одягом духовності, проголошував себе Богом, дивував людей чудесами? Невже він сподівається обдурити смерть, так само як він раніше обманював оточуючих його людей? І та карма, яку він створював собі такими вчинками, приведе його згодом у місце, яке він і уявити не міг. 

Звичайна людина не може бути аватаром божества, бо вона знаходиться в сітях життя та смерті. Адже людина – це мандрівник, вона не може стати Богом. Вона – лише частина світобудови, хоча і може досягти просвітлення. А для цього йому доведеться втратити себе колишнього. 

Всі дива і надприродні здібності проявляються через фізичне тіло. Кожна людина має такі потенційні можливості: вона може матеріалізувати себе в кількох фізичних тілах, може подорожувати в космосі, може жити у воді або під землею. Це можливо за умови, що вона опанувала контроль над своїм тілом. Чи можна таке називати божественним дивом? Адже це не має жодного відношення до Бога, а має відношення до надприродних здібностей людини. Тому не можна стверджувати, що людина, яка має надприродні здібності, перетворюється на Бога. Надприродні здібності – це ознака непересічної людини.

Перед тим як піти Кріпачар’я описав деяких персонажів, які стали відомими в сучасному світі. Потім сказав: “Зрештою, людина зіштовхується з тим, що не хоче отримати ні при яких умовах. Вона зіштовхується зі смертю.”

“І та людина, яка сьогодні видає себе за Хедія Хана, завтра обов'язково зіткнеться зі смертю. Він думає, що я ні про що не підозрюю, але я не втручаюся у все це, тому що він – звичайна людина. Людина вбиває інших. Карма робить його настільки порожнім, що нічого свого у нього не залишається. А хіба, втративши свій стрижень, людина може знайти істину? Але зараз це стало звичайною справою. Наприклад, Хедія Хан, який називає себе моїм ім'ям. Адже зображаючи з себе іншу людину, вона втрачає свою власну сутність.”

“Він може заперечити, що якщо людина зображує з себе Будду, то якось стане подібною до Будди, якщо вона зображає з себе Раму, то одного разу стане подібною до Рами. Вона стане істотою, гідною поклоніння. Однак, одного разу така людина забуде, хто вона така насправді. Якщо хтось хоче підтримувати моє життя, вбивши самого себе, то навіщо мені заперечувати? Однак він, який продав своє життя за гроші, помре якось, бо його насправді ніколи й не було. Я ж житиму вічно. Я не хочу нікого звинувачувати. Це – вина нашого суспільства, яке неодмінно хоче поставити когось на п'єдестал. Це – пережитки минулого, але нехай все йде так, як іде. Адже такий порядок, так чи інакше, охороняє релігію та духовність. Кожна людина живе, надихаючись різними надіями, але коли вона вмирає, то всі її надії перетворюються на порох.”

“Та подорож, що пролягає між життям і смертю, та відстань – це і є життєвий шлях людини. А після цього людина починає новий шлях, в іншому напрямку. Гімалаї говорять нам про те, що вони є істинним притулком великих душ, великих йогів і просвітлених. І богиня Парваті – це дочка Гімалаїв, яку по-іншому називають Джагадамба. Шива – це її чоловік, який є володарем всього Всесвіту, Парамешварою. Але я ніколи не чув про те, щоб він проголошував сам себе Богом.”

Глава 7. Ашваттхама

П'ятниця, 26 серпня 2022 07:01

У всьому нашому величезному світі вважається, що людина знаходиться на вищому ступені творіння. Адже навіть божества для того, щоб досягнути свого божественного стану, приймали людський образ. Народження в тілі людини досягається тільки завдяки сприятливій кармі.

Коли людина втомлюється від обставин свого життя, від кайданів, якими нагороджує її суспільство, вона починає прагнути до того, щоб розгадати секрет творчої сили природи. І тоді на її шляху обов'язково зустрінуться просвітлені люди, які вказують їй правильний напрям. Шлях людини не припиняється ніколи. Відпочиває тільки тіло. Коли людна досягає останнього рубежу, то фізичне тіло припиняє своє існування, а душа шукає нове тіло для наступного втілення. Смерть і до мене хотіла наблизитися, але я постійно знаходився на шляху, і вона не встигала за мною. Вона говорила мені: “Я не з тих коханих, які будуть постійно чекати. Але ти, Капіл, пішов зі світу подвійності у світ цілісності, а туди я не можу проникнути.”

Вона прийшла за тим, щоб забрати цінну для неї річ. Дивилася не на моє тіло, а на мене, на мою істинну сутність, яку вона любила. Але що вона могла взяти? Вже тоді я був ніби відокремлений від свого тіла, і вона не розуміла, що їй робити. Вона не могла виконати свій обов’язок. Смерть – це не чоловік і не жінка, це – напрям руху, зміни.

“Я не хочу, щоб ти знову борсався у хвилях цього матеріального світу. Я дам тобі відпочинок, останній прихисток. Я не ставлю ніяких запитань, і моя любов непорушна. Хоча я приношу з собою великі зміни, але за своєю природою я відрізняюся крайньою вірністю. Капіл, віддай своє фізичне тіло світу матерії! Йдемо зі мною, і там ти зможеш відпочити та насолодитися тонким світом. Скільки ти ще будеш поневірятися всесвітом у повній самотності?” – саме так говорила вона мені, прагнучи мене отримати. Вона завжди кудись поспішала, дивилася то на моє тіло, то на мене. В той момент прийшли й інші святі відлюдники. Побачивши її нетерплячість, посміхнулися. Адже вона – сама по собі звістка, вона звикла занурювати живі істоти у глибокий сон. Всі живі істоти стають її здобиччю. Вона полює на всіх і всіх любить. Але всі, подумавши про неї, жахаються. І що вони тільки не роблять, щоб забути про її існування! Але є межа і її всемогутності, як в тій ситуації, про яку я зараз розповідаю.

Вона визнала свою поразку і збиралася йти зі словами: “Боюся я вас, просвітлених відлюдників! Адже ваші бажання втілюються, а бажання – це смерть! Що робити в такій парадоксальній ситуації? Адже ви в будь-який час можете увійти в тіло та покинути його. Адже немає тепер різниці між вами та мною, а хіба я можу вбити саму себе? Адже моя задача в тому, щоб звільнити істинне “я” від тіла для того, щоб істинне “я” продовжувало виконувати свій обов'язок. Але ваше “я” вже і так звільнилося! Мені нікого брати з собою.”

