Води Акшара

Безмежні і невичерпні Води Безкінечного.

Проявляючись, як Космічна свідомість, потоками виливають вони на нас своє єство,

обдаровуючи відчуттям присутності і усвідомленості існування.

  

Читати книгу

Амріта

Амріта

Амріта (Олександра Куліш) – письменник, перекладач, видавець, засновник та головний редактор порталу Мистецькі грані. Учениця Махайогі Пайлота Бабаджі (Шрі Сомнатх Гірі).

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Я зустрівся зі своїм гурудевом Харі Бабою в печері. Коли Дашаратх Нараян і Шукла прийшли, тримаючи камери напоготові, я подумки посміхнувся. Всі люди, які зустрічалися з Бабою, завжди були вражені його виглядом. Всі дуже зраділи, дізнавшись, що Баба вирішив провести ніч у моїй печері. Відьяпандей, Девендра Шахі та інші вирушили ночувати в іншу печеру. Печеру можна було умовно поділити на три частини, в одній із них розмістилися жінки. Позаду протікала річка Нараяні. З усіх боків нас оточував густий ліс. Помалу на світ опустилася ніч. Багато учнів з нетерпінням прагнули зустрітися з Горакхнатх Бабою. Я теж не бачив його вже цілих сім років. Баба був дуже радий усіх бачити. Він нагодував усіх кашею-кхічрі. Ми з великим задоволенням поїли каші та випили кислого молока. Усі прагнули сісти ближче до Баби, який виглядав цілком спокійним.

Дашаратх Нараян Шукла, який дуже цікавився йогою і ведантою, був дуже радий. Він ставив багато цікавих питань, інші ж спеціально ставили каверзні питання. Люди чекають, що відлюдники, які прийшли з Гімалаїв, показуватимуть їм чудеса. Потім люди розташувалися на відпочинок у печері. Баба був незадоволений моєю творчою активністю, тому що він вважав, що йог повинен бути вільний від будь-яких обмежень і умовностей суспільства. Адже держава і суспільство завжди є проблемою. У ньому завжди відбуваються творчі та руйнівні процеси. Люди вбивають один одного, але це закон природи, тому що людина ніколи не задоволена тим, що має, і для задоволення своїх бажань вона готова на все. Людський розум подібний до вертлявої мавпи, він і секунди не здатний перебувати в спокійному стані. Він постійно чимось зайнятий. Якби розум усіх людей на планеті одночасно зупинився, то зупинилася б і велика гра, ліла, що відбувається у світі з незапам'ятних часів. Творіння веде до руйнування, а руйнування до нового творення.

Адже навіть хороші почуття, такі як співчуття, ненасилля, безкорисливе служіння суспільству та інші, пронизані егоїстичними мотивами. Тому що людина хоче зробити в цьому світі хоч щось, чи то погані, чи добрі вчинки. Це все — прояв майї. Та й людина і не здатна здійснити те, чого вона по-справжньому прагне, тому що суспільство не дасть їй здійснити свої мрії.

Людина є сама для себе одночасно і рідною, і чужою. Внутрішня людина пов'язана із зовнішньою, душа — з тілом, Пракриті — з Пурушею. Фізичне тіло служить одягом для тіла, укладеного всередині, а внутрішнє тіло відповідальне за поведінку фізичного тіла. Та сама система зв'язку зовнішнього з внутрішнім присутня і в суспільстві. Баба ще довго умовляв мене подібним чином, а під кінець сказав: “Створений Творцем безмежний світ, населений нескінченною кількістю живих істот. І людина має щось робити у цьому світі. Важливо не прив'язуватися до своєї діяльності. Іди, і роби, що хочеш, але постарайся не збитися зі шляху!  Не обтяжуй свою карму!”

Я заснув біля ніг Гурудева. Вранці, прокинувшись, він довго дивився на річку. Потім Баба захотів зникнути, але я попросив його залишитись ще ненадовго. На світанку всі пішли на омовіння до річки Нараяні, зробили даршан. Після цього ми вже були готові покинути ці місця, але люди не рухалися з місця. Вони були занурені в таку чисту радість, наче вже досягли просвітлення, і матеріальний світ перестав для них існувати. Коли я попросив у Баби дозволу піти, він, посміхнувшись, сказав: “Минуло вже шістнадцять років. Все змінюється, все прагне своєї останньої межі. Ти вже провів матір, і тому тобі обов'язково треба відвідати свою батьківщину, відвідати ті місця, що дали тобі життя. Навіть якщо ти не любиш свою батьківщину, вирушай туди, щоб знищити старі зв'язки.”

Всі ми зібралися і вирушили у зворотний шлях до великого світу, сповненого шуму та оман, а Баба залишився серед гір і снігів. Його фігура повільно розчинялася у просторі.

Ми продовжували шлях до мети. На кордоні з Непалом довелося затриматися на деякий час. По дорозі багато попутників покинули нас, а ті, що залишилися, їхали далі. Сидячи в автобусі, люди вдавалися до фантазій, мріяли про зустріч з тими, кого вони любили. Коли автобус зупинився в Падрауні, то миттєво спорожнів. Люди роз'їхалися хто куди: у Деварію, Салемпур, Сохнаг. Дашаратх Нараян Шукла вирушив до Горакхпуру.

Мене зустрічали багато дорогих мені людей, а також молодь, юнаки та дівчата. Я був радий, що все, що відбувається, може стати для них джерелом натхнення. Юнаки та дівчата з ентузіазмом почали займатися йогою. Весь простір навколо нас гудів від “Ом Намо Шивай”, звучали ведичні вірші. Люди приходили здалеку. Так само сильно, як раніше я прагнув втекти від суспільства, сьогодні я прагнув поділитися з ним своїм внутрішнім багатством. Я і сам був здивований, як сильно практика йоги вплинула на стан суспільства, як воно змінилося на краще і на фізичному, і на ментальному рівні. У цьому районі повністю зникло насильство. Перебуваючи під враженням від цих позитивних процесів, я прийняв тверде рішення зробити щось для всієї нашої країни.

Тепер я рухався від найдрібнішого до безмежного. Люди постійно ставили мені питання про те, що я роблю для розвитку людства, і яку користь може принести практика йоги та самадхі. Адже якщо людина буде повністю не діяти, то зав'януть навіть рослини, і життя зупиниться.

Але, ставлячи такі питання, люди забувають про найважливіше. Забувають про те, завдяки Кому вони з'явилися на світ, про Того, хто підтримує життя в деревах і рослинах. Хіба наука змушує дерева переробляти вуглекислий газ у кисень, і без її допомоги вони б не впоралися? І чи зможе людина залишитися живою, якщо природа змінить свої закони? Наука рухається від безмежного до найменшого. Від дерева — до його насіння, і далі до молекул і атомів. Але одного разу науці доведеться зупинитися. І тоді вчені почнуть сперечатися, що було спочатку яйце чи курка?

Йога ж, навпаки, рухається від часткового до загального, від найдрібнішого до безмежного. Від порожнечі до космосу. Стан кінця світу — це коли безмежний світ переходить непроявлений стан, розчиняється в порожнечі. Але при цьому творча сила, великий спостерігач, не зникає. Ми можемо називати цю силу, як завгодно: Бог, Аллах, Всевишній. Він одночасно є і порожнечею, і безмежністю. Він не має ні початку, ні кінця.  Але наука не в змозі розглянути цю велику молекулу. Ми можемо знову повернутися до прикладу з деревом та його насінням. У насіння вже укладено дерево, але якщо ми зламаємо захисну оболонку насіння, то всередині не побачимо жодного дерева. Це дерево, ніби розчинене в безмежній порожнечі. Так само Бог розчинений у всіх проявах матеріального світу. Він присутній і в мені, і у вас. Він може існувати без нас, але ми без нього не існуємо. Він — найтонше, що тільки може бути, найдрібніша елементарна частинка, і Він це безмежність. Коли настає кінець світу, Бог втягує у себе весь проявлений світ. І це стосується навіть таких божеств, як Крішна, Брахма, Вішну і Шива. У цьому сенсі вони відрізняються від простих смертних лише тим, що мають величезну силу наміру, який може формувати будь-які події.

Моє щире бажання полягає в тому, щоб наука розвивалася все більше, і щоб вчені, нарешті, розпочали пошук найтонших матерій та елементів. Тоді вони одного разу зможуть переконатися в існуванні душі. Адже наука вважає за краще вивчати проявлений світ, а не досліджувати те, як виникають думки, і звідки людина черпає натхнення, де народжуються її мрії, і звідки вона черпає енергію, для їх здійснення.

Думки, що виходять з розуму, можуть обманювати, але внутрішнє спонукання ніколи не обдурить. Думки, що виходять із цього джерела, з'являються не часто, але вони є істинними.

Якщо вчені дбають про благо людства, то вони повинні замислитися про те, звідки виникають ті чи інші думки людини, де їхнє джерело. Адже сила думки безмежна, і цю силу можна направити як на творіння, так і на руйнування. Необхідно вивчити процес того, як змінюється мислення людини, від негативного до позитивного, і навпаки. Адже напрямок думки можна змінити. А думка — це зброя, яка не має собі рівних. І інтелектуальна еліта, якраз є виразником думок людства, вдягаючи їх у слова.

Адже сьогодні людство стоїть на порозі глобальної катастрофи, і тільки йоги, мудреці та відлюдники за допомогою сили власних думок можуть його врятувати. Чому б ученим не почати співпрацювати з йогами? Адже йоги можуть зробити навіть те, що вченим видається абсолютно неможливим. Вони можуть врятувати планету від загрози ядерної зброї, від загрози тероризму.

У Семрі люди ставили мені різноманітні питання. Там я за допомогою мисленних вібрацій зцілював божевільних, а також людей, хворих на рак і які страждають від серцевих захворювань.

У Наватнава за активного сприяння Пракаша Шрівастава, Лакшмі Нараян, Сіддікі, Шихірулли Хасана, Ві.Кей.Шарми та інших я зумів організувати Махаяг'ю, в якій брали участь як індуїсти, так і мусульмани, і християни. Там були навіть християнські священники. Мусульмани та християни дивилися, як індуси проводять священні обряди, і робили так само. Потім ми всі стали під єдиним прапором і заприсяглися, що відтепер не дозволимо виникнути негативній кармі. У Семрі я теж спробував подолати прірву, що відокремлює бідняків від багатіїв, і дуже в цьому досяг успіху. Тому відповідь на запитання про те, що я дав людям і які зміни привніс у їхнє життя, ви можете дізнатися у жителів тих місць, де я поринав у стан самадхі або поводив яг’ю. Завдяки зусиллям Джитендера і Вірендри Сінхи церемонія мого занурення в самадхі пройшла з незвичайною урочистістю і привернула увагу величезної кількості людей.

Моє тіло замкнули в дерев'яний ящик і закопали в землю. І вже через п'ять хвилин після того, як я повернувся зі стану самадхі, я вже був здатний на те, щоб розповідати широкому загалу про ті ідеї, якими я хотів з ним поділитися. Шарда плакала навзрид і намагалася торкнутися моїх ніг. З усіх боків мене оточили Лаліта, Бебі, Гудді, Міра, Намрата та Харішанкар, які теж плакали. Як швидко люди прив'язуються один до одного!

Коли я збирався їхати, то головний бухгалтер Деварії, Бхуп Нараян Пандей, вирішив мене відвезти. Вірендра теж завів свою машину, але жінки, діти, старі та молодь не хотіли мене відпускати. Я обережно віддалявся від них. Коли підбігла Бхагіратхі, я вже сів у машину. Тепер зі мною залишилися лише спогади про минуле. Потім я приїхав до Бенареса.

У Бенаресі всі ми зупинилися у храмі Санкатмочан. Відья Пракаш Пандей усе організував і потурбувався.  Зі мною були також Гіріджа Шанкар Кхетан і Девендра Мішра. Потім приїхав Девендра Шахі, а з ним і доктор Шахі. У храмі зібрався вже досить великий натовп.

Ми насолоджувалися прекрасною місячною ніччю, на березі річки Ганг. Стояла зима, і води Гангу текли рівно і спокійно. Місячне світло відбивалося на поверхні води. По водній гладі ковзав самотній човен. Гхаті, що спускаються до річки, пробуджували так багато спогадів. На гхаті Манікараніка можна було побачити безліч похоронних багать. Ці вогнища нагадували людині про те, що смерть чекає на неї, в нетерпінні, коли ж вона зможе прийняти її у свої обійми. Вона ніби кликала: “Розсипся в попіл, розчинися в мені, розчинися в нескінченності!”

А інший берег річки був абсолютно спокійний, граючи рідкісними вогниками. На той час уже не було чути храмових дзвонів. Пройшло досить багато часу, і я розташувався на даху будинку недалеко від Панчкот гхату, на іншому березі річки, насолоджуючись місячним світлом. Ганг безперервно тік вперед. Вілья Пракаш Пандей зайнявся вечерею. Було вже зовсім пізно, коли ми повернулися до Санкатмочан. Коли птахи почали вітати світанок нового дня, ми знову прийшли на берег Гангу. З'явився і Ранвір Сінх, син Рамран Віджайсінха. Тіні минулого знову воскресли перед моєю думкою. Кожна частина храму говорила про щось своє. Як багато часу свого дитинства я провів у цих вузьких вуличках та провулках. Я згадував своїх друзів і колишнє  життя. Потім ранкову тишу порушили крики: “Хар-хар Махадев!”  і дзвін храмових дзвонів.

Я просувався все далі й далі. Через шістнадцять років я знову повернувся до Сасараму. Вздовж вулиці Джи. Ті. Роуд, стояли значні будинки, які зберігали пам'ять про минуле. Звичайно, за цей час багато чого змінилося. Сучасне життя змінило стародавні фасади, хоча вулиці та перехрестя здавалися такими ж, якими вони були й раніше. Проте туристи, які відвідують це містечко, були вже зовсім не ті, що раніше. Замість традиційного одягу, дхоті та курти можна було спостерігати сучасні костюми. Змінилися і місця для прийому паломників, дхармашали. Неподалік станції юрмився народ, де можна було розглянути знайомі обличчя. На цих вулицях минули багато годин мого безтурботного дитинства і моєї неприкаяної юності. Я згадував забави, які я вигадував разом зі своїми товаришами з навчання, згадував суперечки, які часто закінчувалися бійками. Сасарам чекав на мене, оживляючи спогади минулого. Хрідай Нараян Сінх уже чекав мене тут. Тут був і Махендра та Берістер Сінх. Коли наша машина в'їхала у величезні ворота, то я виявив, що з колишніх часів майже нічого не змінилося.

За лічені секунди весь відкритий простір заповнився натовпом. Сародж виріс, став батьком двох дітей. Крішна теж змужнів. Той, хто  ще вчора був молодий, сьогодні вже почав старіти. Відья Нараян Сінх , Ваджра Нараян Сінх і Рагхурадж Сінх, ті люди, з якими я раніше так часто жартома сварився і конфліктував, теж були тут. Іноді я отримував від них стусани та ляпаси. А сьогодні все було по-іншому. За розмовами ніхто не помітив, як настав вечір. Нам треба було йти в Бісунпуру, а потім у Дарігао. Коли Санджай підігнав джип, то я був здивований до крайності. Берістер сказав: “Санджай, синку, заведи саме той джип, який досі чекає на свого подорожнього. Минуло шістнадцять років, але цей джип, зроблений із заліза і сталі, не перестав надіятися”. Я підійшов до автомобіля і з любов'ю його погладив. Цей джип, пофарбований у захисний колір, зберігав так багато спогадів про моє армійське минуле. Раніше я катався на цьому джипі разом із Сародж Кумар Сінхом та Берістер Сінхом. У той час Сародж був ще маленькою дитиною, хотів провести разом зі мною своє майбутнє життя, а сьогодні він уже батько двох дітей. І його всі знають як доктора Сародж Кумар Сінха.

В очах Берістер Сінха той час теж був пов'язаний з безумствами юності. З одного боку, то було сп'яніння величезного міста, Бомбея, а з іншого — його життя як спадкоємця великого поміщика і землевласника. Через те, що в той час я був льотчиком, то міг запросто зустрічатися з різними людьми з Шиллонга, Пуни, Мумбаї, Калькутти та інших міст. Тоді я був завжди оточений чутками. У той час серед моїх друзів були такі люди, як Суджит Кумар, Вішваджит, Радж’яшрі, Пран і Махмуд, а також Рамананд Сагар, Ен.Сі.Сіппі, Кохлі, Бехл, Біндра та інші продюсери. Моїми добрими друзями були Нареш Кумар, Рамаян Тіварі, Ральхан та Пальсікар. Тоді моє життя ніби погойдувалося на морських хвилях. Я був багатий, і міг у будь-який час вирватися з тісних вуличок Бісунпури та Сасараму, щоб вирушити до найбільших міст світу. Де я тільки не побував! Одяг, який я носив, породжував новий напрямок у моді. Я прославився в таких місцях, як Шиллонг, Тінсукія, Гаухаті, Дібрутарх, Кохіма, Дімапур, Імпхал, Нагаленд і Маніпур.

Але зараз усе змінилося, тому що змінився і я сам. Змінилися люди, яких я знав раніше. На обличчях деяких з них пролягли зморшки стурбованості, а на інших цвіли квіти божественної милості. Хтось розвивався, а хтось рухався у бік неминучого занепаду.

Тепер я став предметом обговорення і пильного спостереження в Сасарамі, який уже не здавався таким давнім, як раніше. Він дуже змінився. Проте, його вулиці були ті самі. Їх місцями замостили та покрили асфальтом, на старій основі збудували щось нове. І ці старі вулиці розповідали мені довгу історію, починаючи від Шершаха Сурі та до наших днів. Дорога, якою я їхав, ніби казала мені: “Все змінилося, але я залишилася колишньою. Як довго я чекаю на тебе. Скільки мандрівників уже прийшло і пішло, але ти ніяк не з'являвся. Мої друзі, інші дороги, втішали мене. Вони говорили: “Не втрачай мужності, чекай! Ми допоможемо тобі і якось направимо його саме на цей шлях! Якось він обов'язково прийде!” І їхнє пророцтво збулося, адже ти справді прийшов!”

Природа постійно посилає людині ті чи інші знаки. Одного разу їй доведеться повернутися туди, звідки вона почала свій шлях. Поступово всі дороги вестимуть її саме в цьому напрямку. Для того, щоб відбулося щось нове і незвичайне, необхідно зробити незвичайний вчинок. Природа намагається, докладає зусиль, але й людина нічого не може вдіяти без допомоги тих істину, хто пізнав істину. Природа ніби казала мені: “Як я рада, що ти, нарешті, прийшов! Ти навчив мене рухатися вперед, але тепер я сподіваюся, що ти даси мені довгоочікуваний відпочинок. Я чекала появи просвітленої людини, і коли така людина прийшла, то здалося, що так має бути завжди. Ти здається мені таким рідним. Майбутнє покаже, наскільки люди можуть вказувати один одному шлях до світла”. Коли я прибув у Бадрінатх, то дорога перестала розмовляти зі мною.

Смеркало. Як тільки настав вечір, Камла, Вімла і Крішна стали наполягати на тому, щоб вирушити до Бісунпури. Всі згадували минулі дні, і Крішна Радж Сінх, і Браджра Сінх, і Відьянарян Сінх. На той час Санджай уже підігнав джип. Ми розсілися по місцях і джип стрімко поїхав Джи.Ті.Роуд. Нескінченна дорога розстилалася, як позаду машини, так і попереду. Змінюються засоби пересування, змінюються види транспорту, але дорога залишається колишньою. Коли ми прибули в Кхерадіх, я згадав про Дхананджай Сінха і Мрітьюнджайя Сінха, а в Махапурі — про Нагіна Сінха, Рамп'яра і Пуджарі Джи.

Спогади постали перед моїм мисленним поглядом, ніби все це відбувалося зі мною зараз, проте, через деякий час минуле знову ховалося за щільною завісою. Воно з'являлося на мить і знову зникало. Хтось приходив, хтось йшов, а джип їхав уперед, залишаючи все інше позаду. Я згадував, як бив мене різками директор нашої школи, Джагдіш Лал, згадував, як мене тягнув за вуха і змушував присідати Дваріка Пратап Сінх, як бив мене вчитель Бхікхарі Лал. Згадував свої зухвалі витівки та прокази. Саме тоді й формувався мій характер. На кожній вуличці, у кожній кондитерській, тут є щось, що нагадує мені про минуле. Де тепер ця моя наївність, ця чистота? За шістнадцять років усе зникло, ніби нічого цього не було. Ставок залишився тим самим. Але населення на березі ставка значно додалося. Раніше тут була курна дорога, а сьогодні її заасфальтували. Настала ніч, а я все ще блукав стежками минулого. Потім наш автомобіль в'їхав у Бісунпуру.

Як далеко я поїхав з цих місць! Подорожував країною, подорожував за кордоном! Колись я покинув ці поля та квіткові клумби заради загазованості великих міст. І ось я знову тут. Той самий Лаллан, що й учора, але сьогодні — Капіл. Вчора я був сином селянина, а сьогодні — йогом. Шістнадцять років тому Лаллан пішов зі сцени.

Життя було все тим же, тим же був і мандрівник, але як разюче змінилися його думки! Як тільки я вийшов з джипа, підійшов мій батько Чандрама Сінх з квітковою гірляндою в руках. Він торкнувся моїх ніг і почепив гірлянду мені на шию. Я дивився на всі боки. Величезне дерево піпал стояло на тому самому місці, де раніше я звик гратися. У ті часи, коли ми відчували, що до дерева прямує батько, то розбігалися в різні боки. У той час мені не вистачало мужності відповідати на запитання батька. І ось зараз він стояв переді мною. Але це була вже не зустріч батька сином. Тут, перед йогом стояв його послідовник. Батько думав про щось, а я невідривно на нього дивився. Він зовсім не змінився. Він сказав: “Ти мій син. Вчора ти захищав небо над нашою батьківщиною, а сьогодні став духовним лідером, махатмою. Як багато змінилося! І я дуже радий, що сталося саме так. Сьогодні я від щирого серця вітаю великого відлюдника, який ховається в тілі мого сина. Адже він думає про благо всього людства. Ти, звичайно, і раніше думав про те, як допомогти нашій країні. Але раніше, коли ти дбав про благо нашої країни, до цього прагнення примішувалися егоїзм та марнославство. А тепер  ти став досконалою людиною, тому що повністю відкинув матеріальний світ. Ти вбив минуле, вбив самого себе, і для тебе почалося нове життя. Якщо людина вбиває себе в ім'я ідеалів гуманізму і людяності, вона не вмирає, а забезпечує собі вічне життя. Це і є справжнє життя. Таке життя стає прикладом для захоплення та наслідування. Воно не належить нікому, але водночас належить усім людям. Йому не потрібний дім, не потрібне господарство, тому що весь світ стає для нього домом. Така душа долає всі перепони, розриває всі родинні зв'язки, стаючи повністю вільною.”

Мимоволі на моєму обличчі розквітла посмішка. Я думав: “Так, саме таким має бути батько, відчуженим, тим, хто любить істину і людей”. Адже батьки, побачивши своє чадо в одязі відлюдника, майже ніколи не радіють. А мій батько здається настільки щасливим, що його щастя не описати словами.

Батько продовжував говорити: “Лаллан, я все про тебе знав. Люди повідомляли мені новини про тебе. Про те, як ти купив чайну плантацію, про те, як організував величезну друкарню, про те, як купив власний літак. Я дізнався, що ти мандрував за кордоном. Я бачив, що ти живеш у розкоші. Можливо, я й сам мріяв колись про таке життя, але батьків не можна оцінювати з погляду багатства. Принаймні наша культура не навчає цього дітей.”

“Адже гроші приходять і йдуть, а любов батьків безцінна. Тому в той період я не був дуже тобою задоволений. Мені здавалося, що ти заради грошей вибрав неправильний шлях. Я не хотів вірити, що ти, син землевласника, приїхав у місто і забув про своє коріння. У дитинстві ти був вегетаріанцем і любив ходити серед квітів. Тому мені здавалося неможливим, що ти здатний забути минуле в гонитві за матеріальними благами. Адже людина завжди з чимось пов'язана. Але ти здається абсолютно неприв'язаним ні до чого. Ти розчинився в якомусь незнайомому мені світі. Але коли я отримав звістку про те, що ти пішов від світу і став відлюдником, моє серце наповнилося радістю.”

