Глава 3. В обителі Гангулі

Автор 
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Храм Багнатх Махадев Храм Багнатх Махадев

Її очі були, як озеро, бездонні. В них можна було прочитати й минуле, і майбутнє, а посередині сяяв палаючий образ теперішнього. Здавалося, ось вона сама, власною персоною, стоїть переді мною. З її очей виходило особливе сіяння, наділене надзвичайною силою. Це була Мати Калі!

Ви, напевно, теж відчували щось подібне, коли подумки переносилися з теперішнього моменту в минуле. Тоді очі заплющувалися самі собою, але внутрішній погляд ставав ясним, ви ніби занурювалися на дно глибокого озера. Саме тоді ви можете побачити, як численні річки живлять озеро, як ці річки прагнуть до моря. Ви відчуєте, що самі пливете за волею хвиль, які несуть вас до океану.

Коли я намагаюся гратися з цими хвилями, припіднявши завісу минулого, то часто згадую проте, що трапилося у святилищі Матері, в обителі Гангулі, яка знаходиться в окрузі Пітхаургарх, у штаті Уттаракханд. В той час я жив на березі річки Сараю, неподалік від села Баґешвар, де у свій час вдавався до аскези Ріши Маркандея. Саме там був розміщений величний храм Багнатх Махадев. В той час я готувався до занурення в самадхі, коли деякі люди виявили бажання побачити обитель Гангулі та печеру Патал Бхуванешвар. Я погодився, і в листопаді 1976 року група з двадцяти п'яти людей, серед яких були чоловіки, жінки та діти, відправилися в обитель Гангулі. З нами був настоятель храму, якого дуже поважали в тих місцях, як справжнього святого. Як тільки наша машина зупинилася на базарі в Гангулі, її відразу ж обступили з чотирьох сторін. Жителі повели нас в храм, який знаходився неподалік, в якого є своя історія. Це – той храм, де колись схиляли голови навіть англійці. Саме вони піднесли в дар храму величезні дзвони, які збереглися й досі.

З цим храмом пов'язана дивовижна історія. Під час Другої світової війни індійських солдатів збиралися відправити на поле бою в Бірмі. Величезна кількість солдатів та офіцерів летіли в літаку, коли виникла якась несправність, і літак почав повільно падати в море. Всі спроби врятувати його не мали успіху. І зневірені люди вирішили вже стрибати в море: коли один горець Джоші, сказав британським командирам, що може врятувати літак, звернувшись з молитвою до Калі Деві. Спочатку всі підняли його на сміх, а потім стали вмовляти, щоб він скоріше здійснив задумане. Джоші з великою відданістю почав молитися і сталося чудо! Літак почав набирати висоту. Люди побачили, що якась жінка стоїть на крилі літака, і витягує його з безодні. Коли літака благополучно приземлився, ця жінка зникла невідомо куди.

Англійці написали про цю подію в “Кумаоні Газетт”, а потім пішли поклонитися у храм, присвячений Великій Матері. Вони пожертвували на його потреби велику суму, а також величезні дзвони та інше храмове начиння. На все це можна помилуватися і зараз. Про Велику Матір ходить багато подібних легенд. Я і раніше чув ці історії, але до цього в згаданому храмі не був. Того разу я, сидячи на храмовій веранді, бесідував з храмовим служителем. Йому було важко стверджувати, що у всіх цих історіях – правда, а що – брехня. Раптово з’явився великий натовп, якій прийшов привітати мене. Я занепокоївся, але потім оголосив, що в храмі буде проводитися пуджа, і велів всім прийти туди. У мене самого не було звичаю брати участь в пуджі. Приходили Біра, Падма, Німа та Кусум, запрошували мене, але я залишався сидіти на веранді. Люди продовжували підходити до мене. Підійшли й мої близькі друзі, знову стали запрошувати на пуджу. Я і того разу не погодився, але став ходити навколо храму, і неочікувано зайшов в середину. Побачивши мене, храмовий служитель ніби онімів, а я став з правого боку від статуї Матері. Я брав у жінок кокосові горіхи та розбивав їх біля вівтаря, окурював статую ароматичними паличками. Коли я підлив масла в вівтарний вогонь, то все моє тіло здригнулося та застигло в нерухомості. Я онімів, а вогонь, між іншим, згаснув. Увесь храм занурився в непроглядний морок. І тут через двері храму всередину почали проникати промені божественного світла. Це світло торкнулося мого тіла, і я послідував за ним на вулицю і всі решта людей потягнулися за мною. Ці промені виходили від великого кедру. Коли я підійшов до дерева, світло зникло, але зате з’явилася дівчина, приблизно вісімнадцяти років. Вона була схожа на божевільну: в зношеному одязі вона рвала на собі волосся та посипала себе дорожною пилюкою. Але коли я зустрівся з нею очима, то здригнувся. Я відразу кинувся до неї. Як тільки я до неї доторкнувся, дівчина відразу ж прийняла величний вигляд. Вона загадково посміхнулася. Адже це була сама Мати, Мати Калі. Всі люди зі здивуванням дивилися на промені світла, які виходили з неї.

