Глава 31. Границя

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Вигляд на Пітхаургарх Вигляд на Пітхаургарх

Границя, остання межа, тонка лінія, як лезо бритви, і мистецтво – обидва ці феномени завжди були пов'язані зі мною, у всіх моїх втіленнях. Вони давали мені відпочинок та закликали до творення. Я об'єднувався з лінією, з межею, коли відпочивав, а потім мистецтво знову створювало мене. Границя, лінія – це така прекрасна дівчина, чия любов безпристрасна та бездоганна. Вона любить всіх однаково, чи то багач, чи бідняк, індус чи мусульманин, чоловік чи жінка, птах чи будь-яка тварина. Вона любить всіх, але її всі бояться. Бояться навіть згадувати про неї. Але ж вона – це кінцева ціль будь-якого життя. Як тільки людина отримує від неї запрошення, то починає трястися від страху. Але вона не звикла чекати.

Вона може виражати свою любов в будь-який час, і вдень, і вночі. Але зі мною вона поводиться по-іншому. Коли вона приходить до мене, то нерухомо стоїть поруч. І мовчить. Адже я вже давно прийняв її всередині себе. Вона хоче стряхнути мене та побігти, але втекти не може, бо вона не звикла йти з порожніми руками. Вона уособлює собою хід часу. Вона перетворює тіло в ніщо, забирає собі його енергію та йде. Тіло, позбавлене свідомості, стає непридатним для живої істоти, але вона за це зовсім не хвилюється. Вона просто робить свою справу. Я довго мандрував засніженими рівнинами Гімалайських гір, а потім разом з Бабою Рамдасом прийшов в Пітхаургарх, де вона вже багато століть знаходиться в очікувані. Вона була тиха та спокійна, і лише її невимовна посмішка робила атмосферу навколо напруженою. Вона вже готувала для мене новий шлях, але я ще не був готовий до таких грандіозних змін. Вона теж не була готова кинутися в мої обійми, а спостерігала за мною здалеку. Я – жива істота, а вона подібна променю світла. Бачачи такий стан, я викликаю її до себе, мрію розчинитися в цьому великому океані. Але тоді вона лякається. Вона не може отримати моє тіло. Вона нічого не може зі мною зробити.

Я вирішив відпочити в Пітхаургарсі разом з Бабою Рамдасом. Рамдас Джи якийсь час залишався зі мною, а потім поїхав в Алкапурі.

Пітхаургарх – це пожвавлене поселення на південному заході Гімалаїв. Це поселення дає притулок паломникам, які направляються до священної гори Кайлаш. Звідси відкриваються надзвичайно красивий вигляд на такі гори як Панчулі, Трішул, Мачхіпокхар, Дхавалагірі та Аннапурна. Це невелике поселення тепер перетворилося в містечко. Тепер тут живуть не тільки горці, але і представники найрізноманітніших національностей. Зараз люди тут одягаються по-різному, дотримуються різних традицій. Пітхаургарх – місто, де й досі живі давні легенди, і щодня тут створюються нові. Це – те місце, де живе історія. Воно об'єднує в собі минуле та теперішнє. Але, здається, що це містечко починає втрачати свою давню культуру, стрімко змінюючись у бік сучасності.

Я стояв на останньому поверсі багатоповерхового приміщення в Бхавані Ганджі, яке належало Харлал Саху Тхукдхарія, і милувався, як природніми красотами, так і рукотворною красою міста, що будувалося. Мої думки перенеслися із засніжених гірських вершин до тих місць, де жили люди. Ця давня земля, яка колись належала мудрецям та відлюдникам минулого, зараз була перенаселена, і в ній вже не було колишнього умиротворення та спокою. Ця земля запрошувала мене відпочити.

Я думав про те, що в наш час люди стали надто зайнятими та стурбованими. Вони постійно поспішають. Вони поспішають настільки сильно, що нічого навколо не бачать. В ім'я розвитку та науково-технічного прогресу вони забувають про свою істину сутність та грузнуть при цьому в сітях своїх хибних сутностей. Люди оголошують, що їхня давня культура та традиції – це пусті забобони, а себе вважають поборниками прогресу. В ім'я прогресу вони руйнують гори, рубають дерева, і тим самим руйнують себе. Вони воюють проти природи, стають її ворогами.

Природа дає нам життя, зберігає та підтримує його, вона є втіленням часу, творенням та натхненням. Але людина перетворила її у свого ворога, у причину своєї загибелі. Коли мистецтво перетворюється у границю, тоді й сама природа стає руйнівною. За допомогою паводку, виверження вулканів, землетрусів та інших катаклізмів природа намагається поглинути живі істоти. Так людина стає жертвою передчасної смерті. Я спостерігав цей руйнівний лик природи. З одного боку творення, з іншого – остання границя. Мистецтво призводить до творення та прогресу, границя ж, навпаки, осушує джерело розвитку, призводить до руйнування. А джерело обох знаходиться тут, в Гімалаях. Вони привносять в життя людини радість та горе, спонукають її рухатися вперед, шукати власний шлях.

Поступово сутінки згущувались, вечір мріяв зануритися в обійми ночі, а ніч мала намір вкрити захід Сонця своєю ковдрою. Птахи поверталися у свої гнізда. На дальніх пагорбах можна було побачити селян, які, згинаючись під важкістю гілок та хмизу, поспішали додому. Вулицями проїжджали автобуси, але над всіма картинками панувала краса яскраво-жовтих та яскраво-червоних променів заходу Сонця, в яких купалися вершини Гімалайських гір. Це видовище одночасно було символом створення та символом руйнування.

В моєму мозку постійно звучали одні й ті ж слова. Гімалаї завжди говорять з нами голосом святих та мудреців. Ти знову повинен пробудити вічний голос Гімалаїв! Якщо тобі потрібно щось сказати, говори! Якщо тобі потрібно щось зробити, роби! Передай людям священне послання Гімалаїв! Дивиться хтось на те, що ти робиш, чи ні, слухає хтось, що ти вимовляєш, чи ні, тобі має бути байдуже! Роби те, що ти повинен робити. Просто виконуй свій обов’язок! Нікого не змушуй слідувати за собою! Слова вже перестали звучати, а я все думав про них. Жителі Гімалаїв надихали мене. Мистецтво вело мене до творення, границя давала відпочинок. Вона теж надихала мене.

Сьогодні наш світ рухається у бік прогресу і величезну роль в цьому процесі відіграє наука. Сучасний рівень розвитку науки став можливим завдяки дослідженню вчених минулого. Потреби людей ростуть, і для того, щоб їх задовольнити, проводять все нові й нові пошуки. Люди залучені у змагання один з одним, до якого їх підштовхує суспільство споживання. Сучасна людина заплуталася у круговороті попиту та пропозиції. Керуючись егоїстичними інтересами, людина розділяє себе, оголошуючи, що вона робить це в ім'я релігії, держави та суспільства. Люди різних національностей й віросповідання стали ненавидіти один одного. Люди прикриваються словами про культуру та цивілізацію, але при цьому бояться один одного. В ім'я прогресу люди вбивають собі подібних. Дотримання інтересів власної касти призводить до суспільних безпорядків. Ще вчора людина була внутрішньо вільною та думала вільно, а сьогодні вона витрачає увесь свій час на розв'язання різних проблем. Людина забула про людяність, заперечує ті послання, що передав їй Всевишній. Вона вважає свої суто практичні міркування повелінням небес.

Людина біжить за привидом слави, багатства та поваги у суспільстві. Сучасна людина не зупиниться ні перед чим, щоб отримати перемогу над своїми власними братами. Над тими людьми, з ким вона вчора, голою гралася в пісочниці. А сьогодні ці товариші по іграх стали її заклятими ворогами. Вчора всі ці люди блукали лісами, голодні та зневірені. Вони ловили випадкову здобич та ділили її між собою, а сьогодні вони дистанціюються один від одного, прикриваючись лозунгами про благо Батьківщини, нації, релігії та касти. Вони зайняті винайденням нової все більше й більше сучасної зброї для того, щоб знищити один одного.

Зараз релігія перестала бути голосом Всевишнього, але перетворилася в знаряддя експлуатації та подавлення. З одного боку, людина боїться жити, а з іншого – вона боїться смерті. Людина боїться інших людей. Людина заплуталася в сітях так міцно, що у неї немає ніякої можливості звільнитися. І тут проявляються недоліки її мислення, адже людина в ім'я прогресу прагне до своєї загибелі. Сьогоднішні досягнення є причиною деградації тих, хто жив вчора. Сучасна людина бореться за свободу, хоче захистити свої права. Ми бачимо, що через підвищення цін повсюди відбуваються сутички та страйки. Але хіба ж коли-небудь людина вимагала щось дійсно вартісне? Вона вимагала, щоб їй були відкриті таємниці життя та смерті? Хіба вона прагне пізнати істину?

Куди ж іде сучасна людина, в чому ціль її життя? Чим зайнята сучасна людина? Навіщо вона з головою занурюється в цю мислену метушню, в це життя в натовпі? Хіба вона коли-небудь задумувалася про це? Якби людина про це задумувалася, то сучасний світ не страждав би від голоду, не влаштовував би забастовки з приводу і без природу, не сперечався б про кордони. Якби людина пізнала, що таке істина, то була б вдячна за все природі, і присвятила б життя подальшому служінню істині. Однак суспільство поставило людей в такі умови, що їм доводиться воювати один з одним. Людина ніколи не може бути спокійною доти, поки вона не пізнає справжню сутність природи.

Сучасний світ загруз у проблемах та протиріччях. І все це – породження людського мислення. Як часто світу приходиться страждати від війн через егоїстичні бажання людини! Людина вбиває собі подібних. І постійно продовжує це робити. В ім'я підтримання священного статусу границь, в ім'я держави та задоволення національних інтересів, наш світ сьогодні стоїть на краю прірви. Сьогодні зброя знаходиться скрізь: в космічному просторі, у воді та на суші. Гонка озброєння продовжується. Але хіба людина подумала про те, яку шкоду вчиняє природі? Чи довго вона ще буде терпіти подібну ситуацію? Природа може збунтувати в будь-яку хвилину, а людина тоді буде лише дивуватися: “Як же це могло трапитися?”

Людина може вважати себе царем природи лише доти, поки природа допомагає їй. Коли вона перестане це робити, людина побіжить світ за очі та навіть не обернеться. Поки людина біжить по зачарованому колі, крутиться як муха в окропі, в ім'я розвитку культури та прогресу в суспільстві. Вона створює різні суспільні організації, впорядковує державу, думає, як правильно керувати цією державою, вводить нові закони, направлені на те, щоб захищати державні кордони. Людина розділила Землю та її окремі континенти на держави. Але коли настане момент, і природа збунтує, то від людини вже не буде ніякої користі. Тоді такими ж непотрібними стануть і держави та державні кордони.

Як тільки людина отримує повідомлення звідти, від останнього рубежу, його розум стає для нього непотрібним. Тоді й суспільство нічого не зможе зробити, і держава, і всесвітні організації. Чому ж людина втікає від самої себе? Навіщо б'ється з іншими людьми? Для кого вона все це робить? Якщо людина, хоча б ненадовго, задумається над цим питанням, то перед нею відкриється той шлях, пройти яким їй було призначено від народження.

 

Люди світу і люди, які населяють Гімалаї

Я задумався про людей. Одні люди – це, так звані “цивілізовані люди”, а інші – ті, хто мешкає в печерах Гімалайських гір. Перші постійно поспішають, мріють здійснити політ на Місяць, мріють досягнути зірок. Вони обробляють землю, на якій живуть і роблять її плодючою. Вони використовують різні корисні речовини та видобувають корисні копалини. Вони борознять світові океани своїми кораблями. З іншого боку люди, які населяють Гімалаї, можуть за своїм бажанням перенестися в будь-яку точку Всесвіту. Їм не потрібно мріяти про польоти на Місяць та зірки, про те, щоб пересікти океан чи переорати землю та зробити її плодючою. Вони обмежують свої потреби та живуть, занурені в радість, спокій та блаженство, насолоджуючись довголіттям. В той час, як люди, чиї потреби безмежні, живуть недовго та перебувають в постійному стресі.

