Глава 13. Минуле Бадрінатха

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Храм Бадрінатха Храм Бадрінатха

Зазвичай це відбувається так: в житті людини трапляється якась трагедія чи драма чи якась інша вирішальна подія і вона божеволіє, починає блукати вулицями та провулками. Люди називають її божевільною, діти кидають в неї каміння. Людина також може піти в Гімалаї. У такій ситуації стирається грань між життям та смертю. Інколи і я проводив декілька днів з людьми з власного минулого. Інколи я зупинявся на своєму шляху. Об'єднуючи в теперішньому моменті й минуле, і майбутнє, я теж йшов на компроміс з природним світоустроєм. Інколи мене відвідував Вірендра Саптанік. Інколи приходив Раджендра Бхарті чи Чопра. Я дивувався дивному характеру правителя Масурі Кехара Пратап Сінха чи допомагав у політичній боротьбі Камхья Нараян Сінху. З Махараджем Кішангарху, Сурендрою Сінхом і Вікрамом Сінхом ходив полювати. Інколи ми збиралися всі разом і відправлялися в Кашмір насолоджуватися природними красотами – в Чамбу, Дальхузі, Дарджилінг, Масурі та Найніталь. З цими місцями пов'язано багато прекрасних сторінок мого життя.

Але коли я прийняв санньясу, то перестав зустрічатися з ними так само часто, як раніше. Раджендра Бхарті захворів. Я приїхав до Харідвару відвідати його. Через деякий час туди прибув і Вірендра Саптанік. Тоді я виявив бажання відправитися у Бадрінатх. Раджендра Бхарті не зміг поїхати через свою хворобу. Я поїхав туди разом з Вірендрою Саптаніком.

Три дні ми просто гуляли, але чомусь нам було цього мало. Ми стільки дивовижного чули про Бадрінатх, але не побачили нам нічого подібного. Здавалося, що ми приїхали не у священне місце, а вибралися на прогулянку в гори. Все тут було влаштовано на потіху публіки. Духовністю та вірою торгували на базарі. І це той самий Бадрінатх, про який говорили великі просвітлені? Я не вірив, що ми знаходимося у Бадрінатху. Я відчував відразу, розчарування та сум. На четвертий день ми відправилися у Васундхару. На п'ятий день я послав у оточуючий мене простір мислені хвилі, що якщо є поблизу якась свята людина, нехай дасть мені знати. Можна сказати, що я кинув виклик всім святим відлюдникам, які мешкають в Бадрінатху.

Що мені залишалося робити? Я був просто змушений так вчинити, бо не хотів вважати, що опис цього місця у священних Шастрах і Пуранах зовсім не відповідає дійсності. Поставало питання про довіру до священних книг і про мою власну віру теж. Я дістав з чемоданів один з офіційних костюмів Вірендри, одягнув його і сказав: “Йдемо, Вірендро, подивимося, чи дійсно це місце – таємне пристанище святих відлюдників чи всього лише символ індуїзму, де за безцінок тобі продадуть і бога і релігію?”

Деякий час ми сиділи в лавці Біхарі Лала Саха, а потім через базар пішли в бік долини Нілкантха. Ненадовго зупинилися в Чаран Падука і пішли далі берегом священного Гангу. На дорозі було досить багато снігу, що завдавало незручності Вірендрі і його дружині. Я ж звик до тягот різних доріг і не звертав на це уваги. Ми пересікли річку, яка витікала з льодовика, і прийшли на відкритий простір. Мої друзі втомилися. Ми присіли відпочити на сходинках гхату.

Я пройшов трішки далі, і раптом вся долина оголосилася звуками: “Махатман! Капіл! Йдіть туди, на північ! Туди, де схиляються Гімалаї, щоб передати своє послання океану. Де Нілкантха гордо височить, намагаючись вловити відповідь океану.”

Я зупинився і подивився у північний напрямок. Повз мене тік священний Ганг. Я побачив значущу фігуру людини, яка знаходилася на березі та кликала мене. Звуки її голосу поширювалися всією долиною. Тіло було прекрасне: довге волосся, сережки у вухах, невідоме світло, яке випромінювали його очі. Йог сидів нерухомо з опущеною головою, ніби щось шукав. Його волосся з одного боку звісилося до самої землі.