“Раніше Лаллан був сільським жителем, який звик жити у палаці. Богиня багатства, Лакшмі, сама приходила до нас на уклін. Як же тепер мій син може ходити незліченними дорогами абсолютно без взуття? Я дивився на зображення Будди та Махавіри, але думав про тебе. Твоя мати казала, що ти кілька разів приходив сюди просити милостиню, але це було лише твоє тіло, а душа була відсутня. Однак мені було складно це зрозуміти. Я хотів сам на власні очі побачити тебе. Я все думав, коли ж я, нарешті, зможу зустріти тебе і надихнути тебе на подальші духовні подвиги?”

“І ось сьогодні життя знову поєднало нас через шістнадцять років. Ти пішов з дому після свята Холі, і повернувся сюди теж після того, як пройшло це свято. Тільки між святами була шістнадцятирічна перерва. Діти виросли, а молодь постаріла. Літні люди покинули цей світ, а села перетворилися на міста. Місце возів, запряженими биками, зайняли машини, вантажівки та автобуси. Замість плуга на полях тепер використовуються трактори. З одного боку, ми бачимо розвиток і прогрес, вчені, винаходячи все нові механізми, знецінили людське життя, а з іншого боку — ти хочеш зберегти стародавню культуру і побудувати на ній основу нового майбутнього”.

“Життя — це вічний рух, природа надала нам все необхідне для цього. Але людина хоче отримати все й одразу. І наука шукає способи задовольнити всі бажання людини за допомогою різних машин і механізмів. Вчені навіть винайшли хімічну зброю, яка може вбивати людей, ніби вони були комарами, клопами чи мишами. Наука прагне зберегти машини та знищити людину. А ось ти, відкинув усі мирські радості та матеріальні вигоди, і прагнеш пояснити всім, наскільки важливе людське життя. З одного боку, механічне існування, де природа служить лише інструментом на шляху до виконання задуманого, а з іншого — істинне життя людини, невіддільне від природи. З одного боку — руйнація, з іншого — творення. Руйнування проникає в наш світ дуже швидко, з тією ж швидкістю, з якою машини та механізми витісняють людину з усіх сфер життя. Без них людина вже нічого не може зробити. Але ти намагаєшся повернути людині її первісну велич. Адже людина — це втілене творення, але вона просто заблукала на дорогах життя. Ти ж надихаєш багатьох людей вирушити на пошуки істини.”

“ З одного боку — внутрішня боротьба і занепокоєння розуму, з іншого — глибокий спокій і душевне задоволення. З одного боку — страх смерті, з іншого — її ніжний образ. Перед нами обидві реальності, ми можемо вибирати. Я веду своє походження зі стародавнього роду, який налічує багато сотень років. Я бачив і минуле, бачу і сьогодення. Бачу, що сьогодні мій власний син, забувши про розкіш, відправився в дорогу босоніж. Люди перестають бути жертвами обставин. Якби Будда і Махавіра не знайшли нічого цінного під час своїх поневірянь, то навіщо б вони відкинули розкіш своїх палаців?”

“Напевно, на духовному шляху людина може знайти те, що шукає. І ти теж знайдеш усе те, що до тебе знайшли ці великі титани духу. Адже якби твої пошуки були абсолютно безплідними, ти не став би тим, ким став. Шістнадцять років пішло в тебе на те, щоб повернутися до батьківського дому. Але я твердо вірив у те, що одного разу ти повернешся до Сасараму, щоб повозитись у рідному пилу і посипати ним голову. Адже саме ця земля виростила тебе і виховала.”

 Я сів на пагорбі в оточенні людей. Тут були й друзі дитинства, і члени моєї сім'ї, і просто мешканці села. Я побачив, що за той час, що я був відсутній, у житті моїх земляків сталися великі зміни. Зникла величезна прірва між старшими та молодшими за віком, за становищем та за званням, не було жодних натяків на дискримінацію за кастовою ознакою. Можна було побачити, як поміщик сидить поруч зі своїми селянами. Хоча чоловіки та жінки ще не спілкувалися відкрито, як на Заході, але вже й сліду не залишилося від колишньої суворої ізоляції жінок. Я бачив, що діти вже не відчувають панічного страху, побачивши батька, як це було з нами, бачив, як невістки розмовляють зі свекром, а чоловік з дружиною. Шістнадцять років тому про таку свободу звичаїв навіть подумати було неможливо. Батько продовжував говорити, я ж спостерігав за тим, що відбувається, і уважно слухав. Помітив, що зникла відокремленість між селами, і це теж була прикмета нового часу.

Мій батько був революціонером. Він залишив королівський повітряний флот заради революції. Британський уряд утискував батька, але не міг зламати його бунтівний дух, знищити його прагнення свободи. Однак після отримання Індією Незалежності, батько і сам став політичним лідером, який утискував людей задля посилення власної влади, заради власних привілеїв.

Так природа керує життям людини. Людина народжується, розвивається, деградує, помирає. Причина породжує наслідок. Безперервно відбуваються процеси об'єднання та роз'єднання. Вчорашні величезні сім'ї сьогодні перетворилися на кілька сімей меншого розміру. Хтось, як і раніше, залишився поміщиком, хтось зайнявся політикою чи управлінням. Село почало орієнтуватися на місто, а місто — залежати від села.

Я сидів в оточенні близьких людей і бачив, то образи минулого, то прикмети сьогодення. Мати Чандрашекхара схопила мене за бороду, погладила і промовила: “Е, синку, що ж ти наробив? І заплакала. Інші жінки почали її умовляти, що, мовляв, так говорити недобре. Жінки говорили моєю рідною мовою, яка звучала чудовою музикою. Я впізнав цю жінку, яка була моєю сусідкою. Коли мені необхідно було перебратися на інший бік ставка, то дорога проходила повз їхній будинок. На даху я часто бачив цю жінку.  Шакунталу, а також Лаліту, Чандрашекхара або Камлу. Я зовсім вільно заходив на територію їхнього особняка, коли мені було потрібно. Тоді Лаліта була маленькою дівчинкою, яку я тягав за кіску. Вона почала плакати, і на її крики виходила Шакунтала. Дізнавшись, у чому річ, вона від душі сміялася, а потім обов'язково мене годувала. Їхній будинок став для мене рідним. Ця жінка ставилася до мене, як мати, ось чому вона гладила мене по бороді та волоссю. Вона сильно постаріла. Але наступного разу,  коли я окинув поглядом натовп, не було вже ні Шакунтали, ні Лаліти, ні Камли, ні Чандрашекхара.

Вся молодь нашого села мріяла мене побачити. Підійшов мій близький друг Баччан Сінх, з'явилися наші далекі родичі, а також Вімла та Рамашанкар Тіварі. Баччан схвильовано привітав мене. Він змінився, постарів. Він дуже хотів нехай ненадовго бачити мене у власному домі. Я несподівано сказав: “Гей, Баччане, ти наплодив так багато дітей, що тепер і в цих дітей почали з'являтися діти!” Баччан відповів: “Між мною і тобою величезна різниця. Я живу в селі, а ти — в Гімалаях”.

Я сказав, що прийду через деякий час, і він пішов готуватися до мого приходу. Я ж підвівся зі свого місця і попрямував уперед, а за мною пішов багатотисячний натовп. Я побачив все той же величезний особняк, а поряд з ним розлоге дерево. На місці старих будинків височіли нові будинки, що йшли дахами в небо. Старий особняк ніби насміхався з мене: “Гей, синку, тобі вдалося втекти! Ти правильно зробив, інакше і тобі довелося б задихнутися в моїх стародавніх стінах. Адже всередині мене похована пам'ять про багато поколінь. Старі люди йдуть, нові приходять. Кілька разів мене намагалися зламати та перебудувати на власний смак. Вони намагаються зламати та переробити мене, а краще б їм спробувати зламати та переробити самих себе! Але ти зумів розірвати зі мною зв'язок. Хоч ти й стоїш зараз переді мною, проте сам ти далеко, і всередині в тебе Гімалаї”. Потім особняк затих. Ці стародавні стіни з каменю та цегли передали мені своє мовчазне послання. Я з пошаною вислухав  його. Адже саме з цим особняком, із цим деревом біля воріт пов'язано так багато спогадів! Скільки весен і осеней мого життя бачили вони!

Мене оточили родичі. Мати дядька Рагхураджа дуже постаріла. Вона казала: “Гей, Лаллан, синку! Ти повернувся тільки через шістнадцять років! Мати покинула цей світ, згадуючи про тебе”. Я посміхався, слухаючи її слова. Усі хотіли мене обійняти, притиснути до грудей, поділитися своєю любов'ю. Старий дім пишався мною. Він ніби хотів сказати, що саме він виростив мене, змушував мене сміятися і плакати, бив і втішав, але сьогодні він готовий сотню разів схилитися переді мною в шанобливому поклоні за те, що я зумів відкинути матеріальний світ і вирушив на пошуки світу духовного.

Я не заходив усередину, а пішов до будинку Баччана. Не залишилося вже багатьох людей із тих, на руках яких я виріс. Вони пішли в інший світ. Коли я проходив повз будинок Гульбасії, то спогади наринули з новою силою. Ця маленька дівчинка дуже мене любила. Вона була веселою і безпосередньою за своєю природою, і щоразу, коли вона випадково зустрічала мене серед полів, то розцвітала так, ніби побачила свою найближчу людину. Тепер їхній рід повністю занепав, про що говорив і напівзруйнований фамільний будинок. У дитинстві Гульбасія лазила по деревах, як хлопчик. Вона діставала плоди манго і пригощала мене ними. Вона також часто сварилася і билася з Лалітою. Я дивився на знайомі з дитинства місця, але від минулого залишилися лише спогади!

Біля дверей будинку Баччана вже зібрався великий натовп. Як часто я проводив тут час разом зі своїми друзями. Будинок Сур’я Нараяна був по сусідству, і ми збиралися саме в цій вітальні, щоб обговорити свої плани та мрії. Я часто рятувався тут від лютої полуденної спеки. Саме тут ми збиралися, щоб організувати культурні заходи чи спортивні змагання на селі. Ще в зовсім юному віці я написав тут свої перші твори, романи “Краплі надії” і “Розгортаються локони”, а також п'єсу “Бажання матері”. І Сур’я Нараян, і Баччан спонукали мене розвивати свої літературні таланти. Моя єдина п'єса завжди ставилася на тому чи іншому культурному заході. Саме тут я, потай від усіх, писав свої твори. Іноді сюди пробиралася Гульбасія і приносили мені їжу, іноді я їв у Баччана або Чандрашекхара. Я не дуже любив навчатися, віддаючи перевагу грі. Саме тому я ховався вдома в Баччана, або десь на даху, під навісом. Дорослі втомлювалися мене шукати, а коли знаходили, то сильно мене карали. Тут спогади відступили, бо підбігли Сур’я Нараян і Вішванатх і дивилися на мене витріщивши очі. Обидва вони досягли великих успіхів у торгівлі. Сур’я Нараян сказав: “Ваша єдина п'єса — це справжній шедевр!  Але ви залишили свій величезне багатство, пішли від світу. Який мені тепер сенс хвалитися тим, що я став успішним бізнесменом? Час іде, і все змінюється. Хто б міг подумати, що вчорашній хлопчик, який жив тут, як принц, яким пишалося все село, від імені якого тремтіли всі місцеві бандити, сьогодні став йогом і віддалився від нас настільки, що ми навіть не можемо покликати його, як раніше.”

Сур’я Нараян розчулився. Я благословив сина Баччана на шлюб і хотів уже повернутися, але жінки перегородили мені дорогу. Позаяк уже стемніло, вони підносили до мого обличчя ліхтарі та світильники, щоб розглянути мене краще. Мої однолітки, на відміну від мене, виглядали постарілими. Тому моє чорне волосся викликало здивування. Жінки з подивом гладили мою бороду і волосся, просили у мене благословення для себе та своєї сім'ї. Запитували мене про те, чи я пам'ятаю ту, чи іншу подію з минулого? Вже було десять годин вечора, але люди й не думали мене відпускати, вони юрмилися на кожному перехресті. Мені довелося повернутися до порога рідного дому.

Коли я заспівав “Алакх Ніранджан”, то спочатку опустилася глибока тиша, а потім усі люди одночасно заплакали. Атмосфера довкола мене несподіваним чином змінилася. Крішна, його мати та дружина хотіли втягти мене в дім, але я вперто стояв на тому місці. Я взяв у них милостиню і почав просуватися до інших будинків. Тут жили мої родичі та друзі. Хтось із них став політичним лідером, хтось — бізнесменом чи управлінцем. Усі хотіли затягнути мене у власний дім, але це не вийшло. Я благословив дітей, зібрав кашу-кхірчі як милостиню, і пішов своєю дорогою.

Осторонь дороги батько побудував для себе і своєї нової дружини, принцеси, інший будинок. Там він жив разом із сім'ями Камли та Вімли. Там чекали на мене ще сотні людей. Я зібрав милостиню і попрямував у бік Сасараму. Було вже за північ, але в селі ще ніхто не лягав спати. На джипі ми приїхали в Сасарам, куди вже дісталися мій батько, дядьки та брати. Через деякий час прийшов Бабу разом із Тулсі Сінхом. Ми дуже довго розмовляли, але потім все-таки втома взяла своє, і всі заснули. Я ж разом із доктором Сародж Кумар Сінх, Санджаєм та Бейджнатх Сінхом вирушив у Дарігао. Савіта приїхала з Патни, і теж приєдналася до нас, так само як і Девендра Мішра з Падрауни.

Через шістнадцять років джип перетинав долини Кеймура. З Дерігао у мене були пов'язані особливі спогади. Коли я ще служив в армії, то у вихідні проїжджав цими дорогами, і тоді всі рослини та тварини здригалися при моєму наближенні. Сьогодні ж вони були спокійні, як краплі роси, що лежали на листі, і з усією щирістю вітали мене.

Учорашній день був просякнутий егоїзмом, який сьогодні сплив невідомо кудись, подібний до вод бурхливої ​​річки. Сьогодні не залишилося ні егоїзму, ні страху перед життям. Залишилася чиста любов, чисте блаженство. Через деякий час ми вже були оточені стінами стародавнього особняка, історія якого була пов'язана з такими іменами, як Ганді, Неру і Субхаш Чандра Бос. Але тут уже не було ні Уми, ні Пратіми, ні Кавіти, ні Савіти, ні Кіран, ні Мадхурі. Коли я покинув цей дім, вони все ще грали у дитячі ігри. Однак гори анітрохи не змінилися. Різниця лише в тому, що раніше вони були спокійні, а сьогодні їхню безтурботність порушили терористи.

Минуле пішло так далеко, але в той момент здавалося, що до нього можна доторкнутися рукою. Я залишався там протягом деякого часу, а потім разом з Девендрою Мішрою і Санджаєм вирушив до Бенареса.

Настали сутінки на берегах священного Гангу. Він нічого не хотів повідомити нам, воліючи зберігати мовчання. Я спостерігав, як священна річка, самовіддано прокладає собі шлях у гірських ущелинах, і, стікаючи в долину, стає безтурботною і спокійною, річкою, що приносить благо людям. Вона анітрохи не схильна до марнославства , адже вона — донька Гімалаїв, яка прагне до океану. У неї вливаються незліченні річки та струмки. Вона завжди прагне вперед, благословляючи всі перешкоди, які зустрічаються на її шляху.

Священний Ганг ніби каже: “Я — ніщо, і ніщо мені не належить. Вся вода, з якої я складаюся, була віддана мені річками й струмками, що стікають з гір. Я течу по землі між двох берегів, але й вони мені не належать. Ти став відлюдником, садху. Однак, все у своєму житті ти отримав без зусиль, як і я. Тебе плекало суспільство, вирощувала природа, батьки дали добре ім'я. Тобі нічого не належить. Люди будуть вважати тебе святим, оголошувати тебе своїм помічником на шляху до просвітління. Але ти маєш продовжувати свій шлях. Адже я теж завжди прагну вперед, і досі не зупинилася жодного разу, попри те, що люди перегороджують мене греблями та прагнуть змінити моє русло. Люди прославляють мене, оголошуючи мою воду живою водою, але це мене не зупиняє. Я зливаюся з океаном, я течу і по просторах космосу. Я перетворююся на сніг на гірських вершинах, але моя справжня природа — вода. Ти ж — людина. Ти — відлюдник, тому продовжуй свій шлях, навіть якщо люди кидатимуть у твої чисті води помиї та сміття. Бери з мене приклад.”

“Тобі теж доведеться зіткнутися з насильством і несправедливістю. Ти ж продовжуй йти вперед, не змінюючи своєї святості. Кажуть, що текуча вода ніколи не стає брудною. Тоді й сама природа тобі допомагатиме, стане на твій бік. Тоді ти зможеш змінити мислення людей на більш позитивне”.

“Зі мною теж відбувається щось подібне. Всі струмки й річки, впадаючи в мене, очищаються. Мої води — це потік любові. Люди приходять до мене, переповнені релігійним благоговінням, забуваючи про всі свої турботи. Всі люди різні. Є серед них і грішники, і великі праведники. Але всі вони роблять омовіння на моєму березі. Я спостерігаю за ними, змиваю всі їхні гріхи. І в мені зливаються докупи й води брудного каналу, і води чистого струмка. Вони перетворюються на єдиний потік любові.”

“Ніхто не хоче грішити, чинити насильство і злочини, тому що знає, що його власна карма потім обрушиться на нього подібно до важкого молота. Проте, коли людина потрапляє у сіті суспільства, їй з них не вирватися. Вона прикривається білосніжним одягом духовності й чесноти для того, щоб переслідувати свої егоїстичні інтереси. І найнебезпечнішими перевертнями є саме ті люди, які покликані служити інтересам духовного розвитку людства, так звані отці нації. Своїми діями вони позбавляють наш народ життєвої сили. Для них влада, політика та релігія є предметами торгу.”

“Сидячи на моїх берегах, релігійні діячі закликають людей стати на шлях духовного розвитку, закликають жертвувати гроші на будівництво храмів. Політики заходять до моїх священних вод, щоб очиститися, але, роблячи омовіння, думають у цей час зовсім про інше. Своїми діями вони заохочують міжнаціональні конфлікти, расову дискримінацію, протистояння різних релігій. Але я вбираю в себе їхні грішні думки та течу далі. Адже у світі все буває, хтось служить розвитку суспільства, хтось його руйнуванню. Усі процеси мають право на існування”. Ганг продовжував говорити, а я, зачарований його словами, ніби плив уперед на його хвилях.

Через шістнадцять років я стояв на її березі у священному Бенаресі. Я взяв човен і переправився на другий берег, а потім пішов уздовж берега піском. Я питав у піщинок, хто проходив до мене цією дорогою? Адже вони всі пам'ятають. Піщинки піднімалися в повітря, кружляли переді мною, відповідаючи: “Про що ти говориш? Адже ми постійно переміщуємось. Ганг переносить нас із місця на місце, а потім тягне разом із собою в бездонний океан. Все змінюється. Зараз це місто називається Бенарес, Варанасі, а не Каши, як було раніше. Ти шукаєш Каши свого минулого, але ж місто змінилося. Зараз уже не збереглося того місця, де сидів легендарний мудрець Вьяса, тут уже не побачиш божественний танець Шиви. Залишилося лише небагато з того, що пов'язане з істинною історією Варанасі та священного Гангу. Тепер тут неможливо зустріти справжніх відлюдників. В ім'я прогресу знищується давня, справжня культура цих місць. Заклики на честь Шиви “Хар-хар Махадев!”, на честь Крішни та Рами “Харе Рама, Харе Крішна!”, давно вже стали символами тих, хто має певну пристрасть до наркотиків. Саме такі люди наповнили тепер Бенарес.”

“Подумати тільки! Адже це — те саме місце, історія якого пов'язана з іменами Рами, Крішни й Шиви. Тут жили великі мудреці давнини: Вішвамітра, Тулсідас, Маркандея Муні, Гаутам, а також Парашара, Будда, Махавіра і Вьяса”.

“Це місто, Каши, вирішило обрядитися в новий одяг, одяг сучасності, при цьому зруйнувавши минуле. Якщо так піде й далі, то зірка священного міста Каши закотиться, і зійде нова зірка сучасного Бенареса. Тоді замовкне голос храмових дзвонів, а з вулиць цього міста зникнуть святі та відлюдники.”

“Варанасі — місце, пов'язане з ім'ям Шиви. Але зараз цей вплив починає слабшати. Відлюдників стає дедалі менше. У місцях спалення трупів тепер живуть лише привиди, а гхаті, сходи, які ведуть до річки, стали розсадником бруду і нечистот. Здається, що місто вже давно вражене невідомою хворобою. І навіть Ганг, що очищає від скверни, перестав змивати людські гріхи.” Так піщинки висловлювали свої думки, висловлювали те, що їх турбувало в першу чергу, і їхній голос був сповнений невимовної печалі.

А священний Ганг продовжував свій біг у потоках неяскравого світла. Я вирішив повернутися туди, де колись прогулювався легендарний мудрець Вьяса. Тут же свого часу жив і Шанкарачар’я. Тут царювало незвичайне спокій, бо це було справжнє царство спогадів. У міру того, як я йшов уперед берегом річки, Ганг занурювався у темряву, а в місті засяяли численні вогники. Почувся передзвін храмових дзвонів. Було вже досить пізно, коли я дістався до гхату Панчкот, а звідти до місця спалення трупів, на шмашан. Нічну тишу прорізав тріск численних язиків полум'я. Невідомо, скільки душ тієї ночі прощалося зі своїм тілом. Рвалися колишні тонкі зв'язки. Але люди намагаються не замислюватися над тлінністю свого існування.

Бенарес був уже не той, що раніше. Тому Рагхунатх Соні купив для мене квиток, і я вирушив до Лакхнау разом із Санджай Сінхом. Я знаходився там лише кілька днів тому, коли повернувся зі своєї поїздки до Гімалаїв. Зазвичай я зупинявся в домі у залізничного касира, Баччі Лал Варми з Неру Нагара або на Фейзабад Роуд, у Даліганджі, у пані Тари Агравал. Вона жила разом зі своїми дітьми, Ракешем і Раджешем, і вже давно стала на шлях духовності. Але цього разу я прагнув самотності. Тому замість того, щоб піти в дім Тари, я вирушив у будинок до Б.Л.Варми. Адже якби я пішов до Тари, то люди відразу ж довідалися б про це, і зібрався б великий натовп.

Як тільки Шобха і Шакун побачили мене, то дуже зраділи. Раджеш, Сону і Мону почали грати зі мною, як діти, забувши про те, що я — відлюдник. Вони ніби подарували мені друге дитинство. Якою приємною буває любов дітей! Хоча я не був у цьому будинку вже досить давно, але розрив у часі не відчувався. Я одразу ж отримав усе те, що мені було потрібно. Ця сім'я, хоч і живе, занурена у мирські турботи, але, з іншого боку, є оплотом духовності. Члени цієї сім'ї ставляться до кожного гостя, як до божества. І навіть зробивши для гостя все можливе і неможливе, скромно відмовляються визнати свої заслуги.

Санджай забронював для мене квиток до Хальдвані. В очікуванні від'їзду я спостерігав за пробудженням Лакхнау. Це стародавнє місто пробудилося до нового життя. Часто я, лежачи на спині, дивився на небо, а коли втомлювався від цього заняття, то вирушав на прогулянку. Але я ніде не знаходив спокою. З людиною завжди відбувається щось подібне. Що б він не робив, йому завжди хочеться зайнятися чимось іншим. Здається, що людина постійно чогось шукає. І як тільки людина відчуває хоча б невеличку радість у чомусь, то вона прагне зміцнитися в цьому стані. Але якщо попереду маячить обіцянка ще більшої насолоди, то людина, не замислюючись, кидається вперед, забувши про минуле. Прагнучи великого щастя, людина забуває про маленькі радощі. І людина буде блукати в пошуках власного щастя до тих пір, поки не розлучиться з життям, або поки, нарешті, не знайде те блаженство, яке шукала. Це блаженство може для неї полягати як в об'єктах матеріального світу, так і у світі духовності. Але все одно, людина завжди біжить вперед, прагнучи випередити інших.

