Глава 10. Філософія Даттатреї разом з Ганда Бабою

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Даттатрея Даттатрея

Йшов 1973 рік. Якось у дощовий липневий вечір я приїхав у санаторій Бхавалі неподалік від Найніталя. Тут лікувався Махант Раджендра Бхарті разом зі своєю сім'єю. Я приїхав спеціально для того, щоб зустрітися з ним. Взагалі то він жив у Харідварі. За допомогою своїх друзів я потрапив в купе першого класу, так я і дістався до пункту призначення.

Як тільки Раджендра побачив мене, відразу кинувся в мої обійми: “Йди сюди, синку! Як довго я тебе чекав!” Його дружина та діти теж були щасливими.

На сторінках книги життя записана наша історія. Хто може знищити ці спогади? Я провів з ним і його сім'єю безцінний час свого життя. Тепер все це в минулому.

Після того, як я зустрівся зі всіма і поговорив, я пішов до себе і сів на самоті. Але на ум постійно приходили якісь дивні думки та спогади. Я спробував зосередитися, але у мене це не виходило.

Пам’ятники минулого, храми та ашрами, опустіли. Люди приходять та йдуть. Багато людей пропускають через себе і, вважаючи це власним спогадом, намагаються зберегти. Але все, так чи інакше йде. Історія повторює саму себе. Людина поступово забуває кожен з безцінних моментів свого життя. І це правильно. Хіба може вона все запам'ятати? Якби людина пам’ятала про все, що з нею відбувається, то вона б з глузду з'їхала. Все в цьому світі влаштовано правильно. Нехай все йде так, як іде.

Я зупинився в Бхавалі на достатньо довгий термін. Інколи я згадував Мінакши, інколи розчинявся в любові та ніжності Матері. Мені тепер подобалося гуляти де-небудь подалі від цивілізації. Я взяв з собою дітей: Рашмі, Мунну, Упендру, Бебі та Гудді й відправився у Харідвар. Декілька днів прожили там.

Я щодня прогулювався берегом священної Ганги. Коли мені прийшлося розлучитися з дітьми, всі вони плакали та просили мене, щоб я повертався. Рашмі була засмучена більше всіх. Але ж людина – мандрівник. Невідомо, коли прийде і коли піде, і коли настане нова зустріч.

Я розірвав кайдани любові та прив'язаності. В моїй уяві Мінакши стала однією з тих небесних танцівниць-апсар, які танцюють, створюючи прекрасні мрії. Я ж зруйнував палац порожніх мрій. Я хотів втекти від прив'язаності до Мінакши та від любові, яку дарувала мені сім'я Бхарті. Тому я поїхав у Бомбей в дім до пана Біндру.

Він дуже зрадів, побачивши мене. В той час в його житті  було дуже багато проблем, як фізичного, так і ментального характеру. Він був господарем фірми “Біндра Продакшн”, знімав фільми. Тоді декілька його картин провалилися на ринку кіноіндустрії, він мав значний збиток. Він дуже страждав, бо навіть його брати перестали йому допомагати. Біндра колись був відомим танцівником. Я познайомився з ним у Гонконзі. Ще зовсім недавно він купався в розкоші та визнанні шанувальників. У нього було все: іноземні машини, розкішна квартира, сейф, заповнений банкнотами, а вечорами – дім, повний друзів. Але тепер він мав жалюгідний вигляд.

Я сидів з ним всю ніч і звільнив його від усіх проблем, як фізичних, так і ментальних. Вже наступного ранку він отримав нову роботу. До нього знову почали приходити друзі. Ті кошти, які він віддав у борг, і ніяк не міг отримати назад, стали до нього повертатися. За декілька днів його статус помітно стабілізувався. У нього вдома знову почав збиратися натовп зірок кіноекрану, директори та продюсери, люди, які бажали навчитися танцю та багато інших. Мені стало в його домі якось некомфортно і я перебрався до адвоката Верховного Суду, пана Бхатія, і до Сударшана Бакши. Декілька днів я прожив з ними. Потім Біндра забрав мене назад. Там було надто багато народу. Я намагався перейти в інше місце, але натовп скрізь переслідував мене. Я не знав, що робити, і, накінець, вирішив втекти звідти. Як тільки до мене прийшов Сударшан Бакши, я велів йому забронювати білет до Джунагарха. Я хотів прошмигнути тихенько, не сказавши нікому ні слова. Адже інакше люди не дали б мені поїхати. Бакши послухався мене і зробив так, як я йому велів. Він тихенько купив білет і вручив його мені.

