Глава 21. Як я вразив вчених і лікарів, провівши дев'ять днів у воді та місяць у снігу, занурений у стан самадхі

Автор 
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Під час бесіди ці люди згадували про те, що буддійські монахи зі Шрі-Ланки кинули виклик моїм надприродним здібностям, поставивши мені три умови, які я повинен був виконати. Я сказав, що приймаю ці умови. Я був готовий увійти у стан самадхі, занурившись у воду. Я збирався просидіти дев'ять днів у водяному резервуарі, розмірів сім та три фути та глибиною в дев'ять футів. Цей резервуар будувався під керівництвом інженера К. Бхатії та Індрапракаша Гупти. Потім його наповнили водою. У споруджені цього резервуару велику поміч надав Віджай Кумар Натх з Хальдвані. В Альморі чутки про те, що Пайлот Баба збирається знаходитися в стані самадхі, сидячи у воді, поширилися подібно лісовій пожежі. З Великобританії приїхав Альфред Врінанд зі своїми друзями, а з Франції – група жінок-лікарів. З Італії теж приїхала група молоді.

У призначений час я у присутності тисяч людей, серед яких були вчені, інженери та чиновники, увійшов у воду. Я велів їм на двадцять чотири години залишити поверхню водойми відкритою, а після цього накрити її кришкою і не відкривати, поки не сплине сто вісім годин, бо через добу я очікував настання бурі.

Доктор Агравал і лікар з Франції перед моїм зануренням хотіли мене повністю обстежити. Я погодився. Але, побачивши метаморфози, які відбувалися в моєму тілі, і, вловивши електричні хвилі, які виходили від нього, вони зупинили своє обстеження. Всього за сім хвилин я перетворився в зовсім нерухому, як камінь, істоту. Моє тіло занурилося у воду в позі лотоса. Резервуар був наповнений водою до країв. Ми заздалегідь попіклувалися про те, щоб процесу самадхі нічого не заважало. В цьому нам надав велику допомогу керівник районного масштабу, Мукул Санвал. Кришка з резервуару була піднята в точно призначений час під наглядом Тарадатта Шастрі та Рам Лала  Махараджа. І моя свідомість теж повернулася в точно призначений час і тло спливло на поверхню.

Моє тіло зовсім побіліло. Здавалося, що шкіра згнила від постійного перебування у воді. Здавалося, що варто до неї доторкнутися, і вона злізе з мене, як непотрібне лушпиння. Я велів усім почекати пів години та почав повертати своє тіло у звичайний стан. Пані Гупта та інші жінки почали натирати мене топленим маслом гхі, і я поступово став тією ж людиною, якою був раніше. Я сів на підвищення і перед величезним натовпом, який зібрався й прийшов сюди здалеку, подякував природі, яка допомогла мені у проведені цього експерименту. Люди розповідали мені, що другого дня, як я і передбачав почалася сильна буря, і резервуар не просто прийшлося накрити кришкою, але і прив'язати цю кришку мотузками.

Я вже мав досвід подібного самадхі у воді, але це тривало не більше чотирьох-п’яти годин. Це був мій перший досвід такого тривалого самадхі у воді, і я довів, які безмежні можливості відкриваються завдяки заняттям йогою. Завдяки силі, яку дарує йога, будь-яка людина може знаходитися під землею, у безповітряному просторі чи у воді, без загрози для власного життя. Всередині мене відбулися дивовижні зміни. На кого б із сидячих переді мною людей я не кинув погляд, я бачив, що це - махатми. І в чоловіках, і в жінка, які підходили до мене, я бачив світло їхньої божественної душі. В той момент я прийняв рішення негайно відправитися в Гімалаї.

Рам Лал Махарадж пішов з Катхґодама і повернувся в ліси Калі Чоті. Я ж разом з Альфредом Врінанандом відправився в Непал. Там я зустрів Сур’ю. Ми блукали з нею Тібетом, а потім я знову повернувся в Кхаті. Я дуже хотів відпочити, але ніде не знаходив спокою. Як тільки я приїхав в Кхаті, навколо мене зараз же почав збиратися натовп. Адже по всій цій області поширилися чутки про моє перебування у воді. Я теж хотів повідати світу про дивовижний досвід, про той час, коли я був наближений до Творця.

Я знову зібрав всіх послідовників селянських рад і всіх впливових людей області та велів почати облаштування підходящої печери, яка була б схожою на звичайну печеру відлюдника. Завдяки зусиллям Ратан Сінха з Кхаті, Чанчал Сінха та Мангал Сінха неподалік від Піндарі й була влаштована така печера. Багато людей з Кхаті провели цілий тиждень в Піндарі, щоб допомогти з її облаштуванням. Я теж зупинився в Піндарі. Щоранку я відправлявся гуляти, куди очі дивляться. Інколи я долав один льодовик і доходив до льодовика Мілам, а інколи цілий день залишався сидіти на березі озер, розміщених в льодовику. Інколи через льодовик Баркатія я доходив до Капхані. Інколи повертався, здійснивши омовіння в Деві Кунді. Вгорі долини усіяні квітами, я бачив сотні тисяч лотосів. І ось, накінець, був готовий мій притулок, моя хижина серед снігів. Поступово чутки про майбутнє самадхі поширилося всією провінцією Кумаон. Пов'язані зі мною люди думали, що я збираюся назавжди зануритися в цей стан. Люди з Делі, Канпура, Калькутти, Бомбея та інші, вмовляли мене не робити цього. Тоді я через Ратан Сінха повідомив всім інформацію про те, що я увійду в стан самадхі 25 липня 1977 року, а вийду з нього 25 серпня, в четвер.

Але страх, який поселився в серцях людей, так швидко не йшов. Люди непокоїлися про мене. Їм здавалося, що знаходитися тридцять три дні у снігу - неможлива справа. Але мій намір був твердим. В мене вірили мешканці Кхаті, бо перед ними був приклад самадхі Сарвешварананди та Нагіна Баби, до того ж до них постійно приходили святі відлюдники.  Мешканці Кхаті спостерігали й самадхі, яке відбувалося в Баґешварі. Подивитися на мене приходили люди з найвіддаленіших куточків країни. У мене вже був неодноразовий досвід самадхі протягом кількох місяців. Тоді я знаходився в печері. Але ці події пройшли повз увагу широкого суспільства, бо в той час я був в повній самоті. Що ж стосується цього самадхі, то його організували люди, і тому вони непокоїлися про мене. Адже на них теж лежала відповідальність. Якщо зі мною щось станеться, то вони будуть змушені відповідати перед суспільством. Але на моєму шляху не було перешкод. Повністю підготувавшись, я вісімнадцятого липня попрощався з населенням Кхаті. Люди проводжали мене з помпою, з музикою і криками, під керівництвом Хаят Сінха та Пратан Сінха. Плакали всі: і чоловіки, і жінки, і діти. З кувшинів вони виливали на мене молоко, осипали квітами. Вони молилися про мене Матері Джагадамбі, щоб я повернувся цілим і неушкодженим. Неможливо описати всю глибину їхньої любові, відданості та благоговійного трепету. Накаї був там разом зі знімальною групою, і він зафіксував цей момент на плівку. З Кхаті я прибув у Чхалі.

В Чхалі знаходиться місце злиття рік Піндарі та Капхані. Там був мисливський будиночок, де нас розмістив його охоронець, Кхушхал Сінх. Наступного дня через Пхаррукію ми дісталися до печери. Ця печера, яка знаходиться в самому серці засніжених гір, являла собою воістину чаруюче видовище. Неподалік від цієї печери і було облаштоване місце для мого самадхі.

Я часто бував в Піндарі та розгулював околицями, вільний як птаха. Гімалаї постійно кличуть мене, дають мені відпочинок, щось розповідають, чомусь навчають. Але цього разу я прийшов в знайомі місця з твердим наміром.

Як прекрасні бувають гори на заході! Вони стоять, гордо височіючи серед снігів, а між ними тече ріка Піндарі. Вздовж цієї річки цвітуть тисячі різнокольорових квітів, часто попадаються стада мускусних оленів. Ці квітучі долини розкинулися на милі й милі вперед. Як же вони радують око!

Наступного дня я разом з Хаят Сінхом подолав льодовик і прийшов в Капхані. Деякий час ми провели на вершині, розміщеній на висоті дев'ятнадцять тисяч фунтів. Ми бачили божественний храм Нанда Деві. Наступного дня ми здійнялися на пік Бальджурія. Звідти було добре видно гори Нанда Деві, Нанда Гхунгат і священну гору Кайлаш. Звідти була прокладена хороша дорога до Сундардхангі. Тут існує засніжене поле, яке розкинулося на п'ятнадцять миль. Саме звідси беруть свій початок ріки Мандакіні та Нандакіні. Перед нами простягався величезний льодовик Нандакхат. Ми знаходилися на висоті вже двадцяти однієї тисячі футів. Я зірвав з себе набедреник, потім зі снігу спорудив подобу держака, а з набедреника – прапор, який ми встановили на вершині. Священна гора Кайлаш була зовсім неподалік від цього місця. Звідси можна було бачити багато великих і малих озер, в яких цвіли білі лотоси. З цих озер брали свій початок багато річок. Ми спустилися вниз і прийшли до Вір Сінха, який неподалік пас овець. Він нагодував нас картоплею. Ми перебралися на інший берег річки Піндарі та прийшли до печери, де нас вже чекав Пратап Сінх. До того часу туди вже прийшло багато людей з найвіддаленіших місць. І вони продовжували приходити.

Почався снігопад, нічого навколо не було видно за сніговою пеленою. Я вийшов з печери та сів на камені. Приїхали японці й з того моменту їх фотокамери не знали відпочинку. Прийшли також люди з Багхіяката, Сорага, Бадвама, Суфі, Тарсалі, Бхарарі, Баґешвара та Альморі. Вони говорили, що наступного дня  прийде ще більше народу. Але в Піндарі не було ніякої інфраструктури, ніякої можливості розмістити та нагодувати людей. Але люди, які приїхали, самі про себе попіклувалися. Крім того, Ратан Сінх і Чанчал Сінх влаштували табір для проживання декількох тисяч людей. Вони здалеку замовили дрова, щоб всіх обігріти. Мені прийшлося звільнити декілька найближчих печер. Деякі відлюдники перервали свої самадхі та приєдналися до нашої групи. 23 липня я знаходився неподалік від печери, а в Піндарі до того часу вже зібрався великий натовп, подібного село Піндарі ще не бачило. Люди хотіли виразити всю глибину та щирість свого духовного пориву. Наступного дня я повинен був зануритися в шав-самадхі, тобто, в такий стан, коли людина нічим не відрізняється від мертвого тіла, на тридцять три дні порвати свій звязок з нашим матеріальним світом і відправитися туди, де існує тільки йога, тільки мій власний світ і близькість до божественного. Як тільки за мною зачиняться двері похованої в снігах хижини, я відразу ж розчинюся в безмежному космосі. Я позбавлюся від прив'язаностей цього світу і буду мандрувати духовними стежками.

Коли існування душі стає незалежним, то зникає різниця між тонким світом і світом матеріальним. Істинні бажання людини стають його життям, його кастою і національністю.

Як прекрасне життя! Люди виражали стосовно мене стільки любові, але і тоді в серцях була тривога, бо вони непокоїлися про мене. А з рештою скрізь панувала радість. Але люди думали, що повне самадхі на 33 дні – це дуже великий термін і зіщулювалися, дивлячись на сніг. Що відбудеться з моїм тілом за 33 дні в цих снігах?

Я ж, перебуваючи в печері та дивлячись в пустоту, намагався знайти відповіді на питання, які мене хвилювали. Що таке Пракриті? Що таке Пуруша? Яка природа матерії, яка природа свідомості? Як вони пов'язані між собою і як переломлюються через призму людського життя?

По стальній тарілці я розмазав шар топленого масла – гхі. Я пояснив, що потрібно робити Ратан Сінху, Чанчал Сінху та Мангал Сінху. Це масло не застигне за тридцять три дні та буде залишатися таким же свіжим. Якщо ж зі мною трапиться якесь нещастя, то масло почне густіти, а на його поверхні виступлять краплі крові. Потім застигла кірка розколеться та три частин, й із розлому потече кров. Якщо ж все буде нормально, то і з маслом нічого не трапиться. Тому необхідно щодня спостерігати за станом масла. Якщо якийсь час ви будете отримувати знаки, що зі мною не все добре, то необхідно відкрити хижину. Я все це пояснив, а Сонце повільно сховалося за край гір. Люди відправилися відпочивати. Мангал Сінх розчулився. Він і не збирався йти, але я велів покинути мене, а сам в печері почав чекати настання наступного дня.

Як тільки настав ранок, люди почали збиратися навколо печери. З боку Нандакота тричі почувся звук, який видає раковина, шанкха, коли в неї дують. Гори загуділи. Люди почали здивовано переглядатися. Потім почувся дробовий звук барабану і мелодійний дзвін дзвіночків, ніби десь неподалік проводили богослужіння. Це був великий день, день великого починання. Я теж вийшов зі своєї печери та з усього серця привітав Гімалаї. Раптом над північно-східними піками зявилася багряна стрічка, а за нею – перші промені Сонця. День був дивовижним, стояла прекрасна погода. Я пішов оглянути місце самадхі. До цього я оточив його зі всіх боків каменями та захистив мантрою. Ніяка істота у фізичному тілі не могла порушити цю границю, а якби осмілилася, то це б заподіяло шкоду його фізичному тілу. Закляття набирало чинності через десять годин після мого занурення в самадхі, і зупиняло свою дію за два дні до його закінчення. Я пояснив все це своїм друзям й знову повернувся у свою печеру.