Так вона і не змогла мене забрати, бо я вже давно занурився в море цілісності, в море адвайти. Яку насолоду відчуває та людина, яка, померши, продовжує жити! Тут вже немає місця смерті. Це розчинення, подібно до того, як ріки розчиняються в океані вічного та безмежного блаженства. Там вже немає ніяких обмежень, немає останнього рубежу, немає смерті, тільки вічний потік.

Тому я кажу: “Помри, зникни, розчинись, як зникають ріки, як випаровуються краплі води. Крапля розчиняється в океані, але не помирає.”

Смерть хоче принести зміни, а я хочу пливти у вічному потоці. Вона хоче обійняти мене, а я хочу стати частиною безмежного океану. Адже я завжди був мандрівником, і завжди буду йти вперед. Тому мені не потрібен той останній притулок, яким вона спокушає, адже я люблю грати у хвилях вічності. А там немає ніяких берегів. Тому смерті доведеться піти в інше місце.

Моя ціль – це вічне, непорушне, безмежне. На моєму шляху немає зупинок. Життя – цей той шлях, а я – мандрівник. Я вільний та безсмертний, не народжуюся, і не помираю. У мене немає прив'язаностей та антипатій. Я – не мистецтво, яке ми називаємо творчою силою, і я не остання границя. Так, колись я нею був, але не тепер. Я тепер той, ким я є.

Тепер немає ні творчої сили, ні останньої границі. Зостався тільки я сам. Смерть намагалася поставити мені запитання, але я, замість відповіді, знову увійшов у своє фізичне тіло для того, щоб розчинитися в потоці вічного океану.

 

На прохання Пахарі Баби

Я проводив зимові делійські дні разом з Пахарі Бабою та Сарасваті Гірі на пагорбі, який розміщений між Моті Баг та Шастрі Нікетаном. Тоді там був невеликий храм Шиви, який зараз значно виріс.

Пахарі Баба почав розмову про святих з Гуджарата, які живуть на берегах річки Нармади. Ми ніби почули солодкі звуки, які видають хвилі цієї річки.

І ось якось ми туди відправилися. До берегів ріки Нармади, де є святі місця, присвячені Шиві й де можна зустріти багато справжніх відлюдників. Історії про цих відлюдників широко відомі. Йдучи вздовж берегу річки, ми дійшли до густих заростей. З цими місцями асоціювалися розповіді про племена народності бхілів. Ліс був дуже густий, і навіть вдень в ньому було так темно, що здавалося, настала ніч. Пахарі Баба вже бував в цьому лісі та був знайомий зі звичаями Бхілів. Вони часто грабували відлюдників, які проходили тут,  вони не розбиралися, хто перед ними: свята людина чи простий господар. Але вони ніколи не грабували племена циган-кочівників, які часто проїжджали тут зі своїм скарбом.

І на мені, і на Пахарі Бабі з одягу була всього лише одна накидка. Вночі бхіли побачили нас і почали кричати: “У-у-у”, видаючи при цьому свистячі звуки. Ми зупинилися. Потім Пахарі Баба сказав мені: “Продовжуй йти!” З майна у кожного з нас було по мішку, де ми тримали священний попіл та цілющі листя дерева нім. Бхіли продовжували кричати та йшли за нами слідом. Вже через деякий час ми були зі всіх боків оточені сотнями бхілів. Вони були озброєні списами, луками та стрілами. Вони схопили нас і забрали наші мішки, але коли побачили в них попіл та зелені листя, то зі здивуванням на нас витріщилися. Потім, порадившись, вони зав'язали мішки та відвели нас у своє село. Всередині хижини вони посадили нас з великою шаною та розпалили жаровню. Потім принесли коржики з якоїсь трави та лісовий мед, як гостинець. Ми трішки з’їли самі, а решту роздали місцевим мешканцям як прасад. Вони були дуже задоволені.

Потім ці люди побудували для нас хижини з гілок, трав та квітів. Багато днів та ночей вони прислуговували нам, доглядали, як за найдорожчими гостями. Хоч вони й були дикунами, але у них була власна культура, власні звичаї та закони. І ніхто з них не порушував ці закони. Вони беззаперечно підкорялися старості села, поклоняючись йому, як божеству. Але по-справжньому вони поклонялися богу Шиві. Цілий день вони бродили лісом у пошуках здобичі. Інколи грабували мандрівників, вбивали тварин. Але, повторюю, у них була власна культура. Вранці та ввечері відвідати нас приходили сотні бхілів. Інколи вони співали та танцювали безперервно всю ніч. Коли у них були особливі дні утримання, то в ці дні вони зовсім нічого не робили. Багато з них були одягнені в ті речі, які вони відібрали в мандрівників, але решта бхілів були прикриті пов'язками з трави та листя. Навіть жінки одягалися подібним чином, прикриваючи своє тіло тільки нижче пояса. Щодня я бачив серед бхілів особливу людину. Його очі сяяли незвичним вогнем. Він жив серед дикунів, але був багато вищим за зростом. Він завжди був одягнений у жовтий одяг. Як тільки я збирався про щось його запитати, він відразу ж йшов. Так минуло багато днів. Ми безперешкодно бродили лісом і вже добре його вивчили, та й усі бхіли познайомилися з нами. Ми також дізналися, як живуть ці племена.

Якось ми відпочивали у храмі Сульпанешвар Махадев, коли я знову побачив ту дивну людину. Вона була молода, кінчики його вусів були підкручені догори, а великі очі ніби метали блискавки. Він здавався таким дивовижним, ніжним та спокійним, але володів твердим характером. На голові в нього був жовтий тюрбан, який повністю прикривав лоб. Коли я став розповідати про нього Пахарі Бабі, то, напевно, він зрозумів мої слова, бо нагородив нас надзвичайною чарівною посмішкою.