Один бік – це одяг, в який наряджається мистецтво, інший – границя, яка кличе людину. Одні блукають навпомацки, а інші – спокійні та нерухомі. Одні вимірюють все такими поняттями, як народження та смерть, інші живуть відповідно до власних бажань.

Одні люди постійно прагнуть до розвитку, інші свідомо призупинили свій прогрес. Одні люди зробили природу своєю, інші граються з нею.

Одна людина вічно кудись поспішає, інша спокійно зупинилася. Думки однієї людини заплутані та невпорядковані, а інша людина за допомогою сили думки матеріалізує речі та явища у просторі. І в тієї, і в іншої людини є любов до життя, і страх смерті. Але одна людина чіпляється за життя, а інша зробила смерть своєю коханою.

Людина живе для інших. Людина народжується, людина помирає, людина божеволіє. Людина хоче віддати своє життя, рятуючи життя інших. Вона може повернути людям зір, може вилікувати безнадійно хворих. Вона може все, але коли справа стосується її власної смерті, то перед нею вона безсильна. Вона не розуміє, навіщо була змушена прийти в цей світ, і куди її забирають з цього світу? Вона відчуває своє безсилля. Але ж є й інші люди, ті, хто все розуміє, чиї бажання завжди втілюються на фізичному плані. Такі люди нічого не бояться, і не створюють проблем, які потім потрібно вирішити.

Остання границя завжди чекає нас. Вона приходить в той момент, коли людина народжується. Вона скрізь супроводжує людину, на всіх поворотах її життєвого шляху. Вона була вчора, вона є сьогодні, вона буде завтра. Вона мовчки стояла біля мене в Пітхаургарсі. Я відчував її безмежну любов. Насправді вона любить кожну живу істоту, але зі мною вона пов'язана такими міцними нитками прив'язаності, що навіть за бажанням, не могла б  мене покинути. Саме тому вона сиділа поруч зі мною у просвітленій атмосфері Пітхаургарха.

В такому пожвавленому місці, як Пітхаургарх, у неї завжди було багато роботи. Я бачив її на кожному перехресті, біля дверей кожного дому. В кожній події я міг розгледіти її танець. За кожною живою істотою я вгадував її невидиму тінь.  Вона була і серед тих міражів, за якими гониться людина. Безмежна її любов до живих істот, але коли вона прийшла до мене, то її безмежність зникла. Виявилося, що і вона не всесильна.

З кожним днем Пітхаургарх розвивався все більше і більше. Вчора це було маленьке село, а вже сьогодні – пожвавлене поселення. Старше покоління місцевих жителів жило в печерах, хижинах і в крихітних маленьких будиночках. Тоді люди ходили пішки на будь-які відстані. Сьогодні ж їхні нащадки звикли жити у великих будинках, переміщатися на вантажівках та автомобілях. Тут відкрилися великі готелі, зявилася військова база. Сюди стали постійно приїжджати міністри та політичні діячі – представники різних партій. Тепер жителі Пітхаургарха забувають про свою давню культуру. Вони включилися в погоню за благами сучасної цивілізації. Ще вчора люди тут вели благочестивий образ життя. Будь-який гість був подібний богу. Люди знали, що таке людяність та людський обовязок по відношенню один до одного. Тепер же на кожному кроці можна побачити заклики жити заради задоволення своїх власних потреб. Духовність поступилася своїм місцем матеріальним потребам. Храми, церкви, мечеті, гурудвари перетворюються в місця розваг, і відлюдники допомагають людям розважатися та проводити час. З одного боку, прогресивний наступ суспільства споживання, а з іншого – занепад традицій гімалайських святих та відлюдників.

Війна, яка почалася з Китаєм, змусила жителів цих прикордонних областей задуматися. Це призвело до розвитку та прогресу в матеріальній сфері, але, напротивагу цьому, духовність стала втрачати свої позиції. Майже припинилися паломництва до священної гори Кайлаш і до озера Мансаровар. Раніше Пітхаургарх був оплотом духовності, а сьогодні тут розмістилася військова база. Цивілізація прийшла і в ці місця. Давня історія розчинилася в шумі сучасності. Тепер тут користуються популярністю вже не розповіді про божеств, не історії про паломництво на Кайлаш, а пісні з останній кінофільмів. Люди забули про славу своїх предків, і з захопленням повернули обличчя до Заходу. Позабували про красу рідної мови та кинулися вчити англійську. Люди почали соромитися власної давньої культури.

Людина продовжує забувати про те, хто вона є насправді, для чого вона прийшла в цей світ. Людина знає, що таке істина, але, не дивлячись на це, біжить від неї як можна далі. Вона біжить від рідних традицій, від рідної культури, від своєї релігії. Вона не помічає, що розпадається на багато шматочків. Вона не пам’ятає про ту, яка завжди в неї стоїть за спиною, і з кожною хвилиною просувається все ближче. Людина стурбована погонею за успіхом, славою та багатством. Всі навколо намагаються взяти участь в цих перегонах. Людина старається бігти все швидше і швидше, але хіба від себе втечеш? Людина робить все що завгодно для суспільства, для сім'ї та своїх близьких, але забуває про своє істинне “Я”, забуває, для чого вона прийшла в цей світ.

Я провів багато часу, сидячи на даху багатоповерхового будинку, спостерігаючи заходи та світанки, і розмірковував про минуле та майбутнє Пітхаургарха. Я насолоджувався м'яким зимовим Сонцем та прохолодними вітрами, які прилітали з гір. Місячними ночами я милувався зірками та слухав дзюрчання струмків. Вдень я спостерігав за ворушінням людського мурашника, а вночі занурювався у спогади. Я бачив вогні, які запалювалися у палацах, бачив людей, які стогнали в тісноті та тулилися в жалюгідних халупах. Одною рукою життя осипало людей своїми милостями, а іншого – штовхало їх в безодню страждань. Так і людина. Вона хоче жити, але постійно прикликає смерть. Людина – це істота, яка може відчувати різні почуття та може їх виражати. Людина може думати, може розмірковувати. Саме в ній самій сховане джерело, як радості, так і страждань.

На деякий час Пітхаургарх став моїм притулком. Інколи до мене приходили Трібхуван Лал Сах і Раджендра Лал Сах. Вони хотіли, щоб я організував в Пітхаургарсі яг’ю і саме тут занурився б в стан самадхі. Поступово я погодився з їхніми планами.

Невідомо хто, коли, через скільки втілень знову зустрінеться нам на життєвому шляху. Все це залежить від минулої карми. Шляхи, якими доля зіштовхує різних людей один з одним, знаходяться за межами людського розуму. Людина не пам’ятає про свою минулу карму і тому на цій землі їй приходиться постійно стогнати та жалітися на не відповідну та нещадну долю. Вона не розуміє закону причин та наслідків, не розуміє, чому трапляється та чи інша подія.

Я ж бачив, що багато живих істот після багатьох перевтілень знаходяться тут, в Пітхаургарсі. Ті, хто відродився в людському тілі, забули про те, звідки вони прийшли й для чого вони прийшли сюди. Я теж колись забув про це, але потім згадав. Всі люди тут турбуються про свої земні зв'язки, але насправді, цих зв’язків не існує. Насправді немає ні батька, ні сина, ні дружини, ні чоловіка. Всі люди – лише породження своєї минулої карми, своїх минулих вчинків. Будь-яка дія створює нову карму. Звичайна людина своїми вчинками створює нове та руйнує старе, і тому вона знову і знову втілюється в цьому світі.

Що стосується мене, то я відчиняв двері в минуле і дивився, що ховається за цими дверима. Я споглядав теперішнє та бачив, як воно розчиняється у майбутньому. Я бачив, як нова карма стає причиною нового народження та нової смерті. Я вирішив, що в Пітхаургарсі не буду створювати нову карму, а буду тільки руйнувати стару. Я також вивчив кармічний шлях пана Харлала Саха, його дружини Чампи, сестри Гіти та доньки Пушни. Та надихнув їх на те, щоб вони рухалися у напрямку до істинної цілі життя, до тої цілі, заради досягнення якої вони й з’явилися на світ.

Людина постійно блукає навпомацки, бо вона звикла шукати відповіді на хвилюючі її питання в зовнішньому світі. Вона знає про те, що Бог єдиний, вона чула про адвайту і знає, що в  цьому полягає істина, знає, що всі решта божеств та святих є лише частиною цього великого цілого. Знає, що і вона сама є породженням цього єдиного початку. Але і володіючи всіма цими знаннями, людина блукає, звернувши з істинного шляху, бо вважає себе розумною істотою. Вона починає розмірковувати й розум веде її від істини. З іншого боку, якщо людина була б позбавлена розуму і не вміла б розмірковувати, то вона ніколи б не стала шукати істину.

Розум сучасної людини все піддає сумніву, це ж і призвело до того, що вона стоїть на краю загибелі. Причиною такого положення стала також прихильність сучасної людини ідеям науково-технічному прогресу. Сучасна людина сама себе боїться, і увесь час живе так, ніби взяла життя в борг. Бажання спонукають її до дії. Але якщо людина отримує щось нове, то тим самим вона створює нову карму. Адже людський розум неспокійний та непостійний, а егоїзм вже давно панує в душі кожного. Природа щедро дарує нам свою красу, але в це століття індустріалізації та наукових досягнень ніхто не звертає на цю красу увагу. Люди включилися в перегони та мріють хоч в чомусь обійти свого ближнього. На істину накинули покров невігластва. Але навіть якщо в цій атмосфері невігластва, гордині та жадібності пролунає клич духовного відродження і з-під темних хмар засяють промені йоги, то на цей клич обов'язково відкликнуться культурні та просвітлені люди.

Я прийняв рішення йти цим бездоріжжям та зібрати воєдино розсіяні у просторі атоми. Я вирішив, що йога повинна прийняти той виклик, який кидає й наука. Я став посилати у простір ментальні хвилі. Я завжди був один. Якщо навіть я зустрічав когось на своєму життєвому шляху, зрештою мені приходилося розлучатися з цією людиною. Мистецтво творення допомагало мені, остання границя надихала, адже вона завжди стояла поруч зі мною. А мистецтво завжди було готове створити щось нове. А я був мандрівником, який йшов між ними. Мистецтво і границя, творення та руйнування. Але я не займався ні творенням, ні руйнуванням. Вони однаково не приваблювали мене. Я завжди йшов своїм шляхом. Я не прагнув ні до кінця, ні до початку. Я приймав все, що відбувається, так, як воно є. Завдяки невтомним зусиллям Раджендри Лала Саха і за підтримки Трібхуван Лал Саха в місті стало пробуджуватися нове мислення, засяяли промені духовності. Звістка про те стала поширюватися скрізь.

Після того, як я зустрівся з лікарями, вченими, військовими та іншими впливовими людьми міста, я вирішив знову зануритися у стан самадхі. Це моє рішення багатьох вразило і багатьох наставило на духовний шлях. Обстановка у місті пожвавилася. Я ж сидів на даху дому Харлал Саха Тхулдхарії та споглядав все, що відбувалося. Я зібрав минуле воєдино і перетворив його у свою накидку, майбутнє зробив язиком полум'я, а в теперішньому я насолоджувався м'якими променями зимового Сонця, Бесідував з Рані та Рачною про істину, показував Раджшрі шлях до просвітлення. Але у справи людей я не вмішувався.

Я знав, що людина – егоїст за своєю природою. Вона хоче отримати все негайно та відразу. Вона за декілька хвилин хоче досягнути просвітлення, бажає познайомитися зі всіма чудесами, які може йому запропонувати йога. Але ж цього не можна досягнути відразу. Спочатку потрібно відкинути життя, повне багатства та комфорту, терпіти палюче Сонце та страшний холод, дні та ночі вдаватися до аскези, терпляче переносити зневагу та насмішки людей. І тільки потім істинний йог може наблизитися до божественного, пізнати самого себе. Після цього люди починають визнавати його велич. Однак, йог вже не належить світу людей, тому якщо він залишається серед людей, то йому тоді не солодко. Адже він по-справжньому вже не належить ніякому зі світів.