Він вітав мене тихою посмішкою: “Йдіть сюди! Тут вас чекає сама природа. Тут вас чекає і богиня багатства, Лакшмі, і богиня, покровителька мистецтв. Чому ви не передали своє повідомлення самими надійним способом? Ви могли б передати його воді у священній річці, а з цієї води утворюється пар, який перетворюється у хмари. Хмари біжать небом і передають нам всі послання. Від океану – до Гімалаїв, від Гімалаїв – до океану. Це кращий спосіб передавати повідомлення. Адже і сьогодні священний Ганг всією країною розносить послання тих, хто мешкає в Гімалаях. Ви б могли передати своє послання через священний Ганг, і він його нам би доставив. Води священної ріки та потоки ваших думок доповнюють один одного. Бадрінатх знаходиться у Гімалаях, а не Гімалаї в Бадрінатху. Бадрінатх – це просто символ нашої релігії та віри. Гімалаї – істина нашого життя.”

“Використовуйте вашу незвичайну силу тільки на благі справи. Не можна посилати свої мислені хвилі у всіх напрямки. Ви хотіли випробувати тих великих відлюдників, які живуть в Гімалаях, але, будь ласка, на майбутнє так не чиніть. Мене звати Сундар Натх. Моє минуле та теперішнє – все пов'язано з Бадрінатхом. Я живу тут в печері.”

“Не можна заперечувати існування чого-небудь тільки тому, що воно пов'язане з чимось іншим. Душа пов'язана з тілом, вона в ньому мешкає. Не можна не помічати того, що тіло існує. Бо без тіла душа не має ніякої цінності. Так і все в нашому житті. Наприклад, я – Сундар Натх. Я прийняв це ім'я для того, щоб привнести у своє існування систему і впорядкованість, щоб суспільство знало, як мене звати. Якщо забрати ім'я, то і я ніби зменшуся в розмірах. Коли дитина народжується, вона не належить ні до якої касти, ні до якої релігії, але коли йому нарікають ім'я, вона з'єднується з певною традицією. Так і я пов'язаний з Гімалаями та Бадрінатхом. Йдемо в печеру поговоримо!”

Прийнявши запрошення Сундар Натха, ми відправилися за ним. Його печера розміщувалася в тіні засніженої вершини, в дивовижно гарному місці. Перед входом нас вітали яскраві квіти. Печера була просторою, і в ній природа надала все найнеобхідніше для життя. Ми розмістилися в цій печері, а Баба, як заведено, сів на камінь. він пригостив нас плодами та медом. Потім ми заговорили про досягнення науково-технічного прогресу. Куди йде увесь цей світ? Хіба не у бік саморуйнування? Світ загине через невиправдане насильство над природою. Люди дісталися вже і до космосу, і до інших планет. Вони хочуть навіть енергію Сонця поставити собі на службу, і якось ця енергія їх згубить. Адже природа дає життя, але вона ж і має право знищити.

Раптом він подивився на дружину Вірендри, яка витирала сльози кінчиком сарі та запитав: “Ей, дочко, чому ти плачеш? Ти ж живеш в достатку та розкоші. І, не дивлячись на це, ти перевершила багатьох у своїй щедрості, стала частиною творчих процесів у природі. Поруч з тобою сяють яскравим світом такі світильники, як Капіл і Вірендра. Але вони обидва – це і є ти. Для Капіла ти вічний, вказуючий дорогу маяк, для Вірендри – джерело радості та земних насолод. Це – природа і два її береги. Життя і смерть. Але вини природи, вини Пракриті, немає ні в чому. Це Пуруша – той, хто зловживає її добротою та щедрістю, той, хто веде її до загибелі та руйнації”.

Сказавши це, Сундар Натх замовк і почав дивитися перед собою. Потім він встав: “До нас їде Сарвешварананда Джи, для того, щоб зустрітися з тобою. Твої ментальні хвилі дійшли й до нього.” Почувся глухий стукіт дерев'яних сандалів. Сундар Натх схилився у привітальному поклоні, я припав до ніг того, хто увійшов. Вірендра зі своєю дружиною теж припали до його ніг. Я відчув, що його рука лягла мені на плече. Він благословив усіх нас одночасно. Спочатку він похвали чоловіка та дружину за те, що вони приїхали сюди зі мною, а потів відмітив: “Ну тепер-то, Махаріши Капіл, ти повірив у святість Бадрінатха? Йди, я обійму тебе, щоб ти в майбутньому не посилав більше такі ментальні хвилі!” Я кинувся в його обійми. На секунду мені захотілося заснути там. Баба був дуже високим, зовсім оголеним і дуже худим, на його тілі чітко виступали всі кості. Він випромінював стан людини, яка пізнала сенс свого життя і досягнула всіх своїх цілей.

