Глава 6. Маркандея Кунд

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Катхґодам рейлвейстейшен Катхґодам рейлвейстейшен

Маркандея Кунд – це дуже давнє святилище часів ріши Маркандеї. Мені про нього розповів Татобарі Баба. Там на горі розміщене невелике озеро. Навколо ростуть сосни та гімалайські кедри. Поблизу ніхто не живе, проте тут можна знайти багато печер. Сюди можна дістатися, звернувши з дороги Найніталь - Хальдвані. Це місце розміщене на досить великій висоті, приблизно на висоті п'яти тисяч футів. Існує легенда, що ріши Маркандея саме тут створив свою Маркандея Пурану.

Коли я пішов зі святилища Калічаур, то декілька днів прожив у храмі Ханумана. Балак Баба вже пішов. У ті дні я їв тільки листя дерева нім. Я знову зустрів ту мавпочку, яку бачив раніше, але тепер вона виросла, стала зовсім великою. Вона почала у всьому мене копіювати. Теж почала рвати листя дерева нім і їсти їх. Коли я сідав у медитацію, вона теж сідала “медитувати”. Я, не моргаючи, дивився на перші та останні промені сонця, на місячний диск, роблячи так звану практику тратак. Мавпочка робила точно так само. Інколи я міг по шість годин дивитися на Сонце, не моргаючи. Мавпочка теж сиділа поряд зі мною нерухомо і дивилася на Сонце. Вона часто перебирала мої чотки.

Вона скрізь ходила за мною слідом. Спала поряд зі мною, купалася. Вона все робила, як справжній йог. Вона не брала ніякої їжі, хто б їй не запропонував. Вона їла тільки те, що давав їй я, чи Сітарам Баба. Інколи вона йшла погуляти, а поверталася лише через декілька годин. приносила нам фрукти чи солодощі. Потім вона стала робити це постійно. Якщо я йшов у Хальдвані чи в Катхґодам, вона обов'язково мене знаходила. Якщо я прямував на ринок, то вона сиділа у мене на плечі. І дорослі, і діти боялися її, бо вона могла напасти, якщо вони говорили щось погане. Якщо хтось з дітей починав мене дразнити, то вона давала йому ляпаса. Вона терпіти не могла п'яних. Якщо бачила п'яного, то починала його бити. Вона часто приносила нам воду, робила інші корисні справи. Ця мавпочка стала частиною мого життя.

Разом з мавпочкою та Біру Бабою я відправився шукати Маркандея Кунд. Якось ми зупинилися у домі Бхім Сінха Чаухана. Наступного дня у храмі Шитали я зустрів Мангал Гірі Бабу, який трохи розповів мені про те місце, яке я шукав. Бхім Сінх дав нам з собою цукру та молока, і на третій день ми відправилися в дорогу. Ми втрьох йшли незнайомою дорогою, підіймалися в гору. Через кілька годин мавпочка зупинила нас і вибралася на сосну. Вона вибралася на саму вершину дерева, а потім, стрибаючи по верхівках дерев, пострибала вперед, вказуючи нам шлях. Ми вдвох слідували за нею. Через деякий час мавпочка спустилася з дерева і вказала на пересохле русло річки. Дорога круто йшла догори. Ми пішли нею. Коли ми вибралися на гору, то побачили невелику поляну. Мавпочка сіла на березі озера і почала нас кликати. Це озера було настільки прекрасним, що ми очам своїм не повірили. Це дуже глибоке озеро, оточене горами, ніби лежало в гірській чаші. Поряд не було ніяких інших водних джерел. Вода в цьому озері блакитна і надзвичайно чиста. Навколо озера ростуть сосни та бамбук. Де-не-де видніють і гімалайські кедри, і навіть дерево джамун. Озеро надзвичайно повноводне, але навколо нього немає ніякого житла, і немає ніякої можливості знайти їжу.