У цій сім'ї відбувалося те саме. Люди перебували у постійному пошуку. Батьки були на всі готові заради сімейного благополуччя, а діти мріяли досягти помітного місця у суспільстві. Я привніс у життя цієї сім'ї тимчасове пожвавлення. Я приніс із собою відчуття блаженства, яке знаходилося зараз, не пов'язане ні з минулим, ні з майбутнім. Шобха хотіла отримати від мене частинку цього блаженства, але не хотіла докладати до цього жодних зусиль. Вона не любила труднощі. Істина лякала її, і вона вважала за краще перебувати в ілюзіях. Шакун і Раджеш вірили лише в силу науки. Що ж до Сону і Мону, то вони ще були дуже недосвідченими в життєвих справах, тому часто затівали зі мною суперечки та намагалися мене розсмішити. Варто людям провести разом якийсь час, і вони вже прив'язуються один до одного. Саме так виникають нові прив'язаності, нова карма. Десь виникає новий зв'язок, а десь такий зв'язок розпадається. “Чуже” протиставляється “своєму”, звичному. Але головна істина нашого життя знаходиться за межею цієї дуальності, і хоча вона завжди поряд з нами, знайти її нелегко. Людина шукає істину десь в іншому місці, забуваючи, що вона завжди поряд. Проте життя ніколи не стоїть на місці. Так само мінливе і блаженство, який би характер воно не мало, незалежно від того, чи пов'язане воно з матеріальним світом, чи зі світом духовним.

Саме такі думки займали мене на той час. Я підвівся над суєтними турботами й перебував у просторі, де, крім мене, більше нічого не було. Зник, як фізичний світ, і світ духовний. Не було навіть мого тіла. Всі звикли звертати свій погляд назовні, я ж дивився вглиб себе. Люди звикли гнатися за успіхом, нещадно експлуатуючи при цьому свої фізичні тіла, не думаючи ні про що, крім матеріальних благ. Я ж був вищий за це.

Людина це вічний мандрівник, який балансує між істиною і брехнею, долаючи на своєму шляху безліч перешкод, але рано чи пізно, він прив'язується до чогось, а до чогось іншого починає відчувати стійку огиду. Якщо він розлучається з тим, до чого встиг прив'язатися, то відчуває біль, якщо ж знову знаходить втрачене, то радості його немає межі. Ось і Шобха перебувала у вічній гонитві за щастям, але природа цього щастя мала тимчасовий характер. Шобха знаходилася в полоні ілюзій.

Потім прийшов Санджай. У його руках був кошик із фруктами та квіткова гірлянда. Разом з ним приїхали пани Джаганнатх Сінх і Бадрінатх Сінх. Машина була припаркована неподалік. Я дивився на тих, хто знову прийшов, бо ще напередодні Санджай попрощався з нами й вирушив до Сасараму, за сотні миль від того місця. Адже я не зміг у Сасарамі зустрітися з Джаганнатх Сінхом. Минуле знову мене переслідувало. Проте, Шобха здавалася дуже задоволеною. Вона отримала можливість служити дорогим гостям. Таке ставлення відразу руйнує стіни відчуження, споруджені між людьми. Саме так ми можемо наблизитися до Бога.

Який відносний час! Коли людина переживає важкі моменти свого життя, то, здається, що вони ніколи не закінчаться, і час повзе повільно, як черепаха. А моменти справжньої радості пролітають непомітно. У той день ми за розмовами теж не помічали потоку часу. Я пообіцяв знову повернутися до Сасараму.

Саме того вечора мені треба було їхати в Хальдвані та Найніталь. Перед від'їздом до мене зайшли побачитися пані Тара Агравал та Анупама. З Канпура приїхала Вімла разом зі своїм чоловіком Нарасінх Дасом. Арун зібрався вирушити в дорогу разом зі мною. Згодом він став Ніт’янандою Авадхудом.

Люди приходять і йдуть, це — закон життя. Але буває, що ми розлучаємося з чимось, але воно продовжує жити в наших спогадах, і тоді ці спогади починають створювати майбутнє.

Невідомо, якою незліченною безліччю доріг я у своєму житті пройшов! На заваді мені, напевно, зустрілися сотні тисяч попутників! Адже справжній йог схожий на потік, який завжди рухається. Він прагне вгамувати спрагу інших. Він вбирає всі притоки й дрібні річечки для того, щоб, зрештою, злитися з безмежним океаном.

Справжній йог повинен чинити так само, беручи приклад з великих річок. Він повинен спуститися з гір, вийти з рятівної усамітнення печер до людей. Тоді він зможе показати людям шлях до просвітління, демонструючи їм свої надприродні здібності та знайомлячи їх з практикою самадхі та іншими практиками.

Необхідність визначає перебіг подій. Розпач і безробіття породжують проблеми. Саме це — ті питання, які в нашій країні потребують негайного вирішення. Але навряд чи колись вони будуть вирішені. Розв'язання цих проблем можна шукати тільки в почутті внутрішнього задоволення, яке розвивається завдяки внутрішній силі людини. Йога — це спосіб вирішити нерозв'язні протиріччя, а самадхі — це найвища мета йоги. Це стан, коли справжній йог, повністю відкинувши матеріальний світ, занурюється у стан безмежного блаженства та усвідомленості. Розум заспокоюється і проявляється внутрішня сутність людини. У фізичному світі залишається тільки тлінна оболонка. Саме так можна пізнати свою справжню силу, той простір, де воєдино поєднуються причина і наслідок, руйнування та творення.

Я вирушив у дорогу разом з Аруном. У штаті Уттар Прадеш кілька політичних лідерів мали особливий успіх. Серед них були Прадіп Нараян Сінх та Санджай Сінх. Саме від цих людей залежало майбутнє нашої країни. І ці люди розшукували відлюдників, йогів, тантриків та астрологів, щоб ті допомогли їм у їхній політичній боротьбі. Для них у нашій країні не було нічого такого, що не можна було б продати чи купити. В їхніх промовах правда перемішувалась з брехнею, а обіцянки сипалися без зупинки. Вони вважали, що за гроші можна купити все, навіть духовність та релігію. За допомогою грошей вони впливали на політику, купуючи голоси виборців. І з цього не робилося жодної таємниці. І в руках таких людей знаходиться майбутнє нашої країни! У наш час політичні діячі, діячі культури та мистецтва, журналісти та репортери — продаються всі, без винятку. Я думав про все це перед тим, як сісти на поїзд, що вирушає до Гімалаї. Гімалаї чекали на мене вже протягом дев'яти місяців.

Нарешті, я віддалявся від суєти й галасу. Ті, хто останнім часом став для мене близьким, віддалялися все далі, а ті, хто був від мене далекий, невблаганно наближалися.

У Хальдвані мене зустріли Рамеш Чандра Варма та Навин. Обидва брати розчулилися, а Німа заплакала. Підбігли Арчана Агравал і Бебі. Моє життя знову на якийсь час застигло в провулках суєтного світу. Я зупинився на кілька днів у Хальдвані, а потім вирушив до льодовика Піндарі. Я благословив Ніт’янанда на духовний шлях, а також провів посвяту для Даяшанкара, який тепер став Шанкаранандою. Протягом деякого часу обидва відлюдники користувалися благословенною гостинністю Махаватар Баби в Дронагірі.

Коли людина щось знаходить на своєму шляху, то вона на якийсь час зупиняється. А Бог проявляється у кожній дії людини. Так стирається грань між істиною, яка, здається, завжди знаходиться десь далеко, і ілюзією, яка завжди напоготові. Саме тоді, коли стирається ця грань між зовнішнім і внутрішнім, людина починає усвідомлювати своє справжнє “я”.

Глава 17. Остання зустріч з матір'ю

Неділя, 13 листопада 2022 15:42

Те блаженство, в яке я поринув, було таким досконалим, що навіть усе багатство світу в порівнянні з ним здавалося нікчемним. Люди дарували мені свою любов, а я сидів на своєму місці, посилаючи на всі боки ментальні хвилі. Потім до мене підійшов Чітрангад Сінх Парева з Бенареса. Як тільки він наблизився, я відчув зміни, що відбувалися в мені. Він нагадав мені про минуле. Переді мною постало обличчя Матері. Здавалося, що вся природа зосередилася у її образі. Її обличчя оточувало мене з усіх боків. До мене постійно підходили люди, я вкотре давав їм прасад, але все це було далеко від мене. Я відчув повну нерухомість, і мій розум теж цілком заспокоївся.

Своїм внутрішнім зором я побачив Матір, подібну до нареченої, яка вбиралася та одягала на себе прикраси. Після цього Вона сіла у весільний паланкін. Її проводжали всі жінки села. Усі плакали. Загукав весільний оркестр, і паланкін рушив у дорогу. Родичі нареченої ще деякий час допомагали носіям нести паланкін, за яким бігли діти. Матір була зовсім спокійною. Її тіло старої жінки дивно виглядало у весільному паланкіні. Іноді вона виглядала з паланкіна і дивилася на всі боки. За паланкіном біг Хрідай Нараян Сінх.

Я спустився з піднесення і пішов у свою хатину, але й там мене з усіх боків оточив натовп. Я ж дивився тільки на Матір, яка постійно шукала мене поглядом. Вона казала: “Хрідай! Поклич Лаллана! Я всіх уже бачила, залишився тільки він.” З того самого будинку, куди вона колись прийшла, як юна наречена, сьогодні вона виїжджала на паланкіні, теж одягнена нареченою, але вже стара й виснажена. Вперше будинок був святково прикрашений, а сьогодні ця велична будівля потопала в тиші, ніби навіки щось втратила. Тут залишилися одні спогади, які хотіли піти разом з Матір'ю. Поступово Матір зникла з поля зору Невідомі сили підняли мене і перенесли на вулиці Бісунпури, хоча моє фізичне тіло залишилося на колишньому місці. Мати вийшла з паланкіна і сіла в машину, яка помчала у бік Сасараму. У машині не було тільки два пасажири. Мати та син. Мати сказала: “Хрідай! Мій син Лаллан не прийшов, а ось мав прийти сьогодні. Зараз я йду, мій життєвий шлях закінчено. Адже людина - це мандрівник. Досі все навколо здавалося мені рідним, але сьогодні все це залишається, а я йду. Все це Ілюзія”.

“У моєму саду розквітло лише дві квітки, два моїх сини. Але один із моїх синів відкинув світ, і навіть сама мая дивується цій відчуженості. Минуло шістнадцять років, поки Лаллан повернувся. А коли він прийшов, то це був уже не той Лаллан, якого я знала, а лише його тіло. Горакх забрав його із собою”. Сказавши це, Мати засміялася. Потім сказала: “Божевільний Горакх не подумав про мою материнську любов, перетворив його на йога. А у йогів немає серця, адже вони ні до кого не прив'язані.” І Мати знову почала виглядати з вікна машини.

“Дивися, Хрідай! Здається, це він прийшов. Тепер він йог і може подорожувати повітрям. Горакх сказав мені, що він повернеться, коли я зберуся йти. І доти, доки я його не зустріну, я не зможу піти. Хрідай! Усі квіти розквітають у тому, щоб одного разу їх зірвали. Вони з'являються на світ для того, щоб подарувати людям чарівний аромат, пам'ятати про те, чим від нього відрізняється сморід. Але якщо хтось стає вище відмінностей між ароматом і смородом, то такій квітці не страшно, що одного разу її зірвуть. Їй все одно, чи бути зірваною, чи залишитися цвісти на гілці. У таких квітів взагалі немає запаху, і ніхто їх не зриває.”

“Ти теж зверни свій погляд до вічності. Мені час іти, почекаю до завтра. Священний Ганг вже зачекалася того попелу, що залишиться після того, як спалять моє фізичне тіло. Як багато гріхів змила ця річка, як багато останків і попелу забрала з собою її течію! Вона тече вже багато століть, надихаючи людину йти вперед своїм шляхом. Сотні тисяч людей на її берегах очищаються від гріхів.”

Поки Мати говорила, Хрідай Нараян Сінх плакав навзрид. Машина їхала вперед, а я спостерігав за цим збоку. Нарешті, автомобіль зупинився в Сасарамі, і якісь люди прийшли його зустрічати. Мати всім давала останні настанови, а люди на неї дивилися, як громом уражені. Коли вона вирішила відпочити, тільки тоді я з'явився перед нею.  Вона радісно засміялася, а люди ще більше здивувалися. Вона щось говорила, але люди її не розуміли. Я ж розумів її стан. Розумів, що вона щаслива. Вона хотіла обійняти мене і вибухнути сльозами, але не змогла, тому що свої скарги вона накопичувала протягом шістнадцяти років. Вона просто дивилася на мене: “Лаллан, ти вже не той, кого я напувала своїм молоком. Ну гаразд, я чекала тільки тебе, а тепер мені час іти. Вона покликала Хрідай Нараяна і сказала: “Дивись, прийшов Лаллан! Твій молодший брат. Хіба ти не бачиш? Через шістнадцять років прийшов той, на кого я чекала. Тепер же я хочу заснути, хочу розчинитись і зникнути. Перед смертю я хотіла позбавитися всіх своїх бажань, але, скільки не намагалася, я так і не змогла вигнати зі свого серця бажання побачити Лаллана.”

Люди, які були навколо і слухали її, були вкрай здивовані. Вони турбувалися про те, що Мати бурмоче щось незрозуміле, думаючи, що вона вже впала у нестяму. Мати продовжувала говорити: “Ви всі вважаєте мене божевільною, але Лаллан прийшов. Він одягнений, як йог. Якось я вже бачила його в такому одязі. Він і тоді просив милостині, але потім я зрозуміла, що це не Лаллан, а Баба Горакх. Великий йог Горакхнатх прийшов, вселившись у тіло мого сина. А цього разу мій син прийшов сам, але забув узяти своє тіло. Хоч він і прийшов до мене, але насправді, він уже далеко, там, де родинні зв'язки не мають жодної цінності. Але тепер я сама йду в простір, за межі всіх бажань та уподобань. Скоріше відвезіть мене до Каші, адже священний Ганг чекає на мене!”

Мати дала мені своє благословення, і я пішов, а автомобіль продовжував свій шлях у бік Каші. Люди плакали. Поступово всі друзі й родичі залишилися позаду, і тіло теж збиралося порушити той зв'язок, який тривав так довго. Порушувалися всі колишні зв'язки: і зовнішні, і внутрішні. Підбивався життєвий результат. Автомобіль поїхав у бік Каші, а я повернувся до Сохнагу.

Мати покинула нас. Закінчився її земний шлях. Перед відходом вона прийшла попрощатися і сказала, що її інтерес до релігії прокинувся саме після мого народження, саме тоді вона вперше задумалася про смерть. Саме тоді мій батько одружився з іншою принцесою. Вони стали жити окремо, а мати почала молитися Шиві. І тоді вона поринула в море того блаженства, в якому сьогодні я перебуваю. Перед смертю мати попросила мене, що якщо вона прийме нове народження в людському тілі, то я знайду її та вкажу шлях до світла. Вона пообіцяла, що народиться в якомусь селі, неподалік того місця, де я живу.

Вже рано вранці я був на місці кремації в Каші. Тіло моєї матері вже поклали на похоронне багаття. Я стояв біля вогнища, і душа моєї матері стояла поруч. Хрідай Нараян Сінх розпалював вогонь. Люди оточили похоронне багаття, і вже зовсім скоро багаття розгорілося. Усі заплакали. Навколо горіло ще багато інших похоронних багать.  Тіла горіли, а душі спостерігали за цим. І так одного разу згорить усе те, до чого прив'язана людина. Я вирушив за душею своєї матері, яка здійснювала довгу подорож світами. Її вітали там, і я дізнався багато великих душ. Її душа подолала багато світів, освітлених світлом яскравішим, ніж тисяча сонць. Я побачив безліч жінок у білому одязі, які вітали душу моєї матері. Повсюди цвіли білі квіти. Я бачив і високі гори, вкриті снігом. Жінок було дуже багато, і від їхніх тіл виходив дивовижний аромат. Душа моєї матері теж змінилася. Вона тепер була одягнена в білий одяг. Коли я запитав у цієї душі про її наступне народження, вона не змогла мені відповісти. Її прикрасили та вбрали, і повели кудись. Я ж повернувся у власне тіло і виявив, що перебуваю в непроглядній темряві та повній тиші. Кілька днів я був повністю занурений у спогади про минуле. Смерть матері змусила мене багато про що задуматися. Люди люблять тільки фізичне тіло інших, а внутрішньої людини не впізнають. Я закінчив яг’ю в Сохназі, а після цього провів яг’ю в Наватнаві та Семрі.

З Падрауни я з групою людей попрямував до Пашупатінатха. Зі мною було понад п'ятдесят людей з Деварії, Наватнава, Басті, Горакхпура і Падрауни. Здавалося, що минуле ожило в усіх куточках району Сасарам.  Чітрангад Сінх покинув нас.

Глава 16. Зміна влади

Неділя, 13 листопада 2022 15:38

У той момент наша країна стояла на порозі випробувань. Настав час виборів до парламенту, і всі політичні діячі прагнули зустрітися з уславленими йогами та тантриками. Прийшов за благословенням і Сі.Пі. Ен. Сінх. Отримавши від мене квіти, він запитав: “Індіра Джи цікавиться, скільки відсотків людей проголосує за неї на виборах?” Я подумки послав посмішку цій сильній жінці, яку намагається спантеличити її егоїстичне оточення. Адже країна була для неї сім'єю, а народ Індії – її дітьми. Якщо політичний лідер дивиться на народ по-іншому, то успіх відвертається від нього, і природа теж не прощає. Іноді такі люди стають справжнім прокляттям для країни, але відплата не змушує себе довго чекати. Сторінки історії рясніють подібними фактами. Але людина, попри те, що все знає та розуміє, продовжує йти кривою доріжкою. На той час відбувалася схожа ситуація. Політичні лідери не знали, куди схиляться шальки терезів. А народ вони знову збиралися принести в жертву чужим політичним амбіціям. Для народу не було жодної різниці у результаті справи. Тому я вважав, що необхідно висловити свою думку, що я й зробив. І це змінило умонастрій людей.

Відбувається саме так, як хочуть йоги або люди, які досягли просвітління. Звичайна людина не може знайти дорогу в темряві, тому що всі її бажання їй не належать. Усі її бажання і прагнення запозичені в інших. У її світогляду немає ніякої основи, ні початку, ні кінця. Тому вона кидається то в одну, то в іншу крайність. Тому спочатку людина повинна зрозуміти основи, наблизитися до суті явищ. Тоді вона побачить, де початок, а де кінець того чи іншого явища. Але сучасна людина не має наміру здійснювати таку стомливу подорож. Вона хоче отримати бажане прямо там, де знаходиться, і негайно. Вона хоче відкинути минуле й одночасно “зарезервувати” для себе майбутнє. Саме тому вона прагне спілкування з йогами, тантриками, відлюдниками та астрологами. Багато хто з цих, так званих, вчителів, тільки раді своєму впливу на незміцнілі уми. І вони ще більше збивають людей з пантелику.

Зараз у нашій країні виникла нова мода. Подібно до того, як в обох новоспечених сімействах буває сімейний лікар або сімейний юрист, тепер з'явилася і така “професія”, як сімейний астролог, сімейний йог, сімейний духовний наставник. А йоги та самітники кидають свою духовну практику заради того, щоб бігати за міністрами, великими чиновниками та промисловцями та висловлювати їм свої поради та міркування. Як тільки човен людського життя залишає спокійний фарватер в центрі потоку, його починає кидати з боку на бік. І така людина вже ні на що не придатна. Вона покинула свій рідний берег, але не змогла причалити до іншого. Такі духовні лідери намагаються обдурити політиків, бізнесменів та міністрів. Вони вже заздалегідь думають, що всі відлюдники і йоги займаються шахрайством, тому не буде особливої ​​шкоди, якщо вони трохи підзароблять. Адже у їхніх покровителів змінилося вже багато порадників з-поміж духовних вчителів. І в цьому вони по-своєму праві. Вони вважають своїх покровителів людьми невеликого розуму, у той час, як їхні благодійники думають про них приблизно те саме, мріючи за гроші, виплачені своїм духовним наставникам отримати набагато значнішу вигоду. Вони обманюють один одного, і на ці негідні та дрібні ігри витрачають дорогоцінні хвилини свого життя.

Глава 15. Самадхі в Падрауні

Неділя, 13 листопада 2022 15:04

В Падрауні здалеку почали прибували люди. Я вислухав людей, які розповідали про свої численні проблеми та допомагав їх вирішувати з допомогою йоги та своєї внутрішньої сили. Всі стихії допомагали мені в цьому.

Я почав лікувати невиліковні хвороби, такі як рак, хвороби серця, цукровий діабет, гіпертонія, болі в шлунку та інші.

Після зцілення багатьох з моїх пацієнтів пішли різні чутки. Люди не могли так просто повірити в існування надприродного. Адже в наш час всі поголовно довіряють науці. Людина може помилятися, але наука – ніколи. Людське тіло почали порівнювати з досконалим механізмом.

Ось і тут говорили про те ж саме. Сучасна наука не бачить ніякого зв’язку між жертвоприношенням чи яг’єю та зціленням людини, і тому вважають проведення заходів порожньою тратою часу та ресурсів. Якщо людина не розуміє, в чому полягає суть того чи іншого методу, то вона оголошує цей метод ненауковим!

Але, мої дорогі вчені та інтелектуали! Що ви знаєте про життя і про себе? Навіщо ви живете? Щоб їсти, носити гарний одяг, спати та прокидатися, чи у вашому житті є ще якась мета?

Якщо ви робите щось на благо своєї країни, на благо людства чи своєї сім'ї, чи стоять за цими вчинками якісь егоїстичні мотиви? Адже все у цьому світі взаємопов'язане. Чому ж ви поводитеся настільки безвідповідально? Адже все, що відбувається у світі, в кінцевому підсумку, відбувається і з вами, у вашій сім'ї.

Слово – це мантра. Мантра – це намір. Через слово можна виразити феномени проявленого світу, і саме слово допомагає людині на шляху до просвітління, воно надихає людину, наповнює його емоціями. Воно творче за своєю суттю.

А тепер вирушайте у свою власну лабораторію. Подумайте, які ваші цілі. Виберіть будь-яку фразу, що відображає ваш намір. Для цього доведеться скористатися словом, яке додасть цьому наміру і почуття, і напрямок. І тільки після цього можлива дія. Це не залежить від сфери вашої діяльності. Ви може бути лікарем або чиновником, політиком або селянином. У будь-якій сфері діяльності можна створити твердий намір. Для того, щоб визначити цей намір, вам знадобляться слова.  Але ж слова – це справжні мантри.

 

Яг’я та наукові методи

Мантри необхідні для всякої практики. Бо саме слова висловлюють наші почуття. Слова дають нам натхнення, спонукають до дії. В матеріальному світі слово виражає те, що хоче сказати розум. Звісно, завжди існує відмінність у засобах вираження, відмінності в словах і мантрах. Для різних цілей існують також і різні “бідж мантри”, тобто основні мантри. Необхідно також брати до уваги час, місце, розташування планет і ситуацію.

Адже і ви теж намічаєте виконання якоїсь справи на певну дату і час. Якщо ви хочете домогтися результату, то до цього обов'язково доведеться прийняти рішення про це і створити твердий намір. Для виконання свого рішення доведеться витратити певну кількість енергії, побігати та похвилюватися. Доведеться обдумувати різні ходи, які можуть привести до досягнення цілі, слова, які можуть бути вимовлені. Також необхідна мотивація, тобто певна частка натхнення. Для того, щоб привести думки в рух, буде потрібна сила, яка виходить зсередини. А без цього неможлива ніяка діяльність, незалежно від того, чи направлена вона на зовнішній світ, чи на внутрішній світ людини.

Дія можлива лише тоді, коли думка та енергія зливаються в єдине. І ми можемо завжди так чи інакше передбачити результат. Вчені ставлять досліди у своїх лабораторіях, лікарі перевіряють свої знання на практиці в операційних, селяни – на своєму полі, і кожна людина – на своєму місці, незалежно від сфери діяльності. Без певних вкладень енергії неможлива ніяка дія. Це вкладення енергії можна прирівняти до якоїсь жертви. Без цього не зросте врожай, і політик не переможе на виборах, лікар не вилікує хворого, а чиновник не отримає своєї посади. Для того, щоб щось отримати, необхідно спочатку щось віддати.