Коли я повністю підготувався до майбутнього самадхі, я вийшов і сів серед людей. Для того, що ніякі несподіванки політичного чи соціального характеру не відбулися з тими, хто мені допомагав, я у присутності усіх написав для Ратан Сінха записку наступного змісту: “Я занурююсь у стан шав-самадхі за власним бажанням для того, щоб познайомитися як влаштований безмежний космос. І ніяка людина в цьому світі, ніяка жива істота не несе за це відповідальності.”

Отримавши благословіння від Шиви та Шакті, з благословіння Вчителя, я зібрався покинути своє фізичне тіло, подолавши тяжіння матеріального світу і перенестися в тонкі світи за допомогою тонкого, тобто космічного тіла. Я велів, щоб поки я знаходжуся в самадхі, ніхто не вбивав би ніяких живих істот і не порушував би цілісність камінної перешкоди навколо мене. Я написав на папері дату і час, коли я повернуся в цей світ, і почав приготування.

Час занурення в самадхі наближався. Гімалаї оголосилися захопливими криками. В точно призначений час я зайшов до печери. Потім вхід в цю печеру був завалений камінням, а поверх забитий дошками та завалений снігом. Тепер я вже не міг чути їхні радісні крики. До мене не доходило ні звуку. Я поступово все далі й далі віддалявся від цього місця. Я відділився від свого матеріального тіла. Всі мої наміри, цілі, віра, сила волі, моя істинна сутність, все це з'єдналося в одній точці і я занурився в безмежність космосу. Тепер, хоча я і бачив все, що відбувається всередині печери, але мене там вже не було. Я вже був не тим, хто зовсім нещодавно сидів серед людей. Я бачив, як люди, переповнені радістю і занепокоєнням, поверталися до себе. Моє тіло як і раніше залишалося в печері, але я вибрався назовні. Я міг бачити всіх, але мене самого ніхто не бачив. Потім я побачив невелику групу відлюдників, які наближалися до печери.

Тепер я збираюся описати те, що трапилося зі мною під час тридцяти трьох днів перебування в печері. Все, що я відчув за ці тридцять три дні – це мій особистий досвід, мої відчуття, які можуть вам здатися чарівними казками. Але це – істина. Якби хоча б трішки спробуєте наблизитися до своєї духовної сутності, то побачите все те ж саме, що побачив я. Тоді ви дізнаєтеся все, що відбувається у космосі, дізнаєтеся про життя небожителів, яких ми називаємо богами, а мусульмани – пророками, християни – святими. Якщо комусь це цікаво, він може повністю розраховувати на мою допомогу. Це – не порожня мрія і не фантазія. Це та істина, яка може відкритися кожному з вас.

 

Тридцять три дні, проведені в шав-самадхі

Всі знають, що Гімалаї – це земля просвітлених і мудреців. Тут мешкають боги та богині. Гімалаї по-свому суворі, але вони також прості. Це – символ народження і символ смерті. Тут водяться різні живі істоти. Можна сказати, що Гімалаї – це рай. Це – ідеал природної краси.

Я занурився у стан самадхі. Моє тіло, поховане під снігом, було подібне трупу. Сам я знаходився за межами печери, у своєму тонкому тілі. Я бачив дивовижних істот, які мешкають у повітрі. Ніхто з них не заважав іншим. Я побачив цілу групу святих-відлюдників, з кожним з яких я привітався по черзі. Тут був і Матхурдас, і Аватар Баба, і Шанті Ма, і Джангам Махарадж, і Мохандас Джи, і Нараян Свамі, і Ганда Баба та інші. Всього їх було тридцять три. Деяких з них я знав вже давно, з деякими тільки що познайомився. Це була моя друга зустріч подібного роду. Якось я побував в їхніх печерах у власному фізичному тілі. Тепер я знаходжуся в тонкому тілі. Потім вони розійшлися, кожен по своїх справах. На деякий час затрималися тільки Махаватар Баба та Аватар Баба. І тоді Махаватар Баба сказав, що скоро з’явиться Сарвешварананда. І дійсно, він з’явився через кілька хвилин. З ним було ще два відлюдники. Сарвешварананда оцінив мої духовні устремління та познайомив мене з двома відлюдниками. Відлюдник невисокого зросту, з темним кольором шкіри та неймовірно довгим волоссям, був Нагіна Гірі Джи, а інший – Нікхілешварананда Джи. Я вже давно знав Сарвешварананду. Він так часто приходив до мене і багато разів допомагав. Він мандрував цією землею вже майже шістсот сімдесят років. Я завжди отримував від нього благословіння.

Зараз всі ми були в Піндарі та бесідували один з одним. Поки ми бесідували, прийшов відомий тантрик з Бенгалії, святий Калі Баба. На плечі він тримав палку, до якої був прив'язаний вузлик, а колір шкіри у нього був дуже темний. Все його тіло було в опіках та порізах. Обличчя теж було спотворене. М'ясо на ногах згнило і відвалювалося, оголивши кістки. Як тільки він мене побачив, то почав безпомічно оглядатися по сторонах, а потім в упор витріщився на Сарвешварананду. Тоді Сарвешварананда вимовив: “Калі Баба, я нічого йому не розповідав! Але ви самі бачите, з якими великими святими він спілкується. Вам потрібно змінити свої наміри, бо вашу ціль ніяк не назвеш правильною, і з часом вам прийдеться розкаятися в тому, що ви робите. Навіть, не дивлячись на те, що ви наблизилися до Великої Богині, ви хочете забрати його тіло! Але, забравши у нього тіло, у вас не вийде вибратися звідти, адже він оточив місце свого самадхі закляттям. Хіба просвітлені люди так чинять?”

Ми всі здивовано слухали це і дивилися на Калі Бабу. Він хотів взяти моє тіло, щоб декілька днів походити в ньому серед людей. Я втішив його, бо всі його плани зазнали краху і пообіцяв, що в майбутньому знайду для нього здорове та красиве тіло. Не дозволю спалювати труп якоїсь людини, і велю кинути його у священну Ганг, і він зможе в цьому тілі мандрувати землею.

На світ навколо нас опустилася ніч. Всі розійшлися, а я з величезною швидкістю перемістився на берег великого ставка. Лотоси збиралися ось-ось розкритися, а поверхню ставка сріблили місячні промені. Раптом я побачив дівчину. Хоча було вже пізно, вона була тут, в цьому самотньому місці, і, здавалося, когось чекала. Я відразу ж створив для себе тіло і пішов на берег ставка, але коли наблизився, то зі здивуванням виявив, що це була Мінакши. Вона знову зупинила мене на моєму шляху. Раптом почувся передзвін ножних браслетів, і мене оточила ціла зграйка дівчат, які розмовляли та сміялися. Потім вони почали зачаровувати мене своїм танцем. Танець п'янив їх все більше і більше. Красуні почали зривати з себе одяг. Минуло досить багато часу і тут переді мною знову виникла Мінакши. Вона нічого не казала, але її погляд був красномовнішим за будь-які слова. Я вирвався з кола дівчат-танцівниць і попрямував до храму, який стояв на березі цього ставка. Перед храмом росло велике дерево піпал, а під ним була хижина, де я колись жив. Тим часом дівчата продовжували танцювати, деякі були захоплені грою. Там з’явилася і група юнаків, а неподалік спав білий слон. Я послав у бік дівчат вібрації батьківської любові, і вони відразу ж охололи до свого заняття. Тоді я обійшов слона і почав підніматися сходами у храм, де збирався розчинити своє тіло у просторі. І ось Мінакши розбудила слона і слон схопив мене за ногу своїм хоботом. Я намагався зі всіх сил, але не зміг від нього звільнитися. Тоді моє тіло почало зникати прямо на сходах храму. Побачивши це, слон відпустив мене, а Мінакши стояла серед дівчат і, мовчки, на мене дивилася.

Коли моє тіло зникло, я вже збирався було покинути це місце, але тут переді мною виникла дивовижного вигляду людина, яка тримала на руках тигреня і гладила його. Вона дала мені тигреня і стала гладити слона. Але коли я озирнувся по сторонах, нікого навколо не було, ні Мінакши, ні слона, ні дівчат. Переді мною стояв тільки бог Індра. Побачивши, я його привітав, а він усміхнувся мені у відповідь. Я сказав Індрі: “Махарадж! У мене немає ніяких бажань. Я занурився у самадхі тільки для того, щоб більше дізнатися про вас і про інших небожителів, хочу вивчити космос. Для себе мені нічого не потрібно, але я хочу, щоб ви допомогли мені в моєму задумі, який напрямлений на благо всього людства. Я з’явився тут, щоб переконатися в істинності існування богів і небожителів, в істинності ведичних історій і традицій, дізнатися, як і де живуть боги, щоб потім розповісти про все це на Землі. Якщо ви вважаєте, що це неможливо чи це може нашкодити небожителям, я відразу ж можу відмовитися від своєї затії.”

Індра, посміхаючись, відповів: “Вітаю вас! Всі двері всесвіту відкриті для просвітленої людини, адже увесь всесвіт – це його рідний дім. А мої обовязки з давніх пір полягають ще і в тому, щоб піддавати випробуванню таких, як ви, мандрівників у Всесвіті, перевіряти істинність їхніх намірів. Але того, хто відкинув всі свої бажання, не зможуть зупинити навіть сотні прекрасних небесних танцівниць, таких, як Урваші, Менка та Мінакши, а одна Мінакши й поготів. Навіть сотні Індр не зможуть зупинити такого просвітленого як ви. Ви – житель Землі, а я – небожитель. Є істоти, які мешкають у підземних світах і на нижчому, чим люди, рівні, а є ті, хто перебуває у вищих світах, у порівнянні зі світом, де живу я. Подібно тому, як сучасна цивілізована людина пішла від дикого, печерного жителя, так і боги – це вища ступінь розвитку людини.”

“Ті, хто живуть у вищих, чим я, світах знаходяться на вищому рівні розвитку божественних якостей. Але навіть будучи людиною, ви можете мандрувати всіма цими світами. Ми всі – діти одного Всесвіту. Але тільки той, хто занурився у свою божественну сутність, пізнав власну душу, може здійснювати подібну мандрівку. У тонкому розчинене безмежне, а у безмежному – тонке.”

Коли бог Індра викладав мені ці думки, подібно тому, як це робить звичайна людина, я задумався: “В чому ж різниця між людиною та божеством? Тіла у них схожі, образ життя співпадає, тільки люди живуть на землі, а небожителі – на небі. Але ми завдяки своїм винаходам, теж можемо підніматися в небо, а боги завдяки своїй божественній силі можуть спускатися на землю. Людина піднімається в небо не так вже часто, але і боги рідко приходять на землю. Нам необхідні особливі транспорті засоби, особливий спосіб, щоб піднятися в небо, а вони самі переміщаються туди, куди захочуть. Але і на Землі є такі просвітлені люди, які завдяки тільки своїм надприродним здібностям можуть переміститися куди завгодно. І люди, і боги прагнуть до того, щоб пізнати власну душу.”

Чому ж людина постійно заплутується сама в собі? Вона визнає тільки те, що сама побачила чи зрозуміла, а те, що говорять їй інші, вважає порожньою вигадкою. Подібно тому, як дикі жителі лісів бояться потрапити у велике місто і не визнають існування більш розвинутих форм життя. Зараз люди не соромляться вішати на стіну та обожнювати портрети своїх коханих, політичних лідерів і артистів, але соромляться повісити на стіну зображення своїх предків, але ж вони божества для нас. Вони вже пізнали себе і стали жителями всесвіту, а ми – їхні земні діти.

Я змінив напрям своїх думок і почав за допомогою мисленого потоку мандрувати космосом. Я хотів пізнати природу божественного, хотів побачити Матір Джагадамбу. Коли я про неї подумав, то мені здалося, що у всьому всесвіті трапилося виверження вулкану. Переді мною з’явилося усміхнене обличчя Матері, але вона дивилася на мене здалеку, нас розділяли багато світів і обличчя інших людей. Я продовжував утримувати у свідомості її образ і поступово наблизився до Неї, Тої, яка Дарує Найвище Блаженство. Я подолав багато світів і потрапив у світ сіддхів. Там я побачив Будду, зануреного в медитацію, який споглядав пустоту. Від його голови випромінювалося жовте світло. Вдалині я побачив Христа, який стояв. Його тонке тіло було злегка нахилене вперед. Від нього теж випромінювалося світло, але це було біле світло. Поруч з Христом знаходилися і деякі з його учнів.

Раптом я побачив великого сіддха, який направлявся на землю, йога і гуру, Бабу Горакхнатха, і перегородив йому шлях. Побачивши мене, він дуже зрадів, а коли побачив поруч зі мною тінь Шакті, затанцював від радості. Потім він сказав: “Дивися, тут немає ні індусів, ні мусульман, ні християн. Тут знаходяться тільки ті, хто пізнав себе самого, просвітлені душі. Ти побачиш тут всіх: і Христа, і Будду, і Махавіру, і Мухаммеда та всіх святих, побачиш монахів і священників, Раму та Крішну. Цей світ вищий, чим світ богів. І мешканці цього світу звідси на всіх поширюють свою любов. Тому що боги, як і люди, живуть у світі подвійності, у них є симпатії та антипатії, а просвітлені душі знаходять вище цього. Інколи вони хочуть допомогти людям чи богам і спускаються в їхні світи. Вони змінюють світ з допомогою потоків своїх мисленних вібрацій. Вони можуть переміщуватися куди завгодно, можуть за своїм бажанням вибрати те чи інше тіло для наступного втілення. Можуть знову втілитися на Землі.” Баба Горакхнатх познайомив мене з багатьма просвітленими та махатмами, а потім відправився на Землю.