Він заговорив: “Я – Сарвешварананда. Я був людиною, людиною і залишуся. Але ось уже 673 роки я так і мандрую світом. І досі ще не пізнав всі благі якості тих Махатм, які мешкають в Гімалаях. Перед вами стоїть Сундарананда. Він – мій сучасник, він пішов від світу трішки пізніше мене. Бадрінатх для нього – все. Тепер ви самі переконалися, що Гімалаї можуть говорити. Добре, сідай, розділимо разом трапезу.” Сундар Натх приніс цукрову тростину та мед. Ми розділили все це між собою та поїли, після чого всі п'ятеро відправилися гуляти. Сундар Натх показував нам різні рослини та плоди та розповідав про їхні дивовижні властивості.

“Жінка – це символ чистоти, її необхідно цінити та захищати, тому що будь-яка жінка – мати. Йди сюди, візьми й від мене благословення!” – з цими словами Сарвешварананда тричі легенько хлопнув по голові дружину Вірендри й, повернувшись, став від нас віддалятися, пообіцявши на прощання, що ми з ним ще обов'язково зустрінемося. Ми хотіли затримати хоча б Сундар Натха Джи, але він теж пішов, провівши нас до міста.

Повернувшись в готель, всі лягли відпочити. Я розстелив підстилку прямо на підлозі. Вірендра взяв з мене приклад. Тоді його дружина лягла між нами та сказала: “Пам’ятайте, він говорив, що ви - два моїх береги?” Я тільки посміхнувся у відповідь.

Куди б не прийшла людина, куди б не закинуло його життя, вона, в кінцевому випадку, завжди залишається між двох берегів. Вірендра сказав, що заздрить мені та хоче бути на моєму місці. Що він може на це зважитися, адже людина здатна на все.

Його дружина заперечила, що він на це ніколи не зважиться: “Якщо людина – раб обставин і володіє багатством, то суспільство його ніколи не відпустить.”

Я встав та вимкнув світло. Кімната занурилася у темряву. Ми втрьох думали, кожен про своє. В далині дзвонив храмовий дзвін. Ми постійно крутилися  не давали один одному заснути.

Вранці чоловік та дружина піднялися пізно. Ось і я подивився, як ці люди, які звикли до життя в розкоші, спали на голій підлозі. Вони обидва спали в обіймах один одного, ніби життя і смерть накінець-то примирилися. Коли  вони прокинулися, то побачивши мене, засоромилися. А мені ці втілення Пракриті та Пуруші здалися прекрасними.

Я здійснив омовіння і всі необідні вранішні ритуали, а потім ми пішли гуляти на берег Алакнанди. Там я побачив Бабу, який стояв на скелі та кликав мене. Сьогодні я був у тому ж одязі, що і вчора. Ми втрьох наблизилися до Баби та доторкнулися до його стоп. Баба сів між двох каменів.

У нього було смугляве тіло, але і від його тіла, і від обличчя випромінювалося дивовижне світло. Він м'яко запитав: “Напевно, ви добре провели вчорашній день? Порвали кайдани недовіри та розчарування? Великі люди завжди перетворюють вогонь в цілющу прохолоду. Сьогодні Баба Сундар Натх для нас подібний недосяжній мрії. Його дуже складно зустріти, а Бабу Сарвешварананду майже неможливо. Вони три дні спостерігали за вашими метаннями. А потім ви зустрілися з цими великими людьми. Я також хочу поговорити з вами. Мене звати Пармананда Удасін. Дехто називає мене Авадхут. Я мандрую повсюди – від Кашміру до Ганготрі, Кедар Кханда, Бадрінатха і льодовика Сатопантх. Я часто живу разом з іншими відлюдниками в печерах Тапована, Нанданвана і Лакшмівана, стараюся звільнитися від минулої карми. Але поки мені це не вдається. Коли ви у вересні 1978 року прийдете з Ганготрі в Бадрінатх, то я зустрінуся з вами після відвідин Тапована і Нанданвану. Тоді ми проведемо з вами багато ночей за розмовами та вивченням тонкого світу під зоряним небом Гімалаїв, в оточені засніжених піків.” Ми домовилися зустрітися знову і на цьому розійшлися з ним.