У будь-якій ситуації необхідні особливі слова, і необхідно також брати до уваги фактор часу, місця та фактор конкретних обставин. Тому для різних ситуацій існують різні формули. І ви самі отримуєте всі ці знання на власному досвіді. Способи досягнення цілі можуть бути найрізноманітнішими. Якщо ми робимо жертвоприношення, супроводжуючи його мантрою, то це знак, що ми збираємося зробити щось значне. Якщо ви уважно придивитеся до приготувань, які роблять перед будь-яким жертвопринесенням, то ви зрозумієте, яка ціль цього жертвопринесення. Цей процес можна порівняти з приготуваннями, які проводяться в лабораторії, перед тим, як приступити до того чи іншого досвіду.

Перед тим як селянин здійснить своє жертвопринесення зерном, він готує ґрунт. Водій перед тим, як завести машину, миє її та перевіряє її стан. Адже саме від цих підготовчих дій залежить успіх. Те саме відбувається і під час жертвоприношення, коли вимовляються певні мантри, які породжують певні вібрації.

В космосі всі речовини присутні у вигляді первинних елементів або у формі газу.  Чи стоїть якась сила за всім, що відбувається в цьому світі? Хто надає цьому світу імпульсу до руху? Якщо ви знаєте відповіді на всі ці питання, то ви чудово знаєте і те, навіщо відбувається яг’я.

Цей проявлений світ пов'язаний з мовою, дотиком, формою, смаком і запахом.  Порожнеча вічна, безмежна і незрозуміла. Її не можна визначити ніякими словами. Тонкий світ знаходить своє відображення у світі фізичному, а фізичний світ, своєю чергою, занурений у тонкий світ. Під час будь-якого жертвоприношення людина встановлює зв'язок за допомогою різних фізичних дій та обрядів між фізичним світом і тонким світом.

І ви самі чините точно так само. Від фізичного світу рухаєтеся до тонкого світу.

 

Забруднення навколишнього середовища

Ви кажете, що вихлопні гази призводять до забруднення навколишнього середовища. Дехто вважає, що дим забруднює атмосферу. Але чи відчували ви коли-небудь запах диму? Наскільки він приємний і привабливий, його можна вдихати тижнями й навіть місяцями. Я говорю про дим, який виникає під час жертвоприношень.  Такий дим абсолютно нешкідливий для людини. Порівняйте цей дим з іншими видами диму, і ви відразу ж відчуєте різницю. Дим, який виділяється під час жертвоприношень, має особливу силу, він прямує прямо в космос, породжує особливий вид енергії.

Це – дим вкрай тонкого порядку. Нехай сучасні вчені уважно дослідять його склад. Я то знаю, який ефект від вдихання цього диму. Для того, щоб в будь-якій задуманій справі був благоприємний  результат, я спочатку роблю жертвопринесення, залежно від того, що я хочу отримати в результаті. І якщо провести жертвопринесення неправильно, то це може сильно пошкодити процесу.

Подібно до того, як лікарі використовують різні ліки для лікування різних хворих, так і різні види жертвопринесень вимагають застосування різних мантр. Ці мантри спрямовані спеціально на те, щоб мета, з якою здійснюється жертвопринесення була досягнута.

Під час жертвопринесення прана перетворюється на апану, і апана в прану. Ви також щодня робите різні види жертвоприношень для задоволення потреб власного організму. Хіба для цього вам не потрібне паливо, зерно та масло? А хіба відходи життєдіяльності людини не є небезпечними для навколишнього середовища?  Чому ж тоді люди так негативно налаштовані стосовно практики жертвопринесення, коли в дар тонкому світу через посередництво вогню пропонуються різні речовини та предмети? Адже це цілком природний процес. Невідомо звідки виникає подібне занепокоєння: під впливом суспільства чи виходячи з особистих інтересів?

Адже справжні йоги, відлюдники та просвітлені думають про благо всього людства. І вони за допомогою правильно проведеної яг’ї можуть створити в якійсь країні, як сприятливі тенденції, так і негативні. Тому в нашій країні, яка здавна пишається своїми духовними традиціями, нікому не слід сліпо відкидати практику жертвопринесення, характеризуючи її, як  відсталий звичай.

Практика жертвопринесень – це основа всієї нашої культури. Тут же приховано й майбутнє нашої країни. Я закликаю всіх наших співвітчизників завжди сприяти таким заходам як яг’я. І якщо ви бачите, що хтось під приводом яг’ї намагається залучити вас у сіті релігії, то не втрачайте мужності. Шахрай від релігії не може обманювати людей вічно. Його беззаконням покладена природна межа – його власна смерть.

Існують різні способи проведення яг’ї. Але краще проводити яг’ю саттвіччного характеру, тому що результат від такої яг’ї буде більш постійним. Саттвічну яг’ю ще називають ведичною яг’єю. У наш час особливою популярністю стали користуватися тантричні яг’ї, які організуються для оволодіння контролем над надприродними здібностями. Або метою такої яг’ї може бути подія, яка приносить одному радість, а іншому – горе. Всі ці тантричні яг’ї проводяться для звеличення якоїсь однієї конкретної людини. Я не можу назвати таку яг’ю благотворною для суспільства. Всі обряди тантриків спочатку здаються дуже привабливими, але їхній кінець завжди сумний. Якщо людина ще тільки стала на шлях духовного розвитку, то швидкі успіхи на початковому етапі можуть залучити його саме до цієї системи. А такий стан справ призводить до деградації духу, і, можливо, навіть є небезпечним для життя.

Я знаю багатьох тантриків з Тибету, які порадили мені зайнятися тантрою. Я виключно для задоволення власної цікавості опанував деякі практики. Але тантра ніколи не була мені близька, мій шлях – йога.

 

Сіті тантриків

Тантрики стали рабами політики. Я мрію про той день, коли їхня таємниця буде розкрита і проявиться їхня справжнє обличчя. Адже за діями будь-якого тантрика завжди стоїть особистий інтерес.

Для того, щоб наша країна йшла шляхом розвитку, нам потрібні лідери, які володіють високими моральними принципами. Але такі люди не користуються популярністю, а дні слави тих, хто постійно миготить  на екрані, вже полічені.

Нам необхідний такий лідер, який думав би тільки про благо власної країни, якого не могли б залучити у свої сіті різного роду тантрики та шарлатани. Нехай інтерес країни для такої людини завжди буде вище особистих інтересів. Але, здається, що в сучасному світі знайти таку людину неможливо. Тому я кажу своїм послідовникам: “Ніколи не проводьте таку яг’ю, яка може завдати шкоди нашій державі.”

Політичні лідери часто застосовують подібні засоби для зміцнення власної влади, і збивають з пантелику молодь. А тантрик готовий старатися, він використовує у своїх практиках негативні сили Всесвіту. Користь від такої яг’ї швидкоплинна, зате потім вона завдає тільки шкоду. Проте, той, хто практикує саттвічні практики, може позбавити ту чи іншу дію тантрика її магічної сили. А проти справжнього йога тантрик нічого не може вдіяти. Тому я закликаю всіх, хто практикує тантру, не відступати від своїх істинних цілей. Нехай основи духовності залишаються непорушною фортецею, і на цій основі можна побудувати процвітання нашої країни. Адже якщо ваші думки будуть породжувати сморід і забруднення, то одного разу ви самі станете жертвами цього смороду. Ви самі можете стати жертвою тієї політики, якій сьогодні віддано служите.  Тому самі тантрики знищують один одного.

Але ж тантрики можуть принести величезну користь для суспільства, якщо змінять свої пріоритети. Нехай тантрики не забувають про те, що смерть чекає на кожну людину, а на них особливо чекає сама богиня Калі, яку вони невпинно закликають.

У Падрауні поряд зі мною знаходився Карпатрі Джи. Я починав яг’ю, він її завершував. Всі були налаштовані на духовність. Я звернув серця місцевої молоді до йоги, провів посвяту, роз'яснив їм приховані таємниці крія-йоги.

Моє самадхі надихнуло багатьох людей, які прийшли, як з Падрауні, так і з навколишніх районів. Скрізь панував спокій, не дивлячись на те, що щогодини прибували нові паломники. Злочини зійшли нанівець, навіть жінки могли в темний час доби безперешкодно виходити з дому. Бідняки та багатії сиділи поряд, не цураючись один одного. Я всіх наставив на істинний шлях, директора фірми та його дрібних службовців, великого начальника і його водія. Я з рівною повагою говорив про Бхагавад Гіту, Рамаяну, Біблію і Коран, намагаючись донести до людей звістку про гуманізм і рівність.

Великий Ганг вбирає в себе, як чисті джерела, так і брудні струмки, але всі роблять в ньому омовіння. Послідовники всіх релігій гуляють його берегами та п'ють його воду. Гімалаї дають йому лише одну настанову: завжди прагнути вперед. Я теж спробував послідувати його прикладу, хоча він річка, а я – людина, і можу висловлювати свої ідеї у словах. І я кажу: “Ганг вже прийшов на поріг вашого будинку –  зробить ж омовіння в ньому! Адже якщо він піде, то потім ви жалкуватимете про це.”

 

Рамджан Міян

Я побачив Рамджана Міян у Падрауні, який прогулювався берегом річки. Це був веселий йог, який вже досяг просвітління. Щодня він приходив, ставав у дальньому кутку, і звідти починав впливати на мене своїми мисленними вібраціями. Його вважали місцевим божевільним, який веселив дітей, але насправді це була унікальна людина, справжній факір, занурений сам у себе. Йому подобалися мої ідеї, і він постійно продовжував мене надихати. Несподівано я почав зустрічати людей, з якими стикався в минулих народженнях. Коли вони розповідали мені свою сумну історію, Рамджан Міян усміхався. Він завжди ходить оголеним і не говорить – тільки хіхікає. В той час він нічого не говорив прямо, але діяв на мене силою своєї думки.

Оратор, якого я зустрів, Парашурам Сінха прокинувся від глибокого сну. Він трохи заплутався у власному житті. І хоча рядки життєдайної книги легко можна прочитати, йому це не вдавалося. Багато часу він витрачав на різні соціальні питання. Але, попри всі ці труднощі особистого характеру, він прийняв посвяту, і вирішив почати сходження сходами власного розвитку. І тепер Гімалаї дійсно готові надати йому місце під своїм покровом.

Там само ж я побачив Гіраїджашанкара Кхетана, промисловця, який з найчистішими почуттями, стояв занурений сам у себе, прагнучи досягти звільнення. Потім я побачив на далеких дорогах минулого Джитендера Сінха Самеру, який був занурений в море власної душі, готовий принести мені в дар прекрасні квіти віри та релігійної поваги. Він був уже так далеко у відкритому морі, де вже не залишилося ніяких нагадувань про берег, і море було бездонним. Він прагнув зануритися в цю бездонну глибину моря, але завжди був подібний до річок, що прямують вперед, до власної мети. Дізнавшись про ці обставини, я  покликав душу Джитендери і сказав йому, що я прийшов. Я покликав його, нарешті пристати до довгоочікуваного берега. Хвилі принесли його до того перехрестя, де я вже на нього чекав. Він був повністю занурений у спогади про своє минуле життя. Хоча сам Джитендра плакав, його душа сміялася. Тут же знаходилася і його дружина, Шарда.

Людина може побачити своє життя з боку, тільки тоді, коли човен його життя на якийсь час пристане до берега. Багатьом людям в Падрауні я вказав шлях до духовності та саморозвитку. Здавалося, що в душах людей спалахнуло внутрішнє світло. Навіть маленькі діти мріяли отримати посвячення. Всі навколо повторювали мантри, і почали помічати в кожному вчинку рух власної душі. В цей процес включилися всі без винятку, і старі, і діти. Я також давав посвяту всім, і старим, і молоді, і дітям. Адже й так, люди, які приходять на берег священного Гангу, щоб зробити обмивання в ньому, проходять свого роду посвячення. Я не робив різниці між жінками, чоловіками та дітьми, але всім намагався вказати шлях до світла. Намагався пояснити їм, що існують відчуття, які знаходяться за межами звичайного діапазону горя та радості, гріха та чесноти. Я багатьох людей відправив у новий шлях. Люди йшли вперед, до нового життя навіть цілими сім'ями. Було серед таких мандрівників багато студентів, хоча я не робив відмінності між освіченими та неосвіченими людьми. Не відставали й бізнесмени, і чиновники, але попереду всіх, звісно ж знаходилась молодь.

Деякі люди говорили, що ці практики суперечать священним шастрам, але я не звертав уваги на ці наклепи. Бо я не міг наряджатися в одяг застарілих звичаїв та забобонів. Я народився не тільки для того, щоб повторювати священні мантри минулого.

Адже священне вчення має змінюватися відповідно до вимог епохи. Ми повинні насамперед задуматися про майбутнє нашої країни, про майбутнє наших дітей. Ми повинні змінити їхнє мислення на краще. Адже через чверть століття саме вони формуватимуть національну еліту. Саме вони захищатимуть нашу країну, створюватимуть сім'ї, їм належатиме суспільство, а ми залишимося далеко позаду. Все, що ми створили, застаріє, стане символом минулого, стане спогадом. Всі мріють про майбутнє і свідомо створюють його. Ми повинні відпустити свою традицію, щоб вона розвивалася вільно, а не йти на поводу у відсталих уявлень. Нам необхідно створювати людину майбутнього. Ми не повинні ставати жертвами минулих стереотипів, тому живімо усвідомлено.

І саме до цього я закликав людей у ​​Падрауні, Наватнаві, Самері та Соназі. Я провів посвяту серед тисяч людей і серед них було безліч дітей, я навчав їх йозі. При цьому я завжди пам'ятав, що саме вони будуть формувати майбутнє нашої країни. Я сподівався, що вони зможуть перемогти корупцію і беззаконня в Індії, зможуть пробудити духовність.

Я міг спостерігати, куди ведуть доморослі лідери наших дітей і молодь. Подивіться на наші навчальні заклади, чому вони вчать підростаюче покоління? Подумайте про те, чи захищені ми? Чи можемо ми спокійно прогулюватися вулицями наших міст? Чи наважитеся ви на це після настання ночі? Чи замислюєтеся ви про майбутнє? Або будь-яка думка про нього змушує вас тремтіти від страху? Хто загрожує вам на вулицях сьогодні? Ваші власні діти, від яких залежить майбутнє нашої країни. Сьогодні ви боїтеся політиків, боїтеся чиновників, яких ви обрали для власного захисту. Ви боїтеся навіть тіні, яку відкидають ці чиновники. Ті люди, які були обрані, щоб служити вам, сьогодні змушують вас самих їм служити. Чому ж так відбувається?

Здається, що час зіграв з вами злий жарт, позбавив вас елементарної розсудливості. Ваш розум став рабом чужих ідей, продався на милість переможця. Задумайтеся над тим, що людина це безцінний дар природи. Природа створила вас найдосконалішим чином, а сьогодні ви почали боятись своїх власних дітей. Але ж ви самі створили сьогоднішню реальність, самі вибрали неправильний шлях. І ви змушували власних дітей вступити на той самий шлях. А все це лише для того, щоб перемогти свого сусіда, знищити чужинців і захистити свій клан. А сьогодні ви самі потрапили у власні сіті. Ви бачите, що зі всіх боків вас оточує корупція, злочинність та насилля. Куди ж тепер вам йти?

Ви не бачите нікого, хто міг би вам допомогти, й ваше майбутнє перебуває в темряві. Якщо ви перебуваєте на державній посаді, то сама система змусить вас вчиняти злочини та потурати цьому процесу. Якщо ж ви наполегливо чіплятиметеся за свою чесність, то отримаєте за це таку нагороду, що повіки її не забудете. Ваші ж власні друзі доведуть вас до самогубства. Якщо ви займаєтеся бізнесом, то вас змусять порушувати закон. І так – у всіх сферах діяльності.

І все це роблять самі люди. Людина, яка перебуває у зовнішньому світі, готова до невтомної боротьби, а та людина, яка живе всередині кожного з нас, прагне втекти від реальності. Між зовнішньою людиною і людиною внутрішньою немає згоди. Хоча вони й не можуть існувати один без одного, кожен з них по черзі виходить на перший план. І обидва вони страждають і каються у своїх діях. І хоча все це відбувається щодня, людина і не думає змінюватися. Тому, що в якомусь сенсі вона давно вже померла. Вона задавила свою внутрішню людину в погоні за зовнішнім успіхом.

Тому я хочу запитати у міністрів і політиків, у лікарів і вчених, у простих селян, і у поміщиків: “Чи змінилися вони порівняно з тим, ким вони були вчора? І якщо так, то чому вони роблять саме те, що роблять? Чому продовжують знищувати собі подібних? Чому живуть по шматочку, крадькома? Чому гроші вони цінують більше, ніж власне життя?”

 Кожна людина може відповісти на це питання самостійно. Але людина і сама потрапила в ілюзорні сіті, та інших продовжує в них заплутувати. Адже природа ніколи й нікого не прощає, і смерть не чекає. Якщо внутрішня людина стає зовсім забутою, то і зовнішня людина не знає, куди їй йти. Ми ховаємо самих себе, а потім запалюємо у храмах світильники та ароматичні палички. Внутрішній людині нічого не залишається, як сказати: “Ти завжди гориш, і при житті, і будеш горіти після своєї смерті, як ці світильники та ароматичні палочки.”

Затиснута в полоні цих непереборних обставин, людина сьогодні відчайдушно шукає вихід. Вона хоче нарешті заспокоїти свій розум. Жителі Заходу прагнуть на Схід, а жителі Сходу орієнтуються на Захід. Але людина ніде не знаходить щастя: ні на сході, ні на заході, ні на півночі, ні на півдні. Вона хоче отримати захист з боку суспільства, з боку отців нації. Але ніде не знаходить відповіді своїм сподіванням. Тоді людина повстає і стає злочинцем: ґвалтівником, злодієм чи вбивцею. Або стає революціонером. І їй доводиться робити саме те, що їй зовсім не хочеться робити. В неї не залишається вибору.

Людина не може навіть злочин зробили вільно. Це означає, що вона не вільна у власних думках, і не вільна у своїх вчинках. Тоді їй стає страшно і вона намагається знайти притулок у релігії. Але хіба людина може знайти в ній притулок, якщо сьогодні релігія стала предметом торгу. Сьогодні вона лише виражає егоїстичні інтереси окремих груп громадян і потурає беззаконню.

Тоді людина піддається відчаю і починає грати за загальними безчесними правилами. А я хочу запитати як довго це триватиме? Адже люди знають про все, але продовжують чинити, як і раніше. У них немає часу задуматися про те, що говорили давні мудреці.

Люди самі створили для себе таке суспільство, яке схоже на дійну корову. Хіба ми не повинні його змінити? І кожна людина може внести в цю справу можливий внесок. Ми самі повинні будувати для себе достойне майбутнє.

Завтра вже не буде сьогоднішніх міністрів, чиновників і бізнесменів. Всі вони стануть здобиччю смерті. І тоді їхні діти стануть на зміну. І не дивуйтеся, що завтра ваша власна дитина може дати вам ляпаса, вигнати з дому. Що ви тоді робитимете? Ви навіть померти не зможете, якщо захочете, адже ви самі повстали проти часу, поневолили свою “внутрішню людину”. І якщо ви її звільните, то вона сама буде насміхатися над вами.

Хіба зів'яла квітка може надіятися на те, що розквітне знову? Хіба згаслий світильник загориться знову? Те ж саме відбувається й у вашому житті. Вчора ви інших людей перетворювали на рабів, а сьогодні обставини й вас перетворили на раба.

Тому я хочу перебудувати мислення хоча б ваших дітей, адже ви вже постаріли, і ваші думки майже неможливо змінити. Всі ці лестощі, лицемірство і чинопочитання вже давно знищили вашу внутрішню людину. Саме тому я завжди, в першу чергу, звертаюся до молодого покоління, і закликаю старше покоління змінити систему  освіти таким чином, щоб вона служила процвітанню всього людства. Система освіти повинна бути побудована таким чином, щоб пробуджувати в людях такі якості, як ненасильство, безумовну любов, працьовитість, цнотливість і духовність.

Я провів посвяту серед тисяч дітей, незалежно від їхньої касти та релігійної приналежності. І я бачу, що на моїх очах відбуваються зміни в мисленні молодого покоління. І молодь не задовільняється тільки тим, що змінилося їхнє власне мислення, вони намагаються змінити мислення і своїх друзів теж. Їхні думки піднялися над тлінним світом, а їхні дії формуються під впливом ідей про всезагальне благо і гуманізм. Вони стали набагато незалежнішими та вільнішими у своїх судженнях.

І я вірю, що одного разу ця молодь зуміє повністю викорінити злочинність в нашій країні. Люди перестануть боятися за своє життя і полюблять, зрештою, один одного. Вчора Індія була саме такою, і я хочу, щоб вона продовжувала такою залишатися. Раніше Індія служила маяком для всього світу, освітлюючи його світлом духовності. Говорять, що навіть папуги в давній Індії вміли співати священні шлоки. Навіть боги шукали в цій країні спокою і втіхи.

На цій землі боги втілювалися в людському тілі, а духовність знаходила свій вираз у культурі. А сьогодні ця країна ні в що не вірить. Культура стала повністю запозиченою. Ми забули свої основи. Заради того, щоб стати громадянами світу, ми самі себе задушили. Сьогодні людина перестала бути людиною. Вона вже не належить ні Заходу, ні Сходу, ні Півночі, ні Півдню. Країна вже не та, яка була раніше – політики поділили її на шматки, керуючись своїми егоїстичними мотивами. Ми повинні прочистити політикам мізки, щоб вони почали сприймати інтереси країни, як свої власні. Щоб честь будь-якої жінки захищали так, як захищають честь жінок своєї сім'ї. Тоді ми можемо сподіватися на одужання нашої країни. Адже загарбники не змогли й протягом кількох тисяч років знищити національну самосвідомість. Зате сьогодні ми робимо це власними руками.

Ми, нарешті, повинні змінити всю цю систему, повинні подумати про молодь, яка будуватиме майбутнє нашої країни. Давайте, перетворимо нашу країну на справжній рай на землі! Ми не будемо нав'язувати їй власні ідеали, а відпустимо на волю, і вона сама прийде до гармонії. Я бачив багато дітей, яким батьки не дозволяли приходити до мене, але вони їх не слухалися – все одно приходили, отримували посвяту, а потім вплинули на батьків і привели їх до мене. Вони змінили мислення своїх батьків і в їхніх сім'ях запанував довгоочікуваний мир. Нарешті члени їхніх сімей стали спати спокійно. І це сталося тому, що розум перестав їх турбувати, як зазвичай, тому що йому (розуму) ми надали новий напрям.

Ми повинні нарешті позбавити нашу країну, наше суспільство і наші сім'ї від беззаконня. Ми повинні створити такі ідеальні сім'ї, на які орієнтуватимуться інші люди.

Для того, щоб змінити своє життя, нам необхідно позбавитися деяких речей, і привнести в нього щось нове. Саме так я і вчинив свого часу. Я не став звертати увагу на старі ідеали та заповіді, а став слухати свою внутрішню сутність. Адже ми повинні орієнтуватися на минуле, але при цьому створювати сьогодення. Звісно на новому шляху ми можемо зустріти як успіх, так і невдачу. Хтось допоможе нам, а хтось стане на заваді нашому шляху. Але людина має бути стійкою і твердо дотримуватися обраного курсу. Не слід слухати пусті поради. Необхідно робити свою справу, не дивлячись ні на що. Не слід очікувати результатів своєї праці, а просто просуватися вперед. Бо істину не сховаєш, і навіть сам час підкоряється її силі.

Нехай людина зробить хоч щось для інших людей, для того, щоб створити нове завтра, показати приклад усьому світові, дати йому новий напрям розвитку, не беручи до уваги кастові, расові, національні та інші відмінності. Адже сучасна людина стала рабом обставин, рабом науки. І невідомо в який момент вибухне жахлива катастрофа. Ми повинні зробити все можливе, щоб запобігти цій катастрофі. Нехай усі люди у світі навчаться любити один одного, і тоді ми зможемо уникнути неминучої кризи.

Я докладаю всіх своїх зусиль для досягнення цієї мети. Саме тому я залишив Гімалаї та задумався про потреби країни, про потреби людей всього світу. Я зрозумів, що люди потребують мене, і я можу змінити їхнє життя на краще. Я можу привести пригнічені верстви населення до світла. І вони чекають, коли ж я прийду їм на допомогу. Ми повинні вважати суспільство своїм домом, ми всі можемо щось дати йому, і щось від нього отримати.