Як часто на своєму життєвому шляху я чув сумний голос божественного. Я чув його в голосах моїх прихильників у Баґешварі, Девідхурі, Альморі та інших місцях. Вони відкрито виражали свої почуття, показували мені своє захоплення та відданість, і тим самим надихали мене продовжувати свій шлях. Однак, часто почуття моїх прихильників подібні хвилям океану. Вони хотіли, щоб цей стан душевного підйому залишався з ним вічно. Але минав час і їхні почуття заспокоювалися. І люди починали звинувачувати в цьому один одного.

Ось і зараз до мене приходили люди, які хотіли з одного боку досягнути визнання у світі, який був для них домівкою, а з іншого – мріяли досягнути висот у світі духовності. Вони схожі на тих безумців, які без керма і без парусів надіються пересікти бурхливий океан.

Вони хочуть бути причетними до світу духовності й таким чином досягнути суспільного визнання. Сьогодні вони забувають про все і занурюються в повну темряву, а завтра вони будуть шукати сірники чи лампу, щоб хоч якось освітити її.

Людське суспільство хоче, щоб всі його наслідували та копіювали б його структуру. Люди навіть пуджу проводять для того, щоб завоювати суспільне визнання та отримати нагороду в матеріальному еквіваленті. Тому якщо сучасна людина приходить до якогось святого, то вона робить це, керуючись міркуванням власної вигоди. Вона хоче потурбуватися про особисте благо під прикриттям суспільного блага. А сучасні відлюдники також допомагають політикам у їхній політичній боротьбі. Вони вже не можуть думати вільно, всі їхні думки, переконання та ідеали будуються на основі тих ідей, що їм вкладають в голову політики. Такі люди соромлять не тільки себе, вони пляма на всьому нашому суспільстві.

Такі, з дозволу сказати, святі та відлюдники, теж хочуть отримати матеріальну нагороду за свої труди. Вони теж перебувають в ілюзіях. В сучасному світі брехня проникла у всі сфери життя, і релігійні організації також стали подібні торговим центрам. Людина мріє навіть божественні сили зв’язати та поставити собі на службу. Подібно до того, як Сонце, Місяць та зірки не зникають назавжди, так не зникає і карма, може зникнути тільки фізичне тіло. І поки жива істота не досягне просвітлення, вона так і буде блукати навпомацки, безсильна вирватися з круговерті життя та смерті.

Я часто спостерігав за життям поселення з перехрестя чи з якоїсь іншої точки, а потім повертався на дах. Звістка про йога поширилася по всій окрузі завдяки зусиллям Дінеша Пунетхі та Джагдіша Саха. Тепер люди говорили про йогу скрізь, де тільки можна: і в крамничках, і в готелях, в ресторанах і на перехрестях доріг. Щодня приїжджали все нові та нові люди. Приїхав лікар Патхак, потім приїхав Джоші, а за ним Пант. Лікар Патхак намагався лікувати своїх пацієнтів за допомогою йоги. Він ще раніше вивчав йогу у Вімлананда Брахмачарі. Я відкрив для нього цей шлях. Мені постійно допомагали: бригадир  Шарма, доктор С, П. Пунейтхі, капітан Лал Сінх та пан Чаухан, а також сімейство Мехра.

Навіть якщо людина безпосередньо доторкається до істини та відчуває непідробні відчуття, розум постійно бентежить її. Людина звикла слідувати за своїм розумом. Розум непостійний, а якщо він зупиняється, то людина відразу ж засинає. Людина стала рабом свого розуму. І якщо у всьому цьому хаосі та непостійності людина виявить, що є дещо вічне та незмінне всередині неї та зрозуміє, що це і є істина, то вона починає рухатися у правильному напрямку. Інакше людина буде сахатися з боку в бік. А якщо вона не може досягнути результату ні в одній зі сфер життя, то її охоплює розчарування.

Можна сказати, що ті духовні вчителі, які, слідуючи своїм егоїстичним цілям, пристосовують священні вислови давніх мудреців для одномоментних потреб, продиктованих потребами суспільства, чинять справжній злочин. Вони гублять своїх послідовників, заважають їхньому спасінню.

Якщо людина дурна, то вона буде гнатися за одномоментною та минущою радістю, забувши про своє істинне “Я”. Вона починає жити так, ніби взяла своє життя в борг, і в цьому світі їй нічого не належить. Все своє знання вона почерпнула з книг, а практичний бік життя вона дізналася завдяки особистому досвіду. Мудреці минулого залишили нам такі безцінні творіння, як Бхагавад Гіта, Рамаяна, Коран, Біблія та інші. Існує також багато коментарів до цих видатних творінь, які не мають власного, незалежного від цих творінь значення. Людина думає, що велич та сила святого чи відлюдника залежать від тої поваги та поклоніння, яке йому демонструють. Людина не може уявити ні однієї дії без суспільного схвалення.

 

Що таке істина

О, люди! Суспільні істоти, які своєю поведінкою підтримують незнищенні основи соціуму. Ви потрапили в сіті цього суспільства, і скрізь вас оточує дрібний егоїзм. Ви забуваєте про те, що его не вічне. Сп'яніння, гординя, матеріалізм, кармічні зв’язки – ні один з цих елементів не може стати вашим незмінним попутником на життєвому шляху. Коли, заблукавши в пітьмі, ви будете вмовляти Всевишнього про життя, будете просити вказати вам шлях та вивести до світла, ці ненадійні товариші відразу ж покинуть вас. Розважливість залишить вас. Органи відчуттів перестануть сприймати оточуючий світ. Тоді саме сукупність ваших минулих вчинків, ваша карма вкаже вам, в який бік рухатися.

І якщо ви бачите людину, яка відкинула своє звичне, мирське життя, то вважайте, що це – особлива людина. Адже не втративши, не можна отримати. Якщо ж людина заплуталася в мирських справах, то тільки божественні сили можуть визволити її з цього полону.

Розчиніться в істині, адже крім неї нічого більше не існує. Істина – це життя, істина – це Бог, істина – це і шлях, і супутник на цьому шляху. Брехня подібна замку з піску. Будь-який порив вітру може зруйнувати її. А істина – це така межа, яку неможливо стерти чи зруйнувати. Якщо ви хочете жити, то живіть, занурившись у самого себе. Те, що таїться в глибині, – це і є істина. Світ зв'язує нас по руках та ногах, не варто надто довіряти йому. Не дивіться на цю суєту, не слухайте порожні розмови, не робіть порожніх вчинків. І якщо ви говорите, то говоріть тільки про те, що ви знаєте з власного досвіду. Самі приймайте рішення. Нехай ваші мислені вібрації впливають на цей світ, а не навпаки. Люди хочуть вас заплутати та помилуватися захопливим видовищем. А насправді в цьому світі немає ні радості, ні страждань. Все це – ілюзія.

 

Остання границя – образ коханої смерті

Кожна жива істота боїться смерті, і людина також боїться, тому що вважає, що світ, в якому вона живе – справжній, істинний. Людина возвеличила саме себе, поважає зброю, за допомогою якої можна отримати перемогу над іншими, поважає підступність, обман та зраду. Людина витрачає увесь свій час на облаштування матеріального світу. Вона сховала свою душу під покровами штучності. Вона не слідує тим шляхом, який освітлює для неї світло її душі, бо гониться за визнанням та славою. Зараз на цьому ринку маї всі зайняті тим, що торгують повагою та призирством. Душа вже сама почала відкидати свого власника. А в розумі людини засіли поняття про гріх та чесноти.  Поняття, нав'язані суспільством. Воно змушує людину віддавати, коли вона цього не хоче, ховати у схованки своєї особистості гріховні думки та процвітати у мистецтві обману та лицемірства. Люди бояться власних вчинків, власних гріховних думок. Смерть вже поселилася в їхніх серцях. Люди стали боятися смерті, а смерть своєю чергою, почала лякати їх.

Смерть кличе вас, грається з вами у хованки, посилаючи хвороби та інші небезпечні ситуації. А ви, охоплені страхом, живете в четвертину сили. Бо ваш розум не дає вам спати спокійно, нагадуючи про минулі гріхи. Він не дозволяє вам спати спокійно і не дозволяє розкаятися. Щоб сховати відсутність істини ви зробите ще тисячу злочинів, а потім, щоб вам відпустити гріхи, будете здійснювати багаточисельні паломництва. Але розум не дозволить вам заспокоїтися. Він постійно буде нагадувати вам про смерть, а ви будете втікати від цих нагадувань. Ви будете тріпотіти від страху смерті. Але істина ніколи не дозволить вам збитися зі шляху. Вона перетворить ваш розум у храм та навчить любити смерть.

Полюбіть смерть. Нехай вона стане вашою коханою та прийме вас у свої обійми. Тоді хвилі життя здадуться вам м'якими та приємними. Кожна проблема буде вирішуватися сама собою, а кожна зустрічна на життєвому шляху людина, буде здаватися дорогим гостем. Всі живі істоти будуть рівні у ваших очах. Зв’язок на рівні душі вільний від забобонів та дарує радість.

Жива істота завжди кудись рухається, в якому б тілі вона не була. Якщо ви будете допомагати своїм супутникам на життєвому шляху, то ваша карма також перетвориться у помічника, і буде вказувати вам шлях. Адже вона вже привела вас у цей світ. Карма є причиною народження та смерті. Карма відволікає нас з прямого шляху та змушує поневірятися дорогами життя. Навіщо ж ви забуваєте про те, що ви – тільки гості в цьому тлінному світі, і він вам не належить? Адже навіть ви самі собі не належите, як же цей ілюзійний світ може вам належати? Ви прийшли сюди, щоб діяти,  щоб своїми вчинками створювати таку карму, яка б дозволила вам вирватися з вічної круговерті народжень та смертей.

Смерть – це остання границя. Вона знаходиться з нами на кожному повороті нашого життя. Вона нікого не лякає спеціально. Кармічні наслідки власних вчинків лякають людину. Адже смерть не створює сама ніякої карми, вона приходить до людини відповідно до тієї карми, яку вона сама створила. Смерть – кохана, яка любить нас істинною та вічною любов’ю.

Вона приходить, щоб принести нам важливу звістку. Приходить несподівано, хоча і присутня завжди поруч з людиною, щоб вона не робила. Але жива істота так прив'язана до свого фізичного тіла, вона всіма правдами та неправдами прагне уникнути обіймів смерті? Це – найбільше прокляття для людини: вона мріє про життя, але життя зраджує її. Людина не хоче втрачати нічого з того, що отримала в цьому житті, але їй це не вдається. Вона хоче щось сказати, але у неї це не виходить. Вона хоче заснути, але заснути не може. Вона хоче плакати, хоче сміятися, але і це їй недозволено. І тоді людина вже зовсім впадає у відчай, вона починає прикликати смерть, але і тоді вона не може померти за своїм бажанням. Вона не може жити й не може померти.

Коли людина потрапляє у важку ситуацію, то відчуває свою повну безпомічність. Вона не може ні жити, ні померти. Вона не може втекти, але і залишитися не може. Їй тільки залишаються спогади про минуле життя. І ніхто не заповнить цю зяючу порожнечу її душі, ніхто не задовольнить її потреби в любові, поки кохана-смерть не прийме її у свої обійми. Вона приходить, коли захоче. Вона обов'язково прийде, рано чи пізно. Вона закликає людину підготуватися до її приходу, роблячи такі вчинки, які б не були ні гріховними, ні доброчесними, але виходили б з глибини душі. Такі вчинки, які не створюють нову карму чи створюють хорошу карму. Вона закликає нас не витрачати свій безцінний час даремно, на сварки, суперечки та вияснення, що “моє”, а що “твоє”. Вона закликає нас забути про дурість та порожні міркування, від подвійності прийти до адвайти.