Потім молодик став і пішов, а ми послідували за ним. До нас приєдналася і група бхілів. Коли цей богатир піднявся сходинками храму, він подивився на нас і дуже ввічливо та шанобливо попросив нас повернутися. Тоді я пішов до нього, доторкнувся до його ніг і сказав: “Ким би ви не були, я хочу знати ваше ім'я! Ваше божественне тіло та високий лоб говорять про те, що ви – не наш сучасник. Зі всією щирою шаною припадаю до ваших ніг і прошу вас відкрити свою таємницю. Я вже зрозумів, хто ви, але хочу переконатися у правильності своїх припущень.” Почувши мої слова, бхіли дуже захвилювалися. Вони витягнули луки та стріли, приготувалися до нападу. Піднявся шум. Напевно вони подумали, що я образив їхнього героя. Адже вони схилялися перед ним.

Але ця велика людина зупинила бхілів. Він обійняв мене і поцілував так, як міг би батько поцілувати улюбленого сина.

“Капіл, я – Ашваттхама, син вчителя Дроначар’ї. Я брав участь у великій битві, описаній в Махабхараті, був полководцем. Але все це в минулому, а сьогодні я живу тут серед бхілів та поклоняюся Сульпанешвар Махадеву. Інколи відправляюся в Гімалаї, щоб зустрітися з Кріпачар’єю та Відуром. А тут, серед бхілів, час для мене зупинився, хоча я і йду попереду часу. Інколи Відур та Кріпачар’я самі приходять сюди й ці місця перетворюються в Гімалаї. Інколи мене відвідує й Горакхнатх, і тоді ми воскресаємо минуле та розчиняємося в ньому. Ми не втікаємо від життя, і життя не може втекти від нас. Ми уклали угоду один з одним.”

“Що було з нами вчора, що відбувається сьогодні? І що трапиться з нами завтра? Я знаю все про ці стани. Але, навіть знаючи все це, я нічого не можу зробити. Бо сьогодні я вже не той, що був вчора.”

Ашваттхама зняв тюрбан з голови, і на його лобі серед кучерів виднівся помітний дивний шрам, ніби його голову колись розрубали надвоє. Раптом його обличчя освітилося дивовижним світлом, яке виходило прямо з цього шраму. Світло було таке яскраве, що дивитися на нього було боляче. Він глибоко занурився в минуле і сказав: “Всі мої військові таланти пішли з цієї рани на лобі. Там раніше була чарівна дорогоцінність. Але я втратив її та втратив все решту. Я втратив славу, багатство та владу, але мій дар безсмертя залишився зі мною. Адже я отримав його завдяки йозі. І цей дар у мене ніхто не зміг забрати: ні брати Пандави, ні Крішна. А мої товариші покидали мене вже незчисленну кількість разів.”

“Коли я бачу, що мої колишні товариші народилися в тілі тварин, птахів та плазунів, то думаю про людське безсилля. Коли людина з'являється на світ, то думає, що у неї вийде зробити щось видатне. Але, отримавши людське тіло, вона робить такі вчинки, що потім їй доводиться втілюватися в тілі тварин, плазунів та комах. І з цього порочного кола не вирватися. А я залишаюся, і нічого зі мною не трапляється. Я живу тут і поклоняюся Шиві. Я знаю, що час битв Махабхарати минув вже більш як п'ять тисяч років тому, але для мене все трапилося ніби вчора.”

Ми залишалися в товаристві цього божественного героя з минулого цілих пів року. Інколи здійснювали довгі прогулянки, ніби були самими звичайними людьми, але нічого особливо нас не вражало.

Я і не помітив, як минули ці шість місяців. Якось ця велика людина поцілувала мене в лоб, благословила Пахарі Бабу, поклавши йому руку на лоб, та зникла. До цього він сказав нам, щоб ми продовжували свій шлях. Ми так і зробили, і через деякий час прийшли на берег ріки Нармади. Дорогою ми зустріли ще одного святого, який був дуже молодий, і вранці ми втрьох відправилися здійснювати омовіння. Ми розклали свої речі біля каменів. Сонце припікало. Ми все ще готувалися до омовіння, як раптом казна-звідки зявився величезний товстий змій. Ми вже хотіли втікати, але тут я зупинився. Я став дивитися на змія, він зупинився, подивився на мене, і знову став швидко наближатися. Пахарі Баба втік у річку, а юний відлюдник, Дхармананда, підняв з землі камінь, щоб вдарити змія, але ще раніше, той встиг накинулися на юнака та вкусити його. Юнак впав без свідомості, а змій уповз зовсім недалеко. Він звернувся у клубок на камені неподалік і став за нами спостерігати.

Пахарі Баба зробив все можливе, але не зміг врятувати юнака. Тоді, розсердившись, він направився до змія, щоб вбити йогою Але ще до того, як він замахнувся на змія каменем, змій перетворився в старого відлюдника, який з'єднав руки перед грудьми у пробачному жесті та посміхнувся йому: “Пахарі Баба, не гнівайся! Я – Авадхут Баба з Нармади, терплю і холод, і зливу, і  пекучу спеку, в очікуванні ось цього юнака, Дхармананди. І, зрештою, сьогодні я зробив те, що задумав. Тепер і Дхармананда звільнився від своїх колишніх гріхів і може вільно бродити світом. Нічого не робіть, бо у вас зараз все одно нічого не вийде. Краще відправте його тіло вниз за течією річки. А я піду.” Баба знову перетворився в змія і затаївся в каменях.

Пахарі Баба поклав тіло Дхармананди на човен і перевіз його на інший берег річки. В місті Чхота Удайпур він звернувся до лікарів, а потім і сам з допомогою власного мистецтва, намагався оживити юнака. Тіло юнака три дні лежало на гхаті, неподалік від храму бога Рами. Але зусилля Пахарі Баби не мали успіху. А я чекав його повернення на іншому березі, слухав те, що говорила мені ріка. Щодня приходив Авадхут Баба і приносив мені поїсти. Він часто приповзав у тілі змія, а поруч зі мною перетворювався у відлюдника. Він розповів, що п'ятдесят ротів тому він здійснював аскезу, сидячи під деревом нім в Нармадешварі. Але через Дхармананда йому довелося покинути своє тіло. І відтоді він чекав його приходу, щоб відновити справедливість.

Якось опівдні ми сиділи разом з Бабою, як раптом він сказав: “Дивися, повертається Пахарі Баба, він опускає тіло Дхармананди у води ріки. Піду скоріше, поки риби не з’їли тіло, а ти мою зміїну шкіру теж кинь у річку.” пахарі Баба ще не встиг дійти до мене, а Авадхут Баба вже скинув з себе зміїну шкіру і пішов. Я взяв бездиханного змія та пустив його вниз за течією ріки. Неочікувано я побачив, що тіло Дхармананди, яке пливло хвилями, наповнилося життям, він поплив сам та вибрався на сушу на протилежному березі.