Я ж продовжував свій шлях. Майже на всіх планетах та зірках я бачив існування життя. Накінець, я побачив Матір Джагадамбу, ту саму Велику Матір, яка являлась мені в Калічаурі, біля озера Нала та Дамаянті та в Піндарі, ту, яка на кожному кроці вказувала мені правильний шлях і спонукала мене йти вперед. Це було теж саме обличчя. Різниця полягала тільки в тому, що тепер у неї було вісім рук. Я був у захоплені, зворушений. Неподалік я побачив веселого Ґанешу.

Потім я відправився в таку точку всесвіту, звідки можна було побачити всю світобудову одночасно, звідки було видно і початок творіння, і його кінець. На півночі та півдні нашої планети полюси сіяли вічними снігами. З одного боку було яскраве світло, з іншого – непроглядна темрява. На сході та заході – безмежний океан.

Я направився до світла. Через деякий час я удостоївся споглядати Богиню в її різних формах і проявах. Я побачив групу жінок неписаної краси, одягнених в різнокольоровий одяг. Серед них була вісімнадцятирука Мати. Все її тіло було покрите безцінними прикрасами, і від неї випромінювалося дивовижне світло. Я побачив зграю дуже великих білих птахів з великими дзьобами. Вони були розміру з коня. Я стояв і дивився на Матір. Матір жестом вказала мені напрям, в якому мені потрібно було рухатися. Я відправився туди. Переді мною відкривався пейзаж, дуже схожий на Гімалаї. Гірські піки, схили, бурні ріки та водоспади. Я побачив численну кількість відлюдників, занурених у медитацію. Хтось з них займався повсякденними справами. Вони виглядали гордими та прекрасними.

Я зворушливо подивився на всіх цих відлюдників, подумки привітав їх і відправився на інший бік гірської гряди. Я побачив там велике дерево, яке дзвеніло від пташиних голосів, побачив ставок, в якому цвіли білі, жовті та червоні лотоси. Поруч пустували міфічні істоти – гани, а також злобні духи, привиди та пішачі. Там же я помітив поселення пішачів. Я приглянувся до них, але так і не зрозумів, чим вони особливо відрізняються від людей. Були, звісно, невеликі відмінності. У деяких на голові були роги, в інших – довгі ікла. Серед них було багато духів, які блукали після смерті. Деякі з них прийняли образ буйвола чи бика. Але я ніде не міг побачити сім'ю Шиви. Я вирішив повернутися і виявився у бруді, серед схилів з пісковику.

Там дув дуже сильний вітер. Палав вогонь і чулися роздираючі душу крики, які бувають під час пожежі. Можна було побачити страшного вигляду тварин, які розбігалися в різні напрямки. Деякі з них нагадували носорогів, інші були схожі на чорних ворон, але за розміром вони були більшими за собак.

Деякі тварини здавалися нереальними. Їхнє тіло було конячим, а голова – як у людини. Чи – тіло як у людини, але голова, як у козла. Їх були цілі стада, але крім піщаних пагорбів і вогняного дощу, тут нічого не було. Не було ні краплі води. Але вогонь ніскілечки не шкодив цим фантастичним тваринам. Ті з них, що були схожі на носорогів, пили вогняні язики як воду. Я досить довго за ними спостерігав. Серед них можна було розрізними самців та самок. Вони перемовлялися між собою і були розділені на групи, схожі на різні касти. Вони зовсім не стикалися один з одним. Адже в них було багато землі, і їм не було потреби тіснитися. Де-не-де можна було помітити потоки речовини жовтого кольору, яка текла як вода. Ніде не було ніякої зелені, і скрізь стояв густий, як хмара, туман.

Мені було дуже цікаво спостерігати за життям всі цих істот, але через туман я не зміг цього зробити. Тому я просунувся далі. Переді мною розкинувся великий водний простір, подібний на море. Під водою виднілося дещо, схоже на підводний сад, оточений ліанами. У воді плавали різноманітні тварини: риби, коні, корови, змії та наги. Дерева схилялися до землі під важкістю пишних квітів. Я бачив там жінок та чоловіків, чиє тіло було повністю людським, а голова – як у риб. Вони жили у воді, побудувавши собі дім серед водяних рослин. Вони упадали всією душею за своїми дітьми. Неподалік від цього поселення було поселення нагів. Воно було повністю освітлене. У нагів часто було тіло змії, але голова чоловіка чи жінки. Вони також любили різноманітні прикраси. Всі вони обов'язково носили на собі прикраси з дорогоцінного каміння. Я побачив, як вони проводять різні обряди: обряди з приводу чийогось народження чи з приводу того, що хтось помер.

Громади людей-риб і людей-змій були досить розвинутими. Я побачив у них приклад культурної взаємодії та любові. Їхні поселення були чистими та добре облаштованими. Вони жили окремо один від одного невеликими сім'ями, ділили між собою їжу. Вони збирали ті блискучі частинки, що знаходилися у воді та робили собі з них намиста. Потім я побачив стадо слонів, яке плавало поруч з ними. Риби перейшли на облогове положення. Вони за допомогою певної речовини, яка вироблялася в їхньому організмі, дали знати іншим рибам, щоб вони були обережні. Всі маленькі діти поховалися хто куди. Дуже скоро показалися тисячі риб-самців. Слонів також ставало все більше і більше. Зі всіх боків лунали гучні крики. І ось слони напали на риб-самців і риб-самок. Слони ламали рибам ноги. Риби почали атакувати у відповідь. Увесь водний простір розривався від криків, повсюди лилася кров, і вода пофарбувалася у червоний колір. Тоді один слон витяг з густого натовпу риб мертве слоненя. Риби вже встигли з'їсти багато частин його тіла. Побачивши це, слони стали битися з подвійною силою. Я направив на істот, які билися, вібрації любові, милосердя та співчуття, і битва незабаром зупинилася. Я бачив, що обидва боки каялися у скоєному.

Тоді ватажок війська слонів зустрівся з ватажком рибного війська і вони укладати мирний договір. Обидві сторони зазнали великих втрат і тепер сумували навколо тіл загиблих. Інші мешканці вод були неймовірно вражені цією неочікувано спалахнулою битвою. Слони пішли звідти та потім я бачив як вони сумували під великими деревами. Вони плакали, охопивши стовбур хоботом. Великий пітон, який сидів на гілках одного з великих дерев, уважно спостерігав за діями слонів. Прямо перед ним лежав поранений слон, який не міг рухатися. Інші слони, занурені у своє горе, не звертали на нього увагу. Пітон тихенько спустився з дерева і підповз до пораненого слона. Тоді слони насторожилися, але було вже пізно. Пітон проковтнув слона і спокійно улігся поруч з таким виглядом, як ніби нічого особливого не трапилося. Від важкості у шлунку пітон вже не міг рухатися. Тоді слони напали на пітона: роздавили його своїми ногами та розідрали на частини своїми бивнями. Коли пітон помер, слони швидко пішли звідти, бо боялися, що можуть з’явитися інші пітони, які прийдуть помститися за загиблого побратима. Але інші пітони не з’явилися. Можливо той пітон не встиг перед смертю подати їм знак. Мертвий пітон лежав насамоті, ніхто не хотів проходити повз нього.

Неочікувано мій погляд впав на великий камінь, який блищав подібно золоту. Від цього каменю випромінювалося яскраве світло, і тому я направився до нього. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, що це не камінь, а золота доріжка, яка звивається, як пітон. Я пішов цією доріжкою. Через деякий час я побачив божественну дівчину, яка була повністю оголеною. Вона запалювала світильник, а сама сиділа на золотому лотосі. Від золотого лотосу розходилися променями доріжки, і всі вони освітлювалися світлом надзвичайно прекрасних світильників. Я побачив, що багато дівчат зайняті тим, що запалюють ці світильники. Шум води тут було майже не чутно. Здавалося, що саме звідси бере свій початок великий океан. Тут можна було спостерігати цивілізацію набагато більше розвинуту у порівнянні з людською цивілізацією. Тут всі були культурними та вихованими, і люди, і тварини.

Це місце, розміщене на воді, було воістину дивовижним. Зі всіх боків струменіло жовте світло. Я продовжував йти доріжкою і дивуватися красі цього місця, яке населяли істоти, в точності схожі на людей. Але вони стояли на набагато вищому ступені духовного розвитку. Вода для них була подібна земній суші, а від каменів випромінювалося світло. Змії були наділені людськими якостями. Тварини були спокійними та розсудливими. Що ж стосується людей, то вони були настілки високо розвинені, що на землі їх називали б богами.

Деякі люди називають подібних істот “прибульцями” чи “інопланетянами” і на цьому заспокоюються. Тут можна було побачити все те, до чого прагне людина. Але все те, що є для звичайних людей неймовірною цінністю, для цих людей, які живуть на воді, не мало ніякого значення. Адже на землі людині обов'язково потрібно якесь бажання, необхідне прагнення для того, щоб йти вперед. Але ці жителі вод активні самі по собі, навіть не маючи ніяких бажань і потреб. Те місце, куди я потрапив, було лише початком їхньої цивілізації. Мені ж завжди було цікаво дізнатися про те, що відбувається на зірках та на інших планетах.

На інших планетах теж мешкають живі істоти й вони теж мріють подружитися з жителями землі. Вони хочуть подружитися з нами та ми теж мріємо налагодити з ними контакт. Вони дещо випереджають нас у своєму розвитку, бо їхні бажання легко матеріалізуються. Ми ж поки тільки прагнемо цього. У нас на землі ці чари називаються наукою, а тут це називається силою волі, силою думки та силою наміру. У нас, на Землі, лише небагато людей оволоділи цим мистецтвом і вони можуть за власним бажанням мандрувати в будь-які світи. Але наші земляни, обмежені своїми забобонами, застарілими переконаннями та ідеалами, не можуть визнати існування того, що виходить за рамки їхніх звичних уявлень. Саме ці упередження є основним обмеженням на шляху розвитку людства. Людина готова вірити у все, що завгодно, але не в саму себе.

 

У місті Вішну

Я зупинився, щоб споглядати прекрасне видовище. Я побачив, як вода у стрімкому вирі огинає камінь, який нагадує за своєю формою йоні. Навколо цього каменя красувалися квіти лотоса, а з їхніх пелюстків падалі краплі прямо на йоні. Звідси виходило неймовірне світло. Здавалося, що ці промені, подібно зіркам, з'єднують між собою воду та небо. Посеред цих променів стояв божественного вигляду юнак. У нього було чотири руки, а від голови виходило незбагнене світло. Він був спокійним як море, сяючий як тисячі сонць, прохолодний як вода і палаючий як вогонь. Він зривав квіти білого лотосу і покладав їх на той незвичний камінь. І камінь поглинав ці квіти без залишку, а юнак продовжував покладати квіти. Я зрозумів, що побачив як Вішну поклоняється Шиві. Адже цей камінь був нічим іншим, як Шивалінгамом.

Поруч був сад, який був  увесь наповнений щебетом птахів. Там було також багато різноманітних звірів. З дерев звисали ліани, а серед них сіяла яскравим, як місяць, світлом камінна гойдалка, яка за формою нагадувала півмісяць. На гойдалці сиділа дівчина у прикрасах молочно-білого кольору. Це була сама Лакшмі, яка дарує багатство, дружина Вішну. Священна птаха Вішну, Гаруда, інколи розкачував гойдалку дзьобом. Ось хто увібрав у себе всі бажання світу! Лакшмі – символ багатства і справжнє втілення маї. Я, дивлячись на цих небожителів, продовжував порівнювати їх зі звичайними людьми. Ми всі живемо на землі, а вони мешкають на небі, можуть жити на воді. Вони – безмежно розвинені створіння, нас же сковують рамки багатьох обмежень. Ми йдемо самі від себе, від своєї внутрішньої сили, і покладаємося на інших. Небожителі хочуть показати нам правильний шлях, але ми відкидаємо цей приклад, вважаючи богів чимось з області легенд і фантастики. Вони живуть заради блага всіх живих істот, а ми живемо тільки для себе. Ось і вся різниця між небожителями та земними людьми. Ми не можемо самі визначити власну долю і взяти за неї відповідальність, а вони вирішують долі всього світу. Вони вільні, а ми вічно залежимо від інших людей і багатьох обставин. Ми не можемо вийти з порочного кола народження та смерті, а вони знаходяться поза цього кола. Ми – знавці матеріального світу, вони духовного. Ми хочемо отримати знання про тонкий світ, а вони володіють цими знаннями споконвічно. Я вийшов з прекрасного міста Вішну та Лакшмі, розміщеному на воді, і став спостерігати за хвилями. Це море було втіленням простору та безмежності.