Навколо неї поширився чарівний аромат. Вона виглядала як жінка, але з багатьма руками. Вона була втіленою красою, стояла та посміхалася. Раптово її обличчя змінилося – воно стало просто лякаючим. Деякі люди злякалися та втекли, але я залишався на своєму місці та попросив її прийняти попередній вигляд. Я говорив, що хочу гратися у неї на руках. Я кинувся їй в ноги, а вона протягнула назустріч мені свої руки та підняла мене, знову перетворившись в прекрасну дівчину. Я тримав її за руки та ставив багато запитань. Люди стали потрохи повертатися. У відповідь на мої запитання Велика Матір сміялася та інколи так сильно, що здригався увесь кедровий ліс навколо нас. Поступово все навколо занурилося в туманну димку, пронизану дивовижним світлом. Напевно протягом пів години я купався в Материнській любові та отримував її благословіння. Тим часом звістка про появу Матері поширилася, подібно пожежі, і поруч з нами зібрався цілий натовп.

Тоді Матір останній раз поклала руки мені на голову та пішла. Люди послідували за нею, але вона подивилася на них, гучно розсміялася та безслідно зникла. Ті люди, які прийшли після цього, проклинали свою нещасну долю, а коли я увійшов у храм, то всі кинулися мені в ноги.

Люди підходили до мене за благословінням по одному, дивуючись чуду, що трапилося, а я все ще продовжував купатися у променях Материнської любові. Я порівнював звичайну людську любов з любов’ю божественною. Люди щедрі у виражені своїх теплих почуттів відносно тих, хто приносить їм користь, але варто людині змінити свою поведінку, і вчорашні друзі перетворюються у ворогів. Однак божественна любов і любов просвітлених людей завжди незмінна.

Через деякий час я піднявся на дах храму і зняв зверху прапор, після чого роздав людям кокосові горіхи, в якості прасаду, і приготувався йти.

Я пішов вперед і напевно надто швидко, бо юнаки та дівчата, які слідували за мною, почали відставати. Можливо мені не варто було так робити. Того дня я відчув, як люблять мене люди, але їх було надто багато, цілий багатотисячний натовп. Так, я був такою ж людиною, як і вони самі. Я став своїм для всіх цих людей, але ж сам я нікому не належав. Хтось подарував мені материнську любов, хтось любив як брата. В очах цих людей я бачив бездонний океан любові, і цей потік продовжував нести мене вперед, хоча сам я, парадоксальним чином, вже давно дістався до рятівного берега. Я дивився на Біру, на руках якої була маленька Ума, на людей, які бігти за мною. А я швидко йшов вперед. З боку напевно здавалося, що я – людина, яку переслідує натовп, а вона хоче від них втекти. Так і в нашому житті. Людина прямує вперед, поки у неї є на це сили, а люди та обставини намагаються затримати її, намагаються прив'язати її до себе, ніби вона їм належить.

На шляху до цілі так багато зупинок, так багато перешкод. Сьогодні я помер для всього світу, і тому належу всім. Адже люди здатні схилятися перед людиною тільки після її смерті, а поки людина жива, її змушують поневірятися світом, подібно живому трупу. І тільки після того, як вона помре, до неї на могилу починають приносити квіти, запалюють свічки, згадують про неї. Зазвичай всі люди кудись біжать, кудись прямують, бояться не встигнути, але мене це не стосується. Я просто йду вперед, а люди біжать за мною, намагаючись стримати. Багато хочуть супроводжувати мене на шляху, клянуться у вічній вірності, обіцяють, що завжди будуть йти поруч. Але я пішов дуже далеко від інших. Якийсь час люди супроводжують мене, але потім доводиться розставатися. Хтось втомлюється та залишається позаду. Когось захоплює новий поворот шляху. Цього разу я відірвався від переслідування та сів перепочити на великому камені, але вже через деякий час мене знову оточив натовп. Люди втомилися та запихалися. Але вони змагалися між собою, хто швидше добіжить до мене. Як тільки вони знайшли мене, то забулися про втому.