Пахарі Баба відкриши рот від здивування, дивився на те, що відбувається. На тому березі Дхармананда робив фізичні вправи, активізуючи тіло. Тоді я розповів враженому Пахарі Бабі про те, що насправді це Авадхут Баба проник у тіло Дхармананди. Я розповів йому також чому все це трапилося. Однак ця подія ніяк не вплинула на моє бажання продовжувати сій шлях вздовж ріки Нармади. І я пішов далі. А Пахарі Баба направився до храму Акхілешвара, який розміщений на іншому березі. Там здійснював аскези великий йог, Сомварі Баба.

Що ж стосується Авадхута Баби, я знав, що він не зможе залишатися в цих місцях і направиться в Гімалаї, бо тут багато було знайомих з Дхарманандою, і вже чули, що його вкусила змія, від чого він помер. Я попрощався з Пахарі Бабою, пообіцяв знову з ним зустрітися і пішов вздовж ріки. Ріка текла вперед, поспішаючи до далекого моря, я ж хотів подивитися на місце їх злиття.

На шляху ніби почувся голос Ашваттхами: “Життя подібне міражу, чи то життя людини, божества чи ракшаса. Всі вони однаково під владою ілюзій. Людина ж – істота суспільна. І ось їй, знаходячись між життя і смертю, доводиться ще виконувати приписи суспільства. Звісно, життя богів проходить на вищому рівні, а відлюдники, які осягнули істину, занурені в самих себе, перебувають у власній душі. Але і вони інколи піддаються мирським спокусам, адже життя нікому не дає здихнути спокійно. Живій істоті в цьому світі потрібна підтримка, потрібна міцна основа. Саме тому жива душа постійно втілюється то в одному, то в іншому тілі. Коли душа втілюється, мая прагне заплутати її у своїх сітях, а душа прагне волі. Звідси й внутрішня боротьба і всі конфлікти та протиріччя.”

“Людна вважає, що вона – вінець творіння, затіює безкінечні війни, не може зупинитися ні на хвилину. Понад п'ять тисяч років тому відбувалася легендарна битва з епосу ”Махабхарата”, але ж і сьогодні війни не припиняються. те, що хтось виграє в цих битвах, а хтось програє – ілюзія. В цих битвах немає ні переможців, ні переможених, бо все це – Він, все перебуває в Ньому, а люди – лише Його знаряддя. І цей колообіг: вчора, сьогодні, завтра, продовжується вічно. Я спостерігаю за тим, що відбувається, вже багато віків, за цією грою Бога, лілою. Немає більше різниці між вчорашнім та сьогоднішнім днем, адже закон карми зв'язує воєдино причину та наслідок. Це – два прояви однієї й тієї ж реальності.”

Так я і йшов, занурений у себе, вбивши себе в самому собі, вздовж берегу ріки Нармади. Йшов до своєї цілі, згадуючи слова Ашваттхами.

Глава 6. Творіння – становлення

Понеділок, 18 липня 2022 14:07

Людині властиво розмірковувати та роздумувати про все. Вона здатна розвивати свій розум, створюючи намір, згадувати, фантазувати. І в ході цього процесу, спостерігаючи за химерним зєднанням природи та духа, людина все частіше та частіше ставить собі певні запитання.

Хто я? Навіщо я з'явився на світ? Навіщо був створений увесь наш світ? І хто його Творець? Як я сам пов'язаний з цим світом? І коли людина про все це роздумує, вона починає представляти могутню силу, окрему від неї, яка відповідальна за всі причинно-наслідкові зв’язки. І цю силу людина називає Богом. Вона починає йому поклонятися, прикрашаючи різними атрибутами досконалості.

Спостерігаючи за змінними подіями світу, людина розуміє, що за кожною подією стоїть якась причина, а за кожною дією – її наслідок. Можливо, що це все неможливо помітити неозброєним оком, але на тоншому рівні сприйняття – це  цілком зрозуміло. Причина і наслідок не існують окремо один від одного. Це два боки одного і того ж явища: становлення та занепад. Нове не створюється, старе не руйнується. Змінюється лише стан.

З ілюзії не може з'явитися істина. З точки зору творчої сили, є тільки теперішній момент, в якому вже присутні як майбутнє, так і минуле. Коли творча сила активізується, то вона дає початок проявленому світу. Саме тоді відбувається злиття мистецтва та свідомості, Пракриті та Пуруші.

Але лишається питання про те, чому людина з'явилася на світ. Мудреці стверджують, що тіло людини – це храм душі. Іншими словами, це – обитель богів. І саме в цій обителі у людини є шанс пізнати Бога та досягнути просвітлення.

Для тих, хто стоїть на духовному шляху, хочу сказати, що саме людське тіло – це інструмент, за допомогою якого можна досягнути успіхів у йозі. Ті живі істоти, які з'явилися на світ в інших тілах, можуть тільки насолоджуватися життям, але шлях духовного зросту для них закритий. Але зазвичай трапляється так, що людина заплутується в мирських справах, віддаючи їм перевагу, у порівнянні зі всім решта. Це і стає причиною омани. Я хочу сказати, що з самого початку свого життя людина повинна правильно розпоряджатися тим скрабом, яким був йому даний, тобто фізичним тілом.

Хочу для своїх послідовників прояснити деякі моменти творіння.

Коли зіштовхуються між собою два раніше чужорідні елементи, то в результаті цього зіткнення народжується дещо нове. Припустимо, що один елемент – неживий та повністю пасивний, проте інший володіє всією повнотою життя. Коли ці елементи зіштовхуються між собою, то народжується дещо нове. Це і є становлення.

У свідомості присутня швидкість руху, а в стані глибокого сну – повний спокій. Коли свідомість зіштовхується зі станом глибокого сну без сновидінь, то від цього зіткнення народжується нова реальність.

У свідомості присутня швидкість та напрям дії, а в стані глибокого сну без сновидінь - спокій. Обидва стани зіштовхуються один з одним, і з'являється новий вектор руху. Наприклад, стіна – це інертне начало. Якщо кинути в неї камінь, то це – прояв свідомого начала. Від зіткнення цих двох начал народжується нова реальність.