Вірендра і його дружина дивувалися, дивлячись на мене. Вірендра перервав мовчання: “Ну, ти даєш, друже! Я оглядаюся назад, в минуле, і бачу там свого товариша, але коли я дивлюся на теперішнє, то не знаю, як до тебе відноситись: називати тебе своїм другом чи шанобливо припадати до твоїх стоп? Але минуле не можна знищити так просто. В останні дні я все думав про це. Інколи я дивлюся на тебе, і, у порівнянні з духовними багатствами, моє життя здається мені даремним. Так, друже, мені хочеться відкинути своє звичне життя та розчинитися у твоєму світі, але потім я розумію, що, можливо, моя карма мені це не дозволить. Кожен йде своїм шляхом.”

“Так, Капіл, я думаю, що тобі дуже пощастило. Можливо, це заслуга твоїх минулих втілень. Ось чому ти можеш чути клич Гімалаїв, і дивовижні, божественні голоси розмовляють з тобою.”

“До недавнього часу я хвилювався за тебе. Мені здавалося, що людина, яка подібно тобі виросла в достатку та розкоші, страждає від відчутності елементарних зручностей. Але сьогодні я побачив, що ти, відкинувши багатство і розкіш, пройшовши  шипами та колючками, досягнув своєї цілі. Я ж залишився гуляти в цьому саду ілюзій. Сенс життя не в тому, щоб плакати, не в тому, щоб день у день ставати все багатшим і багатшим. Приходу істини можна діждатися, стоячи осторонь і від багатства, і від світу з його стражданнями. Істинне життя розчинене в гімалайському повітрі, але вона присутня і в нашому звичайному житті, стоїть за всіма матеріальними проявами. Але є і незаперечна істина, що перебуває в Гімалаях. Суспільство схиляється перед красою та багатством, а ти від всього цього відмовився. Краса для тебе всередині твоїх власних відчуттів. Суспільство розділяє, люди помиляються. Але ти, друже, вже не заблукаєш. Адже ти відкинув багатство та розкіш, відкинув те, до чого я прагну. Я прагну до того, що слід подарувати іншим, до того, що є причиною проклять.”

“Мій любий друже, Капіл! До вчорашнього дня я блукав напомацки. Моя дружина була стурбована всією цією ситуацією. Ми винуватили один одного, що не спробували тебе зберегти. Роздумували про це, і, міркуючи, не могли заснути. Як може вчорашній марнотратник життя, любитель дорогих машин, думали ми, вести життя відлюдника. Нас постійно мучили спогади про минуле. Всі твої речі ми не чіпали, вони зберігалися в тому ж вигляді, в якому ти їх лишив. Ми сподівалися, раптом ти повернешся. Я знову буду мати свого втраченого друга, твої батьки – свого сина, брати та сестри – брата, всі решта – товариша. Тепер ми повернемося до себе додому і знову будемо крутитися як дзига. Але все це життя здається подібне сну. Це – грандіозний розіграш. Але ти лишився тим самим, яким був раніше, тобто людиною. І ти вже не той, що був вчора. Змінилися твої думки та почуття. Раніше тебе боялися дикі тварини та й сьогодні вони не шкодять тобі. Але раніше був страх, а сьогодні – любов.”

“Капіл, те мистецтво, яким ти оволодів, це і є вища межа. Ти купаєшся у світлі власної душі, там, де навіть ця межа перестає існувати. За цією межею починається адвайта. І я сьогодні хочу припасти до ніг тієї людини, яка оволоділа цим мистецтвом. А Гімалаї – це вічний вартовий і віри, і нашої власної країни. Ти вже помер для цього світу. Потонув сам у собі. Ти зовсім змінився і вже не та людина, яка була вчора. І я знову і знову прошу поділитися зі мною своєю безцінною філософією, своїми знаннями та вказати мені правильний шлях!” – з цими словами Вірендра Саптанік припав до моїх ніг. В очах подружжя стояли сльози. Ці сльози протягом декількох секунд тягнули мене в минуле. І раптом Пармананда Джи поклав мені руку на плече. Я здивувався: “Ви?”