Сонце і всі планети, включаючи Землю – круглої форми. Всі вони обертаються по власній орбіті. Життя і смерть теж кружляють: життя навколо смерті, а смерть навколо життя. І людина також обертається по власній орбіті, навколо власного центру тяжіння. Я теж сидів на круглому даху круглого будинку. Який красивий дім побудував Харлал Сах! На північному сході я бачив засніжені вершини Гімалайських гір. Я відчував, як світло духовності поширюється по Пітхаургарсі.

 

Людина, занурена у самадхі, знаходиться за межами законів фізики та недоступна смерті

Людина може знаходитися у стані самадхі декілька тисяч років, тим самим кидаючи виклик законам фізики та самій смерті. Поки людина перебуває у стані самадхі, з фізичним тілом нічого поганого не відбувається. Коли людина повертається зі стану самадхі, то вона виглядає навіть здоровішою та сяючою, чим в той момент, коли вона в нього занурювалася. Смерть нічого не може зробити з істинним йогом, який залишивши своє фізичне тіло, подорожує тонкими світами. Смерть постійно посилає людям знаки про майбутні часи, і, отримавши це послання, люди лякаються. Але людина, занурена у стан самадхі, кидає виклик законам фізики. Адже сучасна наука хоча і навчилася запускати ракети в космос, але неспроможна заміряти ментальні хвилі.

І зараз в гімалайських печерах багато святих занурені у стан самадхі. Їхні тіла знаходяться у печерах, а самі вони подорожують різними світами. Сучасна наука мріє проникнути в таємниці космосу, дослідити такі планети, як Місяць, Марс, Венера, Юпітер та багато інших. Але й досі вченим не вдалося встановити контакт ні з одною живою істотою, представником позаземних цивілізацій. Замість того, щоб вивчати закони матеріального світу, вони могли б зосередитися на вивчені світу духовного. Тоді б їм була надана можливість вийти на зв’язок з істотами з інших світів.

На всіх цих планетах є своє життя. Там живуть і люди, і божества, і тварини, і птахи. Про це говорять наші священні тексти. Багато святих та мудреців минулого розповідали про це. І це  - правда.

 

Космічний простір

Я ділюся з вами власним досвідом. Я подорожував багатьма світами та бачив різних живих істот, які населяють ці світи. Я знову повторюю, що мудреці минулого правдиво описали нам життя на інших планетах. Істоти, які мешкають там, знаходяться на набагато вищому рівні розвитку. Вони легко можуть подорожувати повсюди у Всесвіті.

В космосі існує багато таких планет, жителі яких відвідують нашу Землю, а потім повертаються до себе. Якщо сучасна наука займеться дослідженням тонких тіл, то зможе вступити в контакт з цими живими істотами. А сучасна людина витрачає час, займаючись дослідженнями у сфері фізики, хімії, атомної енергії. Вчені проголошують, що всі досягнення сучасної науки направлені на благо людства, але насправді, вони сприяють гонці озброєння та накопиченню зброї масового ураження у великій кількості. Якби тільки сучасні дослідники відійшли на крок від дослідження фізичного світу і почали б шукати істину в собі, у своїй душі! Якби ж тільки вони могли зануритися в тонкий світ! Тоді б вони зуміли пізнати істину. Якби людина вийшла з лабораторії фізичного світу, а замість цього перетворила б власне тіло в дослідницьку лабораторію, всередині якої вона шукала б і досліджувала власну душу, то виявила б всередині таємну безмежну силу. Людина – сама по собі велика сила. Вона подібна такій саморухаючій колісниці, яка може переміщуватись на будь-яку відстань, в будь-яку точку простору. Вона подібна книзі, в якій є надписи всіма мовами світу. Вона подібна лабораторії, в якій можна очистити від домішок всі основні елементи. Людина – цілісна та досконала істота, але суспільство розкололо її на частини, зробило неповноцінною. Суспільство дозволяє людині пізнати тільки одну якусь частину самого себе, змушуючи всі решта частин зануритися у глибокий сон.

Сучасна людина далека від цілісності. Вона живе, спираючись тільки на одну зі своїх частин. Але знання про самадхі повертає їй втрачену цілісність, відкриває дорогу у внутрішній світ, вчить, як можна розкласти тіло на елементи та знову відтворити його вже в іншому місці, дозволяє людині подорожувати, як у матеріальному світі, так і в тонкому. Самадхі відсуває смерть у бік. Самадхі – це основа основ. Занурившись у самадхі, можна спілкуватися з божествами та просвітленими. Але невідомо чому сучасна наука навіть після відкриття нейтронів, не хоче займатися вивченням тонкого світу.

 

Необхідно, щоб наука та природа йшли рука об руку

Сучасна наука говорить нам про те, що немає ніяких перешкод руху електронів, протонів та нейтронів. Вони можуть долати будь-яку перешкоду. Для кармічного тіла теж немає перешкод, хоча воно і перебуває у фізичному тілі.

Коли йог занурюється у стан самадхі, то він виходить з фізичного тіла і створює для себе спочатку тонке тіло, а потім і кармічне. В цих тілах він може подорожувати різними світами. В інших світах він відтворює своє тіло відповідно умовам довкілля.

Вчені повинні зрозуміти, що природа – це основа всього. Всі наукові досягнення базуються на законах природи, наука тільки підтверджує існування цих явищ. Якби не було природи, то і науки не існувало б. Сучасна наука досягнула небачених висот. Але подумайте, всі ці досягнення були б неможливими без існування таких первинних елементів, як земля, вода, вогонь, повітря та космічний простір. Наука йде рука об руку з природою. Але наука не хоче співпрацювати з природою, а хоче тільки використовувати її багатства.

Сучасна наука ніяк не може перетворитися у “велику науку”. Тому що тоді звичайна наука зникне, і її місце займе духовність.

Духовність закликає нас досліджувати багатства власної душі. Фізичне тіло – це зєднання п'яти первинних елементів: води, повітря, вогню, землі та простору. Якби люди серйозно задумалися над цим питанням, то не було б необхідності в інших дослідженнях. Людина змогла б пізнати, як самого себе, так і Всесвіт.

У істот, які населяють різні світи, може переважати той чи інший елемент – вогонь, вода чи повітря. Але скрізь живі істоти живуть відповідно їхній кармі. Для того, щоб встановити контакт з цими істотами, людина повинна перш за все, очиститися від всього хибного та наносного.

Сучасна наука прагне до того, щоб встановити контакт з інопланетним розумом. Для цього вченим доведеться звернутися за допомогою до просвітлених відлюдників, які можуть пояснити їм, що тіло складається з п'яти елементів, і розповісти як можна розкласти тіло на ці елементи, розчинити тіло у просторі, а потім відтворити його в іншому місці. Йога говорить нам про найтонші мислені вібрації, які значно тонші того, що може зафіксувати сучасна наука. Якби існувала співпраця між різними сферами знань, то йога могла б надати неоцінену послугу, як фізиці, так і хімії, а також допомогти в досліджені у сфері ядерної фізики та атомної енергії. Таким чином ці знання можуть стати корисними для людини.

Я з щирого серця надіюсь, що дослідники атомної енергії тепер звернуться до дослідження душі. Якщо людина отримає знання про йогу, то їй вже не потрібні ніякі інші знання. Адже наше фізичне тіло – це досконалий інструмент, за допомогою якого можна робити все, що завгодно. А наш шлях лежить через дії до стану глибокого самадхі.

Все, що я кажу тут, я говорю, виходячи з власного досвіду. Будь-який учений може пожити поруч зі мною протягом певного часу та переконатися у моїй правоті. Я багато разів подорожував у космосі. Я вивчив позаземні цивілізації, декілька років провів у водяному світі. Я занурювався у стан самадхі та залишав своє фізичне тіло в гімалайських печерах на термін до трьох років, а сам в цей час подорожував різними світами. Я можу змусити це тло розчинитися у просторі та відтворити його в іншому місці. Якщо у мене виникне таке бажання, я можу проникнути в інше тіло, і діяти, знаходячись в цьому тілі. Багато разів я знаходився в Гімалаях і одночасно подорожував світом. Я часто створював собі інше тіло і, знаходячись в цьому тілі, зцілював людей, як у нашій країні, так і за кордоном. Я навчив тисячі людей, змучених проблемами сучасного світу, як їм слід жити. Я вивів їх зі світу відчаю, в якому вони перебували, і привів у світ, повний нових надій. Якось, коли виникла потреба, я відтворив відразу два тіла для того, щоб зцілити людей і дати їм життя.

Поки людина занурена в самомилування, поки вона охоплена гординею, вона не може звернутися до Бога, вважаючи це нижче свого достоїнства. Але якщо людина втомилася на своєму життєвому шляху чи почуває себе самотньою, тоді серце її, накінець, звертається до Бога.

 

Зцілення від хвороб за допомогою самадхі

Багатьом молодим вченим, викладачам, літераторам та бізнесменам я вказав шлях, пояснив, що таке істина. Я надихав людей, які боролися зі смертю, повноцінно жити. Багатьом інтелектуалам з Америки, Канади, Японії, Німеччини та Франції я показав, якою силою володіє духовність, я зцілював людей у багатьох містах Індії, перебував у стані самадхі, створював різні тіла за своїм бажанням. Моє фізичне тіло знаходилося за тисячі миль від того місця, куди я міг переміститися, щоб допомогти людям, щоб взяти участь в тій чи іншій події. Я можу назвати імена багатьох людей в Делі, Бомбеї, Калькутті, імена тих людей, в кому я пробудив духовне світло, чиє життя я повністю змінив. В таких місцях, як Кумаон, Девідхура, Альморі, Найніталь, Бхімтал та Баґешвар я з'являвся одночасно у двох тілах та зцілював людей. Я міг одночасно розмовляти з людьми, одягнений в одяг відлюдника, і прогулюватися вулицею в наймоднішому костюмі.

Я і зараз інколи роблю так для того, щоб пізнати таємниці життя і позбавитися від минулої карми. Я занурювався в стан самадхі неподалік від Гваліору, Сурата і Бароди, створював тонке тіло і, таким чином міг зцілювати хвороби. Люди досі пам’ятають, як все це було. І зараз, знаходячись в Гімалаях, я переходжу в тонке тіло, і в тонкому тілі вказую людям правильний шлях. Я допомагав людям в інших місцях, таких, як Канпур, село Деварія, розміщене неподалік від Лакхнау, Падраула, Горакхпур, а також в непальських селищах.

У Непалі я дуже впливав на розуми людей. Я і зараз інколи переходжу в тонке тіло для того, щоб допомогти цим людям. Позбавити їх хвороб та страждань. За свою природою людина є досконалою істотою, а її організм – самозцілююча система. Але цю цілісність та гармонію порушує виховання у суспільстві, його порядки та закони, які лишають людину первинної досконалості. Людина починає міркувати, починає сумніватися в тій істині, яка закладена в ній від самого початку. Люди збивають один одного з пантелику. Наприклад, людина має намір щось зробити, а інша його відмовляє чи забороняє їй це робити. Третя людина може, навпаки, спонукати людину робити те, що вона задумала. Якщо хтось тоне, то люди замість того, щоб рятувати потопаючого, починають давати йому поради. Якщо ж якась критична ситуація відбувається з тими, хто давав поради, то і вони не хочуть брати відповідальність за своє життя, віддаючи перевагу перекласти її на когось іншого. Вони можуть шукати розв'язання своїх проблем у книгах чи де-небудь ще, лише б самому не приймати рішення.

Якщо я хочу передати якійсь людині істинне знання, то через деякий час людина все одно його втрачає, бо сучасна культура та філософія примушують її до цього. Людина готова визнати можливим подорожі на Місяць у космічному кораблі, бо у можливості такої подорожі її завіряє наука. Але вона не готова повірити в те, що йоги можуть подорожувати як на Місяць, так і до інших планет та світів.