В цій взаємодії полягає взаємодія думок, взаємодія різних елементів, взаємодія чоловічого та жіночого начала. Так і проявляється щось нове.

Божественне начало свідоме, природа занурена у глибокий сон. Божественне начало – це свідомість, природа – це творче начало, мистецтво.

Свідоме начало раптово наблизилося до творчого начала. У нього не було особливого наміру робити це, але зіткнення відбулося. Творче начало, не освітлене світлом духовності, перебувало в повній пасивності. Але як тільки трапилося зіткнення, його енергія активізувалася. А духовне начало, Пуруша, так і лишився дивитися на природу в захоплені. Адже це – творча сила. В ній є своя чарівність, тяжіння. І з цього моменту обидва вони пішли разом, пліч-о-пліч. Відчуження перетворилося у прив'язаність, і з'явилося щось нове.

Усвідомлений дух + Мистецтво = Пуруша + Пракриті

Мистецтво породжує значимість.
Саттва породжує свідомість.
Раджа породжує інтелект.
Тама породжує гординю, “его”.

Шар 1. Душа, вона складається з найдрібніших частинок, які навіть менші тих частинок, що складають тонке тіло. Душа безколірна.

Шар 2. Відразу за шаром душі починається шар свідомості (чітти). Він асоціюється з променями яскравого білого кольору. В області серця, в центрі блаженства, він є символом знання, і змінює свій колір в залежності від схильностей особистості. Саме тут виникають різні види схильностей та різних переваг. Вони, подібно морським хвилям, з'являються та зникають. Ці вібрації активізують кармічні частинки. Якщо в людині переважають вібрації білого кольору, білі, подібні снігу, вібрації чистоти, то можна назвати таку свідомість саттвик. Якщо свідомість неспокійна та активна, то її можна назвати раджасик, а якщо вона ніби-то накрита темною хмарою, то її ми називаємо тамасик.

Саме тут перебуває душа. Чітта може знаходитися у двох станах: прив'язаності (симпатії) та відчуження (антипатії).

Шар 3. Наступний шар – шар его. Він покриває попередній шар синьо-зеленою хмарою, хоча він теж змінює свій колір, в залежності від схильностей людини. В цьому шарі у саттва гуни (якості) є домішка синьо-зеленого кольору, у раджа гуни – білого, а у тама гуни – колір глибший та насичений, з переважанням синього.

Шар 4. Шар тонкої прани (життєвої сили). Цей шар купається в яскравих променях, подібних сонячним. Він оточує попередні шари та сіяє, як крапельки роси, і сам випромінює яскраве світло. На нього також впливають три гуни. Якщо переважає саттва гуна, то він – білий, якщо раджа – то рожевий.

Якщо цей шар знаходиться під впливом тама гуни, то він стає брудним, димчастим, й інколи повністю невидимим. Саме в цьому шарі народжують всі імпульси серця, наповнюючи тіло життям. Таким чином, циркуляція життєвої сили, прани, йде від кармічного тіла до тонкого тіла, а від нього – до фізичного тіла. Вона поширюється, подібно світлу сонця.

Шар 5. Шар тонкої природи (пракриті). Цей шар жовтого кольору оточує зверху попередні шари. Цей шар також називається кармічним тілом. Всередині цього шару розміщені всі попередні шари. Породжені кармою, сильні почуття та пристрасті, нерозривно пов'язані з душею живої істоти (дживатмою). Навіть під час кінця світу цей зв’язок не порушується, бо дживатма прагне за будь-яку ціну врятуватися від загибелі та надіється вічно перебувати в цьому світі. Тому карма завжди з'єднана з цим шаром, який напрямлений на насолоду матеріальним світом.

Шар 6. Найвищий шар – це шар брахма, шар безмежного небесного простору. Хоча цей шар всюдисущий та всепроникаючий, він у тонкій формі знаходиться в просторі серця. Ми можемо споглядати його у власному серці.

Безмежний простір єдиний та невиразний, саме він знаходиться в душі. У нього немає визначеного кольору, хоча воно й асоціюється з білим кольором. Його можна в тонкій формі спостерігати у серці, в центрі блаженства.

Після цього можна говорити про звук, дотик, форму, смак та запах.

Є п'ять основних елементів, стихій:

Простір (ефір), повітря, вогонь, вода та земля.

Існує п'ять органів відчуттів: слух, дотик, зір, смак та нюх.

П'ять органів дії: мова, руки, ноги, репродуктивні органи, анус.

Одинадцятий – розум. Саме ці одинадцять елементів та п'ять стихій втілюють собою творіння. Тільки так воно може себе виражати. Їх можна пізнати дослідницьким шляхом через медитацію.

Ціль творчої сили – через різноманіття форм та проявлень привести дживатму до звільнення, з'єднати її з божественним началом. Коли відображення творчої сили падає на дживатму, то в ній починають проявлятися три гуни, вона стає тим, хто насолоджується, тим, хто діє, чи відреченою істотою. Творча сила не залишає своїх спроб допомогти пуруші звільнитися.

Коли творча сила виходить зі свого потенціального стану та активізується, то відбувається творіння простору, напряму та часу. Всі три гуни, відповідно законам природи, присутні в кожній живій істоті, в кожній речовині. Немає нічого, що складалося б з однієї чи двох гун.

З саттви бере свій початок чітта, частина якої проявляється у творчому началі людини. Від раджа бере свій початок ум (буддхі). Ум кожної людини є частиною вселенського розуму. Тама породжує его, яке буває трьох видів: з перевагою саттви, з перевагою раджа, і з перевагою тама.

Его саттва дає початок п'яти органам відчуттів, а его раджа – п'яти органам дії. Саттвічний радж дає початок активному розумові, який призводить у рух органи відчуттів та органи дії. Через присутність цих двох начал, саттви та раджу, розум володіє гостротою та здатен справлятися зі складними задачами.

Всі стихії утворені з перевагою елементу тами. Всі решта елементи присутні в них в зародковому стані. Якщо ж під час творіння переважає елемент саттва, з невеликими домішками раджи та тами, то на світ з'являються люди, боги та гандхарви. У творені тіл тварин та пташок велику роль грають елементи тами та раджи. Планети, в основному, утворені за допомогою елемента тами. Це стосується всіх планет, на яких теж існує життя. Там мешкають живі істоти, пристосовані до перебування на цих планетах.