В той же день ввечері я повертався з Колаби, з дому Павана Кумара Бамби, і зустрів на Центральній станції Судху Сінх. Вона була чимось сильно занепокоєна. Друг Біндри говорив, що вона втекла з дому і непокоївся, якби вона не потрапила в яку-небудь неприємність. Я зупинив машину і покликав її. Вона мене не впізнала, бо тепер я був у вигляді відлюдника, а вона знала мене з минулого життя. Вона знала мене як офіційне обличчя – людину, одягнену в костюм. Я знову нагадав їй про себе і Судха сіла в машину.

Я привіз її в дім Біндри та став запитувати про причини, через які вона покинула свій дім, але Судха мовчала. Я знав, зо її родичі живуть в Ахмедабаді, але вона відмовилася назвати адресу. Тоді ввечері я відправив її погуляти, а сам відкрив її чемодан і там виявив адресу і телефон родичів. Я відразу ж послав в Ахмедабад телеграму та зателефонував їм.  Всі дуже непокоїлися про Судху. Вже наступного дня всі вони приїхали у Бомбей. Судха дуже на мене розсердилася і стала сваритися. Вона ніяк не погоджувалася повернутися в Ахмедабад разом зі своїми родичами. Тоді я відправив її в Делі в супроводі двох моїх учнів. Я знав, що в Делі, в Індійських Авіалініях працює її батько. Коли я відправив дівчину до її батька, то на душі в мене стало легко, а наступного вечора я сам їхав до Бомбею. Я пішов з дому сказавши, що я хочу прогулятися.

На вокзалі мене на самоті чекав Сударшан Бакши. Він показав мені моє місце і, давши на прощання фруктів, пішов. У мене не було одягу, тільки та шовкова накидка, що була на мені. Вранці потяг прибув в село Бірам, там я повинен був пересісти з одного потягу в інший. Тоді був січень місяць. Я просто вмирав від холоду. Фрукти по одному випали з моїх рук. Я якось дібрався до того місця, де відпочивали та грілися біля відкритого вогню носильники. Вони посадили мене поближче до вогню. Біля багаття я потроху відігрівся. День вже вступив у повну силу, коли на платформі показався потяг, який відправлявся в Джунагарх. До того часу я вже повністю відігрівся.

До вечора потяг прибув в Джунагарх. На станції до мене приєднався ще один святий відлюдник. Вночі ми стукали в різні монастирі та храми, але ніхто нам не дозволяв зупинитися на ночівлю. Всі люди проганяли нас. Але ж Джунагарх є давнім місцем паломництва. В той час як тутешні люди продали релігію за гроші, загрузли у відсталості, забобонах та лицемірстві. Релігія стала для них предметом торгу. Вони знищили колишні моральні закони та встановили свої власні.

Того дня я зрозумів, що тут немає притулку для істинної віри. Він існує лише для лих ділків від духовності, які не бачать різниці між релігією та бізнесом. Вони хочуть отримати від храмів, ашрамів та місць паломництва як можна вищий дохід. Як довго ці шахраї будуть продавати нашу культуру і наші традиції? Як довго будуть обманювати людей, прикриваючись релігією та інтересами людства?

Сьогодні у мене не було одягу, не було і ніяких приналежностей. Як знати, скільком безпомічним відлюдникам, таким же, як і я, прийдеться провести сьогоднішню ніч на узбіччі дороги? Замерзаючи від холоду, коченіючи на морозі? Хіба засновники цих монастирів не могли приберегти місця для мандруючих відлюдників? Адже не всі мандруючі відлюдники злодії та шахраї. Чому за помилки кількох нечесних людей доводиться розплачуватися решті? Невідомо чи очистить їх час від омани, але смерть, поза всяким сумнівом, лишить їх всіх тих матеріальних благ, якими вони так пишаються. Я вирішив, що проведу ніч в русі та почав здійматися нагору. По дорозі я зустрів відлюдників, які грілися навколо жаровні, але посидіти разом з ними не вдалося. Замість прасаду вони роздавали лайку та прокляття. Тоді я продовжив своє сходження нагору.

Через деякий час один відлюдник перегородив мені шлях. Це був вішнуїтський святий, у якого було дуже довге волосся. Сам він був увесь обмазаний попелом. Він відвів мене у свою хижину. Всередині горів вогонь, троє відлюдників готували їжу. Він запросив мене розділити з ними трапезу і провести ніч під одним дахом.