 

Натхнення, одержане в суспільстві

 Я і сам задумався про те, що нічого не зможу дати суспільству, до тих пір, поки буду жити в печері. Я звик уникати суспільства, уникати людей і законів соціуму, але потім зрозумів, що поки я чинитиму подібним чином, я нічого не зможу змінити в навколишньому світі. Я був неправий. Я повинен був зробити хоч щось. Навіть якщо зі ста людей я міг наставити на істинний шлях всього лише одного, то згодом саме він міг привести за собою дев'яносто дев'ять, що залишилися. Саме тому сьогодні я звертаюся до людей. Чи почуєте ви те, що я вам кажу, чи ні, це ваша справа. Я передаю вам те, що сказали мені Гімалаї. Я розповідаю вам про те, чому навчили мене гори, гірські струмки та річки.

 Я знаю, чим займаються наші сучасники. Вони знаходяться під впливом двох основних напрямів думки. Вони не хочуть нікого бачити попереду себе, і якщо хтось перевершує їх у тій чи іншій сфері життя, то вони намагаються будь-що-будь, вирватися вперед, не зупиняючись ні перед чим. Наука допомагає людям у цій гонці. Людина біжить вперед, стрімголов, але їй доведеться повернутися на вихідні позиції, якщо вона дійсно хоче врятувати світ від загибелі. Необхідно звертати увагу не тільки на існування чорних дір, але і на існування “білих”. Необхідно прислухатися до того, що говорять Гімалаї.

І людина вже сама давно готова зупинитися, тому що вона відчуває, що наука веде її до загибелі. Настав час кардинальних змін. Я дуже уважно спостерігаю за цим процесом. За тим, куди йде сучасна людина. Але наше майбутнє визначається нашим минулим. До того ж, те, що відбувається саме з вами, не обов'язково відбувається і з іншими людьми. Однак всі ваші думки в той чи інший момент пов'язує вас з усіма іншими жителями планети. Все у світі взаємопов'язано.

У кожній дії, яку здійснює людина, її може чекати, як перемога, так і поразка. Але перш ніж людина доб'ється успіху, вона вже втомилася, у неї немає сил і це – біда сучасного суспільства. Людина шукає спокою, вона ніби чогось чекає. Сучасна наука стала символом руйнування. А ми повинні врятувати світ від загибелі, змінити звичний напрям його розвитку. І головне – щоб люди навчилися жити один для одного. А інакше, може статися так, що людина уб'є свою внутрішню людину, а потім їй нічого не залишиться, як убити й людину зовнішню. Саме це я спостерігав у Падрауні. Спостерігав, як люди біжать один за одним. Я пам'ятав і про людей минулого, які зовсім не нагадували сучасних людей. Але і люди минулого, і люди сьогодення блукали у темряві.

Люди минулого орієнтувалися на знання, які вони отримували в ашрамах від мудреців і відлюдників. Тепер все навпаки, освіта проходить в обстановці розкоші. Вчорашні хатини перетворилися на храми науки. Замість ашрамів зараз діти відвідують школи та інші навчальні заклади. А вчорашню систему освіти в ашрамах можна порівняти хіба що з домашньою освітою.

Я вирішив дати розвитку духовності новий напрям. В Горакхпурі, на нашій яг’ї, пліч-о-пліч сиділи індуси та мусульмани, я запрошував і християнських священників взяти участь у процесі. Я намагався подолати величезну прірву між людьми, які сповідують різні релігії та перебувають на різних щаблях соціальних сходів, між багатими та бідними. Те насіння, що я посіяв, проросло: вже сьогодні в цих місцях можна спостерігати значні зміни. Тут перестали вбивати людей, навпаки, люди почали допомагати один одному. Вони приходили до мене і говорили: “Приїзд Баби став для наших місць істинним благословінням!” І такі відгуки давали мені силу для того, щоб продовжувати свій шлях у вибраному напрямку.

Зі сцени в Падрауні я сказав: “Переді мною зараз знаходяться тисячі чоловіків і жінок. Мені потрібно лише десять людей, але ці десять людей зможуть повністю змінити весь світ на краще.”

“Якщо хтось із вас завдяки моїм практикам і практиці самадхі встане на духовний шлях, то в майбутньому він зможе і сам показувати людям шлях до світла, стане духовним лідером. Все, що я роблю, я роблю не заради якоїсь окремої національності, касти чи соціальної групи. Я відлюдник, я – житель гір. Я не належу ні до якої касти, ні до якої релігії, ні до якої держави. Все, що я роблю, я роблю заради всього людства.”

“Сила міститься в нашому намірі. Саме намір має творчу силу. Саме завдяки силі наміру я занурююсь в стан самадхі. Адже самадхі – це найвищий ступінь йоги. Я не цікавлюся релігіями. Моя релігія – гуманізм. І тому я благословляю всі живі істоти на цій планеті. Людина сама придумала цей поділ людей, а для Бога всі люди рівні. Тому, яку б релігію ви не сповідували, звертайтеся до мене, і я дам вам спокій та радість, а взамін цій радості, я чекаю від вас, що ви покличете своїх дітей, тобто майбутнє нашої країни, стати на шлях духовності.”

“Багато людей приходили до мене, щоб випробувати мої знання і перевірити мої здібності. Приходили й політики найвищого рівня. Я намагався вислухати кожного, зрозуміти його і допомогти.”

“Ви живете в суспільстві, а я знаходжуся за його межами. Ви живете у світі, побудованому на дуалізмі, на симпатіях і антипатіях, я ж навчився перебувати в стані відчуженості. Я приходжу до людей тільки для того, щоб щось їм дати, тому що мені самому від людей нічого не потрібно. Я вже давно відкинув усі матеріальні цінності, думки про славу та повагу. Але я знаю ті звичаї та правила, за якими живе суспільство, знаю всі ті проблеми, з якими воно стикається сьогодні.”

“Я приходжу до вас, щоб щось вам дати, щоб поділитися з вами власним досвідом. Можете вважати мене послом духовного світу.”

“Однак, у сучасному світі люди стурбовані задоволенням виключно матеріальних потреб. Чи багато ви зустрічали людей, які цікавилися б пошуками Бога, сенсу життя, філософськими питаннями? До мене приходять люди та просять, щоб я допоміг їм обзавестися спадкоємцями, багатством, хтось мріє стати міністром, політичним лідером або високопосадовцем. Деякі хочуть позбутися фізичних страждань або благають благословити їхнє сімейне життя. Ви просите у мене все те, що я свого часу залишив. Я ж прихожу для того, щоб навчити вас людяності, розповісти про душу і звільнити вас з вічного круговороту народжень та смерті.”

“Коли я бачу ваші обставини та чую ваші скарги, моє серце наповнюється жалістю, і я вам допомагаю. Однак, дивовижна справа! Варто відбутися будь-якій події, яка йшла б всупереч вашими переконаннями, і ось ви вже звинувачуєте мене у всіх смертних гріхах!  Які тільки дивні речі мені не доводиться про себе вислуховувати!”

“Адже я – відлюдник на якого не поширюються правила вашого суспільства. Мені не потрібна слава, і я не мрію про потомство, я не боюся болю, ганьби та осуду. Я не роблю відмінності між горем і радістю. Бо я – відлюдник, а відлюдники не знають ні про кого, крім самих себе. Навіть якщо вони щось знають, то не занурюються в це знання, а спостерігають за тим, що відбувається, з боку. Знаючи свою божественну сутність, вони знають і про все, що відбувається у світі.”

“Я вас не обманюю, і хоча я не знаю, що таке істина, я повідомляю вам ту інформацію, що мені приходить. Я досі не зрозумів, що є істина, а що – брехня. Я просто розмовляю з вами, намагаючись, щоб мої слова нікому не завдали болю. Я приймаю все: і радість, і горе, і гріх, і чесноту.”

 

Як чинять відлюдники

“Я завжди намагався дати вам ту радість, яку ви шукаєте. Ви можете ображати мене, бити, якщо це приносить вам задоволення, але я знаю, що насправді ви не можете ні образити мене, ні убити, ні заподіяти якусь  іншу шкоду, тому що я відлюдник, садху. А садху – це не фізичне тіло. Тієї людини, яка знаходиться всередині мене, ви не в силі убити. Ви бачите тільки моє тіло, а моє справжнє “я” вільне від всіх уз і обмежень.”

“Я – садху, і тому вас любитиму. Я люблю всі живі істоти. Але не відносьте цю любов на рахунок особистої прив’язаності. Я люблю вас усіх, як прояв Бога. Адже всі ми – діти одного Отця.”

“Відлюдник живе поза суспільством і не підкоряється його законам. Часто ви приходьте до мене самі себе обманюючи, проявляючи хитрість й лицемірство, а потім, якщо ви не досягаєте успіху в духовних практиках, то звинувачуєте мене у всьому. Ви  не бачите, що вада знаходиться у вас, а не в наставнику. Відлюднику немає сенсу вас обманювати і якщо ви замислитеся над цим, то самі переконаєтеся в правоті моїх слів. Звичайно, ви стикалися з різними “відлюдниками”. Були й такі, хто намагався вас обманути. Але ж ви самі можете побачити різницю між тим самітником, який прийшов до вас з наміром обдурити, і тим, хто прийшов, щоб щось дати вам. І тільки ви самі можете розібратися, хто є садху “зсередини”, а хто – тільки зовні. Садху – це людина,  яка відкинула матеріальний світ. Йому не потрібні гроші. Він не проситиме у вас навіть одяг. Він може тільки прийняти від вас їжу, щоб угамувати свій голод. І навіть коли він живе серед людей, він не відмовляється від своїх звичок відлюдника. Але ви самі себе обманюєте, тому що хочете, щоб відлюдник вписувався в знайому вам соціальну модель. Йдучи на поводу у свого егоїзму, ви дозволяєте себе обманювати. А потім кажете, що всі садху – пройдисвіти та шахраї. Але я запитаю вас, чому у вас не виникає жодних питань, коли так звані відлюдники просять у вас грошей? Вам хочеться, щоб на ваші гроші будувалися розкішні мармурові храми, де на стінах буде вигравіруване ваше ім'я, щоб могли б пишатися собою. А садху буде сидіти у вашому храмі, подібно сторожу.”

“Справжній відлюдник ніколи не стане сторожем при храмі. Йому потрібні Гімалаї, гірські простори, печери та бурхливі річки. Він завжди в дорозі.”

“Ви хочете, щоб відлюдники уподібнилися людям, які живуть у суспільстві. Ви не нагодуєте голодного, але охоче дасте сотні тисяч рупій на будівництво розкішного храму.”

“Справжній садху так не вчинить, а якщо ви спробуєте його утримувати, то він втече від вас. Зі мною теж відбувалися подібні історії. Відтоді, як я пішов від світу, люди постійно звинувачують мене в тому, що я ховаюся від них у печерах, що це – прояв мого егоїзму і боягузтва. Але якщо я спускаюся з гір і починаю жити серед людей, то ви стверджуєте, що я роблю неправильно, тому що відлюдники повинні жити в горах. Що ж ви насправді хочете?”

“Зрозуміти це дуже важко. Розмірковувати так вас змушують суспільні забобони, в полоні яких ви знаходитесь. Коли ви приходите до мене, благаючи про спадкоємця хлопчика, я на тонкому плані звертаюся до душ і прошу їх втілитись у тій чи іншій родині. Але знайте, ​​людська душа не має статі, тому, коли якась із цих душ відгукнеться на мій заклик, немає жодної гарантії, що народиться саме хлопчик. Якщо народжується хлопчик, то ви щасливі надміру, якщо ж дівчинка, то ви у всіх своїх нещастях звинувачуєте мене.”

“Що ж я можу вам дати, якщо ви завжди так робите? Якщо відбувається щось для вас корисне, то ви поклоняєтеся відлюднику, якщо ж щось йде врозріз з вашими бажаннями, то ви обсипаєте його прокляттями. І ця історія з народженням спадкоємця хлопчика повторюється знову і знову.”

“Я ж не дивлюся на події з позицій вигоди та збитку. Я залишив цей світ, залишив свою сім'ю, розкішне життя у палаці. Я порвав усі зв'язки з цим світом. І тільки тоді моя думка стала вільною, а ви хочете знову звернути її в рабство. Але це неможливо, тому що я – садху.”

“Я спостерігаю за відлюдниками, які живуть у Гімалаях, чиє життя протікає в печерах і на берегах гірських річок. Є й інші відлюдники, ті, хто живе серед людей. Кожен з них знає, куди він іде, але інколи, навіть знаючи про це, не може звернути з обраного шляху. Справжній садху шукає притулку в істині, але бувають і такі відлюдники, які навіть далеко від людей не здатні подивитися в очі правді. Так вони й ходять по світу, обманюючи себе та інших. Це – люди, які посварилися з членами своїх сімей, з дружинами, дітьми, невістками й тому пішли з дому і стали відлюдниками. Вони просто втекли від своїх проблем, прикриваючись іменем духовності. Все їхнє життя наскрізь просякнуте брехнею і таким чином вони неймовірно обтяжують власну карму. Адже стати відлюдником – це чудова можливість знищити минулу негативну карму, і цю можливість вони втратили за кілька монет і визнання в суспільстві. Але таких людей буде постійно мучити совість. Їхня власна душа не пробачить такої зради, того, що маленьку помилку вони перетворили на величезні тенета брехні, з яких неможливо вирватися.”

“Не дивлячись на те, що я вмію бачити суть явищ, ці люди не соромляться брехати прямо мені в очі. У такі хвилини я не можу втриматися від сміху, але мені стає їх шкода. Адже їм пощастило, життя дало їм прекрасний шанс відчинити двері до духовного зростання, але вони не бачать цього і продовжують блукати в темряві. Погана карма не дозволяє їм увійти в ці двері, а вони нічого не роблять для того, щоб її змінити.”

“Однак я не звинувачую ні цих людей, ні суспільство, що їх породило. Час розпоряджається долями людей. Коли приходить час, людина сама стає на правильний шлях. Коли я бачу весь цей клубок суспільних протиріч і егоїзму, мені іноді хочеться кинути все і повернутися в Гімалаї, але я постійно відкладаю своє рішення.”

“Інколи моє благословіння починає діяти не відразу, а людина не хоче чекати та осипає мене прокляттями. Якщо міністр перемагає на виборах, то все готовий мені віддати, якщо ж програє, то вважає, що даремно витратив свої гроші на передвиборчу кампанію, адже моє благословіння не подіяло.”

“Як часто люди приходять до мене з проханням благословити на ту чи іншу справу, а потім запитують, в які терміни здійсниться задумане, ніби я несу відповідальність за все, що відбувається у світі, ніби вони купують копійчаний лотерейний білет, та ще й намагаються дізнатися, який з цих білетів виграшний. Обіцяють у разі удачі, поділитися виграшем. Хіба це не говорить про дурість? Невже вони думають, що людина, яка знає всі виграшні номери білетів, буде ними торгувати в надії, що хтось з ним поділиться? Тому мені постійно доводиться стикатися, як зі сліпим обожнюванням людей, так і з відвертою ворожістю. І те, й інше відношення до мене продиктоване егоїзмом. Але в людей не завжди виходить задумане. І це – закон природи. Хтось виграє, а хтось програє. І садху не має до цього ніякого відношення. Результат залежить від самої людини, від її зусиль, від її карми. Садху може тільки дати пораду, але не може виконати за людей їхню роботу.”

“Мені не потрібне ні ваша любов, ні ваша ненависть. Я просто вказую людям шлях і продовжуватиму це робити, незалежно від ваших бажань. Але я закликаю вас в ім'я ваших дітей, створити нове суспільство, а інакше завтра майбутні покоління жорстоко вам помстяться. Я зустрічав багатьох людей, які змогли змінити світ на краще. Мені також вдалося змінити життя людей в тих місцях, де я знаходився. Багато тисяч людей навіть і не думають про те, щоб робити антисуспільні вчинки.”

Час йшов своєю чергою і я теж йшов у ногу з часом. Одного разу в Семрі я відвідав будинок Джитендера Сінха. Там я відразу ж відчув, що мене з усіх боків обступають образи минулого. Як ніби стіни цього будинку самі заговорили зі мною. Несподівано дружина Джитендера Сінха Шарада розплакалася. До неї приєдналася дружина Вірендри Сінха. Обличчя Шаради виражало материнську любов. Я дивився на неї здивовано. Вона ридала так, ніби втратила власну дитину, і ось через багато років, знову її знайшла. Ці сльози нагадали мені про далеке минуле.

Я ніби почав занурюватися в океанські глибини, розгойдуючись на його хвилях. Я перенісся дуже далеко від місця, де знаходився. І тоді переді мною постало обличчя сповнене материнської любові. Пробудивши у собі ці спогади глибокого минулого, я з Семри вирушив до Падрауні. Попереду на мотоциклах їхали Джитендра Сінх, Прем Тіварі та Відья Пандей, а за мною на джипі слідували Девендра, Парашурам Сінх, Девендрашахі, Авадхеш Канхейя, Ом Пракаш Шарма та інші. Коли ми прибули в Падрауну нас тут же зустріли Раджа Чандра Пратап Нараян Сінх і Бі.Кей.Мішра. Невідомо чому всі події цього дня спрямовували мою думку в минуле. Я задумався про це. Через шістнадцять років мене долали спогади.

Закінчивши свої справи в Падрауні, я прийшов у Сахенаг Парашурам Дхам, те саме місце, де віддавався своїй аскезі Парашурам. В тих місцях час минав легко. І тут з'явився Хрідай Нараян Сінх. У той час переді мною сиділи тисячі людей. Він став ридати навзрид і я був вкрай здивований, коли побачив, в якому стані він знаходиться. Адже це був відомий житель Бенареса, людина, яку називали Тигром Біхара. Я не очікував, що він настільки розклеїться. Я спробував його підбадьорити, нагадав йому про те, що він – інтелігентний чоловік і справжній філософ. Тоді він сказав: “Ми з тобою – дві квітки, що ростуть на одній гілці. Мені доводиться грати роль раджі, а тобі – роль відлюдника, я ж, попри те, що народився в королівській родині, блукаю в темряві. У вас немає ніякої власності, але ви все одно перебуваєте в стані вищого блаженства, а в мене є все, але я не можу назвати себе щасливою людиною.” Сказавши це, він знову розплакався.

Я спробував його надоумити: “Ви не зможете кинути мене в обійми маї за допомогою таких ось прийомів, ридаючи, як дитина. І не всі квіти з однієї й тієї ж гілки стають підношенням божеству. У нас різна карма. Ви пов'язані з владою, а я задоволений тим, що знайшов. У мене немає ніякої визначеної мети, я просто йду вперед. У цьому і полягає моя релігія.”

Хрідай Нараян Сінх – це мій старший брат. Я ж – наймолодша дитина у своїх батьків. Я не знав, що йому відповісти, вагався, коли він несподівано промовив: “Будда, теж повернувся в лоно сім'ї. Він дав посвячення своїй сестрі та синові, розповівши їм про те, як він досяг просвітління. І ви теж можете розповісти своїм братам та сестрам про те, як досягнути звільнення. Батьківська та материнська любов мріють прийняти вас у свої обійми.”

Я мовчав, сидячи перед палаючою жаровнею. Навпроти мене було вже споруджено навіс для проведення яг’ї, й те місце, де я збирався на кілька днів поринути в стан самадхі. Коли прийшов Парашурам Сінх, то мій брат під напливом почуттів, сказав йому: “Це – мій молодший брат, який колись був пілотом, у нього був власний літак. Він також був господарем чайної плантації, величезних яблуневих садів. Я зустрівся з ним через шістнадцять років. Він лишив усіх нас далеко позаду. Ми купаємось в розкоші, люди поважають нас. Але ми залишилися все там вже, на базарі, де відбувається обмін матеріальними цінностями. А він раз роздавив все це багатство у себе під ногами та почав підніматися сходами духовного зросту. Візьміть його, приведіть до нас додому. Ми будемо вітати його так, ніби він був Господом Буддою. Не тільки наша сім'я, але і всі околиці будуть вважати величезною честю, якщо він до нас завітає. Ми всі хочемо отримати у нього посвяту і змінити свою карму.”

“Парашурам Джи, не вважайте все, що я кажу проявом слабкості. Я виріс на березі священного Гангу. Але поклик минулого тепер здається далеким і слабким. Але я пишаюся тим, що мій брат зумів відкинути багатство і славу, і став відлюдником. Кажуть, що якщо хоча б одна людина в сім'ї стала пустельником, це – благословення на сім наступних поколінь. І попри те, що він молодший за мене, я хочу припасти до його ніг. Ви обов'язково повинні привести його до нас.”

Я сказав, щоб він спочатку відпочив, адже він знаходився в дорозі всю ніч і напевно втомився. Але він мене не слухав. Язики полум'я стали розгоратися. Крізь них я спостерігав за його обличчям. Несподівано я почав бачити різні картини. Тоді я сказав: “Час сам доставить мене туди, куди потрібно. Зараз я перебуває в стані повної неприв'язаності до чого-небудь. Я зустрів вас через шістнадцять років, коли захотів побачити. Я обов'язково прийду і ви дізнаєтеся про мій прихід.

Я розпорядився, щоб його розмістили в школі. Потім в Сохназі, в місці, де здійснював аскезу Парашурам, я сидів на березі величезного ставка, зарослого лотосами. Там, зусиллями Парашурама Сінха і Васіштха Манн, був створений коледж. Саме там я і розташувався.

У навколишніх лісах все нагадувало про минуле. Недалеко звідти, на березі річки Сараю, знаходилося те місце, де віддавався аскезі Девраха Баба. Я подумки привітав його і послав в його бік свої мисленні вібрації. На той час Сонце вже заходило.  Промені Сонця грали на поверхні води. Стояла зима, і від річки дув м'який ароматний вітерець. Я побачив, що Баба Девраха сидить на височині. Хтось, уже побачивши його, повертався назад, але навколо нього ще залишалися люди. Дехто стояв на відстані, склавши руки перед грудьми, і мовчки його споглядали. Напевно вони чекали, коли настане їх черга отримати даршан. Сонце, що заходило, ніби намагалося про щось розповісти.

 

Девраха Баба

Було виразно чути незвичайний гул, немов священний Ганг спускаючись з неба в Гімалаї, ніс разом зі своїми водами ту звістку, яку гори хотіли нам повідомити. Повітря теж вібрувало ніби попереджаючи про появу нової хвилі, попереджаючи про появу божества, перед яким потрібно схилити коліна. Ця хвиля сама була благословенням божественної сутності, яка оживляла всю атмосферу навколо.

Девраха Баба говорив: “Це – хвиля, діти, скоро прийде нова хвиля!” Великий відлюдник, істинна коштовність у короні духовності Індії, Девраха Баба, постійно вимовляв ці слова, і я глибоко замислився над їхнім прихованим змістом. Він говорив так мало, але в цих кількох словах був великий сенс! “Прийде хвиля” – всього лише у двох цих словах він висловив весь потаємний зміст йоги. Від цього просвітленого чоловіка виходили хвилі любові, хвилі такої сили, ніби це був сам священний Ганг.

Прийде хвиля… Яку хвилю він мав на увазі? Річну хвилю чи морську хвилю?  Чи мав він на увазі хвилю, що народжується в атмосфері, або хвилю натхнення, яка буває в людському житті? Спостерігайте за хвилями, адже хвилі бувають різними. Одна хвиля виникає, коли ми дивимося на повний, сяючий Місяць, інша, та, що збуджує ум людини. Ще одна хвиля перетворюється на любов між чоловіком та жінкою. А ще буває хвиля впізнавання власної сутності, яка приводить людину до просвітлення.

Ви чули й про таку хвилю, яку в йозі називають Кундаліні. Якщо ця хвиля піднімається вгору, то людина стає господарем цілого світу.

Коли виникає хвиля, то вона несе з собою хвилювання, збудження, підйом. Вона може принести з собою бурю, яка повністю знищить минуле, і людині доведеться відтворювати все заново. Постійно виникаючі в житті людини хвилі, ніби попереджають її, щоб вона не втрачала пильності та була усвідомленою. Адже людина – це не її вчинки. Якось людину накриває невідворотна хвиля смерті, яка стирає з лиця землі все те, що вона довгий час створювала. І тоді у живої душі, у дживи, не залишається іншого виходу, крім як починати нове життя з чистого аркуша.