Всі види живих істот можна поділити на три категорії: дев, тір’як та люди. До категорії дев, іншими словами, категорії божественних творінь, можна віднести Брахму, Праджапаті, Індру, якшів, ракшасів та пішачих. До категорії тір’як відносяться тварини та птахи, такі як олені й змії та решта. Люди – це ми з вами.

Увесь світ був створений для того, щоб живі істоти ним насолоджувалися та жили в ньому, поки не досягнуть певного ступеня сприйняття та розуміння, коли природним чином їхні схильності зміняться на протилежні.

Високе народження обумовлене попередньою кармою. Народження в людському тілі саме тому вважається благословінням, що людина здатна мислити та діяти. У неї є два види свідомості: свідомість дживатми (жива істота) і Параматми. Дживатма завжди мешкає в якомусь фізичному тілі, а Параматмі це не потрібно. Бо Параматма – це вже Сат-Чіт-Ананда. А в дживатмі цих якостей немає. Хоча в ній і присутня свідомість, але ця свідомість не має у своїй природі абсолютного блаженства, бо зв’язана з фізичним тілом, і їй доводиться терпіти постійну мінливість долі – і радість, і горе.

Активність розуму та органів відчуттів не є постійними та незмінними. Їм необхідний перепочинок, необхідний відпочинок. Наприклад, людина не може постійно вживати їжу. Якщо довго йти, то доводиться зупинятися на відпочинок.

В нашому Всесвіті існує незчисленна кількість світів, де так багато інших місяців та сонць! Ці світи населяють різноманітні живі істоти, які за своєю природою відповідають даному середовищу проживання. І наша велика країна, Індія – це один з таких світів, який з давніх-давен вважається місцем, де живуть різноманітні боги. Скільки разів вище божество спускалося на цю священну землю в людському образі! Я вже не кажу про Гімалаї – цьому священному місці мешкання йогів, відлюдників та просвітлених. Гімалаї – це спеціально створене місце для пошуку божественного.

І сьогодні в Гімалаях мешкають справжні йоги, які живуть там вже з незапам'ятних часів, святі та відлюдники, які здійснюють сувору аскезу. Вони живуть там вже багато тисяч років. І мені пощастило провести час з деякими з цих великих людей. І я хочу донести до вас той досвід, який я отримав поруч з ними, і розповісти про них для того, щоб ви теж стали на шлях активного та усвідомленого пошуку духовності, і щоб ви отримали щось корисне для себе зі слів цих великих просвітлених.

Мистецтво лежить в основі всього. Увесь світ несвідомого можна розділити на три основні елементи: саттва, раджа і тама (саттва, раджас і тамас). Мистецтво первинне, тобто не породжене ніким. Воно – самодостатнє явище, яке бере початок в самому собі, і завжди приносить плоди. Воно нічого не робить спеціально, для себе, бо є несвідоме.

Увесь світ створюється мистецтвом, воно створює не для самого себе, а для живих істот. Творче начало не насолоджується плодами своєї праці, бо насолода усвідомлений процес.

Ми можемо порівняти це з тим, як верблюд везе на своїй спині багатокілограмовий, дорогоцінний вантаж шафрану, але самому верблюду цей шафран байдужий. Якщо творче начало – мистецтво і Пуруша – духовне, свідоме начало, зуміють відректися один від одного, то це приведе до просвітлення. Достатньо буде і того, якщо усвідомлена душа відречеться від творчого началу. Але це можливо лише тоді, коли душа досягає стану повного самопізнання. Без божественного імпульсу творче начало не здатне ні на які дії, бо за своєю природою воно інертне. Божественна свідомість подібна магніту, який приводить в рух шматочки заліза, повідомляє їм напрям.

Коли творче начало пробуджується від свого сплячого, потенціального стану і переходить в проявлений стан, то настає момент творіння. Тут проявляється прив'язаність та відторгнення, симпатії на антипатії. Коли три первинні елементи (саттва, раджа і тама) знаходяться в гармонії, то це породжує симпатію, інакше – антипатію. Симпатія, прив'язаність – це властивість творчого началу, антипатія та відторгнення – властивість Пуруши. Саме з взаємодії цих двох начал і народжується Всесвіт.

У творчого началу є вісім ознак. Вони такі: благочестя та гріх, знання та невігластво, прив'язаність та відреченість, багатство та бідність. Вважається, що одна з цих ознак, знання, може привести душу до просвітлення, а решта приводять тільки до омани. В кінці творіння можна безпосередньо сприймати три основні елементи – саттва, раджа і тама, в їхньому первинному стані. Саме ці три основні елементи творчого началу породили Брахму, Вішну, Махеша, Махасарасваті, Махалакшмі та Махакалі.

Творче начало, природа – безмежна. Поки душа не зануриться в стан самадхі, поки не освітиться зсередини божественним світлом, вона не зможе ні осягнути Бога, ні наблизитися до творчого началу. Мистецтво, творче начало, втілене у природі. Але чи то Шакті, Кундаліні чи Махамая, в самому центрі, в глибині можна знайти Шиву.

Я – це одяг для мистецтва, для природи, це – світло для неї, це – свідомість, це – джерело життя. Мистецтво – це моя сила, завдяки їй я можу насолоджуватися світом. Але без моєї любові, мистецтво неживе, а я без нього – розбита дорога. Я мандрівник, а мистецтво – мій шлях.

Творча сила лежить в основі всього, саме від неї залежить активність людини. Але у своїй чистій формі вона несвідома. Це – Кундаліні, яка знаходиться в не пробудженому стані. Це – джерело енергії всього світу, а “я” – це свідомість Кундаліні. Кундаліні – це джерело життєвої сили, прани з цього ж джерела живиться і розум.

Ця велика сила проявляється в людині. Саме вона подарувала людині й іншим живим істотам фізичне тіло, саме вона – символ початку цього світу і його кінця. Це – та сила, що стоїть за проявленим світом. Саме в ній перебуває підсвідомість. Ця творча сила має своєю ціллю розвиток матеріального світу у всьому різноманітті форм. Вона проявляє себе і через людину. Пракриті – це розум, Пуруша – це свідомість. Я – люблячий, а вона – моя кохана. Я і вона, Шива та Шакті.