В той час була зима. Було досить холодно. Ми залишили свої пожитки, і пішли шукати гілки та хмиз. Неподалік лежала повалена сосна. З її гілок, зі стовбура бамбука та листя ми спорудили собі житло. Розпалили багаття. Я влаштував собі ложе, а справа від себе зробив місце для мавпочки, але вона не погодилася там спати. Взяла свою підстилку і перемістилася наліво від мене. Потім вона підбігла до великого каменя і спробувала його підняти, але не змогла і стала кликати нас на допомогу. Біру Баба приніс для неї цей камінь. Вона розмістилася на ньому з великим задоволенням, а Біру Баба – справа від мене. Декілька днів ми здійснювали духовну працю.

Незабаром залишилося дуже мало цукру, а потім і зовсім цукор закінчився. Залишок цукру я віддав мавпочці. Вона не стала їсти його наодинці, але розмішала у воді і дала мені та Біру Бабі цю солодку воду. Я розсміявся, дивлячись на цю хитрість. Почувши мій сміх, мавпочка уважно на мене подивилася. Тоді я сказав: “Це, друже! Чому тебе не створили людиною? Якщо ти все робиш як людина, то чому тобі дісталося тіло мавпочки?” Але що вона могла мені відповісти на це?

Повільно спустилася ніч. Подув сильний вітер, і стало досить холодно. Почалася буря. Вона виривала дерева з корінням. Потім пішов град. Я вирішив піти та здійснити омовіння в озері. Всю ніч я кидав виклик цій морозній ночі, купаючись у льодяних водах озера. Я вийшов з озера тільки тоді, коли вітер стих і град перестав. Я обмазав тіло священним попелом та розпалив жаровню. Біру Баба вже заснув, а мавпочка притискалась до жаровні, їй теж було холодно. Я подумав, що, не дивлячись на те, що вона народилася мавпочкою, їй дуже пощастило. Вона постійно знаходиться разом зі святими людьми, переймає їхні звички, тільки розмовляти не може.

Я вирішив, що мені потрібно заглянути в її минулі життя. Нехай спочатку вона засне. Коли я так подумав, то подивився на мавпочку, а вона, помітивши цей погляд, розсміялася. Ніч майже вже закінчилася, кругом стояла глибока тиша, було чути тільки стрекотіння цикад. Небо було покрите хмарами. Я взяв свої чотки та сів повторювати мантри. мавпочка грілася біля вогню. Раптом я побачив три сяючі джерела світла, які наближалися до озера. Я розбудив Біру Бабу і ми стали спостерігати.  Джерела світла перетворилися у людей. Перший був одягнений у свободну куртку та шапку, він був найвищим, другий – в помаранчевий одяг та сильно сутулився, а третій був одягнений тільки в набедреник. Якийсь час вони сиділи на березі озера. Потім вони пішли до нас. Я розстелив для них простинь і, поклонившись в ноги, запросив їх присісти. Але вони не стали сідати. Назвалися стоячи. Той, хто був одягнений в білу куртку та шапку, назвався Хедакханом. Літня людина в помаранчевому одязі – Сомбарі Баба, а третій був юнаком, який дотримувався обітниці цнотливості. Його називали іменем Авадхут Баба.

Хедакхан обхопив голову мавпочки й сказав: “Мейні Махарадж, ось у якому втілені нам прийшлося народитися! Після того, як ви покинули печеру в Бадрінатху, про вас не було ні слуху ні духу. Потім Мохандас розповів мені, що ви в Амарнатху покинули своє фізичне тіло. І ось ви зараз сидите тут!”

Сказавши все це, він разом з рештою пішов назад. Мавпочка послідувала за ними. Перед тим, як піти, Хедакхан велів нам покинути це місце. Наступного ранку мавпочка повернулася в дуже сумному настрої. Три дні ми нічого не їли, бо поблизу неможливо було знайти нічого їстівного, але це місце ми також не покидали. Мавпочка теж намагалася знайти їжу, але безуспішно. Щодня поверталися ті святі люди та змушували нас до того, щоб ми звідти пішли. Я не розумів значення цих наполегливих прохань і ми не покидали це місце, але і харчування для себе знайти не могли. Так минуло ще два дні. Біру Баба страждав від голоду, мавпочка теж була сумною, навіть у мене від голоду звело всі нутрощі. І тут я кинув погляд на дерево джамун. Я зірвав плоди цього дерева, розім'яв у воді та зварив кожному по стакану. Моя частина напою впала на жаровню та пролилася, але ми не стали варити цей напій вдруге.