У житті людини постійно виникають хвилі. Це можуть бути хвилі любові чи похоті, жадібності чи марнославства, бажання стати великим ученим чи відомим політичним діячем. І разом із цією хвилею людина сподівається вирватися вперед. Тому ми відчуваємо такі дивовижні почуття, коли споглядаємо морські хвилі. Жива душа постійно, подібно до хвиль, виникає в цьому світі, прагне того самого блаженства, якого прагнуть морські хвилі, з'являючись і зникаючи в бездонному і вічному морі. І це буде продовжуватися до тих пір, поки хвиля сама не уподібниться Сат-Чіт-Ананді, тобто стану вищої усвідомленості, вищої істини та вищого блаженства. 

Коли піднімається хвиля Кундаліні, то це означає, що піднялася хвиля відчуженості. І тоді жива душа починає похитуватися на хвилях блаженства. Не важливо, на що схожі ці хвилі: на Вішну, Шиву, бездонне небо чи безмежний простір. Вони можуть бути схожими на язики полум'я, які навчать згоряти від любові до Всевишнього.

Хвилі, що виникають у природі – це символ творення. Коли хвиля прани стикається з хвилею апани, то у всьому тілі, подібному до всесвіту, піднімається буря. І якщо йог зуміє тримати ці бурхливі хвилі під своїм контролем, то він зможе переміщатися в будь-яку точку безмежного простору. Саме тому Девраха Баба говорив про те, що прийде нова хвиля усвідомленості.

Ми бачимо, що людина завжди кудись поспішає. Вона не насолоджується хвилями, що піднімаються в її житті, але зате постійно прагне поринути у хвилі своїх пристрастей, женеться за мирськими радощами.

Священний Ганг, вбираючи в себе води інших річок, прагнув до моря, а на березі його притоку, річки Сараю, сидів той великий чоловік, який завдяки своїй аскезі, сам перетворився на хвилю вічної любові. 160 років тому, коли йому виповнилося всього шістнадцять, він відрікся від світу. Він народився в селі Умарія, яке знаходилося на відстані всього за кілька миль від річки Сараю. Він любив блукати полями, насолоджуючись природою. Його старший брат Сур’ябалі Дубе, дуже любив його. Однак, коли молодшому братові, Девкалі Дубе, виповнилося шістнадцять він вирушив у духовну подорож. Він шукав істину в образах Рами, Вішну й Крішни та, нарешті, став відомим як Девраха Баба. Він був зачарований красою річки Сараю, а вона теж прийняла його і надихнула стати духовним лідером у цій частині Східних Гімалаїв. Завдяки своїй аскезі, сьогодні Девраха Баба став одним із найславетніших йогів, гордість нашої країни. Його слова зливаються з вічним шелестом вод великої річки.

Девраха Баба сидів на березі нерухомий і спокійний, випромінюючий любов, і навіть сама річка свого часу змінила русло, щоб не заважати йому в медитації. Води річки несли його завіти, спрямовані на благо всього людства, до моря, до людей.

Сидячи на березі річки, Девраха Баба міг споглядати й тонкий світ, і безмежний світ. Води річки своїм невгамовним гулом надихали його на духовну подорож, а він залишаючись на місці подорожував по всьому Всесвіту. Він заглянув у багато куточків космосу та у внутрішній світ живих істот, які населяють Землю, заглянув і в інші світи. Божества приходили та торкалися його ніг, гандхарви та кіннари обсипали його квітами.  Як тільки він досяг просвітління, йому відкрилося знання всього світу: Веди та Шастри Пурани й Упанішади. Всі живі істоти почали прагнути до нього, щоб отримати у його ніг довгоочікуваний спокій і блаженство.

Це світило духовності, ця велика людина, і сам став схожим на священний Ганг у світі людей. Він закликає до усвідомленості все людство. Це світило зійшло на небосхилі індійської духовності ще тоді, коли Індія стогнала під гнітом рабства. І саме під його впливом така велика просвітлена людина та носій революційних ідей, як Баба Рагхавдас, зблизився з Махатмою Ганді, надихаючи його своїми ідеями звільнити країну. Він подавав ідеї таким політичним діячам, як Неру, Пант, Раджендра Прасад та іншим. Навіть сьогодні важко переоцінити той внесок, що він вклав в історію Індії.

Я намагався поєднати свої думки з його ідеями, коли прийшов відомий промисловець з Падрауні, Шрі Гіріджа Шанкар Кхетан. Він приніс йому в дар фрукти, більшу частину яких Девраха Баба повернув йому як прасад зі словами: “Ти однаково йдеш через Сохнаг, передай ці фрукти Пайлоту Бабі.” Я зі свого місця спостерігав за тим, що відбувається, і бачив, як Баба посміхався.

Потім Девраха Баба знову почав говорити: “Хвиля, діти, йде нова хвиля!” А я повернув потік своїх думок до самого себе і поринув у самоспоглядання. Мої очі були заплющені, і я не помітив, як навколо мене зібрався багаточисельний натовп. Десь через пів години прийшов і Гіріджа Шанкар Кхетан. Він здавався дуже радісним та задоволеним. Він передав мені фрукти зі словами, що цей прасад шле мені Девраха Баба. Переді мною сиділи й учні Девраха Баби, які ще кілька хвилин тому ставили мені дивні питання, але, побачивши прасад, одразу замовкли. Він дав мені віру в себе і зміцнив мою внутрішню силу. Після цього я постійно посилав Девраха Бабі квіти та цілий мішок прасаду. Ми підтримували зв’язок один з одним через прасад. Кожні декілька днів я отримував від нього прасад, і своєю чергою, надсилав прасад йому.

Одного разу, після того, як розійшовся багатотисячний натовп, переді мною виявилася ціла купа фруктів. На особливому місці лежав прасад, посланий Девраха Бабою. Я дістав з цього прасаду яблуко і став з ним гратися, перекидаючи з руки на руку. Потім прийшли Міра Рай і Чандраваті Гупта та забрали фрукти.

Я продовжував перекидати яблуко з руки на руку. Неочікувано яблуко виявилося прямо у мене перед очима, і на його поверхні я побачив усміхнене обличчя Девраха Баби. Потім цей образ почав збільшуватися в розмірах, і ось уже сам Девраха Баба стояв переді мною. А через мить він уже зник. Я не знав, що і думати. Але я відчув його безмірну любов і благословення, яке наповнювало мене силою. Девраха Баба наказав мені з'їсти це яблуко, що я й зробив, а потім вирушив у свою печеру.

І раптом я побачив всю світобудову, яка розгорталася перед моїм поглядом, подібно до карти зоряного неба. Якийсь час я сидів у печері, а потім поринув у стан самадхі та перенісся туди, де знаходився Девраха Баба. В його ашрам. Ашрам був занурений у тишу, але на підвищені панувало пожвавлення.Там був Девраха Баба, а поряд з ним сиділа людина, дуже відома жінка, чиє обличчя було звернене до світла. На цьому обличчі можна було розгледіти зморшки тривоги та занепокоєння. Вона була занепокоєна тим, як складеться ситуація на майбутніх виборах. Девраха Баба щось їй пояснював, втішав її, говорячи, що в житті обов'язково настає новий світанок. Потім він на кілька миттєвостей зупинився і з усмішкою подивився в мій бік. Індіра Ганді, а це була вона, з подивом обернулася, спостерігаючи, як я мовчки обмінювався мисленними вібраціями з Девраха Бабою. Обличчя майбутнього прем'єр-міністра нашої країни освітилося посмішкою. Потім, коли я пішов, Баба відновив розмову з нею. Ви й самі знаєте, що сталося на наступних виборах.

Я прийшов на берег річки Сараю з безліччю питань, які я хотів їй поставити. Я думав про те, як давно тече тут ця річка. Вона стала свідком великих історичних подій, бачила Раму, Крішну, Будду, Махавіру, Шанкарачар’ю, Валлабхачар’ю та багатьох інших.

Ріка ніколи не обертається назад, продовжуючи свій вічний біг. Вона прагне до моря, яке закликає її до вічного злиття. Море говорить їй про те, що місце їхнього злиття стане символом непорушної любові та самопожертви. В плесканні річкових хвиль можна розчути прихований спокій, тишу, таємне послання всьому людству.

Вона ніби говорить: “Ти, людино, провела деякий час свого життя серед Гімалайських гір, там, де знаходяться мої витоки. Ти бачиш, скільки труднощів мені доводиться подолати на шляху до кінцевої цілі. Я – річка Сараю. Бог Рама гуляв моїми берегами зі своїм братом Лакшманом. Історія всього князівства Айодх’я пов'язана з моїм ім'ям. І зараз теж сотні тисяч людей пов'язують із моїм ім'ям свої надії досягти просвітлення. Я ж продовжую свій шлях. Скоро ти дізнаєшся про обставини життя Девраха Баби, який народився в селі Умарія і в пошуках своєї душі блукав лісами, по кам'янистих і засніжених долинах Гімалаїв, сидів на моєму березі, поширюючи навколо себе хвилі божественного світла.”

Річка Сараю завжди з захопленням дивилася на цю велику людину. Ганг, яка протікає в Каші, нагадувала їй про Вішуддхананда та П. Гопінатха, про Рагхавдаса Бабу. Тепер ланкою в цьому ланцюзі великих духовних особистостей стала і Ма Анандамаї, яка поринула в стан самадхі. Будь-який мандрівник може отримати дуже багато завдяки благословінню доктора Гопінатха Пандіта, Девраха Баби та Ма Анандамаї. Ці люди освітили Індію світлом своєї духовності. Ці три людини так само багато значать для північно-східної Індії, як Сомбарі Баба, Латурія Махарадж та Хедія Хан Баба для штату Уттаракханд. Можна сказати, що нашій країні дуже не пощастило, тому що доктор Гопінатх Джи пішов у стан махасамадхі, а думки інших великих людей спрямовані в бік майбутньої катастрофи.

Тепер від доктора Гопінатха Джи залишилися одні спогади. Багато тантриків експлуатують його ім'я, заробляючи на ньому гроші, що можна вважати справжньою ганьбою для Індії. Також ми не бачимо ніяких духовних наступників Ма Анандамаї та Девраха Баби. Для того, щоб підняти рівень духовності в нашій країні на новий рівень, ми повинні знати імена цих людей, знати про те, хто вони такі, щоб шахраї не могли спекулювати на їхній славі.

Я дуже довго стояв на березі річки Сараю і ставив їй запитання, відповіді на які отримував з глибин свого єства. Річка завжди підказувала мені правильну відповідь. Потім я повернувся до своєї печери. Коли я прокинувся і вийшов з печери, люди ще спали, але поступово все навколо пожвавилося. Люди зайнялися своїми повсякденними справами. Хрідай Нараян Сінх пішов, мені ж потрібно було готуватися до занурення в самадхі. Люди зібралися в Сохнаг здалеку. Тут теж заструменів Ганг істинної духовності. Через мене тут зібралися на омовіння сотні тисяч паломників. Потім серед всього цього скупчення народу я поринув у стан самадхі. Коли через кілька днів я вийшов з цього стану, то виявив, що стою серед натовпу на підвищенні. Я був цілком здоровий. Люди, які там були присутні, належали до всіх національностей, каст і релігій, були прихильниками різних політичних партій. Вони знали, що я не роблю відмінностей між людьми. Я всім хотів показати один і той же шлях, шлях до світла.

Священна батьківщина великого йога Баби Горакхнатха – Горакхпур. Тут він залишив слід своєї присутності на всіх каменях і деревах, скрізь, де він тільки не знаходився. Він здобув перемогу над смертю. У цих місцях є храм, який панує над навколишніми пустельними місцями. Навколо нього ростуть дерева і ліани, наповнюючи життям цю неживу порожнечу. За красою і розкішшю цей храм не поступиться багатьом палацам. Парк, розташований навколо храму, прикрашають сучасні фонтани. Цей храм пов'язаний з історією Баби Горакхнатха, є символом його величі.

У цих місцях всюди відчувається його вплив. Одного разу я був у тих місцях пізно ввечері. Поступово храм порожнів, хоча все ще прогулювалися якісь люди. Засвітились електричні вогні. Ми двоє давніх друзів прийшли у двір храму, і відразу ж відчули, як змінився наш настрій. Спогади про минуле зникли, невідомо куди. Я взагалі, прийшов у це місце під впливом спогадів. Як багато разів я бачив це місце, де Горакхнатх Джи робив духовні практики. Коли я ще був пілотом, ці місяця не були настільки заселені та жваві. Там ще не розвівався шафранного кольору прапор. Тоді тут лунав голос Дигвіджая Натха Джи, який закликав всіх об'єднатися під прапорами індуїзму. Все це залишилося в минулому. Залишився лише храм Горакхнатха.

Кожного разу, коли я потрапляв сюди, то бачив якісь зміни. Тоді, в ті часи, коли я вперше відвідав ці місця, я не був знайомий з Бабою Горакхнатхом. Але, звісно, він – невід’ємна частина мого життя, і саме ці місця зв’язані зі спогадами про нього.

Якось мені довелося на своєму маленькому літаку здійснити вимушену посадку в Горакхпурі. Спочатку я направлявся в Непал, але неочікувано погода сильно зіпсувалася. Напевно сам Баба Горакхнатх підстроїв цю ситуацію з погодою. Тому мені довелося приземлитися в Горакхпурі. Як тільки це сталося, перед моїм внутрішнім поглядом відразу ж виник образ храму. Минуле наполегливо нагадало про себе. Я вирішив, що обов'язково проведу ніч у красивому місці, на подвір'ї храму, під покровом дерев.

Я вже прийняв санньясу і просувався шляхом, вказаним Бабою. Тепер я вже був з ним знайомий, провів в його товаристві досить багато часу. Але після того, як я прийняв санньясу, я ще жодного разу не мав нагоди відвідати цей храм. І ось вимушена посадка привела мене в ці місця.

Після багатьох років я знову зустрів свого давнього друга, Альфреда, який розшукав мене тут. Альфред жив у Лондоні. У ті часи, коли англійці ще правили Індією, він був єдиним спадкоємцем сім'ї, наближеної до влади. Колись ми проводили час разом на вулицях Калькутти та в долинах Дарджилінга. Я ж часто приземлявся в різних аеропортах Лондона. І ось я побачив його після довгої перерви. Він постарів. Тепер він був власником цілої авіалінії та мав кілька власних літаків. Крім того, він став послідовником буддизму. Він міг говорити тільки на цю тему. Він і до мене приїхав для того, щоб дізнатися більше про Будду і буддизм, але, як тільки мене побачив, захотів ще дізнатися і про йогу.

У своїх буддійських дослідженнях він уже відвідав такі країни як Японія, Шрі Ланка, Індонезія, а Індії побував у різних місцях, пов'язаних із життям Будди, наприклад у Бодхгаї. А зараз він разом зі мною збирався відвідати буддійські місця Непалу і Гімалаїв, але з чистої випадковості ми опинилися в місті Баби Горакха.

Отже, здійснивши посадку в Горакхпурі, ми обидва вирушили до храму. Альфред вже чув дивовижні історії про Бабу Горакхнатха, про його практики та аскези. Тому, як тільки я про нього згадав, він відразу ж погодився зупинитися в храмі. При вході до храмового комплексу ми застигли в подиві. Здавалося, що ми потрапили в розкішний палац, здавалося, що навіть саме місцеположення храму змінилося, у порівнянні з тим, що було раніше. Того дня нас ніхто не зустрічав, бо колишній настоятель, Дигвіджай Натх Джи покинув цей світ. Про нього залишилася тільки пам'ять, а на його місце був обраний настоятель Авейдьянатх Джи, який продовжував втілювати в життя ідеї Дигвіджая Натха.

Ми зголодніли, і раптом побачили зграйку молоді, з їжею в руках. Ми попрямували в той бік, звідки вони прийшли. Там ми побачили як група робітників, студентів і відлюдників поглинає кашу кхічрі. Ми теж отримали свою порцію каші на банановому листі. Вона була така смачна, і ми постійно підходили за добавкою. Той, хто розкладав кашу по тарілках, дивився на нас з дедалі більшим подивом.

Каша була цілком звичайною, і навіть сухуватою. Ніхто її особливо не їв. Проте, та прекрасна їжа, що ми їли раніше, зовсім не приносила нам такого задоволення. І після цього ми теж не їли нічого смачнішого за цю кашу. Поївши, ми, нарешті взяли свої речі, і вийшли назовні. Так, прогулюючись, ми дійшли до ставка. І ми побачили сина Пандавів Бхіму, зануреного в глибокий сон. Ми підійшли до нього і розташувалися поряд з ним, під деревом. Ми розстелили на траві простирадло, і захоплені нашою бесідою, повністю забули про навколишній світ. Храм купався в місячному світлі. Помаранчевий прапор, встановлений на шпилі храму, майорів на вітрі, і мимоволі приковував погляд. Іноді крик сторожа пронизував тишу ночі. Через деякий час цей товстий сторож сів поруч з нами. Альфред заліз у свій спальний мішок, а я ще якийсь час насолоджувався красою мармурового храму при місячному світлі. Потім сторож пішов, і я теж заснув. Коли ми прокинулися, було ще темно. Ми сходили в сад, зробили всі необхідні ранкові процедури, і вирушили до храму вклонитися статуї великого йога, Махайогешвара Горакхнатха. Поруч із бібліотекою знаходиться величезне мангове дерево. Місце під ним дуже гарно облаштоване. Саме там ми зустрілися з настоятелем Авейдьянатхом. У той час сонячні промені вже проникали крізь густе листя. Люди постійно підходили та сідали поруч із настоятелем. Він прийняв нас дуже тепло. Поговоривши з ним лише кілька хвилин, нам почало здаватися, що ми знаємо його вже довгі роки. Він теж син Гімалаїв. Зустрівшись з ним, ми збиралися відразу ж відправитися в подорож Непалом, але його доброта і гостинність зупинили нас. Ми пішли в готель для паломників.

 

Подорож у Непал

Отже, на кілька днів ми забули про подорож до Непалу, і стали відпочивати у храмі. Ми бесідували про колишнього настоятеля, Дигвіджая Натха Джи та його духовні подвиги. Ми також були повністю підкорені м'яким зверненням нового настоятеля. Ця людина стоїть вище похвали та осуду, вище людського егоїзму. Він – син гір, який народився на березі Гангу. Культура Порі та Гархвала вплинули на розвиток його характеру, і з дитинства він знаходився в середовищі святих і відлюдників. Він завжди думає в масштабах всієї країни. Він також втілив у життя мрію Дигвіджая Натха Джи про прекрасний сучасний храм. Також складно переоцінити його внесок у справу освіти в цьому східному штаті.

Встигаючи керувати храмом та займатися мирськими справами, настоятель Авейдьянатх Джи є справжнім йогом. Нам залишалося тільки дивуватися його здібностям і гострому розуму. Ми й не помітили як в його товаристві пролетіли три дні. Потім ми відправилися в Непал. Наш маленький літак вже нас чекав. Він піднявся в небо і ми полетіли над долинами Гімалаїв. У Непалі ми зустрілися з друзями, які раніше вчилися з нами, поруч з якими минуло наше безтурботне дитинство і юність вступила у свої права. Які прекрасні були тоді мрії! Ми також вирушили до буддійського храму Сваямбху Натх. Там ми пробули деякий час в хатині відлюдника Амрітананди Джи. Тієї ночі був повний місяць, свято, яке присвячене Будді, Буддх Пурніма. Увесь храм був повний святковою метушнею, а в хатину відлюдника прийшов навіть сам раджа. Через деякий час ми потрапили під владу спогадів. Але потім ми зустріли Сур’ю, і на кілька днів наше життя повністю змінилося. Якийсь час Альфред провів разом зі мною в Альморі, а потім вирушив разом зі мною в Піндарі. Коли я почав жити у своїй печері, Альфред повернувся до себе на батьківщину.

Через кілька років я отримав листа від настоятеля Авейдьянатха, який запрошував мене на святкування річниці настоятеля Дигвіджая Натха. Я приїхав до Горакхпуру, у храм. Там зібралася величезна кількість учених, відлюдників, патріотів Індії. Ми вшанували пам'ять померлого настоятеля.

У величезному залі храмової бібліотеки люди уважно і вдумливо слухали про славні діяння предків, про пурани, філософію та йогу.

У той день проходив з'їзд йогів і тому було чимало народу. Не всім вистачило місця. Був йог з Непалу, Нархарі Натх Джи, і йог з Орісси, Шиванатх Йогі. Всі ділилися власними думками та ідеями.

Мене запросили виступити на сцені, що я зовсім не люблю робити. Я не оратор. Я попередив усіх, що не вмію говорити на публіці. І я дійсно спочатку не промовив ні слова, вийшовши на сцену.

Потім я потрапив під владу найчарівнішої людини, Лал Сукхе. У присутності цієї людини неможливо мовчати. Кожен, хто підходить до нього, обіймає його. І зі мною сталося щось схоже. Я відразу змінив своє рішення не говорити зі сцени.

Професор Парашурам Сінха, який невпинно йде шляхом йоги та намагається розкрити її таємниці, кинув мені виклик, задавши кілька каверзних питань. Зал потонув в оплесках, а потім настала мертва тиша. Настоятель Авейдьянатх подивився у мій бік. Лал Сукхе і Нар Харінатх Джи попросили мене відповісти. Я ще нічого не сказав, а Нар Харінатх Джи вже почав говорити. Голова зборів доктор Кунвар Раджкумар не знав, що робити, тому що питання, поставлені відлюдником відрізнялися зухвалістю і були дуже складними. Але тут я почав говорити.

Для пояснення своєї позиції я спробував знайти приклади зі сфери природничих наук, бо професор, який поставив запитання, був професором математики. Я пояснив основні положення йоги в термінах математики. Потім я розповів про тих великих відлюдників, які вже тисячі років перебувають у Гімалайських печерах у стані самадхі.

Спочатку будь-яка нова ідея вимагає доказів, а потім люди вже настільки звикають до неї, що вільно оперують нею, стверджуючи, що “так каже наука”. Багато людей ніколи не вивчали Веди або Упанішади, але на основі одних лише чуток стверджують, що “у Ведах саме так говориться”. Те саме стосується і “Бхагавад Гіти”, і “Упанішадів”, і “Рамаяни”. Часто буває так, що якщо людина не володіє достатніми пізнаннями, її так і тягне сперечатися.

Ця звичка сперечатися особливо поширена серед інтелігенції. Адже їхня віра ґрунтується на знаннях, отриманих з книг, але вони мріють підтвердити ці знання на практиці. Їм хочеться, щоб Бог відповідав тому образу, який вони вже створили в умі, а коли цього не трапляється, вони збиваються зі шляху. Адже розрив між теоретичними побудовами та практикою величезний. За наполяганням Парашурама Сінхи мені довелося кілька днів провести в Падрауні, що у штаті Уттар-Прадеш. Там я перед величезними зборами, що складалися зі студентів і викладачів коледжу Природних наук і з простих громадян цього містечка, був завалений землею. Моє тіло залишалося в печері, а сам я плив у потоці життя. Природа була моїм учителем, печера була моїм Університетом, святі відлюдники були моїми товаришами з навчання.

 

Знову у східній Індії

Через шістнадцять років я повернувся в східну Індію, щоб посіяти тут насіння нової революції. Я сам – син цих місць, який потім пішов у Гімалаї. Гімалаї були моїм домом, моїм гуру, моїм товаришем по навчанню. Гімалаї дбали про всі мої потреби. Тому моє минуле у східній Індії стало для мене далеким спогадом. Я позбувся своїх старих зв’язків та набув нові, познайомившись з відлюдниками. З одного боку існує зв'язок між людьми, а з іншого – між людиною і природою. Хоча, здавалося, я залишався тією ж людиною, що й раніше, моє мислення повністю змінилося. Я перестав підкорятися законам суспільства і став жити відповідно до законів природи. Природа – це істина, а людина не вічна, і все в ній схильне до змін. Природа присутня як у матерії, так і у свідомості. Людина завжди хоче тільки брати. Природа не тільки забирає, але й постійно щось дає.