Творіння проявляє себе у двох великих началах – в Пракриті та Пуруші, у глибокому сні без сновидінь і в усвідомленості. Істинне “я” насолоджується всім, що було створене в цьому світі симпатій та антипатій. Але якщо людське “я”, наблизившись до цієї творчої сили, починає вважати її вищою реальністю, то це призводить до тотальної омани.

Любов цієї творчої сили дає життя кожному з нас. За великим рахунком ця сила поширюється як у фізичному, так і в духовному світі. Адже це – і уява, і фантазія, і роздуми, і віра, і намір. В ній містяться якості п'яти основних елементів природи: текучість води, швидкість вітру, жар вогню, пустота небесного простору, грунтовність землі. Якщо з її благословіння і під захистом свідомості, людина почне з симпатією приймати те, що їй неприємно, то вона пізнає самого себе і досягає вище блаженство.

Ця велика сила спить, звернувшись в муладхарі. Її ми називаємо Кундаліні. Саме з її допомогою можна осягнути вічний характер душі, її чистоту, не руйнівність, її внутрішнє світло. Ми можемо сказати, що це велика сила – природа чи мистецтво. Коли настає момент нового творіння світу, вона виражає себе за допомогою трьох першоелементів і п'яти стихій, і робить світ проявленим. Це – її істинна природа, її різні стани, тут немає ніякого сенсу говорити про подвійність чи про цілісність. Подібно до того, як вода за своєю природою може знаходитися в різних агрегатних станах: твердому, рідкому та газоподібному. Але в якому б стані вона не знаходилася, вона залишається, по суті, водою.

Для того, щоб проявити свою милість відносно живих істот, ця творча сила приймає різні форми. Це відноситься і сфери усвідомленого, і сфери безсвідомого. Тобто можна сказати, що це – незалежна, всепроникна сила. Якщо справжній йог розчиниться у ній, то він прийде до осягнення свідомості. Якщо він зможе пробудити Кундаліні, то нагородою за це йому будуть різні сіддхі, чи іншими словами, надприродні здібності. Хоча ця всеосяжна сила завжди присутня в тілі в потенціальному стані, але тільки з допомогою світла свідомості можна її пробудити. Якщо ж цього не трапляється, то вона створить для людей всеможливі пастки та ілюзії, які своєю чергою, є причиною всіх нещасть та страждань.

Увесь Всесвіт, всі його елементи, були породжені творчою силою. І цю велику виставу взаємодії між матерією та свідомістю можна спостерігати не тільки в нашому світі, але й у багатьох інших світах, де мешкають інші істоти, які все-таки, теж підпорядковуються закону карми. Вони теж проявляються на світ, і теж помирають. Адже життя існує і на таких планетах, як Марс, Венера, Юпітер, на Місяці та на Сонці, на далеких планетах та сузір'ях, у вогні та воді. Ці світи були створені точно так само, як був створений наш світ, в результат взаємодії свідомості та творчої сили.

Живі істоти живуть відповідно до законів їхнього світу, пристосовуючись до умов навколишнього середовища. Бувають світи, покриті шарами різнокольорових хмар. Бувають планети, які здійснюють оборот навколо своєї осі за набагато менший час, у порівнянні з тим часом, який потрібен для цього нашій Землі. Наприклад, на Марсі – зовсім інша атмосфера. Там двадцять п'ять гір, які сягають тисячі миль у висоту, і річки, які бувають до п'яти тисяч кілометрів в довжину та 4-5 кілометрів в ширину. При цьому вони дуже глибокі. На північному та південному полюсі Марса – завжди велика кількість снігу. Якби увесь цей сніг розтанув, то він ти перетворився у безмежне море. На багатьох планетах дуже сильний вітер, швидкість вітру інколи від чотирьохсот до тисячі двохсот кілометрів за годину.

Тіло людини – це теж особливий світ. Творча сила природи – це прекрасна обитель, в якій перебуває свідомість, Пуруша.

Мистецтво – це творча сила Бога, яка розквітає, коли на неї падає проміння свідомості. Саме воно визначає життя людини. Саме ця творча сила нагородила мене безцінним даром, знанням, що дозволило мені відкинути мирські прив'язаності та досягнути вершини духа. Саме вона зробила мене мандрівником на цьому шляху. Я, будучи втіленням Пуруши, завжди блукаю серед цієї творчої сили. Без неї неможливим було б життя. Сам факт людського життя є доказом його існування. Ціль життя полягає в тому, щоб наблизившись до нього, просуватися в бік духовності.

Людина намагається осягнути, для чого вона з’явилася на світ. Вона метушиться між крайнощами, в сітях своєї минулої карми. Мистецтво, в цьому випадку проявляє себе, як обмеження, які накладаються світом, як велика ілюзія, мая. У створені світу обидва начала брали рівну участь: і Пракриті, і Пуруша. Але вся краса життя, виходить з неї. В її саду мешкає багато тварин, цвітуть квіти – кожна з них зі своєрідним, унікальним ароматом. Квітка розцвітає, даруючи надію. Потім вона в'яне, занурюючи серця у печаль, а момент, коли вона повністю впаде з гілки, говорить про глибокий відчай.

Людина – це вінець творіння природи. І життєва сила, яка породила її, постійно змушує задумуватися її: “Хто я?” І людина відправляється в дорогу, щоб знайти відповідь на це питання. Вона вважає себе всесильною, але на шляху потрапляє в пастки суспільства, його обмеження та умовності. І цей мандрівник сходить зі шляху, зникає кудись.

Що ж зрештою шукає людина: Бога, істину чи самого себе? Якщо людина зуміє одухотворити ту творчу силу, що дала їй життя, то вона може вважати, що виконала своє призначення.