Я стояв на березі моря, а хвилі, одна за одною, набігали на берег. Вони то з'являлися, то зникали. Вони теж були частиною величезної світобудови. Коли я вже захотів звідти піти, море раптом здибилося, наче вивергаючи лаву величезного вулкану, а потім відступило дуже далеко від мене. Моєму погляду відкрився схил, на якому сидів відлюдник, занурений у медитацію. Його тіло було повністю нерухоме, у нього була довга борода та довге, сиве волосся. Він відчув моє наближення, і в той же момент все його тіло затремтіло. Він почав розкачуватися з боку в бік. Разом з ним затремтіли гори. Із-за спини відлюдника показався величезний і страшний звір. Він був таким же великим, як і гори навколо. Звір піднявся в увесь зріст і завив. З його пащі виривалися потоки вогняної лави, які запалили простір. Незабаром все навколо палало, але я стояв серед вогню спокійно і нерухомо. Відлюдник сказав: “Далі ти йти не можеш, бо ти житель Землі, а не неба. На тобі – безмежна милість Матері. Ти наповнений світлом власної душі.”

Я обернувся і побачив позаду себе царство духів, бхутів. Я мисленим поглядом подивився на Землю. Один її бік був занурений у темряву, і лише зірки загадково переморгувалися з місяцем на темному небі, інший бік купався в променях Сонця. Одна половина Землі була темною, а інша – світлою.

Відлюдник, який сидів на цьому камені вже багато століть, уважно на мене дивився. А звір у нього за спиною продовжував вивергати полум'я. За допомогою сили думки я створив інше тіло і подолав цю стіну вогню, а відлюдник не зміг мене зупинити. За вогняною стіною я побачив печери, і в них жінок, одягнених в білий одяг, прикрашених білими квітами. Всі вони були мовчазними та тихими, але в їхніх очах можна було прочитати німе запитання. Деякі жінки стояли, стискаючи в руках гірлянди білих квітів, і ніби чекали чогось. Я сконцентрував всі мислені вібрації в одній точці, і створив для себе фізичне тіло. Після цього я почав там прогулюватися, і обійшов всі поселення, але мене ніхто не впізнав. Коли я вже збирався у зворотній шлях, жінки оточили мене і сказали: “Нам потрібна вічна любов, але любов чоловіча, а не жіноча. Ти – чоловік, а ми – жінки. Але увесь наш край, Сарасват, позбавлений чоловічої присутності. І у тебе є тіло, і у нас, тільки ти – смертний, а ми безсмерті. Ми чекаємо вже багато віків, коли ж накінець земні люди отримають перемогу над небожителями, і прийдуть до нас, щоб дати в союзі нам початок нової, вічної любові. Але ті, хто приходили до нас досі, не мали тіла. Ти теж прийшов до нас сьогодні, але це своє тіло ти створив вже тут, а твоє справжнє тіло знаходиться в Гімалаях. Тому повертайся до себе на Землю, а ми будемо як і раніше чекати синів людських, які зможуть дати нам вічну любов.”

Я попрощався з небесними світами та повернуся на Землю, на яку вже спустилася ніч. Я побачив своє тіло, поховане у снігах. Тіло було чистим і здоровим, бо його охороняла духовна сила. Поруч з моїм тілом розвівався помаранчевий стяг. Місячне світло відбивалося від безмежних снігів, і все навколо здавалося залитим місячним світлом. Гори, ніби соромлячись своєї чарівної краси, ховалися під покривом ночі. Провідавши своє тіло, я відправився в Баґешвар, на берег річки. Потім я створив для себе тіло, подібне справжньому, і прийшов до храму до Крішни Чандри Гірі, який сидів там і смалив. Побачивши мене, він спочатку дуже здивувався, а потім зрадів. Ми довго з ним розмовляли, до самого світанку. Люди прийшли здійснювати омовіння в Гангу. Кожен, хто бачив мене у храмі, на березі, спочатку дивувався, а потім вітав мене і сідав поруч. Всі знали, що я знаходжуся в самадхі вже двадцять три дні.

Чоловік і дружина, Діван Паріхар і Мунні Паріхар, побачивши мене не змогли стримати почуттів, які нахлинули. Вони були шалено раді бачити мене. Віра як тільки почула про мою появу, відразу ж прибігла і впала до моїх ніг. З нею разом була і Пунам, яка дуже розповніла. Я велів їй схуднути. Поруч стояли Мадхавананд Джоші, банківський службовець, Пьярелал Шах і Джагдіш. Вони бесідували зі мною, але на їхніх обличчях було написане здивування. До них постійно закрадався сумнів, що я вийшов з самадхі та з’явився у храмі. Адже люди, які звикли покладатися тільки на логіку, міркують саме так.

Прийшли жінки: Падма Шах, Німа, Лалі, Кусум і Біна. Падма занурилася в релігійний екстаз, а Кусум була на мене сердита. Шантівах Джейсвал постійно мене торкався, щоб перевірити, справжній я чи ні. Зібрався цілий натовп, і настоятель хотів його розігнати, але даремно. Люди все прибували та прибували. Прийшли Мати Кішана, Чампа, Гірдхарі Лал Шах, Пурніма та Бебі. Вони принесли з собою їжу. Я доторкнувся до неї рукою. Потім я став прощатися, хоча люди та не хотіли мене відпускати. Мене оточили викладачі та студенти коледжу. Мунні плакала, а Падма та Німа, обхопивши мої ноги, не відпускали мене. Кусум теж плакала. Минуло вже досить багато часу, а мені потрібно було йти. Тоді я зробив так, щоб моє тіло розчинилося у просторі прямо там, у храмі, і став спостерігати за тим, що відбувалося, вже з тонкого світу. Всі стояли, вражені, і тільки настоятель храму, Крішна Чандра Гірі, посміхався. Потім люди засперечалися, обговорюючи те, що тільки що трапилося, деякі пішли додому. Неочікувано я підхопив на руки маленьку доньку Біни, Уму. Вона так і зависла в повітрі, що їй дуже сподобалося. Потім я повернув її назад, в материнські обійми.

Дорогою я зустрів Дханну Деві та Шер Сінха. Вони дали мені молока та простокваші. Я трішки погрався з їхніми дітьми і, благословивши їх, пішов.

Потім я зустрів Нараяна Свамі. З ним я теж провів деякий час, а потім направився у Кхаті. Ратан Сінх і Чанчал Сінх сиділи у своїй крамничці. Там були й інші селяни. Вони бесідували, обговорюючи моє самаді. Тоді я й зайшов до крамниці. Від здивування всі скочили зі своїх місць. Прибіг і Мангал Сінх. З’явившись перед ними всього на декілька секунд, я перемістився у школу, де Діван Сінх вів урок. Там же стояла Лохіні, яка побачивши мене, закричала: “Махарадж повернувся! Пайлот Баба повернувся!”

Прибіг Кесікі Накаї з фотоапаратом. Японці були вражені понад міру. Вони фотографували мене, а я сміявся. Перш ніж вони зуміли зрозуміти, що ж насправді відбувається, я вже перемістився в Пхаррукію, де сів поруч з Хаят Сінхом, який грівся біля вогню. Потім разом з ним пішки відправився в Піндарі, але через деякий час, як раз, коли ми перебралися на інший берег річки, я розчинив своє тіло у просторі. Хаят Сінх мене скрізь шукав. Потім почав гучно кликати мене: “Махарадж Джи!” Коли я розсміявся, то він подивився вгору, і напевно зрозумів, що відбувається. Він швидко повернув назад у бік Піндарі. Я теж направився в Піндарі. А моє тіло як і раніше знаходилося в печері.

 

Йога і Бог Крішна

Я прийшов до Матхурдаса Баби та просидів разом з ним до вечора, бесідуючи про космос і небесні світи. Тим часом Хаят Сінх наближався до місця, де моє тіло перебувало, занурене в самадхі. Я, розмовляючи з Бабою Матхурдасом, все це бачив. Хаят Сінх повернувся в село тільки після того, як добряче оглянув місце самадхі. Ми ще трішки поговорили. Баба Матхурдас виражав глибоке занепокоєння положенням справ у світі. Наостанок він велів мені придивитися за тілом, яке перебувало в самаді, і ми попрощалися.

Звідти я в обхід священної гори Кайлаш направився в Непал до Рафтар Баби, який сидів на березі озера Рафтар. Потім вирішив провідати свого Гуру, але в печері нікого не застав. Коли я потрапив в печеру, то неочікувано у всі речах і явищ мені став уявлятися образ бога Крішни. Куди б не кинув погляд, я бачив тільки його: в кожному листочку, в кожному камені, у  кожній річковій хвилі. До цього я ніколи спеціально не думав про Крішну і не цікавився предметом божественної гри, тобто Крішна Ліли.

Я задумався, чому ж я неочікувано став свідком цієї божественної гри, чому мені явився образ Крішни? І раптом я побачив свого Гуру, теж в образі Крішни, який сидів там, занурений в самадхі. Я бачив образ Крішни в кожній частині його тіла. В одному місці був Крішна, який біг за коровами, в другому – він грав на флейті та танцював, а третьому – говорив проповідь. Я бачив різні сцени з цього життєпису. Потім я побачив відомих мудреців  відлюдників, всіх своїх знайомих, і їхні тіла теж складалися з образів Крішни. Я раптом помітив Махаватара Бабу, який з посмішкою дивився на моє збентеження. За ним стояли Аватар Баба та мій вчитель, Харі Баба. Здавалося, що Крішна змінив навколишню обстановку на свій лад. Звідусіль чулася мелодія його флейти. Я виразив свою шану богу Крішні та наблизився до Махаватар Баби.

Він сказав мені: “Кожна подія, яка відбувається у світі, поглинається образом Крішни. Крішна – великий йог, і ми всі стаємо просвітленими лише завдяки якійсь частині цілого. Але Крішна – це йог, який об'єднує в собі всю світобудову, все мистецтво. Для того, щоб йога стала ближчою до людей, він і спустився до нас, на землю. Якщо по-справжньому зануритися у вивчення йоги, то побачиш образ Крішни.”

“Крішна створює й ілюзорні образи. Коли він з'єднується з маєю, то здається звичайною людиною. Все це відбувається прямо на твоїх очах і ми теж були свідками цих подій. Не слід піддаватися сумнівам, адже тільки віра може вказати нам істинний шлях. Ми переконувалися в цій істині багато разів. Люди вважають, що історії про Крішну – це просто казки, легенди. Але насправді Крішна у мистецтві йоги перевершив навіть богів. Якщо забрати Крішну з системи йоги, то від цієї системи нічого не залишиться. Крішна – це не плід чиєїсь хворої уяви, це – вінець фантазій всього нашого світу. Від нього залежить вселенська любов. В любові є місце й прив'язаності, і уяві, і роздумам. З цього створюються емоції, а з них – почуття. Всі ми в цьому світі – різні втілення великої маї. І найвищий рівень розвитку великої ілюзії, май, це і є бог Крішна. Інший бік його образу – його живе, земне втілення. Адже всі ми люди. Тому можна сказати, що ми всі подібні Крішні, а Крішна – це не просто об’єкт нашого поклоніння. Крішна присутній у всіх  фізичних формах. Форма притягує нас, і саме вона визначає наш шлях. Але всі наші шляхи, так чи інакше зустрічаються на перехресті доріг. І для кожного з нас таке перехрестя може стати певним етапом на життєвому шляху. Крішна – це і є наш шлях.”

“Роль Крішни в йозі не можна переоцінити. Ми можемо вважати його простим героєм любовної п'єси. Я визнаю твої заслуги на духовному терені, але задумайся на хвилинку, в чому різниця між Шивою та Крішною? Один з них спокійний, інший завжди занурений в гру. Вони – два боки однієї й тієї ж медалі. Вони вдвох утворюють коло адвайти, доповнюють один одного. Адже якби не було гри, не існувало б і спокою. Існує певна потреба та існує те, що її задовільняє. Це і створює обличчя нашого світу. Адже інакше ми б нічого не прагнули.”

“Йди, моє благословення з тобою. Спробуй донести до людей вість про істинну йогу!”

 

Подорож світом гандхарвів разом з Сур’єю

Я повернувся в Гімалаї та побачив, що Сур’я щаслива, ведучи звичайне життя. Вона була поглинена служінням іншим людям. Я створив для себе фізичне тіло і почав повільно йти біля мосту біля річки Ґандакі. Сур’я помітила мене здалеку та побігла мені назустріч. У неї була невелика чайна, де сиділи мандрівники та відлюдники.

Я відразу направився до неї в хижину, а вона приєдналася до мене після досить довгого часу. Вона виглядала дуже щасливою, сказала: “Я зачинила свій магазин і готова йти з тобою. Відтоді, як ти занурився в самадхі, я постійно чекаю твого приходу, але ти зустрічався зі всіма, крім мене. Навіть і не думав зайти до мене. Тепер у тебе залишилося не так вже багато часу до закінчення терміну самадхі.” Я слухав те, що вона мені говорила, і думав подумки: “Сур’я все знає, а я навіть не прийшов з нею побачитися!” Тоді я дав їй дозвіл мандрувати разом зі мною.