Людина настільки дурна, що заперечує свої власні сили та можливості, дані їй природою, хоча і знає, що всі досягнення науки стали можливими завдяки законам природи. Подібно до того, як кожна людина не може стати космонавтом, так і не кожна людина може стати дослідником власної душі. Людина за своєю природою – винахідник. Вона постійно досліджує та винаходить щось нове.

Ми не можемо перевірити на практиці, чи дійсно астронавти спускалися на Місяць, де брали зразки місячного грунту. Але люди вірять тому, що їм говорять. Чому ж так складно повірити в те, що йоги, які пізнали самі себе, можуть подорожувати різними світами? Якщо вчені трудяться в лабораторіях матеріального світу, то йоги використовують лабораторію власного тіла. Якщо сучасні вчені змогли принести на Землю місячний грунт, то йоги зуміли встановити звязок з істотами, які населяють інші світи. Вчені тільки лише припускають ймовірність існування життя на інших планетах, а в той час йоги можуть навести багато переконливих фактів які доводять існування такого життя. Адже йог може за власним бажанням подорожувати на Місяць, Марс і на інші планети. Адже давні мудреці вже давно говорили про життя на різних планетах нашого Всесвіту. Сучасні вчені тільки почали вивчати це питання, та й то, загрузли в сумнівах.

Ще в давнину мудреці говорили про те, про що сьогодні тільки починають говорити вчені. Про те, що якщо вийти за межі земної орбіти, то можна опинитися в місці, де немає ні заходів, ні світанків. Великий мудрець давнини, Вішвамітра запустив на орбіту Землі три значних супутники, які й зараз обертаються по своїй траєкторії. Якби сучасна наука встановила звязок з цими супутниками, то змогла б отримати для себе дуже багато вкрай корисної інформації.

Якщо сучасна наука досі не змогла зрозуміти, що ж відбувається з тілом у стані самадхі, то як вона може пояснити подорожі йога в тонких тілах? Спочатку вона повинна вивчити питання про першоелементи, які складають фізичне тіло, і питання про ментальні потоки. Потім вона повинна отримати підтримку фізичного тіла. Досі наука опирається виключно на розум. Але ж тіло складається з багатьох тонких елементів. І їх необхідно вивчити. Йоги знають про цю тонку матерію та вміють її використовувати для свого блага. Саме тому їх здібності здаються надприродними. І сучасна наука може оволодіти цими знаннями, якщо зробить крок назустріч йозі. Тоді вона зрозуміє закони переміщення тонких тіл. Саме тоді вона зможе надати людині можливість жити повним життям, насолоджуватися відчуттям впевненості в собі та використовувати по максимуму свій безцінний час.

Я декілька разів занурювався у стан самадхі, знаходився у воді, у снігу, під землею. Багато вчених з Америки, Японії, Франції, Австралії, Великобританії та Індії не можуть досі зрозуміти, в чому ж полягає моя таємниця. Як вони можуть зрозуміти таємниці гімалайських відлюдників? Скільки разів я закликав їх хоча б на деякий час залишити суспільство, залишити звичний світ й зручності та відправитися зі мною в Гімалаї. Я обіцяв показати їм те, що ніколи не виявить сучасна наука. Але вони не готові відкинути матеріальний світ навіть на нетривалий час. Як же вони можуть надіятися на те, що йоги покинуть свою майстерню в Гімалаях та прийдуть до них? Хіба вчені не можуть виділити хоча б деякий час вивченню духовних практик? Вони не хочуть боротися зі своєю гординею, але якось вони зрозуміють, що можливості науки обмежені. Більш того, якось природа збунтує проти того, що люди безжалісно її експлуатують, ось тоді то вченим доведеться озирнутися навколо у пошуках нестандартних рішень. І недалеко той день, коли вчені визнають велич душі. Тоді вони теж встануть на духовний шлях. Людство стоїть на краю прірви, і тому чекати залишилося недовго.

Інколи в тому, що відбувається, присутня гармонія, інколи вона зникає, але все це трапляється лише доти, поки природа допомагає людині в її починаннях. Адже людина вже стоїть на краю прірви, і все більше ображає природу. Останнім часом природа давала все людині в дар, нічого не вимагала взамін, але поступово ситуація змінюється. Бо людина вже перейшла критичну межу. Вона здійснює насилля над природою: горами, ріками та морями. Вона вирубає ліси, випробовує ядерну зброю, перетворюючи плодючі землі в пустелю. А як людина умудрилася забруднити космічний простір! Але природа вже бунтує, і недалеко той день, коли ми станемо свідками страшних тайфунів та торнадо, виверження вулканів та паводків. Тоді вся придумана людиною техніка поламається. Людина спохватиться, але буде надто пізно.

 

Великі люди Гімалаїв

Вже зараз людині необхідно задуматися над тим, що відбувається. Вченим так чи інакше доведеться звернутися до духовності, звернутися до знань, які дають нам Гімалаї. Думки великих мужів, які мешкають в Гімалаях, здатні врятувати людство. Адже вони знають все і про все: про минуле, теперішнє та майбутнє. Час ніколи не втікає від них. Той самий час, який ніколи не чекає решти людей.

Але людина продовжує вперто йти туди, куди йти їй зовсім не потрібно. Інколи людина зупиняється, і у неї з'являється бажання повернути, але час не дозволяє їй це зробити. Але якщо людина буде продовжувати вважати природу своєю власністю, то й природа перестане їй допомагати. Виникає дивна ситуація: людина не може зупинитися у своїй самовбивчій гонці, і природа вже не може стримувати свій супротив. Цей супротив неминучий. Людині скоро доведеться зіштовхнутися і з бурями, і з паводками, і з засухами, і з виверженнями вулканів. Люди будуть знищувати один одного за допомогою атомної зброї, в ім'я людяності будуть продавати один одного, перетворювати інших людей у рабів. І лише та людина зможе змінити світ на краще, яка пізнала закони природи та адвайти, для кого не існує ні ісламу, ні Ісуса, ні Рами, ні Крішни, ні пророка Мухаммеда.

Куди б я не ходив, я незмінно повертався на круглий дах будинку в Пітхаургарсі, де спостерігав за активністю навколишнього людського мурашника. Я спостерігав за процесами створення та руйнування. Бачив, як жителі Пітхаургарха заплутуються в сітях буденного життя, як вони збиваються зі шляху, керуючись у своїх вчинках такими руйнівними почуттями, як заздрість, ревнощі, відчуття власної переваги. Вони прагнули шани та прагнули всіма правдами та неправдами уникнути приниження. Але раптом саме життя надало мені щасливий випадок наставити цих людей на шлях істинний. Мені для цього навіть не довелося робити нічого особливого. Ніби в середині кожної людини почав звучати внутрішній голос: “Ей, людино! Ей, дурнику! Ти загруз у своїй гордині й у своєму егоїзмі. Ти готовий втратити шанс, який випадає один раз в тисячі років, а можливо, і ще рідше! Адже те, що відбувається з тобою сьогодні, завтра вже не повториться! Ей, дурнику! Ти загруз у сітях цього світу, але не відкидай того, що хочуть тобі сказати небеса! Адже ти постійно отримуєш цю божественну інформацію, але надаєш перевагу дуже швидко забути про неї!”

Якщо високодуховна людина зупиняється на своєму шляху, то вона робить це для того, щоб щось дати людям, а не для того, щоб щось взяти. Твоє серце – це твій дім, і там пануєш ти сам. Там на троні сидить Бог, сидить душа. Саме так ми й дізнаємося, що таке істинне життя. Це “дещо” завжди знаходиться за межами розуму.

Якщо людина навчиться сприймати всі предмети навколишнього світу безпосередньо, не даючи їм оцінки та не вішаючи на них ярлики, то вона зможе пізнати увесь Всесвіт і побачити просвітлену сутність кожної живої істоти. Вона відправиться у вільну подорож і на цьому шляху вона не належить нікому, і їй ніхто не належить. Вона належить всім одночасно. Вона нічого не знає про народження та смерть. У неї немає особливого тяжіння до мистецтва, до творення, і немає особливої відрази до останньої границі, до руйнування. Її не може спокусити розкіш, і вона не хизується своїми знаннями. Вона бачить одухотворене світло скрізь, у всіх живих істотах, у всіх речах та явищах. Але люди, які живуть у суспільстві, вважають, що така людина нічим від них не відрізняється, і тому коли вона приходить до них, то вони втрачають такий унікальний шанс. Величезна проблема розуміння полягає в тому, що люди завжди вважають інших подібними собі, і намагаються розгадати таємницю вчинків іншої людини керуючись власним досвідом. Люди рідко допускають думку про те, що інша людина може думати, відчувати та чинити не так, як вони звикли.

Але ж час нікого не чекає. Він постійно занурює живих істот в круговерть народжень та смертей. Він не зупиняється ні на секунду, а продовжує йти вперед. Людина зі всіх сил намагається наздогнати час. Інколи вона втомлюється та зупиняється, інколи пришвидшує свій біг. Інколи вона втрачає напрям і не знає куди їй йти далі. Але вона продовжує свої зусилля, поки живе надія.

 

Самадхі в Пітхаургарсі

Минув деякий час, і з допомогою Дінеша Пунетхі, Трібхуван Лал Саха і Джагдіш Саха Пентера звістка про майбутню яг’ю поширилася всією околицею. Завдяки засобам масової інформації люди навіть у найвіддаленіших селах дізналися про те, що я збираюся зануритися в самадхі.

Голова профспілки транспортних працівників, Сату Лал Агравал та бригадир Шарма вдихнули в ці плани нове життя. Завдяки невтомній праці капітана Сатьєндри Сінха Негі, Прем Сінха та Раджендри Сахні блага вість про йогу прийшла в кожен дім. Трібхуван Лал Сах теж присвячував увесь свій час майбутньому самадхі. Махендра Матіані Саптанік працював повний робочий день, не очікуючи ніякої нагороди за свою працю.

Але коли наблизився день самадхі, настрій людей та природні сили вступили в протиріччя. Лив проливний дощ, і вітер теж був дуже сильним. Але ж я завжди говорив про те, що природа допомагає тим, хто практикує йогу. Таким чином виникло питання, чи допоможе мені природа в моїх починаннях? А проливний дощ і не думав зупинятися. Ми почали яг’ю прямо під дощем. Та яма, знаходячись в якій, я повинен був зануритися в самадхі, була заповнена водою. Два дні продовжувалося це шаленство дощу та вітру. Я просив природу про допомогу, люди теж підносили свої молитви, але дощ не зупинявся. Люди були засмучені. Я знову подивився на небо, подивився на Гімалаї. Вершини гір були покриті тяжкими хмарами. Я знову попросив природу про допомогу, але небо тільки ще більше потемніло. Тоді я створив мисленний намір і направив його у бік дощу. В чорних хмарах відразу ж зявився просвіт, і незабаром дощ перестав. Люди дивилися на мене, відкривши від здивування роти. Радість охопила серця людей, бо вони  отримали прямий доказ того факту, що природа знаходиться на нашому боці.

Я робив все, знаходячись під впливом божественного натхнення. Я хотів, щоб люди згадали про святих та мудреців минулого, про ті істини, які вони проголошували. Чудо, що трапилося, не було справою моїх рук, бо мене, як такого, не було. Я все віддав, розчинившись в божественній сутності. Я був просто тим маяком, який вказує шлях мандрівникам, які заблукали. Я був уособленням виклику, який йога кинула науці. Я був новою темою для журналістів та літераторів. Я звільняв людей від минулої карми, допомагав їм знайти свій шлях, надихав їх на те, щоб вони розвивалися духовно. Ми розпалили в місці, приготованому для самадхі, вогонь, а потім Даянанда та Трібхуван Лал очистили його від бруду. Дінеш, Анджу та Капітан Негі облаштовували його вгорі.