“Так, це я. Перестань ворушити минуле. Забудь, що воно взагалі у тебе було. Істина – це те, що існує сьогодні, зараз. Життя ніколи не озирається назад. Життя прагне до гармонії та спокою. Ти теж йди в бік цієї останньої межі. Збери всі свої спогади та йди вперед!”

Наступного дня Баба Пармананда ніде мені не зустрівся. Лише скелі на березі річки нагадували мені про нього. Ще через день ми повернулися в Делі. Коли Вірендра йшов, я сказав йому на прощання: “Не потрібно спеціально чекати. Просто покладися на час, він все влаштує найкращим чином.” Зібралися також їхати Камахья і Сурендра Сінх, потім прийшла черга Раджендри Бхарті. Таким чином поступово всі поїхали. Хтось раніше, хтось пізніше. Так і все йде з нашого життя. Потрібно залишити це на розсуд часу. Час все розставить по своїх місцях.

Безмежне небо. Дує легкий вітерець, спускаються чарівні сутінки. Все навколо радує око. Я лежав на спині та споглядав блакить небес, тих сами небес, які я пронизував колись своїми літаками. А тепер цей мандрівник дивиться на небо знизу вгору. Його уява та думки вільні та нічим не обмежені, переміщаються з предмету на предмет. Це є життя, потік, який тече між двох берегів, між життям та смертю, між розвитком та деградацією. Це постійні хвилі, які щосекунди виникають та зникають, прагнучи розчинитися у вічності.

Надії та сподівання людини супроводжують її тільки доти, поки суспільство дозволяє їй мріяти саме про це, якщо вона йде на компроміс із законами та звичаями того середовища, в якому живе. Якщо суспільство вважає, що ці прагнення корисні, то воно підтримує людину, якщо ж вони йдуть врозріз з його інтересами, то людині прийдеться випити з чаші жорстокого розчарування. Суспільство відкине її, і вчорашній мрійник піддасться гонінням та знищенню. Оточуючі люди зроблять його життя нестерпним. Так і буде людина йти вперед – то впаде, то підніметься. Адже, на жаль, світ не зміниш, і час також невблаганний. Він не прислухається ні до чиїх-небудь скарг. Людина, як іграшка в його руках. Він на свій розсуд може вести людину до процвітання чи до загибелі. Але всі ці події не проходять безслідно, наче зав'язуються вузлики на пам’ять. Ці спогади приходять в найбільш непідходящий момент і надовго не відпускають.

Буває, що людина потрапляє в незвичну ситуацію. Вона залишається зовсім одна чи в її житті трапляються драматичні події, коли не можна ні на кого покластися, крім самого себе. Саме тоді вона може прийти до істинної віри. Адже коли відчуття людини обмежуються певною ситуацією, вона починає роздумувати. Вона починає відчувати всередині себе справжню, безмежну силу. Вона починає розуміти, ким вона є насправді. В ній починає проявлятися її істинне “Я”, і відтоді увесь світ належить їй.

Людина народжується. Людина помирає. Але “Воно”, його істинне “Я” ніколи не народжується і ніколи не помирає. Людина – раб обставин. “Воно” завжди вільне. Людина створила такі інститути, як держава та суспільство. Вона розділила поняття часу та напрямку руху. Людина сама губить себе. Людина – це тіло. “Воно” – це душа. Тіло створює нову карму. Душа ж надягає на себе тіло, як одяг. Душа переходить з одного тіла в інше. З одного світу в інший.

Минуле спить, майбутнє не спить. Теперішнє пов'язане і з минулим, і з майбутнім. І минуле, і майбутнє, розчиняються в теперішньому.  В той день я теж качався на хвилях своїх спогадів, то піднімаючись на гребінь хвилі, то опускаючись вниз.

Коли Індія ще була єдиною, я отримав це тіло на північному сході країни. Коли я прийшов у це тіло, то у мене не було ще ні належності до певної касти, ні належності до певної релігії. Але коли мені дали ім'я, це ім'я з'єднало мене з певною кастою і певною релігійною традицією. Людина, виходячи зі своїх егоїстичних інтересів та уявлень користі, винайшла такі інструменти, як каста, національність та релігія. І ось вона закована в кайдани суспільних забобонів. І на мене також звалили цей вантаж, що я ніс його по життю.