Людина поневіряється по Землі, яка є для неї домом. Тут вона живе не одна: живі істоти, тварини, рослини, річки та моря, покриті снігом гори – все це складає її світ. Вона не знає про існування мільярда інших світів, які, можливо, набагато красивіші та досконаліші цього світу. Але ж живі істоти, які населяють ці світи, зовсім не схожі на звичні нам форми життя. Матерія проявляє себе у безлічі формах. В нашому світі людна складається з п'яти першоелементів. Але ж є й інші світи, жителі яких далеко обігнали нас у своєму розвитку. Вони можуть своїм наміром формувати реальність, вмить можуть переміститися в будь-яку точку простору, за власним бажанням. Це не ангели, і не демони. Вони також люди, схожі на нас. Як багато різних світів! Десь постійно світить сонце, а десь – вічна ніч. Зміниться ще не одне покоління, перш ніж жителі нашої планети вийдуть на контакт з цими істотами. Однак, якщо людина займеться самопізнанням, то це трапиться набагато раніше. Просвітлена людина може встановити контакт з істотою з будь-якого світу. Адже наш великий Творець саме таким чином задумав людське тіло, щоб  вона могла здійснювати свої бажання.

Людина здатна вийти зі свого фізичного тіла і на тонких рівнях зруйнувати кармічні частинки, які лишилися від минулих втілень. Людина, яка досягнула найвищого ступеня просвітлення, володіє такими видатними здібностями, що навіть божества, святі, гандхарви, кіннари, якши та гани, вказують їй шлях. Хоча людина і залишається постійним заручником часу, вона прагне знайти у всьому вищий сенс. Людина дивиться на місячне світло, на прохолоду неба, на сіяння зірок затаївши дихання. Ось, що таке взаємодія Пуруши та Пракриті! Але потім вона бачить, що нічого не вічне. Світлий лик Місяця закривають хмари, та меркне сіяння зірок. Так людина починає жити серед внутрішньої боротьби та протиріч.

Саме тут і закінчується психологія, з причини свого безсилля, і починається духовність. І я б порадив сучасним вченим не так сильно захоплюватися вивченням атома, але більше уваги приділяти вивченню душі. Адже це – найголовніша наука.

Та інформація, яку ми отримуємо з допомогою органів відчуттів, належить до матеріального світу. Можна назвати цю сферу метафізикою. Вона вважається нижчим рівнем відносно вищих. Вищі рівні – це рівні пізнання небесних сфер.

Сучасна наука досягнула видатних успіхів. Однак, чим більше відкриттів відбувалося в матеріальній області, тим більше вчених входили в духовну сферу. Зараз погляд досліджень зосереджений на тонких матеріях. Вчені вже зрозуміли, що існує дещо, що знаходиться за межами сприйняття органів відчуттів.

Вони виявили багато “загадкових” феноменів, починаючи від рентгенівського випромінювання та безпровідного зв’язку, і закінчуючи ультразвуком. Сучасна наука продовжує досліджувати атом, тобто цікавиться тонким світом, цікавиться пустотою та безкінечністю. Можливості пізнання в сучасної науки безмежні, і все одно, скільки б вчені не пізнавали тонкий світ, завжди буде залишатися ще більше незвіданого. Неможливо навіть уявити, скільки ще дивовижних таємниць зберігає Всесвіт! Та творча сила за своєю природою безмежна і непізнавана. Ми можемо дізнатися лише нікчемну кількість її таємниць. І ці таємниці містяться як у матеріальному, так і в тонкому світі.

Якщо людина спробує пізнати ті закони, відповідно до яких проявляє себе творча сила, то вона може зрозуміти закономірності її прояву. Але якщо вона спробує нав'язати цій силі свої власні закони, то не досягне успіху. Так, у проявах творчої сили існують свої закономірності. Здається, що вона веде наш світ до певної цілі. Саме тому вчені почали здійснювати відкриття одне за іншим. Але людина зможе пізнати всі ці таємниці, якщо зануриться в глибину свої душі.

Адже наша душа – це прообраз Всесвіту, але раніше вчені ігнорували цю тему, називаючи явища тонкого світу забобонами. За допомогою вимірювальних приборів вчені не змогли виявити душу, і тому відмахнулися від неї, як від неіснуючого явища. Але хіба вони зможуть втекти від власної душі? Однак, коли я згадую той час, який провів з просвітленими в Гімалаях, то думаю, що сучасну науку можна порівняти з новонародженим малюком, і повинно минути багато часу, перш ніж вона досягне зрілості.

Сучасна наука намагається врятувати світ від загибелі, і якщо їй це вдасться, то це буде її грандіозне досягнення.

Я вже давно вийшов за межі науки. Якщо вона не займається дослідженням душі, то як я можу повірити, що вона може розкрити таємниці великих Гімалайських відлюдників чи таємницю творчої сили, про яку написана ця книга.

Існує життя в матеріальному світі. Це – наше тіло, створене відповідно до попередньої карми з сухожилля, м'яса та кісток. І людина починає вважати, що фізичне тіло – це все, що у нього є, і заперечує душу, яка дає цьому тілу життя, хоча і знає, що саме в душі міститься істина.

Тіло – це цілий всесвіт, все насіння та образи якого потенційно містяться в ньому. З допомогою духовних практик можна дозволити цьому насінню прорости, дати сходи, квіти та плоди. Немає великої різниці між тілом людини та оточуючим її світом. Перебуваючи у фізичному тілі, людина може досягнути всіх своїх цілей.

На духовному шляху можна встановити зв'язок між Богом та людиною. Адже істинна йога – це з’єднання, об’єднання, розчинення. Подібно до того, як струмок розчиняється в річці, паливо згорає у вогні, сіль розчиняється у воді, саме так зникає подвійність, перетворюючись в цілісність. Зараз існує дуже багато різних шкіл йоги, випускається величезна кількість книг. Я ж говорю всім, хто встав на духовний шлях, що існує повністю природній спосіб досягнути своєї цілі на цьому шляху. Адже всі вправи разом взяті не ведуть до кінцевої цілі. Багато людей, які практикують різні вправи, думають, що це і є йога. І вони помиляються.

Йога – це такий стан душі людини, коли зникає її уособленість, і вона стає хвилею чи променем божественної свідомості. В цьому стані мистецтво і свідомість єдині.

Справжній йог з допомогою йогічних вправ досягає вищого стану просвітлення. В людському тілі існує сімдесять дві тисячі енергетичних каналів, якими завжди циркулює енергія, тридцять три тисячі кісток, які складають скелет, м'язи, тканини, сухожилля. В житті людини беруть участь всі три тіла: фізичне тіло, тонке тіло та кармічне тіло. Але все це залишається в інертному стані, якщо не буде освітлене світлом свідомості.

В основі всього лежить творча сила, освітлена світлом свідомості.

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.