Це життя. Людина повинна увесь час йти вперед. Не до мене, а до своєї власної цілі, до тої цілі, заради виконання якої людина і з’явилася на світ. Всі йдуть вперед: і я, і ви. Навіть якщо ви й відстаєте від мене, це не має значення. Я – такий же мандрівник, як і ви. Зрештою ми всі прийдемо в одне і те ж місце.

Саме життя вчить нас постійно йти вперед, а інколи навіть бігти. Необхідно втекти так далеко, де вже нічого не буде, ніяких прив'язаностей. Залишиться тільки сама людина. Тоді вона й зрозуміє, що таке життя, і хто вона така.

Я дістався до цього місця, звідки збирався поїхати на автобусі. Дивна справа, автобус вже був там, але мені не потрібно було непокоїтися, бо моє місце вже було зарезервоване. Поступово прийшли й решта, а автобус все чекав, поки всі зберуться. Потім він накінець-то відправився в дорогу. Дорога була гірською, звивистою, вибоїстою та тяжкою, але автобус їхав все далі й далі, бо саме в цьому був сенс його існування. В русі.

Разом зі мною на сусідньому місці розмістився П’яре Лал. Позаду сиділи Кусум і Падма. Справа сиділа Німа, а із-за моєї спини доносився голос Біри.

 Люди помінялися місцями: той, хто сидів позаду, перебрались вперед, і навпаки. Так і в нашому житті – люди міняються місцями, але один спільний автобус, везе всіх вперед, до нового горизонту. Всім доведеться подолати круті повороти, підйоми та спуски, однаково боротися зі втомою. Так і наш автобус, долаючи відстань, просувається вперед. Інколи люди зупиняли його за своїм бажанням, а потім він знову продовжував свій шлях. Я теж знаходився в цьому автобусі, в самій передній його частині, неподалік від водія. За нами сидів цілий натовп. Хтось розмовляв, хтось співав пісню, хтось сперечався. Але, не дивлячись на це все, автобус продовжував свій шлях. Водій продовжував вести машину, але нічого не говорив.

Як схожа була ця поїздка на наш життєвий шлях! Той автобус ніби уособлював собою матеріальний світ, а дорога – шлях дій, людську карму. Не доїжджаючи десять кілометрів до обителі Гангулі, автобус зупинився, і ніби увесь світ зупинився у своєму русі.

Люди вийшли з автобуса, розбилися на групи: молоді чоловіки, молоді жінки та старі – окремо один від одного. І всі вони, підтримуючи своїх товаришів, направилися до храму Патал Бхуванешвар. Патал – в перекладі з хінді означає “пекло”. Ми запалили  там світло, розсіяли навколишню пітьму, а потім почали свій спуск в пекло, в патал. Там був глибокий колодязь, куди ми й почали спускатися. В колодязі панувала непроглядна темрява, і деякий час всім було страшно. Потім я повільно увійшов в підземну печеру, а за мною туди проникли й решта людей. Після того, як ми спустилися донизу на глибину в сто п'ятдесят футів, ми опинилися на рівному майданчику. Якщо звідти спускатися ще на п'ять футів вниз, то можна побачити дуже гарні сходинки. Якщо спуститися ними ще далі вниз, то погляду відкриється обширний майданчик, де можуть спокійно розміститися тисячі людей. На стелі – дуже гарна й вишукана різьба. Там зображений і легендарний слон, Айравата. На передньому плані розміщений камінний трон, а над ним барельєф, який зображує змія Шешу, який роздуває тисячу капюшонів. І все це не твори невідомого майстра, а шедевр, створений самою природою. В глибині знаходиться великий синій лотос, чиї пелюстки, розкрившись, опущені донизу. З центральної частини квітки виходить світло, яке падає на зображення бога Шиви. Саме звідти бере свій початок неширока річка. Статуя Шиви теж створена природним чином, створена самою природою. Камінь звивається, зображуючи довге, сплутане волосся Шиви. Здається, що можна розгледіти кожен окремий волос. Струмок бере свій початок прямо під квіткою лотоса. на цей майданчик можна прийти різними шляхами, але є ризик заблудитися, бо печера розкинулася на декілька миль.