З Найніталя приїхав Навін Лал Сах, а разом з ним Ранджна. До того часу небо вже повністю очистилося. Все йшло за планом. Лікарі, вчені, журналісти та інші вповноважені особи займалися своїми справами. З моїм тілом відбулися дивовижні зміни. Потім прийшла відома відлюдниця Сантоші Ма. Побачившись зі всіма, я дав прасад Рані та приготувався стати мандрівником небесними світами. Я збирався зануритися в стан самадхі під землею. Всі навколо мене плакали та тільки я сміявся. Скільки любові та ніжності я отримував від людей!

Я зостався, а тіло моє зникло. Я вийшов назовні та став спостерігати за тим, що відбувається. Став слухати, що говорять люди. Потім я почав прогулюватися поруч з місцем самадхі, але ніхто не бачив і не чув мене. Адже моє фізичне тіло було поховане під землею, а я сам перебував у тонкому тілі. Інколи я намагався наблизитися до тієї чи іншої людини, стати видимим для неї, але коли вона з криком радості бігла мені назустріч, я знову зникав, розчинявся в просторі. Замість мене залишалася тільки подоба світла. Таким чином я хотів донести до людей своє послання, вказати їм правильний шлях. Я хотів, щоб люди забули про своє одвічне страждання та занурилися в океан божественної свідомості.

Люди поводилися по-різному. Хтось мене оплакував, хтось дивувався, хтось постійно ходив навколо того місця, де знаходилося моє фізичне тіло. Рані розчулився та надовго замовчав. Раччу та Раджшрі постійно розривалися між відчаєм та надією, я купався у променях їхньої безумовної любові. Я відкрив душі Рані правду про її минуле життя, і закликав її прагнути до звільнення. Вона отримала моє німе послання, і її очі наповнилися сльозами. Вона хотіла щось сказати, але не могла вимовити ні слова. Тим часом я створив для себе нове тіло і наблизився до неї. Вона радісно припала до моїх ніг. Деякий час я звільняв її від вантажу минулої карми, пояснював, в якому напрямку їй потрібно йти. В її свідомості ніби спалахнув світильник. Вона зрозуміла, що це я бесідував з її душею. Вона згадала, що відбувалося з нею у минулих життях, і прийняла рішення встати на шлях просвітлення та духовності. Потім я пішов звідти та відправився в місто, де явився ще декільком людям. Я відкрив дружині Амарнатха Бхасіна таємниці її життя, потім з’явився в колі сім'ї Раджендри Сахні та усунув причини їхніх сімейних проблем. Після того я направився в дім до Трібхуван Лал Саху.

Жінки – надзвичайно чуттєві та чуйні створіння. Їхні серця глибокі, як море. В цій глибині укладені істина та святість. Коли вони поклоняються Богу, то вони повністю переповнюються почуттям божественної любові, бхакті. Тому я з'являвся перед занепокоєними жінками, щоб вони зрозуміли, що зі мною не трапилося нічого поганого. Жінки молилися про моє благополуччя та готувалися виконувати релігійні гімни.

До того часу я вже пішов за сотні миль від цього місця, у бік Тхал Кедара та Дідіхата. Дорогою я зустрів людей і сказав їм, щоб вони йшли на яг’ю. Вони хотіли було мене затримати, але я зробив своє тіло невидимим, залишивши їх в повному здивуванні. Потім я повернувся в Пітхаургарх та перевірив, як іде яг’я, пояснив деякі організаційні питання Раджендрі Лал Саху та Анджу. Вчених брамінів, визнаних знавців Вед, я попередив, щоб вони проводили церемонію дуже уважно. Харлал Саху Тхулдхарії я велів приготувати свій дім для прийому гостей. Адже на церемонію прийшло багато прославлених йогів з Каши та з різних областей Гімалаїв. Серед них були Рам Лал Джи Махарадж, Сарвешварананда Джи та Крішна Чандра Гірі. Ашваттхама Джи проник туди та спостерігав за тим, як відбувається церемонія. Я побачив, що Тарадатта Шастрі та Гханшьям Датта прекрасно керують церемонією. Заспокоївшись, я відправився в Девідхуру. До того часу вже настав вечір.

Я розмістився в домі Даянанди Гаркоті та велів Сарасваті Деві покликати всіх учнів. Прийшли різні люди, серед них Мансінх Тегі, лікар Пуран Чанд Джоші, Собан Сінх Рана та інші. Вони почали ставити різні запитання. Вони вже знали, що я перебуваю в Пітхаургарсі у стані самадхі. Я поговорив з людьми, дав останні духовні настанови Даянанді Гаркоті і його дружині, пояснив Мансінху Негі, як правильно молитися, перебираючи чотки. Я подарував кожному присутньому по квітці та зник. Тонке тіло людини – жовтого кольору. Воно схоже на фізичне тіло, але до нього не можна доторкнутися. Воно ніколи не відпочиває. Воно вічно знаходиться у русі, в мисленому потоці. В ньому є і розум, і відчуття власного “я”. А в кармічному тілі нічого немає. Воно подібне яскравому світлу. Це – образ душі, в якому міститься величезна сила.

Я кружляв різними місцями, і зрештою знову повернувся туди, де проводилася яг’я. Виявилося, що головний вогонь може ось-ось погаснути. Я покликав Тарадатта Шастрі, щоб повідомити йому про це. Спробував розбудити його, але він спав глибоким сном. Тоді я підняв його у повітря, а потім кинув на землю. Я сказав йому, щоб він слідкував за вогнем в головному вогнищі. Тарадатта остаточно прокинувся та зі здивуванням на мене витріщився. Потім він зайнявся розведенням вогню. Я ж відправився до Раджу благословити її та сказати, що у неї скоро народиться хлопчик. Після цього я перенісся в дім Джогендри Сінха Адхікарі.

Я зцілив хвору дитину господаря дому, а потім дав багато доручень Раджендрі. Він спав, але я розбудив його, пояснив, що потрібно робити, і через секунду вже перемістився на сотні миль звідти, до озер Нал і Дамаянті та Бхімтал, в дім до Харендри Сінху Сатвалу.

Премі та Паммі я дав особливу мантру. Я велів їм завжди спокійно пливти хвилями життя. Під час цього самадхі тисячі людей бачили, як я прогулююся вуличками різних міст. Вони бачили, як я сидів на пагорбі. Якось я створив одночасно декілька тіл, і так зустрічався з людьми, навіть з армійськими офіцерами.

Я завжди намагався спонукати вчених досліджувати незвідані горизонти. Особливо мене цікавила тема атомних досліджень. Я сам був феноменом, достойним вивчення. Моє фізичне тіло знаходилося під землею на глибині в сім футів, а я в той час зустрічався з людьми. Допомагав їм позбавитися від їхніх проблем, зцілюючи їх від хвороб. І все це я робив, знаходячись у тонкому тілі. Я створював тіло, і за своїм бажанням розчиняв його у просторі. Я міг одночасно створити тіло в декількох місцях.

Я проводив самадхі для того, щоб змусити вчених та філософів задуматися, чи дійсно людина, занурена в стан самадхі, може переміщатися у просторі, використовуючи для цих подорожей іншими світами тонке та кармічне тіло? Адже я така ж людина, як і всі решта, звичайний член суспільства. Я, як і всі решта людей, виріс у великій сім'ї. Я довго вчився і став пілотом, але потім я покинув все для того, щоб наблизитися до власної душі. Після того, як я пізнав сою душу, я продовжував гуляти цим садом життя, подібно до того, як це роблять всі решта. Різниця між мною та рештою людьми полягає в тому, що решта людей діє під впливом власної карми, я ж від цього впливу вільний. Люди йдуть на поводі у своїх пристрастей, бажань та прив'язаностей, їхня поведінка обумовлена спогадами та планами на майбутнє. Я ж знаходжуся за межами всього вищепереліченого. Я – не те і не це. Я є, але мені нічого не належить в цьому світі. Всі мої дії напрямлені не на створення майбутньої карми, а на знищення попередньої. Якось моя карма буде повністю знищена. Процес створення нової карми зупиниться, але я не зупинюся. Я буду продовжувати занурюватися у свою божественну сутність.

Через п'ять днів при величезному скупчені людей я вийшов зі стану самадхі. Мені знов довелося повернутися в той світ, де мене нічого не приваблювало. Коли я занурювався у стан самадхі, то зникло все, що зазвичай мене оточувало, але ось я знову повернувся, і цей перехід був для мене нелегким. Довелося знову накинути на себе накидку повсякденного існування. Адже в цьому світі немає нічого, крім прив'язаності та спостерігання.

Людина егоїстична за своєю природою. Все, що вона робить, вона робить заради власного блага, керуючись міркуваннями власної вигоди. Якщо вона бачить, що інші люди досягають великих успіхів у порівнянні з нею, то починає відчувати заздрість. Дурна людина впала у темний колодязь та кричить у відчаї, шукаючи вихід. Навіщо ж просити Бога про допомогу? Хіба сама людина не може вибратися з цього колодязя? Той, хто прийшов у цей світ, якось його покине. В кращому випадку, залишиться тільки пам’ять про цю людину. Навіщо ж людина переживає через дрібниці? Можливо краще боятися Бога і самого себе та полюбити смерть? Чи не краще відкинути брехню та полюбити істину? Скільки можна плавати бурхливими хвилями цього життя, керуючись хибними цінностями? Адже якось сили покинуть людину, і вона може потонути. Як тільки морські хвилі знищать існування однієї конкретної людини, вони відразу ж приймуться за нове творіння.

Я залишався в Пітхаургарсі. Багато людей прийшли здалеку, щоб побачити мене. В суспільстві зі швидкістю лісного пожежі почали поширювати чутки про мене, і ці чутки часто були далекі від реальності. Мені було сумно спостерігати за цими інтригами, за грою симпатій та антипатій. Здається, що сучасна людина впала настілки низько, що вона і Бога захоче продати та з'їсти. Людина впала, але підніматися не хоче. Для того, щоб відчути задоволення від життя, людина вдається до хитрощів, до брехні та обману, але, все одно, щастя обходить її стороною. Людина знає, в чому істина, а в чому брехня, але все одно чинить по своєму. Як же пробачити її гріхи, які були зроблені зовсім не через причину незнання?

Вчинки людини перетворюються в її карму, які й формують її подальшу долю. Сидячи на круглому даху високого будинку, я дивувався недалекоглядності тих, хто прийшов у цей світ лише для того, щоб користуватися його благами. Але що я міг дати цим людям, крім свого благословення?

Коли я занурився у стан самадхі, то довірив своє тіло турботам тій останній межі, тій, яка завжди була зі мною. Вона стояла поруч та посміхалася, в той час, як я відправився у Харідвар зустрітися з шановною Анандамаї. Я сповістив Матір Анандамаї про свою присутність з допомогою Свамі Бхаскара Ананди. Він відвів мене до неї. Час був вже за полудень і мати відпочивала. Побачивши мене, вона посміхнулася. Я сів нас тілець, але спершу на знак вдячності вручив їй дві квітки. Вона відчувала себе не дуже добре. Правий бік тіла, особливо рука, її не слухалася. Я дуже швидко зцілив її й вона попросила мене пожити поруч з нею декілька днів. Потім я схилився перед нею, а вона благословила мене, поклавши долоню мені на голову.

Минув деякий час. Я бачив, що смерть стоїть поруч з моїм тілом. Вона поневірялась в порожнечі, бо те, до чого вона прагнула, тобто моя тілесна свідомість, була відсутня повністю. Вона хотіла доторкнутися до того тіла і знову привести його в рух. Вона хотіла, щоб світильник життя знову запалився всередині мого тіла, але я знав про її думки та наміри. Я сидів поруч з Бабою Девраха на березі річки Сараю. Ми сиділи на підвищені, багато людей схилялися в поклоні перед Бабою. Він же незворушно перебирав чотки. Неочікувано над мостом пронісся порив вітру. Баба насторожився. Він відчув присутність якоїсь сутності та подивився на мене. А я уважно спостерігав за течією річки Сараю. Потім я непомітно пішов та відправився до священного Гангу.