Вона покинула свою хижину і в печері занурилася в стан самадхі. Я завалив вхід в печеру великим каменем і знову перенісся в тонке тіло. І тоді ми вдвох з нею відправилися до священної гори Кайлаш. Неподалік від цієї гори ми побачили на березі озера дівчат та юнаків з божественного племені небесних танцівників і музикантів, з племені гандхарвів. Вони оголені купалися в цьому озері, деякі з них бавилися на березі, не відчуваючи зовсім ніякого сорому. Вони бачили нас, хоча ми обоє знаходилися в тонких тілах. Жінки віднеслися до нас з симпатією, а чоловіки вороже. Потім дівчата вийшли з озера і почали красиво танцювати, а до них приєдналися хлопчики та дівчатка. Щоправда, чоловіки хотіли затіяти з нами суперечку, але нічого не могли зробити, бо в нас не було фізичного тіла.

Чоловіки були змушені піти, забравши з собою своїх дівчат. Вони цілковито спокійно переміщалися повітрям. Ми побачили, що вони направилися в бік Тібету. Ми з Сур’єю теж відправилися в тому ж напрямку та приєдналися до гандхарвів. Коли вони помітили нашу присутність, то занепокоїлися. Дівчата, сміючись, розсипалися по схилах різних гір. Ми з Сур’єю всілися в їхні літальні апарати, які виглядали дуже витончено та красиво. Я захотів вивчити, як вони влаштовані. В них  могло поміститися до сотні людей. Зсередини літальний апарат був оброблений тканиною, схожою на найніжніший шовк. Оскільки в минулому я і сам керував літаками, то для мене було досить легко вивчити влаштування цього літального апарату. Адже я знаток не тільки духовності, але також хімії, і фізики, й інших природничих наук. Я продовжував вивчати влаштування літального апарату, коли Сур’я веліла мені виходити. Коли я вийшов з літального апарату, то застиг у подиві: ми зі всіх боків були оточені гандхарвами, які тримали в руках луки та стріли, а хтось стискав тяжке каміння. Армія гандхарвів наближалася до нас все ближче і ближче. Навколо нас спустилася на землю багато літальних апаратів, подібних тому, з якого ми тільки що вийшли. Я не знав, як мені бути, і не знайшов нічого кращого, як змусити зникнути своє фізичне тіло, яке я створив незадовго до цього, щоб вивчити влаштування літального апарату.

Гандхарви безпомічно дивилися на нас з Сур’єю, бо всі їхні хитрощі були проти нас безсилі. До цього я хотів злетіти на одному з їхніх літальних апаратів, але коли у мене це не вийшло, придавив його величезним каменем. Гандхарви підійшли до літального апарату, забрали камінь, але він, все одно, вже не міг піднятися у повітря. Ми спокійно стояли та спостерігали за всіма їхніми діями. Вони теж спостерігали за нами. Неочікувано один з літальних апаратів, який був схожий на кошик, почав випускати жовтий газ, від якого плавилося все навколо, і дерева, і квіти. Поступово увесь літальний апарат перетворився в газ. Ми з Сур’єю здивовано спостерігали це видовище. Потім гандхарви розсілися по своїм літальним апаратам, які були різної форми. Деякі нагадували за формою павича, інші – качку. Багато літальних апаратів були дуже схожі на кораблі та човни. Деякі з них були схожі на екзотичні плоди, але більшість були зроблені у формі кошика. Під час польоту з літальних апаратів виривалися струї вогню, подібні блискавкам. Вони рухалися у просторі з невимовною швидкістю. Сур’я зрозуміла моє щире бажання, і ми послідували за одним з таких літальних апаратів. Як же швидко він летів! Він залишав позаду себе планети та зірки. Ми летіли поруч з ним, і гандхарви бачили наші тонкі тіла. Але вони нічого не могли зробити. Потім нас оточило багато літальних апаратів, і всі вони полетіли в один і той же бік. Вони хотіли перегородити нам шлях, але у них нічого не вийшло, бо мої мислені вібрації були надто сильними.

Ми зупинилися та стали спостерігати. Перед нами на багато кілометрів розстелялася камінна рівнина, в оточені засніжених піків. Де-не-де можна було побачити густі клубки жовтого газу.  Поруч з каменями було багато тварин, які за виглядом і розміром нагадували слонів. Навколо літали величезні птахи, які хотіли викрасти тварин. Здавалося, що це – поселення гандхарвів. Саме тут вони приземлилися і поставили свої літальні апарти на стоянку. Жінки-гандхарви, дівчатка та хлопчики, пішли назустріч новоприбулим. Всі гандхарви як і раніше дивилися на мене, але тепер вони здавалися безтурботними та радісними. Але в їхніх поселеннях я не зміг створити для себе фізичне тіло, бо жовтий газ за декілька секунд розчиняв все, що завгодно. Ми з Сур’єю оглянули це поселення, а потім повернулися в Гімалаї. Ми досягнули священного озера Мансаровар біля священної гори Кайлаш. На березі цього озера ми й створили для себе фізичні тіла.

Неподалік від озера прогулювалися відлюдники стежкою, яка звивалася, як змія, вздовж берега озера. Ми побачили поруч з відлюдниками військових і декілька машин.

Ми з Сур’єю стояли на східному березі озера Мансаровар і дивилися на воду. Скільки часу пішло в цих відлюдників та військових, щоб дістатися сюди. До озера Мансаровар прилягало ще одне невелике озеро, все заросле квітами. В ньому плавали лебеді. Скраю води гралися голуби та інші птахи. І тут нас оточив натовп жінок, які почали виконувати чуттєвий танець. Це були ті самі дівчата-гандхарви, але тепер поруч з ними не було чоловіків. Неподалік в озері стояв їхній корабель, виконаний у формі лебедя. Під час танцю вони часто зникали, а потім знову з'являлися і відновлювали свій танець. Вони були повністю оголені. Я відійшов і сів на засніжений камінь. Сур’я теж присіла. Ми спокійно спостерігали за їхнім танцем. Поступово дівчата змінили свою поведінку та почали нас турбувати, але на нас це ніяк не вплинуло. Потім Сур’я встала і схопила одну з дівчат. Сур’я за допомогою мислених зусиль наповнила своє тіло безмежною красою і сказала: “Чим ви кращі мене, що виконуєте тут такі танці? Ми, земні чоловік та жінка, прагнемо вгору для того, щоб досягнути відречення, а ви, жителі небес, прагнете донизу!”

“Ви схиляєтеся перед насолодами. Ми ж хочемо стати вище цього. І тепер ви нічого вже не можете змінити. Я, після всіх своїх страждань та помилок, досягнула цього стану, а ви, яким все дано від природи, прагнете втратити свої природні дарування. З іншого боку, що ви можете втратити? Адже ви жінки-гандхарви, і створені для того, щоб збивати просвітлених чоловіків з істинного шляху. Для вас немає більшої радості, ніж ця. Але тут ви нічого не зможете зробити. Ті тіла, в яких ми зараз постали перед вами, ми запозичили у природи, а наші справжні тіла в гірських печерах. Взяту в борг річ необхідно повернути. І це тіло природа дала нам у позику. Йдіть сюди! Всі якості жінок присутні й в мені, так само як і у вас. Він – чоловік. Якби нашою ціллю була фізична насолода, то достатньо того, що він – чоловік, а я – жінка.”

Дівчата стояли та дивилися на прекрасне обличчя Сур'ї. Тим часом підійшли Рам Лал Джи Махарадж, Сарвешварананда Джи та буддійські монахи. Рам Лал сказав: “Вони так вас не послухаються, необхідне прокляття, якого вони бояться. А так вони не бояться нікого, ні богів, ні святих відлюдників. Вони зазвичай кидають своїх чоловіків та спокушають відлюдників. Адже це – справжні апсари. У них є літальний корабель, вони можуть за своїм бажанням ставати невидимими. Така їхня природа, що вони можуть спокусити будь-якого чоловіка. Там, де вони живуть, не вистачає води, тому вони дуже люблять прилітати в Гімалаї, попустувати у воді. Скількох великих відлюдників вони вже спокусили! Деякі відлюдники прокляли їх, і відтоді вони бояться проклять.”

“Їхні чоловіки теж спонукали цих дівчат-гандхарвів збити вас з істинного шляху. Відтоді вони вас переслідують, бо хочуть познайомитися з вами ближче. І ви також хочете дізнатися їхні таємниці.” Потім Рам Лал Джи нахилився і зачерпнув воду з озера. Побачивши його, дівчата затремтіли та почали просити пробачення. Тоді всі ми розсміялися. Побачивши безпомічність дівчат, Сур’я відпустила ту, яку схопила до цього, і повернулася у свій початковий стан. Всі дівчата-гандхарви пішли до своїх кораблів, які, як качки, плавали по воді, і не встигли ми й оком моргнути, як вони щезли високо в небі.

Ми всі відправилися в бік священної гори Кайлаш, до печери Шрінг Махараджа. Там було ще багато інших печер, в яких мешкали відлюдники, які робили аскезу. Багатьох з них ми вже давно знали. Ці відлюдники не носили одягу. При моєму наближені вони всі висипалися з печер. Відлюдники похвалили мою ідею космічної подорожі, але порадили не зловживати своїми можливостями. Я ж запросив їх всіх взяти участь в церемонії яг’ї, яка буде проходити в Піндарі, після того, як я вийду зі стану самадхі. Всі вони прийняли моє запрошення. Ми попрощалися з ними та пішли.

 

Хануман Джи, Сур’я, Сарвешварананда Джи, Махаватар Баба і я разом досліджуємо космос

Коли ми йшли прекрасним лісом, нас зупинив мавпячий бог Хануман. Коли ми наблизилися до нього, він сказав: “Вчіться жити на вищому рівні, ніж сіддхі – просвітлені, які володіють духовними силами.” Потім він передав мені деякі знання про тонкий світ. Благословляючи нас, він знову заговорив, звертаючись до мене: “Піклуйся про своє фізичне тіло. Один відлюдник хоче з ним щось зробити. Це та людина, чиє тіло майже повністю згнило. Повертайся в Піндарі, щоб охороняти своє тіло! Я теж відправлюся разом з тобою.”

Ми втрьох відправилися в Піндарі, на місце мого самадхі. Нікхілананда намагався вийди з власного тіла. Він сидів неподалік, на березі річки Піндарі. Як тільки ми прибули на це місце, то відчули пориви сильного віру. Здалося, що хтось всією силою штовхає Нікхілананду в груди. Він перелякався не розуміючи, що відбувається. Але як тільки ми до нього наблизилися, він почав поводитися, як божевільний, став рвати на собі волосся. Тоді Хануман Джи для втішення сказав йому: “Чому ти не хочеш увійти в тіло якоїсь молодої людини, яка раптово померла? А колишнє тіло ти можеш лишити тут. Але твої сьогоднішні наміри далекі від істинного шляху. Взявши собі тіло тієї людини, ти не зможеш вибратися з місця самадхі.”

Почувши ці слова Ханумана, Нікхілананда розкаявся у своїх вчинках. До того часу підійшли Сарвешварананда та Махаватар Баба. Нікхілананда здавався вкрай пристидженим. Потім Махаватар Баба запропонував відправитися в Космос, і ми вп'ятеро полетіли туди. Ми відправилися у світ богів. Дорогою ми побачили, що сотні людей летять в один і той же бік. Хтось летів на колісниці, хтось в інших літальних апаратах.

Всі ми летіли в одному і тому ж напрямку. Всі за виглядом були схожі на людей, на чоловіків та жінок. У них в руках було різноманітна зброя, від тіл виходило неземне світло. Замість одягу вони були прикриті прикрасами. Ми теж летіли самі по собі, але неочікувано перед нами зупинився літальний апарат. Ми вирішили обігнути його і продовжувати свій шлях, але раптом побачили, що в цій літальній колісниці стоїть сама Бхагаваті, Гаурі, Нанда Деві. Ми зупинилися. Разом з нею було ще декілька десятків богинь. Ці богині почали бентежити мій спокій, але Бхагаваті сказала: “Ви нічого тут не досягнете, адже ця людина вже давно стала вище симпатій та антипатій, він подорожує тут у своєму тонкому тілі.” Мати веліла нам піднятися на її колісницю і дозволила створити для себе фізичне тіло.

За якусь секунду ми створили собі фізичні тіла та сіли в літальний апарат, який був збудований з якогось білого металу та керувався силою думки. Цей метал сіяв настільки яскраво, що зі всіх боків навколо себе освітлював простір, подібно Сонцю.

Літальний апарат рухався в тому ж напрямку, куди й всі решта. Через деякий час ми спустилися на поверхню планети, яка нагадувала Місяць. На засніженому полі виднілися літальні апарати та стояли мешканці тутешніх місць. Ми теж спустилися на це поле. Велика Мати сказала, що в цей день тут буде проводитися церемонія яг’ї, що вони організували цю церемонію для божеств та просвітлених, і що ми також можемо взяти участь в ній. І вона спеціально привезла нас сюди. Люди навколо були зайняті організацією майбутньої церемонії. Все було організовано так само як ми це робимо на Землі. Був збудований величезний навіс, прикрашений завдяки зусиллям мешканців з різних світів, завдяки зусиллям відлюдників та просвітлених. Ми бачили людей з чотирма і десятьма руками, з трьома чи п'ятьма головами. У деяких істот голова була схожа на пташину. А в інших – була схожа на голову того чи іншого звіра. У деяких істот голова була, як у птахів, а тіло, як у жінок. Деякі істоти нічим не відрізнялися від пташок, інші – від різних тварин. Але при цьому, всі вони здавалися істотами вищого порядку. І всі відносилися до них з великою повагою.