У мене з собою, крім потужних ліхтариків, були ще мотузки та ніж. Я построїв людей в одну лінію, взяв з собою декілька інженерів і когось з молоді, а потім став просуватися вперед, вздовж течії підземної річки. Стежка, якою ми йшли, була дуже гарною. Посеред річки здіймалася скеля, на якій ледве могли розміститися дві людини. Далі було місце злиття цієї річки з ще одним потоком. Однак місце злиття двох потоків не було глибоким, вода проглядалася до самого дна. Швидкість течії теж була незначна. Неочікувано я побачив під водою щось схоже на мідну кришку, до якої була прироблена ручка. Я поспішив до цього місця і спробував підняти кришку, але вона не піддавалася. Я почав оглядати це місце та побачив дещо схоже на обід від цієї кришки. Коли потягнув за обід, то кришка легко здвинулася з місця. Відразу ж вода змінила русло і перестала текти туди, де я стояв.

Я підняв кришку і виявив під нею величезний Шивалінгам. Збоку був прохід. Шивалінгам теж можна було підняти нагору. Я покликав всіх тих, хто супроводжував мене. Після того, як всі поклонилися священному символу, ми знову закрили його зверху кришкою та продовжили свій шлях. Подолавши досить велику відстань, можна було побачити печери часів Махабхарати. Вони оброблені у вигляді  житлових кімнат. Для того, щоб можна було піднятися в ці печери, зроблені сходинки. Є ще багато інших галерей та проходів, які ведуть нагору, куди ми не пішли. Ми продовжували спускатися донизу вздовж течії річки. Чим далі ми спускалися, тим більше розширювалася річка, і зрештою ми побачили, що вона утворює водоспад та падає вниз. По боках водоспаду лежали величезні камені, на яких можна було розміститися для того, щоб споглядати його красу, чи для того, щоб здійснювати омовіння. Від цього місця також розходилося декілька стежок, але ніхто не хотів йти далі, бо люди втомилися. Тому ми повернулися до місця злиття потоків. Я знову підняв мідну пластину і задумався про те, щоб спуститися вниз. Всі супроводжуючі мене люди занепокоїлися, але я твердо стояв на своєму. Я покликав інженера Дінеша Чанда Джоші, прив'язав йому на пояс мотузку, і велів просуватися слідом за мною. Ми вдвох досить довго йшли вглиб, поки шлях не став зовсім звивистим. Просуватися далі стало неможливо. Тоді ми спустились на коліна та продовжили свій шлях: частково на колінах, частково повзком. Зсередини доносилися дивні звуки. Потім я раптом завмер, вражений: переді мною розкинувся прекрасний сад.

Я побачив в цьому саду жінок та чоловіків, які гуляли. Вони були наполовину люди, а наполовину – змії. Побачивши їх, Джоші дуже злякався, він впав на землю без тями. Мене ж зі всіх боків оточили ці напівлюди, напівзмії. Деякі з них володіли тілами, нічим не відмінними від тіл звичайних чоловіків та жінок. Вони стали говорити мені про те, щоб я повертався. Я вказав на свого супутника, інженера Джоші, і тоді одна з місцевих жінок вийшла вперед і привела його до тями. Коли я вже зовсім збирався повертатися їхній голова подарував мені камінь червоного кольору. Це був надзвичайно гарний сапфір, з яким я не розлучаюся і сьогодні.

Минуло вже декілька годин, як ми покинули своїх друзів. Коли ми повернулися разом з Джоші, то побачили, що всі люди чекають нас і вже зовсім зневірилися. Я вивів всіх людей з печери й ми направилися у храм Бхуванешвар. Поруч зі мною сиділи Кусум та Ума. Я розповів Умі про таємницю її попередніх втілень. Обидві, і Кусум, і Ума були студентками, вчилися на ступінь магістра. Що ж стосується Кусум, то я прямо там показав їй її минуле життя.

Решта людей були зайняті приготуванням каші-кхірчі. Після їжі ми відправилися у зворотній шлях, але люди все ще думали про печеру, яку відвідали.