Моє тіло знаходилося там, де я його залишив. Мої прихильники сиділи поруч та чекали. Там була дружина Хукум Сінха Мехри та Рані Пушпа. А смерть, остання границя, теж знаходилася неподалік. Вона стояла на березі життєвого потоку та хотіла забрати мене з собою, але нічого не могла вдіяти. Її любов була безмежною, але вона не вміла її правильно виражати. Вона відчула той момент, коли я наблизився. В той момент Рані ввімкнула радіо, і лунали чарівні звуки музики.

Дружина Хукум Сінха постійно змушувала мене занурюватися у спогади. Вона згадувала коледж Талкедар, де вона навчалася, згадувала життя, повне розкоші. Вона пригадала і той палац, де минуло моє дитинство. Я теж був здивований тим, як така знатна та освічена жінка опинилася в Пітхаургарсі. Звісно, в житті кожної людини бувають весни та осені. Настає час трапитися чомусь, і вже неможливо скасувати рішення долі. Людина часто розважає себе тим, що згадує минуле, якісь особливі моменти, котрі, як алмази, сяють в короні її спогадів.

Кожна людина любить своє минуле. Вона перебирає події минулого, любовно прикрашає свої спогади, бо людині здається, що минуле належить їй. Вона думає, що в минулому міститься частина її життя. Коли ми сиділи на даху, то часто занурювалися в бурхливі хвилі спогадів. А смерть стояла поруч та раділа, що я гублюся десь. Вона думала, що я починаю до чогось прив'язуватися, але це була помилка. Я брав участь у всьому, що відбувалося навколо мене, але при цьому я був відсторонений, я не належав тому, що відбувалося. Смерть давно намагалася наблизитися до мене, з тих самих пір, коли я народився. Вона хотіла забрати мене з собою та поселити у своєму власному світі. Але вона була безсильною проти мене. Їй залишалося тільки кликати мене. Вона чекала мене на кожному повороті мого життєвого шляху, але не насмілювалася до мене наблизитися. Вона могла накинутися на когось з тих, хто йшов поруч зі мною, хто був моїм супутником. Інколи вона брала з собою цілу армію хвороб, щоб змушувати людей стогнати та охати. Побачивши мене, вона зупинялася і говорила мені, щоб я повернувся у звичайний світ. Вона описувала мені свої сили та можливості, яка у неї непереможна армія, який вона прекрасний полководець і як мистецьки вміє вести війну. Яка у неї досконала зброя. Вона говорила: “Я - частина природи, я – її неминучий закон. Я лякаю людей, показуючи їм різні жахи: місце кремації трупів, черепи, кістки. Але ж я – це вища істина, і моя любов теж істинна. Я люблю всі живі істоти.”

“Я позбавляю живих істот свідомості, змішую їхні тіла з землею. Таким чином, я виконую свій обов’язок. Я допомагаю природі підтримувати загальну гармонію. Моя справа – приносити зміни у звичну дійсність, в життя всіх істот, чи то людина, чи тварина, чи то навіть нежива істота. Я змінюю шлях дерев, рослин, гір та річок. Я змінюю шлях планет та зірок. Чи то Місяць, чи Сонце, Земля чи море – всі вони знаходяться в моїй владі. Мене ненавидять навіть боги та демони. Але я люблю всіх. Для мене всі рівні: і Мухаммед, і Ісус, і Будда, і Махавіра, і Арасту. Я не роблю винятків ні для жодної касти, чи для жодної варни. У мене немає ніяких кастових чи релігійних забобонів. Я можу проникнути скрізь і полюбити кожного, кого я виберу. Для мене немає ні мусульман, ні християн, ні індусів, ні сикхів, ні білих, ні чорних, ні двічінароджених, ні недоторканих. Я – остання межа, остання границя. Мій обов’язок – нести з собою довгоочікуваний відпочинок. Я – неминучий закон природи. І я проводжу свою риску, то тут, то там. Але я прийшла сюди, до тебе, і зупинилася. Баба Горакх теж сміється наді мною. Є й інші його товариші, які не визнають мою владу. Такі, наприклад, як Махаватар Баба, Ашваттхама, Кріпачар’я, Хануман, Харі Баба та Сарвешварананда. Вони подружилися зі мною, і беруть мене з собою в попутники. Вже багато століть вони вчать мене йти вперед. А тепер і деякі люди змушують мене зупинитися. Кожного разу, коли я приходила до тебе з гірляндою квітів в руках для того, щоб забрати тебе з собою, ти вже був готовий до мого приходу, вже переміщався в інше місце, і я нічого не могла з тобою зробити. Мені залишається тільки чекати. Якщо намір людини формує життя, то всі закони природи стоять на боці такої людини. Природа сама допомагає їй. Скільки ж я можу чекати? Ці йоги змушують мене чекати багато і багато століть! Я сама боюся цих йогів та відлюдників, а вся моя безстрашна армія дивиться на них з подивом.”

“Моя армія повертається від цих людей розчарованою. Лихоманка сама починає трястися, піта й капха не знаходять собі місця, мій головний воєначальник просить мене, щоб ніколи більше я не посилала їх до цих людей. Він погрожує, що інакше він сам встане на духовний шлях, і моя армія залишиться без свого ватажка. Тоді мені самій доведеться йти до цих людей. Увесь світ боїться мене та поважає. Молиться про те, щоб я ніколи не приходила. А я завжди виконую свій обов’язок. Я стою за межами таких понять, як гріх та чеснота, радість та горе. Але нічого не можу зробити з тими людьми, які володіють всіма якостями, всією цілісністю природи.”

“Ці відлюдники, які перебувають в гімалайських печерах, саму мене ставлять в глухий кут. Я дивлюся на них з подивом, відчуваючи відносно них почуття надзвичайної любові. Якщо я бачу якусь просвітлену, одухотворену людину, то мені хочеться наблизитися до неї, щоб теж наповнитися цим дивовижним світлом. А всі мої помічники, всі солдати моєї армії повертають назад, ледве побачивши цих людей здалеку.”

“Зазвичай люди бояться мене. Вони придумали тисячі способів для того, щоб прогнати мене та моїх помічників. Але все це марно. Люди бояться мене настільки сильно, що роблять все можливе для того, щоб уникнути зустрічі зі мною. Вони вбивають один одного, наважуються на обман та зраду. Вони гублять інших людей, але разом з ними гублять і самих себе. Але є і такі люди, які люблять мене та прикликають мене посидіти поруч з ними. Я ж, при всьому бажанні, не можу цього зробити. Вони не намагаються уникнути мене, не застосовують ні ліки, ні інші засоби. Вони заважають наблизитися до них тому, що стоять за межами симпатій та антипатій, не прагнуть пошани, не бояться безчестя. Вони самі збивають мене з мого звичного шляху.”

“Я спостерігаю за тим, що просвітлені люди тисячі років можуть мандрувати цією Землею, керуючись виключно своїм бажанням. Коли ж я дивлюся на решту людей, то думаю, що людина все знає. Знає, що їй потрібно робити і як жити, але нічого не робить для свого спасіння. Природа надала їй всі необхідні елементи для того, щоб стати цілісною та щасливою, але вона не користується цими дарами. Людна сприймає все поверхнево, вона женеться лише за зовнішніми проявленнями. Незначні дрібниці вона роздуває до вселенського масштабу. Вона і сама не може жити щасливо, й іншим не дозволяє. І все одно людина продовжує йти вперед, і для неї це правильно. Адже якщо всі стануть такими як ви, просвітленими відлюдниками, то я залишусь без роботи. Тоді й природі доведеться змінити свої закони. Тоді все різноманіття форм з'єднається в єдине ціле, а це буде означати, що для окремих проявлень не залишиться більше місця. Тому нехай людина чинить саме так, як вона звикла чинити з самого початку часів.”

Так, смерть стояла переді мною, я сприймав її мислені вібрації, все розумів, але ніяк не реагував на її слова. Я ніби знаходився за межами всього. Я не прагнув до життя і не очікував смерті. Я не молився, не роздумував, не спав і не не спав. Я просто був. Я знаходився у великій пустоті. В ній не було нічого та одночасно – в ній було все. Пустота була безмежною. Це була крапля, в якій відображався увесь океан. Смерть сиділа поруч зі мною на круглому даху багатоповерхового будинку в Пітхаургарсі й, здається, забула сама про себе. Вона хотіла дати мені так багато, але сама боялася власної натури, побоювалася, якби природа не збунтувала проти такого стану справ.

Смерть, остання границя – це не вимога часу, це істина, це невіддільна якість природи. Вона любить живі істоти та змінює їхній шлях, а живі істоти, своєю чергою, її бояться. Людина боїться навіть її імені. Вона хоче втекти, але у неї це не виходить. Тоді людина починає молитися, але її молитви ніхто не чує. Адже смерть будь-якого моменту може прийти до неї в гості. Смерть нікого не чекає, крім святих відлюдників та справжніх йогів. Я теж хотів дати їй свою любов, хотів навчити її ніжності, але вона не була здатна на такі почуття. В її любові не було ніжності, адже вона хотіла радикальних змін. Але у мене не було для неї часу. Вона хотіла зупинити мене, хотіла обійняти мене, хотіла повісити мені на шию гірлянду з квіток, але до того часу, коли вона наважилася на це, я був вже далеко. Їй залишалося тільки дивитися мені вслід, як вона робить вже багато століть, дивлячись вслід Бабі Горакхнатху. Вона вже зневірилася отримати його. Тоді вона стала переслідувати інших відлюдників, як сьогодні вона переслідувала мене. Вона мовчала, але в її очах сяяв вогонь, і в них можна було прочитати мовчазне запрошення. Вона одночасно володіла тілом та була позбавлена його. Вона була прообразом всіх тіл, всіх фізичних форм.

Я пішов вперед, залишивши її позаду, вказуючи їй дорогу. Але вона хотіла обов'язково нагородити мене своєю любов’ю, але я був вище цього. Вона була, але мене не було. Коли був я, то не було її. Ми ніяк не могли прийти до взаємної згоди. Коли вона приходила, я йшов, і навпаки. Вона хотіла захопити мене, а я відкидав її. Якщо ж я хотів, щоб вона стала моєю, тоді вона відкидала мене. Адже я вже вийшов за межі часу. Ще вчора я біг по вузькому коридорі, між життям та смертю, а сьогодні я був вільний від всіх прив'язаностей. Але я і вчора був людиною, і сьогодні теж залишаюся нею. Я був далеко за межами тієї клітки, яку побудувала смерть. Я вже давно зруйнував всі стіни. Життя та смерть, смерть та життя. Між ними вічно блукає людина.

У своїх поневіряннях бурхливими морями людина шукає гостинний берег, який стане її пристанищем. Якщо людина багата, то вона шукає щастя. Якщо людина бідна, то вона женеться за прекрасним міражем, який символізує багатство. В надії отримати благословення Всевишнього, вона оббиває пороги мечетів, храмів, церков і гурудвар. Вона кладе земні поклони, надіючись, що Бог почує її безмовну молитву.

Людина співає релігійні гімни, постійно прикликаючи Бога. Вона читає Бхагавад Гіту, Біблію, Коран, Рамаяну, і це читання дає їй втіху. Людина робить різні підношення, приносить у храм золото, срібло, дорогоцінне каміння, в надії, що вона може підкупити Бога, і зробити його своїм рабом. Вона жертвує гроші на будівництво храму, і коли її ім'я вже вибите на мармуровій табличці, вона роздувається від гордості, бо тепер всі люди дізнаються про її щедрість. Людина і сама живе в неволі, і свого Бога хоче зачинити у клітці. І за багатьма вчинками, які здаються безкорисними та благородними, проглядається неминущий людський егоїзм. Що тільки не робить людина, щоб задовольнити свої потреби, але вона не робить одного – вона не хоче шукати саму себе, не хоче прислухатися до голосу своєї душі.