Коли це трапилося, я був вільний – наївна, маленька дитина. Але мене закували в кайдани рабства. У мене тоді ще не було права голосу, я не міг вільно виражати свої думки, говорити про те, що я думаю. Навіть про благо своєї країни ми не мали права говорити. Релігійні традиції змінювалися. Іноземці грабували Індію, й Індія розпадалася на частини. Неарійці пограбували арійців. Спочатку країну грабували Великі Монголи, а потім англійці. Але хіба було б це можливим, якби ми самі не допустили цієї ситуації? Історія розвивається своїми власними законами, час підкорює собі людей.

Але ж, в цілому, земля нікому не належить. Жива істота приходить в цей світ, щоб пожинати плоди своєї минулої карми. В минулі часи люди обожували такі якості, як мужність та героїзм, тому влада засновувалася на військовій силі. Людина могла досягнути певних висот, в залежності від своєї хоробрості та політичних хитрощів. Адже ніхто не може підняти землю та забрати її з собою. Люди просто залишають на ній свій слід, і цей слід залежить від конкретної історичної ситуації, від часу та обставин.

Скільки людей приходило сюди, скільки пішло! Але країна залишалася на своєму місці, незмінною. Я був членом величезної сім’ї, був вигодований молоком Матері-Індії. Я виріс, граючись у дворі, створеному Гімалайськими горами, і став захисником неба, надіючись бути корисним своїй Батьківщині. Минуле перетворилося у спогади, але воно не зникло безслідно – стало частиною мого життя, стало історією. Сьогодні, коли я перегортаю сторінки цієї книги минулого, то створюється нова історія. На вчорашніх руїнах я намагаюся побудувати нове життя.

Сьогодні я самотній. Я не прив'язую себе ні до своєї країни, ні до вершин Гімалайських гір. Сьогодні я перейшов всі границі, та існую в безмежному світі. З тонкого світу спостерігаю світ безмежний. Я пішов від границь країни, і насолоджуюся обіймами природи. Замість того, щоб обмежитися Гімалаями, я подорожую всім космосом. Тепер я бачу увесь світ. Я вільний, як небо. Я і сам стаю безмежним, як небо.

Я лежу, вільний від усіх прив'язаностей, і намагаючись досягнути стану пустоти. У мені з'єдналися і моє минуле, і теперішнє, і все, чому я навчився в житті. В мені зосередився увесь всесвіт. І саме в цей момент до мене підходить Пахарі Баба: “Ну що, знову гуляєш на руїнах минулого? Адже все в цьому житті миттєве, тимчасове. З’явиться на мить і знову зникне. Тому, якщо хочеш жити, завжди йди вперед. Але живи в самому собі. Не намагайся жити в ілюзорному саду цього світу. Адже в цьому саду, людині не дають ні жити, ні померти. Тут немає ні справжньої радості, ні справжнього горя. Це просто емоції. Людина наближається до когось, починає йому довіряти, і той стає її другом, коханим. Це любов людини, не варто очікувати чогось більшого. Потрібно постійно бути в стані блаженства, а не грузнути в турботах про світ і у спогадах.”

Я повернувся і подивився на Пахарі Бабу, потім сів. Пахарі Баба сів поруч зі мною. Я запитав: “Хіба можна забути йогу, про яку нам розповідав Махаватар Баба? Сарвешварананда теж говорив про те, що ми можемо повністю забути закони давніх мудреців? Є Пракриті і є Пуруша. Існує рух, але без енергії, без Шакті, він неможливий. Адже минуле – це те насіння, з якого виросло дерево теперішнього. Як же ми можемо знищити минуле? Істина змішана з ілюзією, в минулому укладений зародок майбутнього творіння.”

“Пробачте мені, я не хочу суперечити вашим переконанням, але скажіть мені, чи можлива смерть для того, то не народився? Якщо ж людина народилася на світ, то у неї є мати, є сім'я. І ми повинні знищити своє минуле, забувши про ту, хто подарувала нам життя, про ту, яка показала нам сонячне світло, про ту, яка відкрила нам істинне значення любові? І на цій основі будує свою віру і прагне до звільнення?”

“Ми всі хочемо, щоб світ розвивався в духовному напрямку. Але ми не називаємо минулим ті давні гімни та молитви, які невтомно повторюємо. Чому ж мати, яка подарувала життя, сім'ю та суспільство, які всьому навчили, необхідно розглядати, як вчорашній день і відкидати їх? Все це потрібно зробити своїм. Це – не минуле, це – не прив'язаність.”