Ми заїхали досить далеко. Гірські ланцюги продовжували тягнутися з обох боків, поки не поступилися місцем каменистій рівнині, покритій чорними каменями. Але в цих потоках не було води. Це здавалося дивним. Разом з іншими істотами ми просунулися вниз за течією річки до рівнинної частини. Тут ми побачили, що все тоне в зелені, а серед зелені стоять білосніжні круглі за формою будиночки. Їхні мешканці рослини, схожі на ліани. Всі будиночки були схожі між собою. За цими будинками знову починався гірський ланцюг, покритий снігом. Там виднілися одні тільки жінки, які були одягнені в білий, прозорий одяг з невідомого матеріалу.

Над горами пурхали зграї пташок. Вони були дуже великими, білого та жовтого кольору. За розміром вони були зіставні скорше з тими тваринами, які мешкали на Землі. Я бачив, що тварини тут літають, як дракони, але вони безпечні. Потім я повернувся до намету для проведення церемонії, який здавався неймовірно красивим. Там я зустрів Матхурдаса Бабу. Він підвів мене до того місця, де одна жінка спостерігала за спорудженням намету для проведення церемонії. Я приглянувся і зрозумів, що це – моя земна матір, та, яка подарувала мені фізичне тіло, але яка незадовго до цього покинула наш світ. Вона була дуже рада мене бачити та користувалася великою шаною в Матері, саме тому їй поручили таку відповідальну справу – слідкувати за спорудженням святкового намету. Зі звуками, які видавали священні раковини, всі гості розсілися у призначеному місці. Жертовний вогонь загорівся сам по собі. Все навколо наповнилося чарівним ароматом. Над нами казна звідки з’явилися хмари, подув сильний вітер. Жителі всіх світів здавалися досить щасливими. Всі вони взяли участь в церемонії яг’ї та, отримавши прасад, повернулися у свої світи.

 

Матір Бхагаваті благословила мене та наставила на правильний шлях

Матір благословила мене і дала мені прасад. В якості прасаду я отримав коралове намисто. Матір сказала. що це намисто саме дістанеться до мого тіла зануреного в стані самадхі. Це намисто володіє незвичайною міцністю, воно не може змінитися. Матір благословила і Сур’ю і, вручивши їй білий, прозорий одяг, сказала: “Нехай Гімалаї стануть супутником твого життя. Завжди мандруй Гімалаями. Гімалаї – це таке дивовижне місце, яке, не дивлячись на те, що розміщене на землі, є помешканням багатьох божеств. Істоти з багатьох світів гуляють тут. Гімалаї – це центр йоги, її незмінний вартовий. Гімалаї будуть завжди вказувати вам шлях.”

Вислухавши настанову Матері, ми відправилися назад на її літальному апараті, відправилися в Гімалаї. Незабаром ми побачили священну гору Кайлаш. Дорогою ми зустріли багато відлюдників, які прогулювалися тут. Трішки далі ми побачили танцюючих дівчат-гандхарвів. Серед них була і Мінакши. Побачивши мене, вона підбігла до нас і почала нагадувати мені про дні, які ми провели з нею разом. Я тільки посміхався у відповідь.

Махаватар Баба зупинив її словами: “Справжнє життя напрямлене на пізнання істини, а ви, дівчата-апсари, вічно женетеся за насолодами. І хоча ви стоїте вище життя та смерті, але насправді, навіть гірші простих смертних. Ви змінюєте форму, змінюєте тіла, спокушаючи таки великих відлюдників, як Вішвамітра, Агаст’я, Парашар та інших.Тепер ти вирішила прийняти вигляд Мінакши, щоб переслідувати його. Але якщо хтось встав на шлях йоги, то у нього є певна ціль. І про цю ціль ти знаєш, Мінакши. Якби Капіл захотів, то міг би покарати тебе за твої гріхи, але він пробачив тобі, бо ти – жінка. І він вчинив правильно, але ти продовжуєш йти до власної загибелі. Адже для тебе немає нічого кращого фізичної насолоди. О, дівчата-гандхарви! Ви не знаєте, в чому полягає головна таємниця Всесвіту! Ви навчилися плавати у світі мистецтва, але, не дивлячись на це, ви прагнете тілесних задоволень. Ваша свідомість спить. Подумай, Мінакши, та енергія, що так тебе п'янить, може бути використана для того, щоб підняти Кундаліні. А Кундаліні здатна привести людину до таких вершин духовного екстазу, що навіть тисячі дівчат, подібні тобі, Мінакши, не можуть надати подібної насолоди. Я раджу тобі уникати оголення та встати на правильний шлях. І тоді увесь світ стане для тебе єдиним цілим. Він стане одухотвореним. Усвідом світло власної душі. Йди ж, Мінакши!”

 

Зустріч з Шивою, зануреним в самадхі

Ми попрощалися з Мінакши й іншими дівчатами-гандхарвами, і відправилися на священну гору Кайлаш. Там ми побачили цілу групу відлюдників, які гучно прославляли божество. Там були істоти з різних світів, чоловіки та жінки. Ми тихенько зайшли в печеру, перед якою відбувалося прославлення. В печері мерехтіли та переливалися потоки світла. Ця печера зсередини була покрита льодом.

Поруч зі мною було засніжене озеро, посеред якого був встромлений священний тризубець, символ Шиви. Золотисте сіяння, яке виходило від цього тризубця, наповнювало увесь світ навколо божественним світлом. Збоку від тризубця сиділо божество, занурене в медитацію. Його довге волосся було розпущене, тіло оголене. Від цього тіла виходило дивовижне світло. Світло було настільки яскравим, що освітлювало зсередини всі кістки його скелету, а лоб божества був розпечений як вогонь. Чи то божество, чи людина, але йому було байдуже до того, що відбувалося навколо. Божество було занурене в самадхі та освітлювало увесь всесвіт світлом своєї свідомості. Для нас це було незабутнім, ні з чим не порівняним видовищем.

Ми всі стояли вражені. Хтось славив божество, інші почали танцювати. Адже це був сам вічний Шива! Він здійснює аскезу заради блага всього людства, в той час, як звичайний відлюдник медитує та практикує духовні практики заради того, щоб досягнути великої особистої сили, заради здійснення свої егоїстичних бажань.

Коли я постав перед Шивою, то з радістю зрозумів, що моє життя минуло не даремно, що я досяг всього, про що тільки можна мріяти. В цей момент для мене зникла різниця між життям і смертю. Я не хотів йти звідти, але хіба у мене були причини зостатися? Я був земною людиною і повинен був спочатку знищити минулу карму, що отримати право знаходитися в цьому священному місці. Я стояв, занурений в споглядання Шиви, як раптом потік світла з ореолу божества увійшов прямо в моє тіло. Я омився в цьому дивовижному сіяні, а потім це сіяння розчинилося у мені. Махаватар Баба, Матхурдас Баба, інші відлюдники та істоти з інших світів, всі радісно кинулися до мене і змусили мене поклястися, що я дам новий напрям шиваїзму. На цьому етапі мені вже не хотілося бути зв’язаним ніякими людськими обов’язками. Люди завжди занурені в безодню суперечливих міркувань. Людина в одному місці підніметься, а в іншому – впаде. Я відповів: “Добре. Час покаже. Я буду чинити відповідно до вимог часу. Не ставте світові умов!”

Після цього ми стали мандрувати різними світами, в яких існувало все різноманіття різних форм життя, про яких вчені можуть тільки фантазувати та робити боязкі припущення. Вченні вважають, що для них образливо повірити в те, про що говорять просвітлені люди. Але поки наука не об'єднається з духовністю, вона не зможе просунутися у справі вивчення інших світів.

Всі ми знаємо про життя на Землі. Останнім часом робилося багато спроб вивчення космосу, пошуку інших форм життя у всесвіті, але ці зусилля не матимуть успіху, поки люди не відкинуть свій егоїзм і не займуться самопізнанням. Адже як багато ще інших планет та сузір'їв, на яких мешкають живі істоти, подібні людям! Ці істоти дуже гарні. На деяких планетах існують і більш різні форми життя, у порівнянні з нашим життям. Жителі цих планет можуть переміщуватися куди завгодно, за своїм бажанням. Увесь їхній зовнішній прояв залежить тільки від їхнього внутрішнього наміру. Але вони такі ж люди, як і ми, хоча їх можна назвати й божествами, і демонами. Вони вільні від ланцюгів симпатій та антипатій і займаються пізнанням своєї душі.

Скільки нових сонць, місяців, нових зірок з'являється та зникає! На деяких планетах роками триває день, на інших – роками триває ніч. На деяких планетах немає нічого, крім світла, на інших – нічого, крім пітьми. На нашій Землі ми бачимо один місяць і одне сонце, але в різних космічних системах може бути дванадцять сонячних дисків одночасно. Інколи жителі цих далеких світів спускаються до нас на своїх літальних апаратах, їх можна часто зустріти в Гімалаях. Але для того, щоб земна людина познайомилася з життям на інших планетах, їй потрібно прийняти декілька перевтілень, і то, за умови, що вона буде займатися самопізнанням. Адже істина полягає в тому, що наш Небесний Батько створив нас таким чином, що ми можемо отримати все, що захочемо, якщо з повною самовіддачею будемо прагнути своєї цілі. Наша “внутрішня майстерня” досконала однозначно. Якщо ми повністю очистимо її,  то зможемо мандрувати в інші світи, скрізь, де захочемо. Людина може досягнути такого ступеня величі, що всі божества починають допомагати їй у всіх її починаннях. І тоді жителі космосу вітають її з усього серця.

Але все вище сказане не означає, що ми не повинні піклуватися про своє фізичне тіло. Адже саме перебуваючи в ньому, ми можемо пізнати самих себе, можемо пізнати істину. З допомогою духовних знань людина може очистити своє тіло. Адже наше тіло – це цілий космос, в якому існує численна кількість різних світів. В цих світах мешкають боги та богині, різні живі істоти. В людському тілі існує сімдесят дві тисячі енергетичних каналів. Шкіра та епідерміс – це зовнішні границі нашого фізичного тіла, які подібні фортечній стіні в захищеному місті. В нашому тілі існують енергетичні центри, існують різні органи, які призначені для виконання різних функцій. М'язи, очі, ніс, вуха, обличчя, кровоносні судини, якими, не зупиняючись, тече кров. Легені, серце і багато інших органів. Головний енергетичний центр знаходиться там, де перебуває кундаліні. В кожній людині є безмежна сила, безмежні можливості до творчості. Головне – пізнати самого себе.

 

Цінність самадхі

Якщо людина зможе зруйнувати всі внутрішні бар'єри та заглянути глибоко всередину самого себе, то вона і сама стане подібна Богу, і увесь світ буде простиратися перед нею, як відкрита книга. Той, хто вміє, за своїм бажання, розчинити своє тіло у просторі, чи знову створити його, пізнав всі таємниці Всесвіту. Всі події цього світу мають свою межу. Якщо людина занурена в самадхі, то вона знаходиться поза цією межею. ЇЇ думки течуть саме в тому напрямку, в якому вона хоче. Її розум нерухомий, її тіло перетворилося в труп. Це істинний стан самадхі, а не експеримент, не дія напоказ.

Стан самадхі – це дуже цікава тема, яка належить до фізіології. В цьому стані людина залишає своє его, свій розум, свій розсудок, своє фізичне тіло, і прямує до джерела вічного світла. В стані самадхі істинний йог відокремлює себе від тонкого та кармічного тіла, і отримує можливість мандрувати космосом. Стан самадхі переносить людину від світу матеріального до світу духовного. Самадхі – це найвищий стан. Коли йог занурюється в самадхі, на матеріальному рівні він відокремлює себе від всього зовнішнього, але на внутрішньому рівні відбувається процес об’єднання. Він перестає діяти на соціальному рівні, відокремлює себе від суспільства, але з'єднується з істотами, які населяють інші світи.

Він стає настільки сильним, що сам може підняти гору. Може вирвати дерево з коренем. Він може зробити все, що побажає, і ніхто не бачить, як він це робить.

Коли відлюдники занурюються в стан самадхі, то починають сприймати тонкий світ. Тоді вони вже зовсім не хочуть повертатися з цього стану. Після того, як вони відчули божественний досвід, в них немає ніякого бажання відчувати звичайні відчуття. Матеріальний світ починає здаватися обмеженням. Адже йог вже звільнився від своїх бажань. Він виходить за межі звичайної діяльності та обов’язків. В істинного йога своє власне обличчя, свої цілі, своє, особливе мислення, яке виходить з глибини душі. Для того, кого освітило внутрішнє світло, не існує більше ні життя, ні смерті. Більшість відлюдників, занурених в стан самадхі, надовго залишають своє тіло в печерах, а самі подорожують тонким світом. І лише інколи вони повертаються у своє фізичне тіло, щоб завершити незакінчені справи на Землі.

Але я сам бачив багатьох великих відлюдників, які вже декілька тисяч років ходять світом, перебуваючи у фізичному тілі. Для них і життя, і смерть єдині. Вони мандрують в будь-яку точку нашої планети, за власним бажанням.

Наша давня історія кличе нас, ніби бажаючи сказати нам: “Ей, людино! Пізнай власну душу, пізнай саму основу буття! Досліджуй ті області знання, які досліджували твої предки. Розвиток науки та техніки зробить твоє життя зручнішим, комфортнішим, але цей же науково-технічний прогрес може привести людство до загибелі.”