Увечері ми намагалися медитувати, але від голоду нічого не виходило. Тоді-то і прийшли троє святих відлюдника. Того дня я не став з ними розмовляти. Вони посиділи трохи та пішли. Після того я здійснив омовіння в озері, обмазав тіло священним попелом і сів міркувати. Інколи думав про тих святих, інколи про те, що природа не хоче нам допомагати. Поступово мене почав опановувати гнів. Я злився на те, як несправедливо влаштований світ. Тоді я подумав про Гуру, і неочікувано мої нутрощі почали рухатися, і сам собою виник джаланхар бандх. Разом з цим з мого горла вирвався голосний звук.

Як тільки пролунав цей звук, увесь ліс ніби ожив. Звірі забігали туди-сюди, птахи защебетали, навіть дерева вийшли зі стану свого постійного спокою. Махатма, який був зі мною, і мавпочка теж занервували. І тоді перед нами виник юнак, одягнений у біле дхоті. У нього в руці був велика посудина, наповнена молоком. Він став мене просити: “Махарадж! Перестаньте видавати ці звуки! Звірі та птахи в паніці, вони розбігаються хто куди, натикаючись один та одного у темряві. Перестаньте їх мучити, я приніс для вас молоко.”

Тоді звук, який з мене виходив, зупинився сам по собі. Я повільно повернувся у звичайний свій стан і подивися на юнака. Він з'єднав руки перед грудьми у благальному жесті та сказав: “Святі відлюдники не повинні сердитися, інакше може трапитися щось жахливе. Гнів святої людини може призвести до страшних наслідків.”

Біру Баба розігрів молоко. Перш за все я напоїв нашого доброго гостя, після того напоїв Бібу Бабу та мавпочку, а свій стакан відставив у бік. Юнак дав нам ще якісь плоди та став збиратися йти. Перед цим він сказав: “Завтра сюди прийдуть пастися корови.  Ви можете щодня брати молоко у найтовстішої корови.”

Я не став його ні про що запитувати. І дійсно, вранці, коли я випив своє молоко і відправився на прогулянку, то побачив велике стадо корів. Товста корова сама підійшла до нашого табору та зупинилася поряд. Я велів Біру подоїти її, а сам пішов. Привітав корову-матір, погладив по голові, попросив у неї вибачення за завдані незручності. Мавпочка побігла попереду мене. Я побачив, що у скелях є печери, і пішов туди. Мавпочка бачила, як святі відлюдники декілька днів тому пробиралися саме в ці печери. В одній з печер я застав молодого відлюдника. Я попросив у нього пробачення та вийшов з печери.

Я сів перед входом у печеру в очікувані. Чекав увесь день до вечора, потім набрав хмизу, зайшов в іншу печеру і завалив в неї вхід хмизом, щоб вберегтися від холоду. Через деякий час прийшов Хедакхан і сказав: “Синку! Не потрібно бути таким впертим! Скількох звірів ти потривожив вночі, а тепер і звідси йти не хочеш. Йди краще у свою хижину. Час підкаже тобі правильний шлях. Не біжи за часом. Я ж йду в печеру до Піндарі. Через кілька днів ти теж йди звідси. Йди в той день, коли згорить твоя хижина. Йди у Бхімтал. Мавпочка вже не буде тобі допомагати як раніше, бо її дні в цьому втілені закінчуються. Відішли її в Катхґодам.” Почувши ці слова, я повернувся в хижину, де мене чекали мавпочка та Біру Баба.

Ми продовжували свої духовні практики, а корова щодня давала нам молоко. Все йшло добре, але якось, коли ми сиділи всередині, хижина загорілася. Ми вибігли назовні. Я зірвав з себе набедреник та загасив вогонь. Ми зібрали свої пожитки та зараз же спустилися донизу. Я відправив Біру Бабу разом з мавпочкою в Катхґодам, у храм Ханумана, покровителя мавп. З цього самого дня мавпочка перестала їсти та пити. А я відправився пішки в Бхімтал.

Прочитано 141 разів
Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Детальніше в цій категорії: « Глава 5. Калічаур Глава 7. Бхімтал »

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.