Я ж думав про те, що люди намагаються вийти на контакт з позаземним розумом, шукають його в космосі, але нікому досі не спало на думку  пошукати краще в Гімалайських печерах. Ця дивовижна печера розміщена в окрузі Пітхаургарх, в шістнадцяти милях від обителі Гангулі. Тут дуже багато цікавих печер. У багатьох з них досі сховані давні скарби.

Тепер згадана печера теж стала відомою. Священослужителі з найближчих сіл розвернули тут широку торгівлю предметами культу, але, однак, люди ще не дослідили внутрішню частину печери. Я знаю в Гімалаях і такі печери, всередині яких можна йти близько п'ятнадцяти днів, поки не з’являться перші ознаки цивілізації. Там же можна зустріти й просвітлених махатм.

Того разу ми поверталися до автобусної зупинки всі разом з дівчатами, жінками, чоловіками та дітьми. Старше покоління залишило нас позаду і вже чекало на місці.

Біра теж вже знаходилася на зупинці та розповідала всім присутнім про те, що трапилося з нами в печері. Люди зі здивуванням слухали її розповідь. Біра – це свята жінка, дружина Парашурама, мати п'ятьох дітей. Пуран і Ума – це її доньки. Її сімя живе в Баґешварі, на березі річки Сараю. Поступово Біра почала розповідати про обставини своїх минулих народжень. Вона говорить, що багато святих людей були її синами. Такі, наприклад, як Вішванатх Брахмачарі, Джаганнатх Мандір, Раджкот Махамандалешвар Балакрішна Яті та великий Шрікрішна Чандра Гірі. Вона дуже часто бачила цих махатм уві сні та в стані медитації. Тоді вона була їхньою матір'ю та годувала їх грудьми. Вона ще не може знайти двох своїх синів з минулих народжень. Коли я дивлюся на Біру, то, здається, що духовність всього світу зосередилася в цій жінці.

Я міг спостерігати за думками Біри, але не хотів втручатися в цей потік. Зрештою прийшов довгоочікуваний автобус, і ми рушили в дорогу. Фари автобуса освітлювали нічну темряву. Однак, неподалік від Баґешвара в автобусі раптово закінчилося паливо. Перед тим, як завмерти на краю дороги, автобус видав несамовитий звук, ніби чиєсь життя передчасно обірвалося. Ніби людина все ще хотіла продовжувати свій життєвий шлях, але раптово це стало неможливим, як і трапилося в нашому випадку. Стояла глибока ніч, і при цьому ми знаходилися в лісі. Зневірені люди вийшли з автобуса і стали молитися, поки, зрештою Біра не сказала: “Чому ви не попросите про це нашого йога? Нехай візьме паливо у природи чи звелить автобусу рухатися далі!” І тоді всі люди почали мене просити, щоб я привів автобус в рух. Я не знав, що робити, поки мені не спало на думку, що потрібно штовхати автобус. Я сказав: “Штовхайте автобус, і з Божою допомогою ми дістанемося до Баґешвара.” Так і трапилося. На важкому життєвому шляху нам часто потрібна допомога інших людей, і невідомо коли це трапиться. Тому потрібно підтримувати зі всіма рівні відносини, хоча надіятися перш за все на себе та власні сили.

Ми живемо у вік науково-технічного прогресу, коли вчені запускають космічні кораблі в космос. Тому мої історії можуть здатися їм неправдоподібною казкою. Але разом зі мною у всіх цих подіях брало участь молоде покоління індійців: майбутні лікарі, інженери, вчені, діячі мистецтва та бізнесмени. Сьогодні ці люди досягнули разючих успіхів у різних сферах життя. Тут я наводжу імена всього лише декількох свідків, описаної вище історії.

Дінеш Чандра Джоші – інженер.

Альмора Кішан Лал Сах – бізнесмен.

Багешвар П’яре Лала Сах – бізнесмен.

Багешвар Бхавані Лал Сах – бізнесмен.

Багешвар Джагдіш Лал Сах – BSC.

Шріматі Біра – BSC.

Парашурам Гобінд Сінх Паріхар – BSC.

Німа Сах – МА.

Кусум Сах – МА.

Тара Сах – MA, BD.

Пурам – BA.

Аша Гоял – MA, BD.

Лакхнау Діван Сінх Паріхар – MA (економіка), бізнесмен

Кайлаш Сах Саптанік – підрядник.

Прочитано 38 разів
Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.