Не слід тратити безцінний час свого життя тільки на придбання матеріальних цінностей. Людські бажання, хоча і є дуже потужною рушійною силою, але вони не вічні. Якщо людина, звільнившись від проявів зовнішньої активності, занурилася в активність внутрішню, то вона перестане серйозно сприймати матеріальні явища, розуміючи, що це – всього лише інструменти, які допомагають їй досягнути своїх цілей на духовному шляху. Можливо, ви скажете, що все це – лише мої власні домисли, бо ви – діти атомного віку. Тепер ваші мрії та фантазії напрямлені в космічну далечінь. Ми живемо у вік панування фізики та хімії, тому закони матеріально світу виходять на перший план. Ми розриваємо тіло Землі, щоб видобути необхідні нам корисні копалини. Сидячи вдома, отримуємо телевізорну інформацію про космос та інші планети. Але гірка правда полягає в тому, що сучасна людина не має ні найменшого поняття про основи буття.

Люди навчилися літати в космос, але не можуть услідкувати за польотом власних думок, не знають, що таке життя, що таке смерть. Люди навчилися творити, але не знають, як зупинити руйнування. Сьогодні більшість країн беруть участь в гонці озброєння, нарощують свій воєнний потенціал. Повсюди рекламуються технічні новинки, але ні один вчений ще не зумів відтермінувати власну смерть. Сьогоднішня наука потрапила у власні сіті. Але просвітлена людина не може в них заплутатися. Світ може йти своїм шляхом, але всі винаходи науки не є вічною істиною. Це лише дослідження, пошук. А душа – це і є вічна істина. Таким же чином, як душа з допомогою своєї внутрішній сили винайшла тіло і поселилася в ньому, так і людина, пізнавши закони матеріального світу, зуміла поставити природу собі на службу. І якось людям прийдеться відійти від матеріального мислення і знову повернутися до самопізнання, повернутися до власної душі.

Чудеса науки та техніки дивують сучасну людину, але той, хто пізнав власну душу, нічим не дивується. Як рідко можна зустріти людей, котрі грунтують своє життя на благородних ідеалах, співчутті та мужності. Більшість людей, женучись за матеріальними благами, вибрали своїм девізом підступність, обман та віроломство. І вони пишаються цими якостями, називаючи їх розумом, спритністю та кмітливістю. Цими якостями вони споруджують між собою та рештою людей високу стіну, не розуміючи, що увесь цей світ – це божественна гра.

Подивіться на сучасну людину, яка вічно кудись біжить. Вона вічно зайнята та мріє, щоб увесь світ був у неї в руках. Тепер вже ніхто не вміє насолоджуватися красою світанку. Сонце ще не встигло зійти, а людина вже з головою занурилася в роботу. Я не кажу, що не потрібно працювати. Праця почесна, але сучасна людина працює з ранку до вечора, щоб задовільнити своє марнославство. З одного боку, вона будує замки на піску, а з іншого – мріє все купити на ринку, де продаються дорогоцінні камені та золото. У неї не вистачає часу подумати про щось інше. Сучасна людина навчилася перетворювати день в ніч, а ніч в день. Вона може спати вдень і не спати вночі. У сучасному світі машини ціняться більше ніж люди. Керуючи машиною, людина не помітно і сама стала рабом машин. Можна сказати, що в голові в людини поселився особливий черв'як, який поїдає її мозок зсередини. Механізм працює, а людина, яка має ним керувати, стоїть поруч та вмирає щосекунди. Машини стають все більше і більше усвідомленими, а людина все більше і більше втрачає свою усвідомленість. Яка іронія долі! Сучасна людина мріє про відпочинок, але це їй ніколи не вдасться.

Час не чекає, і людина біжить за ним услід. Обставини сковують його своїми ланцюгами. Скільки ще вона може бігти, надриваючись зі всіх сил? Зрештою людина втомиться та впаде. Коли людина, накінець, падає, вона намагається піднятися, намагається знову з'єднати розірвані нитки долі, але їй це не вдається. Вона бачить, що поки вона намагалася встати,  час пішов далеко вперед, і їй вже його не наздогнати. І тоді людина, відчуваючи себе безпомічною і нещасною, звертається за допомогою до природи.

Ця двонога істота, яку ми називаємо людиною, хоче все підпорядкувати своїй владі. Вона йде на поводу у свого розуму, і навіть власну душу хоче зробити зручною для себе, комфортною та красивою. Хоче зробити її своєю покірною рабинею.

Навіть у сфері духовності людина проявляє свій безмежний егоїзм. Свої фантазії та порожні видіння вона приймає за божественний знак. Всі свої думки вважає божественними. Свої закони називає божественними. І тому увесь світ сьогодні став заручником політичних інтриг. Політики говорять, що їхні закони мають божественне походження, хоча в цьому немає ні граму істини, адже вони самі на свій розсуд змінюють букву закону. Вони примушують всіх решту слідувати вигаданим ними правилам, і люди змушені їм підпорядковуватися. Сучасна людина, прикриваючись іменем Бога, живе, як найганебніший з рабів. Сучасна людина перетворює в божество будь-яке явище, якому поклоняється Якщо ж прагнення до цього явища зникло, то і божество буде скинуте зі свого п'єдесталу.

З кожним роком людина стає все більше і більше безпомічною. Природа вже давно повстає проти того, як варварськи вона з нею обходиться. Людина вже не може знайти втіхи в науці чи в матеріалізмі. Її душа прагне духовності. Тоді вона звертається до духовних вчителів та просвітлених відлюдників. Саме тоді гординя цієї великої дитини розсипається у прах, і вона починає шукати захисту в божественних сил. Який дурний, і одночасно, який хитрий, цей син природи, сучасна людина! Адже він завжди мріє тільки про те, щоб задовольнити свої егоїстичні бажання.

Людина вміє любити, але любить вона зазвичай явища минущого світу. Бог говорить нам: “Залиш цей минущий світ і полюби Мене! Живи у світі, використовуй матеріальні речі собі у благо, але пам’ятай, що всі вони прийшли від Мене. Я створив їх для твоєї радості, для твоєї зручності. Але всі ці речі не вічні, а Я – і є сама любов! Вся світобудова належить Мені, а ти всього лише пожинаєш плоди своїх вчинків.”

Але розум людини не може з цим змиритися. За вказівкою свого розуму людина вважає матеріальні речі джерелом свого щастя. Через них вона радіє і через них сумує. Вона плаче, якщо природа щось у неї забирає. Але хіба ви можете своїми сльозами та стражданнями повернути втрату? Якщо вмирає близька людина, то його родичі починають ридати та рвати на собі волосся, але при цьому, намагаються як можна швидше позбутися від його мертвого тіла. Ви так любили його вчора, а сьогодні не можете винести вигляду його мертвого тіла? Той, хто народився, обов'язково помре. Той, хто пішов від нас, йде ж зовсім іншими шляхами. І коли подібні події відбуваються з нашими близькими, з нашими сусідами, вони нагадують нам про вічні істини. Але ми надаємо перевагу не памятати про це. А природа продовжує нагадувати нам про найважливіше.

Ця божественна гра продовжується з давніх-давен, і людина з самого початку була її учасницею. Яка дивовижна ця гра! Це велика ілюзія, це мая! Кожна людина повністю поглинена мелодією свого життя, яка вплітається у всесвітній оркестр. Людина намагається дотримуватися однієї й тієї ж мелодії. Вона все більше і більше віддаляється від свого Творця. Людина поглинена різною діяльністю, вона будує своє життя, зводить справжній палац, але якось природа забере у неї все це.

Все це – велика мая! Саме з неї й складається увесь наш світ, який скований берегами матеріального і духовного початків. Щоб прояснити для нас те, що відбувається, Мати Джагадамба дала нам історії про Крішну. Ця історія продовжується і досі. І Крішна сам є персонажем цієї божественної п'єси. І всі ми теж є такими ж персонажами. Всі ми з головою занурені в цю ілюзорну гру. Що ж стосується мене самого, то я знову перенісся в тонкий світ, де зустрів бога Індру та інших божеств, бачив Індрані, яка грає з Айраватом. Потім я перенісся у світ благості, де мав тривалі бесіди з Буддою, Ісусом Христом, Махавірою та іншими просвітленими.

 

Завіт ріши Ангіраса

І раптом зявилася людина, від якої сходило божественне світло. Всі присутні встали, як за командою. Почали вітати його, а він підійшов до мене та обійняв. Навколо нас зібрався натовп просвітлених та відлюдників. Ця незвичайна людина хотіла щось сказати, але передумала, і просто посміхнулася. Разом з ним посміхалися і всі решта. Тоді Махаватар Баба звернувся до нього з проханням: “Гурувар! Скажіть! Адже людство стоїть на порозі катастрофи! Ми могли б дати новий напрям духовній думці, нове розуміння йоги, але це не виходить. І не вийде доти, поки не зіштовхнуться один з одним великі хвилі природи, поки вони не знищать Землю.”

“Всі люди посприяли цьому!” – посміхаючись, відповів він. “Ви жили серед людей, а потім вийшли з кармічного циклу і стали залежати тільки від своїх бажань.”

“Нехай морські хвилі зіштовхуються одна з одною. Тоді люди повбивають один одного. Тоді розколються гори, загуде земля і над людством нависне загроза скорого знищення. Людина сама стане причиною власної загибелі. Я говорю вам усім. Скільки було великих вчителів та посланників! Христос, Будда, Махавіра, Мухамед! Але ніхто з них не зумів заспокоїти ці бушуючі хвилі. Заспокойте ці клекочучі вулкани! Зробіть нашу Землю сприятливою для життя! Навчіть людей людяності! Тоді можливо щось і зможе змінитися.”

“Час завжди йде вперед, він ніколи не зупиняється. Всі обставини життя непостійні. Як же може людина зупинитися на своєму шляху? Ви задали людям певний напрям руху, змінили їхнє життя. Але хіба хтось з вас спробував дати людині постійність? Ви самі стали постійними та непохитними, а люди слідують за вами, прислухаючись до ваших слів. Аде дивно те, що ви – нерухомі, а вони біжать за вами, ви – непохитні, а вони неспокійні. Вони постійно сперечаються через свою культуру та традиції, а ті традиції, які ви їм дали, стали їхнім образом життя. Але вони не можуть змінити обставини свого життя. Хіба хтось вчить людей, що в ім'я релігії потрібно ставати ворогами та вбивати один одного? Але сучасна людина стала саме такою. Ніхто з духовних лідерів сучасності не може навчити християн, мусульман, індусів, сикхів, джайнів, буддистів та послідовників інших віросповідань вийти за межі своїх релігій і об'єднатися з іншими людьми на цій планеті. Щоб усі люди жили один заради іншого, у мирі та злагоді, щоб не було релігійних суперечок. Це повинна бути вість про мир і людяність, вість про творення, а не про руйнування.”

“Людина, яка зовсім недовго є мандрівником на цій землі, навантажена непосильною ношею, яку звалила на неї релігія, сімя, суспільство та закони її країни. Людина не дає жити іншим людям. Релігія змушує її йти по заздалегіть визначеному шляху. Політика заковує її в кайдани непереборних обставин. А час йде собі. Кожен з родичів хоче відрізати від людини шматочок. Що ж робити цьому нещасному мандрівнику на дорогах життя? Хіба ж йому відведено так багато часу? Людина не встигає оглянутися, а їй вже пора покинути сцену. Хіба в такій ситуації природа не має права бунтувати? Хіба море не буде надсилати на нас бурі? Чому ви не посилаєте людям свої мислені вібрації, щоб вони забули про все і почали жити в ім'я миру у всьому світі та всесвітнього благополуччя? Не потрібно йти на поводу в людей, але і не можна їм перешкоджати. Ви повинні сказати людям все те, що ви хочете їм сказати. Зробіть все те, що ви давно хотіли зробити. Нехай ритм часу стане вашим власним ритмом. Тоді все буде відбуватися, ніби саме по собі. Адже для людей достатньо вашого наміру та мислених вібрацій.”

“Я прийшов сюди для того, щоб висказати вам те, що я висказав, бо до мене дійшла інформація, що хтось з присутніх тут відлюдників, мандрує космічним простором, мандрує іншими світами. Я прийшов сюди та побачив Махаватара та Капіла. Побачив Матхурдаса, Сарвешварананду та Сур’ю. Вони всі прийшли сюди через Капіла. Я теж – колишній житель Землі, я пов'язаний з ним особливими узами, адже я, як і він, народився в цьому світі та досяг того стану, в якому знаходжуся зараз. Я – така ж людина, як і він. Тому всі ми повинні задуматися про благо всього людства. І ви теж повинні подумати про це.”

Він попрощався зі всіма нами та пішов. Це був великий ріши Ангірас. Він був вчителем Махаватара і Крішни Аватара. У свій час вони отримали від нього посвяту в Гімалаях.

 

Декілька миттєвостей разом з Вішвамітрою

Звідти всі ми направилися в бік Землі. І тоді ми побачили літаючого в космічному просторі Вішвамітру Джи. Це був великий вчений, який вивчав атомарне влаштування Всесвіту. Він летів перевірити космічний супутник, який був запущений під його керівництвом. Ми відправилися разом з ним. Сьогодні в космосі обертається декілька штучних супутників. Але цей супутник, запущений в глибоку давнину, Супроводжує Землю і досі. Ми проникли всередину разом з Вішвамітрою і деякий час звідти спостерігали за космічним простором. Потім ми побачили Землю та дві інші планети, схожі на Землю. На Землі я побачив власне фізичне тіло, яке знаходилося в печері. Друга планета була вся в тумані, але яскраве світло освітлювало її долини, де було царство жінок. Я вже раніше побував на цій планеті. Я побачив там багато жінок з кувшинами на головах. У кожної з них на голові було по чотири-п'ять кувшинів.