Темп життя постійно прискорюється, люди весь час кудись поспішають, але якщо розібратися, то вони в якомусь сенсі завмерли в очікуванні машин і механізмів. Розум людини завмирає перед владою машин. Тепер без допомоги машин і механізмів, людина ні на що не здатна. І якщо техніка виходить з ладу, то в такій ситуації людина безсила що-небудь зробити. Саме з цієї причини пишно процвітають безробіття, беззаконня, анархія та насильство. Молоде покоління, майбутнє нашої нації, заблукало в цьому світі машин і механізмів, забуло про свій обов'язок.

Саме тому так широко поширене безробіття, яке, своєю чергою, породжує насильство та злочини. Як відрізняється Індія мого минулого від сьогоднішньої Індії.  Система державного управління подібна до паперового кораблика, а політики самі рубають гілку, на якій сидять.

 

Стан навчальних закладів

Я зупинився у професора Парашурама Сінха і спостерігав за життям коледжу. Стан цього коледжу можна було порівняти зі станом молодої вдови. Система прогнила, а керівництво мріяло  тільки про те, щоб врятувати свою шкуру.

І такий стан справ у всіх навчальних закладах нашої країни. Їм доводиться танцювати під дудку політиків, що зарвалися. І ці ж політики збили молодь зі шляху. І зробити це неважко, поки їхня власна дорога не визначена.

Невідомо, на що хочуть перетворити нашу країну політики, країну в колишні часи прославлену своєю духовністю.

Куди не подивишся, ми бачимо тільки картини руйнування, страйки, заклики закрити фабрики та базари. Політики роздирають країну на шматки з міркувань своєї особистої вигоди. І релігійні діячі їм у цьому допомагають.

Я спостерігав за цим всезростаючим занепокоєнням навколо, за тим, як ситуація стає все більш і більш вибухонебезпечною. Потім я створив мисленний намір, спрямований на формування нової свідомості, на революцію в умах. Революцію, чия мета – благо країни та всього людства.

Я подумки закликав усіх духовних людей за допомогою своїх мисленних вібрацій, практик самадхі та яг’ї змінити мислення людей. Щоб ми могли позбутися забруднення атмосфери, від беззаконня та злочинів. Щоб ми могли вказати молоді шлях до розвитку, щоб ми могли розкрити їх внутрішній потенціал, познайомити їх з їхнім істинним “я”. Таким чином, руйнівні сили ми зможемо поставити на службу  творення.

Таким був мій твердий намір, виражений у думці, у словах і справах. Тому я залишив гори та спустився в долину. Раніше я розірвав усі зв'язки з суспільством, щоб піти жити в Гімалаї, а тепер, навпаки, спустився в долину. Я з одного боку жив у суспільстві, а з іншого знаходився як би за його межами. Я присвятив себе благу людства.

Життя йде вперед, а людина намагається його наздогнати. Час нікого не чекає.

Були тільки вона та я. Вона створювала нове життя і знищувала минуле. Коли я зустрів її, то ще метався між минулим і майбутнім. Коли б я не зустрічав її на своєму життєвому шляху, вона завжди вражала мене до глибини душі, відкривала для мене щось нове і дивовижне. Всі мої філософські погляди програвали перед її революційним мисленням. Тим більше, що мої погляди постійно змінювалися. Скільки раз мені хотілося збунтуватися та адекватно висловити свої думки. Але, перш ніж це відбувалося, вона приходила до мене з готовим рішенням.

Я хотів втекти, але вона не дозволяла мені це зробити. Вона постійно повторювала: “Що ти шукаєш? Все, що ти шукаєш, я сама створюю в реальності. Я втілюю твої мрії та ідеї в реальність.”

І справді, відбувалося все те, що я хотів. Але після того, як кожне моє бажання втілювалося в реальність, моя цікавість все більше зростала. Задоволення одного бажання призводило до появи наступного. І цьому не було видно кінця. Був я і була вона, була взаємодія між нами. У мені була цікавість, в неї – можливість задовольнити її.

Я був наповнений, і вона теж. Але я блукав у своїй наповненості. Вона ж перебувала в ній, занурена в сон. Я дивився в порожнечу, вона ж наповнювала мене своєю повнотою. Вона була спокійною, а я неспокійним. Саме я пробудив її зі сну, і коли вона прокинулася, то розцвіла. Вона була природою, пракриті, а я – пуруша. Вона все робила для мене і з моєю допомогою, але не могла насолодитися плодами своїх вчинків. У мене було все, але при цьому я був порожній, а вона була спокійна, як  море, що сяє, як сонце.

Вона – мая, а я – її господар і чоловік. Вона – світ, а я – господар світу. Моя свідомість задавала їй напрямок творчих дій. Вона була попереду, а я – позаду неї. Випадок звів нас разом. Вона говорила все що завгодно, а я мовчав. Я хотів від неї втекти, але вона мені не дозволила. Куди б я не прийшов, вона вже заздалегідь чекала мене там. Вона була тією, хто виповнює всі потреби, виконує всі бажання. Вона говорила: “Ти – пуруша. Чому ж ти втікаєш від мене? Я – пракриті та не можу існувати без тебе. Чому ти хочеш від мене втекти? Біжи краще від самого себе. Я нерухома, і куди б ти не пішов, тобі доведеться до мене повернутися. Біжи краще від своїх бажань, від своєї невгамовної спраги, бо тільки я можу її задовольнити.”

“Я існую завжди, навіть коли тебе немає, але без тебе я ніщо. Я – йоні, а ти – лінгам. Я – дія, а ти – її причина. Різниця між нами тільки в тому, що я вже давно піднялася над усіма подіями, а ти занурений в ілюзію.”

“Я для тебе готова зробити всі найновіші відкриття. Все, що, здається, належить мені насправді належить тобі. І коли ти це зрозумієш, то все це легко отримаєш. Адже все це належало тобі спочатку.”

Людина біжить вперед, а природа дає їй відпочинок від праці, спрямовує її шлях, надихає на подвиги. Вона вітає людину на кожному перехресті її долі. Пуруша прагне вперед, а пракриті творить. Вона породжує все різноманіття речей і форм для його задоволення. Людина допомагає у творчому процесі, але проблема в тому, що вона заплуталася сама в собі. І людина задумується про себе тільки тоді, коли втомлюється від своєї праці, або спотикається і падає на своєму шляху.

Час не стоїть на місці, він нікого не чекає. Людина хоче зупинити час і відпочити, але їй це не вдається. Людина ніяк не може підкорити час своїй владі. Минуле не допомагає їй і майбутнє не надихає, а сьогодення, ніби занурене у темряву. Людина відчуває себе абсолютно безпорадною істотою. Зрештою людина так чи інакше примиряється зі своїм сьогоденням, починає будувати плани на майбутнє, зміцнює основи, на яких ґрунтується її минуле, адже їй треба йти вперед, потрібно жити.

У мені теж прихована така людина, яка постійно щось робить, хоча я залишаюся  повністю пасивним. Моя внутрішня людина переміщається в просторі, їсть, п'є, кудись прагне, мріє панувати над часом, занурюється в минуле, щось шукає в теперішньому, мріє про майбутнє. Але я нічого подібного не роблю, я просто спостерігаю за ним. Інколи я над ним сміюся, іноді шкодую його, адже по суті він не вільний.

Він сам вже давно заплутався в житті та мене теж хоче забрати з собою. Я подорожую як у проявленому світі, так і у світі непроявленому, а він хоче забрати все собі. У той час, як я хочу відпустити себе, розчинитися. Він прагне підтримувати нав'язані йому почуття, я ж прагну жити відповідно до законів природи, хочу жити в спокої. Адже час нікого не слухає і завжди чинить не очікувано. Він постійно створює щось нове і людину приваблює ця новизна. Природа щосекунди створює новий світ і руйнує старий. Людина ж чинить відповідно до її законів: з одного боку вона деградує, а з іншого – розвивається.

Вбиваючи минуле, я створюю сьогодення і майбутнє. І всі роблять так само. Але насправді я не вбиваю минуле, не створюю сьогодення і майбутнє. Я живу одночасно в трьох вимірах. Сьогодні я такий же, як був учора, і таким же залишуся в майбутньому.

Я людина, яка об'єднала в собі подвійну природу пуруши та пракриті.

Раніше Сарвешварананда Джи любив такі місця, як Таповані та льодовик Сатопантх. Зараз же він найчастіше перебуває в печерах, роздумуючи про благо людства. Він сприяє миру в міру сил своїми духовними вібраціями, намагаючись допомогти світові вийти з тієї кризи, в якій він перебуває. Іноді під впливом почуттів він говорить довго і красномовно, а іноді надовго замовкає. Він мріє про те, щоб у кожній звичній дії була присутня духовність. Він хоче, щоб люди черпали своє натхнення в гір і річок, адже немає нічого священнішого Гімалаїв. Сарвешварананда Джи в основному перебуває в Гімалаях і ніколи не спускається в долину. Він дотримується традиції ріши Маркандеї. Він дуже освічена людина, все знання світу міститься всередині нього. Він – великий йог, який мріє про перетворення цього світу.

Одного разу Бірла Джи зустрівся з ним, коли вся його родина здійснювала паломництво на Ганготрі. Сарвешварананда Джи називає Гхагшьяма Даса Бірлу справжнім карма-йогином. Однак, хіба у цього великого бізнесмена є час зупинитися і задуматися про свою істину сутність?

Закон природи такий, що після кожної темної ночі настає світанок. Кожен захід Сонця нагадує нам про майбутній світанок. Сьогодні ми фантазуємо про те, яким буде завтрашній день, а вранці, після пробудження, він вже стає нашою реальністю. З Бірлою Джи все так і відбувалося, тому що час нікого не чекає. І смерть теж не буде вибирати зручний момент. Для неї немає різниці, день на подвір’ї чи ніч, чи знаходиться людина в смутку, чи радості.

Сказавши кілька слів про цю велику людину нашого часу, про Гхагшьяма Даса Бірла, Сарвешварананда Джи замовк. Він сидів на березі річки та кидав у неї дрібні камінчики, а я уважно за ним спостерігав. На поверхні води виникали бульбашки, а потім так само зникали в ній. Сарвешварананда Джи теж дивився на мене з виразом обличчя, ніби питав: “Ну що, зрозумів, у чому тут справа?” А мої очі висловлювали інше питання, мені хотілося зрозуміти, що саме він мав на увазі. Але обидва ми мовчали, а поряд з нами текла річка, яка ніби говорила: “Та яка різниця, хто і що має на увазі. Прагніть уперед, як я, і не озирайтесь назад. Скільки каменів потрапляє в річку, але їй до цього байдуже.”

Саме це й хотів сказати Бірлу Джи Сарвешварананда, але великий бізнесмен не мав часу на те, щоб його вислухати. Він хотів передати йому ці слова через мене, але в мене це теж не вийшло, бо Гімалаї не дали мені такої можливості. Якось я опинився вдома у Гхагшьяма Даса Бірли. Темніло. Я саме прийшов туди від прем'єр-міністра. Я передав своє мовчазне послання і пішов.

Я спеціально прийшов туди з Гімалаїв і вернувся назад. Побачивши мене, Сарвешварананда Джи засміявся. Я на якийсь час поринув у свої спогади, а Сарвешварананда Джи занурив долоню у воду і розсіяно бризкав нею убік, протилежний течії річки. І, дивлячись на це, я нарешті зрозумів, що він хотів мені сказати тоді: “Водний потік ніколи не повертає назад. Навіть якщо ми кинемо воду у зворотний бік, вона все одно зіллється з основним потоком і потече вперед. А людина постійно обертається думками в минуле.”

Сарвешварананда Джи – це людина вільних поглядів, яка у своєму світогляді поєднує ідеї бхакті та йоги. Він вважає, що намір є основою творіння, тому намір він вважає основною творчою силою. Коли людина опановує силу наміру, то вона автоматично переміщується на ступінь вище у порівнянні з іншими людьми. Така людина, незалежно від того, робить вона якість вчинки чи ні, звільняється від карми.

Я зараз хочу донести до вас усі ті знання, що Сарвешварананда Джи отримав від Гімалаїв. Не знаю чи можу я висловити їх саме так, як треба. Сарвешварананда Джи блукає по селах. Іноді він приймає в дар зерно і сам його готує. Він за допомогою Гаятрі мантри може запалити воду. Він часто допомагає мені в Гімалаях і запрошує пожити у себе, якщо я маю намір провести тут довгий час.

В Деградуні та Хімачал Прадеші він повсюдно відомий під ім'ям Баби Рам Даса, він також іноді відвідує Айодх'ю. Одного разу він прожив кілька місяців у храмі Шиви в селі Патваї недалеко від Рампура. Сарвешварананда Джі дуже любить мед та цукор. Він може здійснювати подорожі небом у своєму фізичному тілі. Іноді він розчиняє тіло в просторі та стає невидимим, а потім знову виявляє себе в якомусь іншому місці. Його думки – це незгасний вогонь. Вогонь – символ душі. Мета людського життя – знайти власну душу і якщо людина цього досягла, то вона може найприроднішим чином зустріти Сарвешварананду Джи.

Глава 11. Ідеї Сарвешварананди Джи

П'ятниця, 26 серпня 2022 07:25

Ганг завжди тече вперед. Вона говорить так багато тим, хто вміє слухати. Людина теж іде вперед. Гори дивляться на море, а море – на безкрайній космос. Усі ніби чогось чекають. Повітря жадає руху, рух прагне усвідомленості, свідомість потребує допомоги природи.

Ганг тече з гір Гархвала, через долину Вьяса, ліс Нандан Ван, а потім через долину Тапован. По дорозі вона вбирає в себе інші річки й струмки. Гори, річки, струмки, дерева і рослини в джунглях – всі вони зробили Ганг провідником своїх ідей.  Сарвешварананда, схилившись до річки, завжди щось у неї питав, і річка завжди щось відповідала йому. Це відбувалося то в Гомуксі, то в Ганготрі. В Уттаракаші він зустрівся з Нараяном Свамі, у якого зовсім зіпсувався зір. Він каявся у своїх минулих вчинках. І тоді Сарвешварананда сказав, що за допомогою божественного Гангу він знову отримає дар зору. Нараян Свамі провів в Уттаракаші, на березі Гангу, близько місяця і справді прозрів. На той час Сарвешварананда був уже далеко, в місці злиття Бхілангани та Бхагіратхі.

Він сидів на березі річки та спостерігав за божественною грою, у всьому бачачи появи Бога. І тоді він зустрів того, хто досяг відчуженості, Свамі Рамтіртха. У цьому відлюднику він побачив йога, який знаходиться на надзвичайно високому рівні духовного розвитку. Сарвешварананда поділився з ним своїми роздумами про йогу.

Сарвешварананду можна зустріти неподалік Гархвала. Йому подобається мандрувати. Зазвичай він не заходить до міст, а йде берегами річок і каналів. Найбільше часу він проводить у печері, яка знаходиться недалеко від злиття річок Бхілангани та Бхагіратхі, якщо йти берегом Бхілангани. Тепер його можна зустріти також у Гомуксі,  Таповані, Тунганатсі, Рупкунді та долині Піндарі. Однак зараз він намагається не траплятися людям на очі. І навіть якщо його хтось побачив, то пізнати в ньому великого йога нелегко. Раніше він майже не носив одягу, а зараз він зовсім від нього відмовився. Він може миттєво переміститися в будь-який куточок Гімалаїв. На березі річки Бхілангани у Свамі Рамтіртха є старий будинок. І саме в цьому будинку знаходиться вхід до печери. Сарвешварананда часто таємно мешкає в цій печері, і багато його учнів роблять те ж саме, отримуючи настанови від Сарвешварананди Джи.  Сарвешварананда Джи навчився у священного Гангу такої премудрості: йди вперед, не звертаючи уваги на перешкоди та не давати згаснути негасимому світлу.

Саме так можна побудувати новий світ. Адже мантра Гаятрі призначена для всіх.  І вона несе в собі насіння протистояння, бо будь-яка революційна формула така. Сьогодні ця мантра подолала всі перешкоди, всі кастові бар'єри та обмеження, і стала доступною для всіх. Адже божественний порядок не передбачає жодних відмінностей за кольором шкіри, кастою, національністю та соціальним статусом. І Сарвешварананда завжди намагається надихнути людей жити в ім'я блага всіх живих істот. І Ачарья Шрірам Шарма докладає всіх зусиль до того, щоб ці завіти втілилися у життя. Ці завіти спрямовані на викорінення рабства і захист гуманізму. 

В сучасній Індії ми бачимо безліч релігійних і громадських організацій, які всі свої сили спрямовують на звеличення власного лідерства. Такі організації не можуть протриматися довго. І історії Гітлера, Сталіна чи Муссоліні – тому приклад. Тому ті великі махатми, які мешкають у Гімалаях, не намагаються надати своїм ідеям закінчену форму. Вони завжди закликають людину до звільнення, і тому їхня мова ллється вільним потоком. Вони часто висловлюють свої ідеї через людей, які перебувають у миру. Однак трапляється, що людина чи політичний діяч, який є виразником ідей якоїсь просвітленої душі, обмежується тим, що споруджує на честь свого ідейного натхненника пам'ятник, називає його ім'ям організацію, а потім повністю присвячує свої сили посиленню власного культу. І це стосується всіх сфер життя: і до політиків, і до релігійних діячів. Всі потребують поклоніння, всім потрібна влада над країною. Саме тому наше суспільство настільки корумповане.

Ми повинні задуматися про те, що в ім'я прогресу та розвитку, втрачаємо свою свободу. Я хочу закликати всіх людей мислити вільно, і не залежати ні від кого у своїх вчинках. Не слухайте закликів, які закликають замислитися про благо однієї конкретної людини або конкретної громади. Слухайте тих, хто дбає про благо всього людства. 

А тих людей, які закликають до сепаратизму, до поклоніння ідолам у людській подобі, необхідно усунути від влади якнайшвидше. Адже якщо ви погодитеся з їхньою владою сьогодні, то завтра вони візьмуть вас у рабство. Саме ці ідеї висловлює Сарвешварананда Джи, який сидить на березі річки Бхілангани та споглядає її стрімкий потік. Він каже: “Навіть людину, яка чудово бачить, можна назвати сліпою. Хіба люди не бачать, що політичні лідери та гуру від релігії не приховують своїх намірів зробити їх своїми рабами? А якщо вони й бачать, що їх збираються поневолити, то чому роблять як і раніше? Чи довго може існувати суспільство, засноване на таких принципах? Чому люди не навчаються у річок, які вбираючи в себе бруд усього світу, проте залишаються чистими та вільними? У всіх рік одна мета, всі вони прагнуть до моря, по дорозі зливаючись одна з одною. Ніхто з них не боїться втратити свою індивідуальність, зникнути, але при цьому вони продовжують своє існування, навіть після того, як розчиняться в інших водах. Гімалаї дали їм вічне натхнення текти вперед. І вся природа: і Сонце, і Місяць, і Земля, і море допомагають їм у цій шляхетній меті. Чому ж людина не може взяти з них приклад? Вона не бачить своєї істинної природи, і женеться за світом. А світ щоразу її обманює.”

Саме це і відбувається з різними релігійними організаціями, які вже давно стали подібними до живих трупів. Вони зробили духовність матеріальною, закували свідомість в кайдани. Всі пориви духу загрузають у нескінченних потоках нікому не потрібних слів.

Організація чогось – це вже прив'язка. Подібно до того, як свідомість залежить від тілесної організації, так і людина, заснувавши якесь товариство, стає від нього залежним. Їй доводиться підкорятися законам цього товариства, спрямовувати свої зусилля на його розвиток. І ось вже наближені починають робити бога з засновника цього товариства. Про яку духовність тут може йтися? Різні організації є показником слабкості людини, яка створює їх, щоб її ідеї підкріплювалися все новими та новими словами. І якщо сьогодні ми хочемо зайняти гідне місце в сучасному світі, то спочатку маємо повернутися до витоків і усвідомити свою сутність, і вже потім дивитися на інші країни. Адже духовність – це не спосіб організації суспільства, це – саме життя, яке пов'язане з Богом, яке містить в собі всю світобудову. Тому релігія не повинна бути привілеєм якоїсь певної групи. Вона повинна вчити людину життя.

Людина повинна прийти до такого виду духовності, яка не була б винятковим правом якоїсь однієї країни, касти, громади чи нації. Цей вид духовності має бути благотворним для всього людства, повинен подолати всі границі. Саме така релігія може стати джерелом натхнення для людей, тварин, птахів та всіх живих істот. Але ситуація в сучасному світі прямо протилежна. Люди змінюють закони на власний розсуд, намагаються нав'язати іншим власну думку. Сьогоднішня Індія, замість того, щоб служити іншим народам маяком духовності, перетворилася на джерело проблем.

В Індії необхідно змінити всю існуючу систему, і особливо – систему освіти. Наша країна, яка завжди вважалася батьківщиною духовності, перетворилася і на арену боротьби протиборчих сил. На словах ми намагаємося покінчити з кастовою дискримінацією, але чи є хоч одна сфера життя, на яку не впливали б кастові та національні відмінності? Навіть система управління у нас повністю запозичена, в ній немає нічого індійського. Згадаймо, що наша цивілізація зароджувалась у злитті різних культур. Проте сьогодні не залишилося нічого справжнього: люди висловлюють ідеї, запозичені в інших, або сліпо наслідують те, що відбувається в інших країнах. Ніхто і не задумується про внутрішній світ. Нам байдужа власна література, своя рідна мова. 

Необхідно змінити всю цю систему, побудовану на кастових та громадських відмінностях. Яке майбутнє очікує країну, де не піклуються про національну культуру та мову, де з кожним днем ​​збільшується розрив між багатими та бідними? 

Ми не можемо розвивати тільки якусь одну частину суспільства на шкоду іншій. Освічена еліта не дає решті людей розвиватися, а народні маси, і собі, не готові підтримувати благі починання, бо вони про це навіть не замислюються. І ось результат, сьогодні вся наша країна згоряє у вогні міжнаціональної, міжконфесійної, міжкастової та соціальної ворожнечі. Ми стоїмо на порозі жахливої ​​катастрофи.

Як нам сьогодні необхідні перетворення! Чому б не дати людям релігію, яка вчила б дивитися на світ неупереджено, вчила б людину жити заради інших людей?  Але всі наші товариства та організації напрямлені зовсім не на розвиток гуманізму, а на посилення позиції якоїсь певної групи людей чи громади.

І незрозуміло до чого сьогодні прагнуть батьки нації, здається, що вони щосили прагнуть знищити нашу країну.

І невідомо в якому ще жахливішому стані перебувала б наша країна сьогодні, якби з нею не було благословення просвітлених йогів і мудреців. І я звертаюся до всіх політичних діячів, до всіх вчених та до інтелектуальної еліти: “Ніколи не забувайте, що Індія – це країна духовності, це та країна, де гордо піднімають свої вершини Гімалайські гори.”

“Тому все, що ми робимо, ми маємо робити на благо всієї нації, а не керуючись інтересами якоїсь однієї, окремо взятої громади: індусів, мусульман чи християн.  Потрібно думати не про касту та національність, а про те, що всі ми люди, всі ми діти Індії. І саме той день, коли ми відчуємо себе дітьми своєї великої Батьківщини, стане переломним моментом в історії та призведе до розквіту нашої країни.”

“Адже країна, яка не має національної самосвідомості, неухильно рухається до занепаду. А національна самосвідомість формується під впливом національної культури та літератури. Громадяни тієї чи іншої країни щасливі, якщо вони усвідомлюють свої базові, невід'ємні права. А щасливі люди не будуть вчиняти злочини, тому що в Бога такі люди вірять більше, ніж у гегемонію страху. Якщо ж у суспільстві відсутній порок, то воно неминуче розвивається.”

“У сучасній Індії немає жодної релігійної ідеї, що об'єднує людей, тому і немає стабільності. Якщо ми не поважаємо власну культуру, то де вже мріяти про розвиток національних мов? Але якщо не розвивати національні мови, то, як можливий незалежний розвиток, як можливий адекватний обмін ідеями? А без правильних ідей ми не зможемо подолати общинні протиріччя. І якщо вони будуть залишатися, то буде процвітати взаємна ворожнеча. В сучасній Індії кожна людина знає, наскільки глибока ця криза.”