В цей час я вже майже не їв. Я прийняв трішки їжі в якості прасаду. Це була страва з баклажанів. Потім я випив води. Після їжі всі відлюдники зібралися навколо палаючої жаровні.

Через деякий час прийшов Мауні Баба. Не дивлячись на те, що йому було вже дуже багато років, не дивлячись на те, що його волосся і борода стали зовсім сивими, він був як і раніше здоровим, бадьорим та веселим. Як тільки він увійшов, відразу припав до моїх ніг та заплакав. Мені не залишалося нічого іншого як дивитися то на нього, то на решту відлюдників. Ці люди, на відміну від мене, добре знали, хто це такий. Але тіло та очі відлюдника говорили самі за себе. Це був відомий в Джунагарсі відлюдник. Він жив у віддаленій печері разом з двома своїми учнями.

Він сидів та дивився прямо на мене. Потім провів наді мною руками, ніби зчитав про мене всю інформацію. Потім він жестом запросив мене вийти. Я подумки посміхнувся, бо розумів сенс всіх його рухів. Баба здавався зовсім щасливим. Він дістав клаптик паперу та олівець і почав щось писати. Він написав: “Це – великий йог. Він оволодів енергією кундаліні. Він – послідовник адвайти. На нього сходить безмежна сила вчителів. Його ім'я – Капіл Адвайт. На ньому благословіння, бо він знаходиться поблизу таких вчителів, як великий Харі Баба і Горакхнатх. На своєму шляху він отримав дивовижний досвід. Я багато разів вітаю його.”

Після того, як всі поснули, Мауні Баба досить довго бесідував зі мною. Він розповів мені про світло душі та про енергетичні хвилі, які випромінюються від людських думок. Він пішов, коли ніч вже поступалася місцем ранку. Я сидів біля жаровні та дивився на далекі гори.

І раптом я побачив, що хижина освітилася незвичайним світлом. Я не пішов на це світло, але спостерігав, як в ореолі цього світла стоїть юнак. Саме від нього випромінювалося це світло та освітлювало хижину. Декілька миттєвостей я дивився на це чудо, зовсім приголомшений. Потім я підбіг до нього та впав до ніг. Ви можете собі уявити, який це був дивовижний момент! Прекрасні руки цього юнака підняли мене з колін, і він сказав: “Йди! Продовжуй йти! Час настав!”

Раптово світло, яке випромінювалося від юнака зникло і сам він розчинився у просторі. Я не знав, сміятися мені чи плакати. Я стояв приголомшений появою цього юнака, такого схожого на Даттатрею, який спеціально для мене прийшов з небес, і не міг поворухнутися. Ніколи не думав, що зі мною трапиться щось подібне. Невже, це нагорода за мої вчинки у попередніх втіленнях? Але все це відбулося так швидко, що здавалося чудесним сном. Там був і покритий священним попелом Баба Гопалдас Джи. Він бачив, як божественне світло зникло, і теж від здивування приріс до свого місця. Він з приголомшеним виглядом дивився на мене. Тоді звідкись зовні пролунав голос: “Йди, Капіл! Вже настав ранок!”

Ми з Гопалдасом Джи вибігли назовні, але там нікого не було, тільки ще продовжувала звучати відлуння. Ми з Гопалдасом подивилися один на одного. Ми обидва були не в собі від здивування. Я попрощався з Гопалдасом Джи, забрав свою шовкову накидку та відправився в дорогу.

Коли я досяг місця біля храму богині Амби, то перші промені Сонця вже починали з'являтися між вершинами гір. З храму виходило дуже багато народу. Багато людей приходили сюди, здійснивши паломництво до Даттатреї Чаран Падука. Тоді до мене підійшла група молоді разом з одним відлюдником. Вони сіли поряд. Юнаки та дівчата були родом з Гуджарату, але зараз всі вони жили в Танзанії. Вони дуже хотіли навчитися у мене йозі. Деякий час я відповідав на їхні запитання. Вони спробували вмовити мене поїхати з ними. Побачивши такий глибокий інтерес до йоги, я порадив їм відправитися в Ганешпурі до Свамі Муктананди. Вони дізналися у мене, як туди дістатися. Я знав, що Свамі Муктананда – це саме та людина, яка направить їх на правильний шлях.

Прочитано 151 разів
Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.