Третя планета була вся покрита снігом та водою. По всій її поверхні гуляли стада тварин, схожих на свиней. Ми, сидячі в кабіні штучного супутника, насолоджувалися неймовірною красою Землі, яку бачили за вікном. Тоді верховне божество, бог Індра полетів разом з Шачі в бік Землі на своєму власному літальному апараті. Все тіло Шачі було покрите безцінними прикрасами. Деякий час вони лишалися на орбіті Землі, а потім полетіли. Ми всі повернулися на Землю, крім Вішвамірти, який лишився у своєму штучному супутнику.

 

Після космічної подорожі. Повернення у власне тіло в Піндарі

Жителі гір святкували свято. Звідусіль доносилися хвилюючі аромати святкових гостинців. Ми дісталися до Баґешвара, а звідти через Кхаті в Піндарі. Через деякий час після нашого прибуття, туди прибув бог Індра. Моє тіло було поховане глибоко під снігом. Де-не-де сніг танув і утворював струмки. Минув ще деякий час і прибув Гурудев Харі Баба. Вранці ми збиралися відкрити те місце, де моє тіло знаходилося в самадхі. Людей поки не було. Річка Піндарі несла мимо нас свої бурхливі хвилі. Ми вирішили провести ту ніч під захистом гір.

Поступово в Піндарі почали збиратися просвітлені люди. Долина Піндарі освітилася неземним світлом, і всі ми змогли побачити лик Великої Калі. Долина Піндарі наповнилася присутністю богів та богинь. Всю ніч тут панувало оживлення, але до ранку знову настала тиша. За допомогою Нага Баби та Санта Гірі ми змогли переправити тисячі людей на інший бік річки. Ратан Сінх і Чанчал Сінх займалися організаційними питаннями. Молодь теж допомагала. У призначений час місце самадхі було відкрите, і люди змогли подивитися на моє тіло. Поступово я повертався у своє фізичне тіло. І, накінець, свідомість повернулася в моє тіло.

Я встав, спираючись на Нага Бабу. Японці відразу ж почали фотографувати все, що відбувалося. Я вийшов з печери, постояв якийсь час біля входу, а потім побіг до річки. За допомогою Санта Гірі здійснив омовіння. І Махаватар Баба, і Сарвешварананда Джи, і Матхурдас Джи, і Харі Баба, і Сур’я – всі вони були присутні там. Через деякий час ми всі поїли та відправилися в Кхаті. На ніч ми зупинилися в мисливському будиночку в Пхаррукія, де Хаят Сінх вже все підготував до нашого приходу  про все потурбувався. Вночі деяким людям було холодно. В ту ніч в домі було близько сотні людей, і з кожною годиною ставало все холодніше і холодніше. У нас закінчилися дрова, а ніч була темна, та й ще почався дощ. Тоді Кішан Сах і Хаят Сінх веліли людям сходити за дровами, але ніхто не хотів йти на вулицю. Тоді я сказав, що попрошу дрова в ганів, чарівних мешканців цих місць. Я направив на них потік своєї мисленної енергії. Як тільки я послав їм це повідомлення, ми всі почули звук, який буває, коли рубають дрова. Всі люди затремтіли від страху. Дуже скоро на порозі дому з’явилися три в'язки дров, які принесли гани. Але ніхто не осмілився внести ці в'язки в дім. Тоді гани самі закинули дрова всередину дому та пішли. Побачивши дрова, люди знову підбадьорилися. Вони розпалили вогонь і прогнали нічний холод. Наступного дня ми дісталися села Кхаті. Всі люди вже давно чекали нашого прибуття. Потім святі відлюдники пішли з села, а ми з Нага Бабою лишилися там на декілька днів, бо хотіли відпочити перед стомливою подорожжю в бік Бадрінатха та Кедарнатха. Були й інші люди, які мали намір піти разом з нами.

Ілюзорна сітка цього світу, мая, зіткана із взаємозв'язку між життям і смертю, людини та світу, Бога і людської душі. Я усвідомив цю велику істину протягом тридцяти трьох днів, поки знаходився в стані самадхі. Я спостерігав за великою виставою, яка була поставлена за допомогою божественних сил. Якщо казати про небожителів, про божества, про кіннарів, гандхарвів, нагів, апсар і про істот нашого світу, то можна сказати, що всі вони зайняті власними справами. Все обертається в одному колесі перевтілень, і всі отримують відповідно до минулих вчинків. Всі ці істоти здатні до творення, щоб потім назвати власне творіння своїм дітищем. Всі ці творіння купалися у променях тимчасової радості, на льоту ловили миті задоволення. Але чи то людина, чи будь-яка інша жива істота, вона не може бути вічно в невідані стосовно того, що є частиною божественного замислу. Цей світ, хоча він і розпався на протиріччя подвійності, загруз в сітях ілюзій, проте, був завжди рухомий єдиним прагненням до духовного розвитку. І це прагнення можна спостерігати на всіх рівнях, у найрізноманітніших живих істот.

Будь-яка жива істота, яка прагне духовного розвитку, рано чи пізно, досягає стану самадхі. Але для цього необхідно намір. Навіть йогічні практики не можуть привести нас в цей стан. Вони можуть лише підготовити тіло, занурити його у стан пустоти, на декілька миттєвостей дати відчуття безмежного блаженства. Але ці практики не можуть дати людині достатньо сил для того, щоб вона могла на довготривалий проміжок часу покинути своє фізичне тіло.

Якщо говорити про стан самадхі, то це – такий досконалий стан, коли людина більше не залежить від свого фізичного тіла, знаходиться в тонких тілах і з їхньою допомогою подорожує всесвітом. Просте існування у фізичному тілі немає ніякої цінності, але коли людина занурюється у стан самадхі, то вона розриває всі кайдани, які її зв'язують і переміщується на той рівень, який навіть вищий рівня Сат Чіт Ананда, тобто рівня “Істини”, “усвідомлення” та “блаженства”.

Вона сама перетворюється у світло власної душі та подорожує цим прекрасним світом. І якщо вона не захоче і не створить особливий намір, то вже ніколи не повернеться у матеріальний світ. Але якщо вона заздалегідь за допомогою сформованого наміру призначила собі час повернення у фізичне тіло, то вона обов'язково повернеться.

Ця безмежна сила концентрованого наміру є у всіх небожителів, але в жителів Землі вона досить рідко зустрічається. Тільки у відлюдників, які мешкають в Гімалайських горах. Чи серед просвітлених, що живуть серед нас. Але ми часто їх не помічаємо. В давнину люди володіли силою наміру. Наші предки з Рамаяни та Махабхарати здійснювали все, що вони хотіли за допомогою сили наміру. Коли я зустрічаюся з мудрецями з минулого, вони нарікають на те, що сучасна людина розвинула свій інтелект шкодячи силі наміру.

 

Ми споруджуємо статую Матері Анандамаї у Піндарі після паломництва в Бадрінатх, Кедарнатх та Харідвар

Декілька днів я провів у Кхаті, а потім відправився в Бадрінатх. Зі мною були Сант Гірі, Нага Баба, Хаят Сінх, Агні Сінх, голова з Сорага, японська група разом з Накаї та інші.

На два дні ми зупинилися у Баґешварі, а потім пішли далі. У Бадрінатху ми зустріли Ананду Свамі та Даянанду Джи. Нам дуже допоміг Йогірадж Чейтанья Брахмачарі, а також Біхарі Лал Сах, храмовий жрець з ферми, де роблять шиладжит і Нарендра. Звідти ми пішли в Кедарнатх. Пробувши в Кедарнатсі два дні, ми відправилися в Харідвар. В Харідварі ми зустріли Матір Анандамаї. Ми поспілкувалися з нею, потім до мене прийшли Рам Алкаджендер і Нараян. Вони приїхали з Америки та займалися духовними практиками у Ма Анандамаї.

Зустрівшись в Харідварі з Біргірі Бабою, ми відправилися в Піндарі. Тим часом жителі Кхаті зробили всі приготування до яг’ї. З Девідхури покликали Гхагшьяма Датта Шастрі та Тарадатта Шастрі, а крім них, ще п'ятнадцять брахманів. Я запросив на цю релігійну церемонію всіх видатних людей, які жили в Гімалаях. Ратан Сінх і Чанчал Сінх дуже багато зробили для організації цієї церемонії. Люди були забезпечені теплими ковдрами. Нам також дуже допомогли голова села Суфі Тарасвані, Девсінх та Пушкар Сінх. Вчитель Діван Сінх теж попрацював на славу. Ще до початку церемонії в Агрі була замовлена статуя Нанди Деві.

Ця релігійна церемонія закінчилася, ми встановили в Піндарі статую богині. На прощання ми подарували всім жерцям та відлюдникам одяг, і вони радісні повернулися додому. Після того як всі роз'їхалися, прийшов Баба Горакхнатх. Він залишався тут два дні, і протягом цих двох днів змусив в кожному домі зварити для нього кашу-кхічрі. Цією кашею він потім всіх годував, а через два дні він пішов в Гімалаї.

Після того як церемонія закінчилася, в Кхаті поселився сум. Адже ще вчора це маленьке гімалайське село приймало великих просвітлених, божества спускалися тут на Землю, а тепер воно виявилося порожнім та покинутим. Зі мною лишився один Нага Баба. Ми провели в селі декілька тижнів, а потім відправилися у Баґешвар.

Храм на березі річки Сараю знову наповнився життям. Так і наше тіло подібно світильнику, в якому жевріє вогонь життя. Всевишній запалює та гасить ці світильники відповідно минулій кармі живих істот. Наш світ – це бурхливе море різних почуттів та емоцій, а яких так легко потонути. Всі хочуть перепливти це бурхливе море. В Баґешварі я за наполяганням гуру дав особисту мантру Кішан Саху, Гірдхарі Лал Саху і його дружині, Джагдішу, Чампі, Харіш Саху, Бебі Пуран і Сурешу. Таким чином я звільнив їх від минулої карми, і вказав їм шлях до духовного розвитку. Відкрив для них ті шляхи, що були закриті. Я не створював нічого нового, просто знищив старе. Знищив наслідки дурних вчинків Німи Сах і Кусум, знову направив Падму Сах на шлях творення, зупинив руйнівний потік думок Мунні Паріхар.

Коли на шляху людину наздоганяє втома, вона починає шукати новий шлях. Їй здається, що ціль далека, і вона зупиняється на перехресті. Втомлена людина застрягає на кожному перехресті життя. Вона обертається назад, і її починають роздирати почуття, бо вона не зуміла повністю відкинути своє минуле.

Всі йоги, які занурюються в стан самадхі, можуть бути розділені на дві категорії. Перша категорія складається з тих йогів, які розвиваються духовно, маючи ціллю виключно власний розвиток. А інша категорія – це ті йоги, хто, досягнувши певного рівня, залишаються у миру і допомагають людям, посилаючи їм божественні вібрації та наставляючи на істинний шлях. Вони роблять наше життя усвідомленим.

В цьому світі всі люди хочуть стати переможцями. Але як багато людей втрачає сили ще в дорозі та падає від утоми! В Баґешварі, в храмі на березі річки, я бачив багатьох, хто відправлявся у свою останню подорож, до місця спалення. Ці люди вже розірвали всі земні звязки. Потім туди прийшов Калі Баба. Він здавався дуже сумним і був з ніг до голови закутаний в одяг червоного кольору. Два дні він провів зі мною. Вранці, третього дня, коли я сидів під деревом, то побачив, що принесли труп юнака, який загинув в результаті аварії. Його незадоволений дух літав поблизу. Поруч зі мною сиділо багато людей: Шанті, Сах, Німа, Кусум, банківський працівник, Джоші, П’яре Лал Сах і Бхавані Лал. Сиділа й Біра, занурена у власні думки.

Я встав і обійшов поховальне багаття, а всі люди спостерігали за моїми діями. Я подумав, що це мертве тіло цілком підходить для Калі Баби. Але люди, які прийшли провести обряд кремації, ніяк не погоджувалися віддати нам мертве тіло. Тоді я вирішив, що не дозволю, щоб тіло спалили. Ці люди тричі намагалися запалити поховальне багаття, обливали дрова і маслом, і бензином, але в них нічого не виходило. Вогонь не розгорався. Я велів Калі Бабі чекати мене на березі, трохи нижче за течією річки Сараю.

Він чекав мене цілий день. Настав вечір. Біра підійшла до тих, хто хотів провести обряд кремації та сказала: “Сьогодні Баба не дозволить спалити цей труп!”

Звідки у неї виникли такі думки? Не знаю. Але з настанням ночі люди були змушені здатися, і відправили труп вниз за течією річки. Внизу вже чекав Калі Баба. Я подав йому знак, і він витягнув труп з води. Потім він вийшов зі свого знівеченого тіла і відправив його пливти річкою, а сам увійшов у тіло того юнака. Наступного дня він пішов у бік Піндарі.

А Біра і вранці говорила: “Йог не дозволив спалити труп того юнака!” Я слухав Біру з посмішкою. Через декілька днів я відправився в Баґешвар.

Прочитано 138 разів
Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.