Людина женеться за благами цього світу: багатством, славою, насолодами. Вона вже давно забула про свій релігійний обов’язок, забула про те, що вона – людина. Інших людей вона визначає тільки за ім'ям. Вона не хоче бачити душу іншої людини, не хоче бачити свою власну душу. Але її душа постійно нагадує: Ей, людино! Зупинися! Запитай саму себе, адже в тобі містяться відповіді на всі запитання! Занурся в саму себе, розчинися в прекрасному морі власної душі. Нехай разом з неспокійними хвилями зникне егоїзм та розум. Нехай всередині тебе розцвіте чарівна квітка. Не думай про зовнішні прояви, занурся у себе. Не женися за міражами! Грай на сцені цього життя так, щоб ніхто і ніколи не помітив фальш. Тоді залишишся тільки ти. Тоді не залишиться ніяких запитань, і ти отримаєш все, що хочеш. Адже якщо ти хочеш щось отримати, то спочатку доведеться з чимось розлучитися. Людина повинна забути про те, хто вона. Не слід зупиняти свій розум та думки, нехай вони течуть вільно, але не можна, щоб вони плуталися. Необхідно у всьому покластися на час, на долю. І тоді людина зіштовхнеться з тим фактом, що все у її житті відбувається за її бажанням, ніби саме собою. Зазвичай для досягнення власних цілей людина докладає багато зусиль. Поки людина буде думати, що саме вона діє в цьому світі, вона не зможе досягнути своєї цілі. Адже людина – це не шлях і не ціль в кінці шляху. Людина спантеличена пишнотою матеріального світу, обов’язками, які нав'язують їй сім'я та суспільство. Але ж всі сили природи сховані в глибині людської особистості. Ці сили можна пробудити, одухотворивши їх світлом свідомості. Людина повинна просто відпустити себе на волю. Подумайте, що вам тільки не доводиться робити для того, щоб жити в суспільстві. Світ подібний до театру. Всі ми можемо спостерігати смертоносний танець Шиви та чарівний танець Парваті. В людини є і матеріальні блага, які подарувала їй богиня Лакшмі, і знання, і розум. Але все одно людина блукає навпомацки. Вона забуває про себе та бігає за іншими. Вона шукає істину у книжках, але тільки обтяжує свою карму. І це примушує її народжуватися в цьому світі знову і знову.

Світ розвивається сам по собі, за власними законами, без нашої участі. Не варто турбуватися ні про творення, ні про руйнування. Після творення завжди наступає черга руйнування. Ті руки, що якось щось створили, що підтримували його існування протягом довгого часу, можуть миттєво це зруйнувати. Це – одвічна гра природи.

Я знову стояв на даху. Рані сиділа поруч, а Харлал Сах Тхулдхарія проходжався назад-вперед. Рачна та Раджшрі вже готові були йти у школу, а Раджу направлявся у бік навісу, де проводили яг’ю. Цей навіс почали демонтувати. Я спостерігав за процесом. Цей навіс відкрив у історії Пітхаургарха нову еру, а тепер його демонтують. Я спостерігав за тим, як працюють Трібхуван Лал Сах і Дінеш Пунетха. Саме вони у свій час збудували цей шатер, а тепер власними руками руйнують його. Коли захотіли – створили, коли захотіли – зруйнували. Це і є закон життя. Але людина чомусь вважає, що все належить їй, і що це буде існувати вічно. Людина постійно так чинить: десь створює, десь руйнує. Від минулого залишаються одні спогади. Але людина постійно всього боїться: боїться сама себе, боїться смерті, боїться суспільства. Вона любить життя і прагне уникнути смерті. Якщо хтось народжується, люди тріумфують, якщо хтось помирає, то занурюються в траур. Когось людина вважає рідним, а когось – чужим.

Суспільні забобони ще більше обмежують уявлення людини. І науково-технічний прогрес ніяк не виправляє ситуацію. Адже без духовності людина так і не може вийти з пітьми до світла. Його закликають жити в ім'я нації та держави. Людина так і робить, але забуває про те, що якось вона стане гостем там, де вже не буде ні нації, ні держави. Вона не тільки стає чужою для своєї країни, для своєї сім'ї та громади, вона стає чужою навіть для свого тіла. Той, кого вона найбільше боялася, обіймає її, а той, кого вона любить, залишає її.

Кожна людина стає жертвою життя та смерті, любові та страху. Коли приходить смерть, то життя зраджує людину та покидає її.

В сучасному світі жителі великих міст не мають ні секунди, щоб зупинитися та задуматися. Я стояв і спостерігав за цією метушнею. Поступово місто прокидалося. На вулиці з’явилися перші пішоходи. Скільки людей проходило вулицями Пітхаургарха, скільки з них пішло туди, звідки немає повернення? Минуле руйнувалося, майбутнє створювалося. Я ж не брав участі в цій п'єсі, хоча майбутнє і намагалося надихнути мене на те, щоб я змінився. Я просто сидів і споглядав людей, мандрівників на цих дорогах життя, які йшли вперед до своєї цілі, то сміючись, то плачучи. Я ніколи нічого не просив. Ті люди, хто були зі мною вчора, пішли в невідомість, а ті, хто був зі мною поруч теж могли зникнути в будь-який час. Всі люди хотіли переробити мене на свій лад, але ніхто не зміг стати мені подібним. Скільки мені ще чекати? Якось і мені доведеться збунтувати проти такого стану справ. Я втомився від того, що люди намагаються мене зламати, я втомився терпіти їхнє насилля над своєю особистістю. Чому людина ніколи не бере до уваги думку та бажання інших? Вона втілює свої мрії шляхом того, що руйнує мрії інших людей. Але як довго людина буде втікати від самої себе? Ті ж самі люди, що вчора будували цей розкішний шатер для проведення яг’ї, і перетворювали своє містечко в центр духовної активності, сьогодні розбирають шатер, перетворюючи місце, де він знаходився, у справжню пустелю. Яка величезна різниця між днем вчорашнім і днем сьогоднішнім! Я дивився на те, як розбирають шатер, і думав про те, що ті ж руки, що ще вчора створювали, прикрашали та підтримували існування, сьогодні руйнують його.

Пітхаургарх, як і раніше, занурився у свою буденність. Коли сюди приходить якась незвична людина, він вписує на сторінки його історії декілька букв, тим самим прикрашаючи її, але час йде своєю чергою. Ще декілька днів тому тут був натовп народу – сотні тисяч людей, а сьогодні всі вони повернулися додому. Залишився тільки я. І як і раніше настав ранок, настав вечір. Час не сповільнював свій біг. Люди приходили та йшли.

Остання границя, смерть, чекала мене десь на невідомій дорозі, подібна коханій, яка очікує свого друга. Я навчив Рані, як позбавлятися від безпричинного страху. В житті Анджу я запалив світильник духовності. Я показав Прем Сінху та Раві Кумар Джайну їхнє минуле життя, тим самим навернувши їх до йоги.

Люди вирішили, що я можу розв'язувати їхні проблеми. Хтось з тих, хто приходив до мене, вважав, що життя – це прокляття, інші стояли на переступі та не знали, яку дорогу вибрати. Махендра Матіяні прийшов до мене разом зі своєю дружиною, Джулі, в пошуках легкого шляху, але так і залишився поруч зі мною. Він втомився від політики та з розбігу ринувся у бурхливе море духовності, але рятувального берега не було ніде видно. Човен духовної любові почав небезпечно хилитися набік, але я вчасно заспокоїв їхні думки, підштовхнувши їх до того, щоб вони розчинилися у відчуттях безмежної тиші та спокою. Протягом кількох днів я разом з ними здійснював духовні подорожі, а потім вони поїхали, після чого і Ніру Матіяні захотів стати на духовний шлях. Ніру приєдналася до Пушпи в її благородній задачі служіння людям. У них в цій справі не було жодного досвіду, бо до цього вони присвячували свій час життєвій метушні та порожнім мріям. Однак, Ніру стала для Пушпи втіхою, а Пушна для Ніру була живим прикладом, на який можна рівнятися. В житті людини постійно щось трапляється, через що їй доводиться зупинятися на своєму життєвому шляху, але завжди залишається надія. Людина постійно балансує на межі між надією та відчаєм. І Пушпа, і Ніру, отримали новий стимул продовжувати свою духовну подорож.

Серед молоді відродився інтерес до духовності та до занять йогою. Всі хотіли подорожувати небесними світами. Всі хотіли навчитися показувати чудеса, щоб отримати в суспільстві визнання та повагу. Я ж просто виконував свою роботу. Мені нічого не було потрібно. Я говорив, не піклуючись про те, слухає мене хтось чи ні, дивиться на мене хтось чи ні. В результаті багато з моїх знайомих, друзів та послідовників навернулися до духовності, побачили своє минуле життя, і вирішили присвятити решту днів позбавленню від минулої карми. Однак час не стоїть на місці. І людина теж ніколи не зупиняється. Вона постійно кудись біжить, поки її не зупиниш.

Я ж нікуди не поспішав. Я хотів вписати ще декілька духовних сторінок в історію Пітхаургарха. Після цього я відправся в бік Девідхури, взявши з собою Харлал Саха Тхулдхарію, Трібхуван Лал Саха та їхніх дружин. Покинувши Пітхаургарх, я пішов далі шляхом адвайти. Мої супутники супроводжували мене до Девідхури, а далі я пішов один.

Кожна людина приходить у цей світ для того, щоб якось з нього піти. І зупинитися на цьому самовбивчому шляху може тільки той, хто, забувши про власний егоїзм, повертається до своєї істинної природи, занурюється в неї, залишивши увесь світ позаду. Вчора здавалося, що тобі щось належить, а сьогодні цього вже немає. Люди дали мені свою любов, захоплення, відданість. Прощаючись, впустили кілька сльозинок. Адже вчора я був всім їм незнайомий, а сьогодні вони вже вважали мене своїм. Завтра ж залишаються тільки спогади. Хоча шлях один, але на ньому так багато поворотів та перехресть. Невідомо, на якому життєвому повороті ми зустрінемо ту чи іншу людину. Людина руйнує минулу карму, створюючи нову, але рано чи пізно доля знаходить її. Йшовши, я оглянувся назад на круглий дах, з яким було пов'язано так багато спогадів. Там вже нічого не було, тільки в очікувані стояла вона, прекрасна кохана, остання границя. Вона стояла на тому самому місці, яке я нещодавно покинув. Неподалік від дому стояли Рані та Раджшрі, і плакали. Мунні теж плакала разом зі своїми дітьми. Пушпа, здавалося, перенеслася в якийсь інший світ. Всі люди дивилися мені услід. З очей людей, що мене проводжали, струменіло світло, ці очі ніби намагалися знайти відповідь на несказані запитання. Багато не могли стримати сліз, адже вони любили мене. Що ж стосується мене, то я, хоча і жив серед людей, але був вже за межами всіх прив'язаностей.

Я побачив, що життя Рані наповнилося новими надіями, хоча в той період у неї все йшло наперекір, не дивлячись на її зусилля склеїти уламки минулого. Рані хотіла втекти від самої себе, хотіла отримати хоча б трішки відпочинку, але доля була проти її планів. Це і є життя. Сьогодні вона творить за своїм бажанням, завтра руйнує за своєю примхою. А людина продовжує свій шлях. Вона йде так ось вже багато століть, багато тисячоліть, з самого початку часів. Люди зустрічають один одного, а потім розходяться. Інколи їхній дух буває зламаний. Але мене життєві обставини так і не зуміли зламати.

Моє життя стає мистецтвом. Мистецтво – це те, що творить. Природа творить, а остання границя дає відпочинок. Вони подібні двом берегам моря: мистецтво та границя, життя та смерть, рух і зупинка, течія та спокій, Пракриті та Пуруша, знання і незнання, сильна воля та відсутність її. Це – два напрями, нерозривно пов'язані між собою. Пракриті занурена в глибокий сон, а Пуруша одухотворяє її, смерть приносить зміни. Це – основа світобудови.

Прочитано 56 разів
Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.