“Я ніколи не погоджуся, що потрібно покинути своїх та піти до чужих. Ми повинні шукати ту істину, яка живе всередині кожної людини. Ту істину, яка присутня і всередині кожної сім'ї, і в суспільстві, і в країні, і у всьому світі. Ми не можемо знайти істину в чомусь одному, відкинувши інше. Наше минуле – це основа. Наше майбутнє залежить від минулого. Від нього залежить і життя, і смерть.”

Пахарі Баба мовчав. Потім він велів мені подивитися на небо. По небу пролетів літак з увімкненими вогнями. Світло від цих вогнів було то видно, то зникало. Літак йшов на посадку, а потім сховався. Я знову опустив голову, а Пахарі Баба сказав: “Цей літак скоро повернеться – сьогодні чи завтра. Він знову буде пролітати над тими ж самими місцями. Є деякий зв’язок, який ніколи не переривається. Літак пов'язаний із землею і небом. Літака вже не буде, а земля і небо залишаться. Ми повинні так само рухатися вперед між творенням та руйнуванням. Але ми не розчиняємося в них. Небо дасть простір, земля постійність. Ми не хочемо нікого і ніщо забути, ми просто хочемо посилити ті потоки, як несуть живим істотам звістку про безсмертя. Ті потоки, які течуть по волі найперших йогів.”

Яка б не була любов, вона вічна. Якщо ти йдеш дорогами життя, змінюючи вигляд, змінюючи одяг – це не означає минуле. Минуле – це не покохати когось сьогодні, а назавтра залишити. Все це – частина життя, безкінечна п'єса. Це – не минуле, це – проста послідовність подій, які витікають одна за одною. Змінюють одна одну цивілізації, змінюються традиції та звичаї. Нас не повинно це хвилювати. Ми повинні знищити свої думки та дати напрямок своєму потоку – від тонкого до безмежного. Минуле не існує саме по собі. Це – пройдений шлях. Ви можете змінити своє минуле, згадуючи тільки те, що вам зручно. Але насправді змінити слід самого себе. Необхідно шукати істину в самому собі та дозволити їй проявитися. Давайте ж саме сьогодні змінимо напрям свого руху!

В небі зявилися перші зірки, за ними виплив місяць. Над нами розстелялося безмежне небо і ніби говорило людям: “Стань великим! Будь вільним, як я. Немає ніяких законів, ніяких прив'язаностей.”

Ми всю ніч бесідували, обмінювалися думками. Вночі ми лягли на тому ж місці, де вже були колись з Бабою Рамдасом. Сьогодні я хотів відповісти на виклик, кинутий мені суспільством, направити зміни, які в ньому відбуваються, йому на благо. Науково-технічний прогрес біжить попереду, а людина ледве-ледве встигає за ним. Звичайна людина нещаслива. Вона не знаходить власного шляху в житті. Політики зайняті тільки задоволенням своїх політичних амбіцій і втамуванням свого невгамовного апетиту. В наш час релігійних діячів складно відрізними від політиків. Вся політика будується на брехні та шахрайстві. Процвітають лестощі та підлабузництво. Релігійні діячі чинять точно так само. Відлюдників ніхто не поважає, люди надають перевагу поклонятися брехунам та шахраям. Раніше релігія  була дорогою до процвітання, а сьогодні стала способом досягнути багатства. Раніше політика базувалася на релігійних принципах, а сьогодні релігійні діячі користуються допомогою політиків. Релігія перетворилася у предмет торгівлі.

І ось в такій ситуації нам потрібно йти вперед. Духовність може стати маяком для сучасної науки, якщо вчені дозволять цьому відбутися. Але вчені не готові визнати той факт, що вони теж можуть помилятися, тому і відкидають духовність. Я навчив Пахарі Бабу входити в стан самадхі. Декілька днів він перебував в ньому. Скільки раз потім я сам входив в цей стан. Якось довгий час знаходився в скляному резервуарі, герметично ізольованому від зовнішнього повітря, другого разу – багато днів залишався під водою. Цими вчинками я змусив сучасних вчених задуматися.

Після цієї розмови ми з пахарі Бабою знову відправилися у Гімалаї.

Прочитано 58 разів
Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.