“Кожен з нас приходить в цей світ ненадовго з власною місією. Але якщо людина усвідомлює свою істинну природу, то всі її дії будуть напрямлені на благо всього людства. Як було б чудово, якби ми прагнули не до поділу, як сьогодні, а до об'єднання! Сьогодні ж кожна організація, кожна партія, кожна громада прагне урвати собі шматочок влади. І кожна така група прагне підпорядкувати всю країну власним законам. Ось чому в нас так процвітають лестощі, чинопочитання та корупція. Один тільки Бог знає, що може трапитися в майбутньому з країною, яка не має ніякої надійної основи.”

“Мене не можна назвати ні оптимістом, ні песимістом. Я просто спостерігаю за розвитком нашої національної культури, як вона від єдиного почала розгалужуватися на багато різноманітних культур.”

“Всі мріяли завоювати Індію, але ні в кого це по-справжньому не вдалося, всі завойовники самі розчинилися в ній, розчинилися у її культурі. Хто прийшов її знищити, сам був знищений. Але сьогодні Індія сама себе губить. Але ми не дозволимо цьому відбутися, тому що знайомі з власним славним минулим. Нехай люди забули про національну літературу, про колишню величність Батьківщини, але ми про це пам'ятаємо. Тому мої ідеї призначені всім.”

“Я чудово знаю про те, що думають індуси, мусульмани, сикхи та християни в сучасній Індії, про їхні плани переробити країну, але ці плани мене анітрохи не турбують.”

“Така природа людей, і ця природа змушує їх влаштовувати своє життя певним чином. Людина і сама – частина природи, але настає день, коли людина стає повністю беззахисною перед обличчям природи. Вона все в неї забирає, і того дня їй не допоможе ні індуїстська філософія, ні іслам, ні завіти сикхізму чи християнства.”

“Погляньте, як беззахисні люди перед лицем стихійних лих: землетрусів, вивержень вулканів, посухи. І тоді каста та релігії вже нічим не може допомогти.  Епідемії забирають життя, як індуса, так і мусульманина. Людина може проводити в життя свої гасла, тільки коли гнів природи вщухає.”

“Нам необхідно піднятися над національними та кастовими відмінностями, і стати на шлях гуманізму. Якби людина так і вчинила, вона не ставала б жертвою стихійних лих. Але людина вважає за краще йти шляхом, який вже заздалегідь проклала для неї природа. Людина йде заздалегідь визначеним шляхом, як бик на заклання.”

“Зараз рідко відбувається щось позитивне, але ми всюди можемо спостерігати деструктивні зміни. Подивіться на занепад літератури та епістолярного жанру у всьому світі! Творці книг не вважають за потрібне навіть один раз подумати перш ніж вони що-небудь напишуть. Але ж у розвитку кожної нації література грає величезну роль.”

“Ні один літератор, ні один журналіст не наважується вільно висловлювати свої думки, тому що вони й самі не хочуть бути вільними. Їхні думки та переконання повністю продажні, і вони самі чекають, хто б їх купив. Що ж буде з країною, чиї кращі уми показують себе з такого боку?”

Сказавши все це, Сарвешварананда засміявся так, що цей сміх і сьогодні змушує тремтіти моє тіло. Він дивився на небо, і небо стали прорізати спалахи вогню, подібні до блискавок. Коли навколишню темряву осяяло це світло, то в його ореолі стало видно змучену постать жінки. У неї на руках і ногах були важкі кайдани, обличчя закрите покривалом. Багато хто намагався відщипнути від неї хоч шматочок, інші чекали вдалині, а вона не могла висловити свій біль і нічого не могла вдіяти. У неї не залишилося сил для протесту.

Але ніхто з людей не турбувався про цю жінку, проте кожен хотів, щоб вона належала йому. Коли знесилена вона впала, то придавила чоловіка. Інші одразу ж кинулися до нього і почали його бити. Ніхто не слухав його стогонів і криків. Несподівано покривало зісковзнуло з обличчя жінки, і Сарвешварананда теж перестав сміятися.

Потім він сказав: “Дивіться, що відбувається. Вважайте, що це була Мати-Індія, або сама природа, від якої кожен хоче відщипнути шматочок, і для цього вони її зв'язали. Коли вона оступилася і впала, підім'явши під себе одну якусь групу, то всі кинулися цю групу знищувати. Але коли покривало зісковзнуло з її обличчя, всі злякалися, подумавши, що тепер вона точно повстане. І ніхто не знав, на кого впаде її гнів.”

“Люди закували Мати-Індію в ланцюги, всі сваряться між собою за право володіти нею. Хтось намагається переманити її на свій бік хитрістю та лестощами. Але й у майбутньому всі повстануть проти того, хто оступиться і впаде, якщо оступиться сама знесилена Мати Індія. І кожен хоче проковтнути її наодинці, ні з ким не ділитися. Але коли покривало зісковзує з її обличчя, всі застигають здивовано, і в їхніх очах можна прочитати німе запитання: Що буде далі? Кого ця жінка захоче наблизити до себе, а кого відштовхне? І ось вони стоять, охоплені страхом і надією. Люди не можуть знати, що готує для них майбутнє, можуть лише робити припущення, можуть обговорювати та розмірковувати. Люди вже готові боротися за свої інтереси.”

“Результат цього протистояння – занепад, чи таке становище, коли людям заради прогресу доводиться перетворюватися на рабів. І Індія не самотня – у всьому світі відбуваються подібні процеси. Світ стоїть на порозі третьої світової війни”.

“Індія вже давно готова до війни, тому що передумови до неї назріли. Міжнаціональна ворожнеча роздмухується громадськими діячами, однак, час ще не настав. Буде так, як захоче природа, а людині доведеться до неї прислухатися.”

“Чому ж ми дозволяємо, щоб у суспільстві процвітали антинаціональні настрої? Дозволяємо, щоб свавілля поширювалося на всі сфери нашого життя, починаючи від політики та закінчуючи духовністю?”

“Хоча простий громадянин нашої країни зовсім не переслідує подібні цілі, але він нічого не може вдіяти. Адже йому доводиться потом і кров'ю заробляти свій хліб. І це стосується всіх сфер життя. Навіть якщо людина хоче жити чесно і спокійно, їй це не дозволено. Люди та обставини постійно прагнутимуть зламати її моральний дух. Але хіба хтось хоче страждати чи вмирати з голоду? Ніхто так само не хоче бачити, як страждають його близькі люди. І людина змушена йти тим шляхом, до якого його примушує суспільство.”

“Але коли корупція і сепаратизм досягають своєї вищої точки, то держава опиняється на порозі революції. І про це варто задуматися. Тому необхідно задуматися про те, як можна провести реформи у системі державного управління та у системі освіти. Необхідно зробити так, щоб дорога до успіху була відкрита для всіх прошарків суспільства.”

“З одного боку, держава, начебто, хоче покінчити з дискримінацією за кастовою ознакою, а з іншого – система броні у вищих навчальних закладах і в системі управління для спискових каст і представників різних релігійних груп зводить нанівець всі ці починання. І проблема виникає не тільки з послідовниками різних релігій, тепер люди схильні зараховувати себе до “аріїв” і “не аріїв”. Не арії звинувачують аріїв у тому, що вони колись їх поневолили.”

“Якщо ми хочемо врятувати свою країну, то повинні підтримати розвиток інтелектуальної еліти, незалежно від кастової та релігійної приналежності, повинні підтримувати діяльність тих організацій, які служать благу всієї країни, а не однієї конкретної групи. Подивіться, що відбувається сьогодні! Люди заплуталися у питаннях більшості та меншості, вищих та нижчих каст!”

“Якщо ми справді хочемо врятувати свою країну, то ми маємо зупинитися і ненадовго замислитися, куди йде наша країна? Хто відповідальний за те, що вона стоїть на краю загибелі? Нам доведеться покаятися в попередніх помилках. І тоді ми зможемо змінити існуючу систему. Адже потреба у змінах давно назріла. Усі хочуть розділити нашу країну та урвати від неї хоч шматочок. Хтось хоче оголосити її індуїстською країною, хтось мусульманською, хтось країною сикхів чи дравідів. То штат Пурванчал прагне відокремитися від країни, то Уттаракханд. Хтось мріє про “бенгальську” Індію. У всіх свої власні цілі. Але ніхто не хоче, щоб Індія залишалася просто Індією, всі хочуть розділити її на окремі шматки. Люди починають приймати західну культуру, забуваючи про свою власну культуру, про свою безцінну спадщину. І все це результат прагнення до матеріальних цінностей, до володіння багатством.”

“Ми самі рубаємо гілку, на якій сидимо, власними руками знищуємо національну культуру. Ми забули про духовність. Держава має нарешті замислитися над цим питанням. І це потрібно зробити зараз, щоб потім не довелося каятися. Необхідно задуматися про те, заради чого віддавали свої життя борці за незалежність?”

 

Національна самосвідомість

“Нехай спочатку буде наша Батьківщина, а потім уже ми самі. Закон має бути єдиним для всіх громадян країни. І якщо хтось наполягає на певних привілеях, виходячи з національних, релігійних та кастових інтересів, то таким ідеям не має бути місця у прогресивному суспільстві. Закони повинні складатися таким чином, щоб брати до уваги інтереси всього народу. І якщо запроваджуються якісь обмеження, вони повинні бути однаково застосовні до всіх штатів країни, і до всіх її конфесій.”

“Кожен, хто народжується, повинен колись померти. Якщо ви хочете, нарешті, обмежити народжуваність у нашій країні, то ви повинні бути дуже уважні. Якщо й обмежувати народжуваність, то в межах всієї країни, а не якоїсь певної групи людей.  Закон має бути єдиним для всіх. Звісно, недостатньо просто обмежити народжуваність.  Необхідно призупинити процес створення нової карми.”

“Але карма індійців повністю відповідає кармі їхньої культури та цивілізації. Якщо жива істота народилася в Індії, то вона завжди буде пов'язана з нею невидимими нитками. На карму людини завжди впливає культура, в лоні якої вона з'явилася на світ, і приналежність до певної релігії, і епоха, в яку вона жила. Всі ці фактори визначають наступне втілення.”

“Людина – це жива істота, яка може поліпшити свою карму. Якщо людина стає на духовний шлях розвитку, якщо здійснює вчинки, які призводять до процвітання суспільства, якщо вона присвячує своє життя служінню людям і пошукам Бога, то в наступному народженні вона втілиться в тілі божества. Тобто, в тілі якши, кіннара, гандхарва або одного з інших божеств, які можуть матеріалізувати предмети і явища з власної волі, переміщатися в просторі на власний розсуд та мати багато інших надприродних здібностей. Однак і божества не безсмертні. Коли вони вичерпають свій кармічний банк заслуг, то їхня душа знову притягується до Землі, і вони втілюються у тілі людини. Вони прагнуть переродитися саме в тому місці, де перебували в попередньому людському втіленні, тому що там вони можуть зустріти ті душі, які були пов'язані з ними у минулому. Так само ті люди, які робили за життя погані вчинки, в наступному втіленні народжуються в тілі тварини, птиці або комахи. Тварини вже не можуть власними вчинками змінити свою карму, вони можуть тільки пасивно її пропрацьовувати. І через деякий час, коли вони повністю відпрацюють негативну карму, то отримають можливість знову втілитися в тілі людини. І тоді вони знову намагаються з'явитися на світ саме в тому місці, де жили раніше, там, де напрацьовували карму. І неможливо зупинити душу, яка прагне нового втілення.”

“У кругообігу народження та смерті підтримується кармічний баланс. Однак, якщо людина померла передчасно, страшною або насильницькою смертю, то його тонке тіло ще деякий час буває прив'язане до місця, де це сталося. Такі душі ми називаємо примарами, привидами, голодними духами (бхути, прети). Вони теж не вічно перебувають у подібному стані. Коли термін їхніх мук спливає, або коли вони зустрічають якусь просвітлену душу, яка їх звільняє, вони знову втілюються в людському тілі. І цей порядок заведений від природи, порушити його неможливо. Якщо людина і спробує порушити його, то крім поразки та збитку, нічого не отримає. Але якщо людина знає, як вийти за межі смерті, то їй не потрібно буде прагнути нового народження. Тому я знову звертаюся до своїх співвітчизників і батьків нації. Я закликаю їх задуматися над тим, що вони роблять, адже завтра їм доведеться померти, а потім отримати нове втілення відповідно до своїх попередніх заслуг.”

“Наше майбутнє залежить від минулого. Такі закони цього світу. Адже людина не створювала тих первинних елементів, з яких вона складається: воду, землю, вогонь, повітря та небесний простір (акашу). Навпаки, вона залежить від них.”

“Якщо людина йде шляхом духовності або шляхом науки, стаючи рабом чогось одного на шкоду іншому, то її думки та переконання не можна назвати цілісними, вільними та гармонійними. Людині необхідно прагнути того, щоб її думки вийшли за межі цих двох категорій, щоб вони стали незалежними та неупередженими.”

“Якщо людина зможе прийти до того, щоб любити всіх, якщо весь світ стане для неї домом, то тоді вже ніхто й не згадає про дискримінацію за кастовою, релігійною чи національною ознакою. Тоді всі дбатимуть про благо власної держави. Тоді не залишиться потреби в тому, щоб резервувати навчальні місця та чиновницькі пости для певних груп громадян, люди перестануть чинити злочини та самогубства. Тоді люди любитимуть один одного, і дбатимуть про всі живі істоти. Однак ніхто нічого не робить для того, щоб наблизити цей щасливий час. Усі роблять так, як диктує їм суспільство. Як же можна змінити існуючу ситуацію, не зробивши жодних конкретних кроків? Ми повинні звільнити людину від кайданів минулого і допомогти їй в будівництві нового життя.”

 

Створення нової епохи

“Існує вічний вогонь, який може в кожній людині пробудити усвідомлення. Я ж хочу привести людство на той шлях, який буде для нього благом, і тому всі мої думки зосереджені на людині. Сама по собі мантра Гаятрі не має великого значення, але вона може стати для людей джерелом натхнення. Однак, необхідно стежити за тим, щоб вона не стала пережитком минулого, частиною реакційного придушення. Адже людська поведінка, як правило, спрямована на завоювання поваги, що не може тривати вічно.  Мирська слава минуща.”

 “Мене може зрозуміти той, хто зрозумів самого себе, або спробував це зробити. Саме про це говорять нам Гімалаї.”

“Чекати залишилося недовго. Новий час вже на порозі, і про це ми можемо судити за безліччю ознак. Людина вже відчув швидкі зміни, і серце її наповнилося страхом. Вона уже зайняла свій розум пошуками шляхів до порятунку. Але ж після періоду прогресу неминуче слідує період руйнування і занепаду. Однак, майбутній стан світу можна охарактеризувати двома знаками, мінус і плюс. З одного боку, це буде руйнація старих систем, а з іншого – творення нового світу. Десь це буде плюс, мінус, десь мінус, плюс, і врешті-решт ситуація перейде в стан плюс, плюс. Коли піде перша реакція, то люди повстануть один проти одного, а природа додасть їм проблем. Поступово ситуація покращуватиметься завдяки тому, що проростають сходи нового світу, які ми можемо побачити вже зараз, хоча спочатку ми зможемо спостерігати лише торжество руйнівних сил. Але якщо мінус і плюс вступлять у безпосередню взаємодію, то результат буде жахливий. Адже, як відомо, вони нейтралізують один одного.  Залишається нуль. Тоді на планеті не залишиться живих істот, і вона перетвориться на неживу пустелю.”

“Якщо ж сили добра переважатимуть, то негативна тенденція не зможе завдати великої шкоди. Але й тоді весь світ протягом шістнадцяти років переживатиме жахливі катаклізми.”

“Вже давно всьому людству загрожує загибель від ядерної зброї, не кажучи вже про забруднення навколишнього середовища. Просвітлені мудреці певною мірою очищають атмосферу своїми мисленними вібраціями. Світова інтелектуальна еліта вже задумалася про тяжкість даного становища. Адже світ може стати жертвою реакції плюсу і мінусу в одну секунду. Але всі просвітлені душі докладають зусиль до того, щоб у результаті зіткнення цих математичних знаків залишався якийсь залишок, щоб у залишку не вийшов нуль.”

“Ріки витікають з Гімалаїв – це мінус, але в них вливаються інші річки – це плюс.  Потім вода випаровується, формуючи мусонні хмари й природа жорстоко сміється над людиною, посилаючи на неї повені. Це – негативне явище, в якому рідко бувають плюси.”

“Коли вода тече каналами, то це – плюс. Струмки та дрібні струмочки об'єднуються у великі ріки, а потім вони впадають в море. Це велика форма злиття, великий плюс. Все це відбувається відповідно до законів природи, і те, що станеться в майбутньому, теж відбудеться відповідно до них. І зоря нової ери зійде, коли зміниться свідомість людей.”

Все це – думки Сарвешварананди Джи, який є одним з великих просвітлених Гімалаїв. Він знає все, що відбувається у світі, все, що відбувається в Індії, бачить минуле і майбутнє. Фізичне тіло Сарвешварананди Джи існує з глибокої давнини. Йому зараз шістсот сімдесят три роки. Він дуже худий, так, що крізь шкіру можна побачити всі його кістки. Зросту він досить високого, і, як правило, ходить зовсім без одягу, хоча раніше і носив його. У нього довге волосся і блискучі очі. Найчастіше він живе у Гімалаях. Влітку він приходить у Тіхрі та Піндарі, а взимку забирається ще вище в гори. Іноді він встановлює свою жаровню і якийсь час живе в селах Паурі та Девал.  Приходить він і до села Кхаті. Він дуже любить вогонь. Ще він часто говорить про таких великих мудреців давнини, як Маркандея та Вьяса. Іноді Сарвешварананда Джи приходить до моєї хатини в Кхаті, і проводить у ній кілька місяців. Наприклад, він жив у мене в червні-липні 1977 року, а потім, коли я поринув у стан самадхі, завалений снігом, то він надав мені величезну допомогу, охороняючи моє фізичне тіло. Він також ходив разом з нами до Бадрінатха і Кедарнатха, і допомагав у проведенні великої яг’ї в Кхаті. В організації цієї яг’ї мені допомогли багато просвітлених йогів Гімалаїв, такі як Горакхнатх Джи, Аватар Баба, Кріпачар’я Джи, Шанті Ма, Харі Баба, Сур’я Сіта Ма, Нага Баба та Сант Гірі Джи. Мати Джагадамба благословила цю яг’ю. І завдяки її благословенню ми змогли провести яг’ю в маленькому гімалайському селі.

Глава 10. Велич Бадрінатха

П'ятниця, 26 серпня 2022 07:20

“Сьогодні Бадрінатх – точно такий самий, яким він був вчора. Це місце, де людина зустрічається з Богом. Це – те саме місце, яке було прославлене мудрецями Нарадою і Шанкарачар’єю. Немає жодної різниці між Бадрінатхом Будди та Махавіри й сьогоднішнім містом. Я ніскілечки не змінився, змінюються тільки люди, бо вони нічого про себе не знають. Якби люди знали про свою справжню сутність, то хіба б вони блукали в пітьмі? Скільки ж може йти людина невідомо куди? Адже вона все одно не досягає власної мети. Коли вона отримує черговий удар долі: від держави, суспільства чи сім'ї, вона одразу біжить до мене. Що мені залишається робити? Я даю людині те, що вона шукає. Я завжди на своєму місці, це люди приходять та йдуть. Я сам нічого не даю, люди самі беруть і дають. Їхні вчинки повністю залежать від думок і почуттів, які виражаються в словах. Їхня карма визначає майбутнє народження.”

“Життя – рух між народженням і смертю. Гріхи та праведні вчинки, здійснені в минулому, зважуються на терезах радості та горя. Я ж – просто Бадрінатх. Я не є втіленням ні гріха, ні чесноти. Все це робить сама людина, а мене вона пристосовувала для власних потреб. Людина поклоняється мені для задоволення своїх егоїстичних почуттів. Адже, якщо розібратися, то що може мені дати людина? Вона дає мені те, що сама використовує у повсякденному житті, але мені це ні до чого. Адже я маю просто перебувати в почуттях і думках людей. Кожна людина може вплинути на мене своїми мисленними вібраціями та щось взяти в мене. Чому ж людина хоче мене купити? Невже вона думає, що матеріальний світ поза моєю компетенцією? Вона сама спочатку призначає мені ціну, а потім хоче щось отримати від мене. Що посієш, те й пожнеш“.

І тут Бадрінатх, оповитий гулом дзвону, закликав усіх до арті. Моя увага відволіклася, і все повернулося на свої місця. Бадрінатх перестав випускати мисленні вібрації. Весь храм кружляв перед моїми очима. І тут раптом одна гірлянда впала зі статуї Бадрінатха. Служитель підняв цю гірлянду з тулсі та простяг її мені. Тільки тоді храм перестав кружляти перед моїми очима. Вірендра, Лакшмі та Авадхут Баба сиділи поруч зі мною. Я вручив свою гірлянду Лакшмі. Потім ми вийшли з храму. Зовні нас чекав брахман Прем Лал Бабулія, який віддано служив нам з того моменту, як ми приїхали в Бадрінатх. Звідти ми попрямували до дхармашала Бірли, де зустрілися з Параманандою Джи. Він часто приходить у Бадрінатх з Гомукха через льодовик Сатопантх. До того він мешкав у Кашмірі на березі річки Джхелам. Не так багато людей знає Парамананду Джи в обличчя.

Щороку сотні тисяч людей здійснюють паломництво в Бадрінатх. Вони витрачають на релігію тисяч рупій. Але зараз паломництво стало свого роду розважальною подорожжю. Якби ця подорож була б такою ж важкою, як у колишні часи, коли людина кілька місяців перебувала на межі між життям і смертю. Якби це було так, то ця свята людина, Пармананда Джи був би першим, хто прислужував би цим паломникам. Але сучасна людина сама від себе тікає. Вона, ніби живе в борг. Пармананда Джи – це великий йог, адвайтист сучасності. З ним спілкувався Парамаханса Йогешварананда на березі річки Джхелама. Саме Пармананда познайомив його з йогою в той час, коли Йогешварананда був ще зовсім молодий і шукав собі духовного наставника. Пармананда Джи завжди носить одну тільки пов'язку на стегнах. Він уже звільнився від кайданів карми, а його промови завжди звернені не до якоїсь конкретної людини, громади чи касти, вони несуть благу звістку всьому світу. Він уже не хоче повертатися в суспільство, не хоче створювати собі нову карму.

Пармананда Джи став частиною безцінної духовної громади Гімалаїв. Сама природа допомогла йому досягти просвітління, і він уже з незапам'ятних часів бродить по горах і живе в Бадрінатху. Але він уже давно далекий, як від гір, так і від Бадрінатха. Для нього немає жодної різниці, день зараз чи ніч. На його шляху всі стали помічниками: і боги, і тварини, і дерева.

Сундарнатх Джи є спадкоємцем духовних скарбів Горакхнатха Джи. Він завжди блукає в околицях Бадрінатха. Він має безмежну силу наміру. Він завжди перебуває поза межами створеного світу, біля самої його основи. Він має безсмертне тіло, а його мова воістину божественна. Він знаходиться на такому рівні розвитку, де Бог і будь-яка жива істота є рівноправними. Сундарнатх Джи каже, що саме фізичне тіло людини є тим інструментом, за допомогою якого він може досягти просвітління. Бог живе в тілі людини. І саме йога – це той шлях, який дозволяє людині досягти Бога, що живе в ній.

Коли сила творіння об’єднується з силою руйнування, тіло стає несприйнятливим до зовнішніх змін. Справжній йог може зачинити всі двері свого тіла, і відчинити лише якісь одні двері. Тоді він може досягти найвищого стану духу. Адже мета людського життя – зустріч із Богом. Звичайна людина вважає істинною тільки проявлений світ, і не визнає тих прихованих сил, що стоять за цим проявленим світом. Хоча вона і знає, що існує народження, існує смерть, а все решта – гра між двома цими пунктами. Актор, який ненадовго вийшов на сцену, не усвідомлює своєї істинної сутності. Але якщо людна відкине ілюзію фізичного існування, пізнає своєї істинне “я”, то вона відродиться до нового життя, об'єднавшись з творчою силою. І якщо є щось, що існує за межами людського життя, то тільки сама людина може це виявити. Це трапляється, коли зовнішня людина об'єднується з людиною внутрішньою.

 Сундарнатх Джи, об'єднуючи свої ідеї з ідеями Горакхнатха Джи, говорить: “Йога – це такий же простий та приємний спосіб досягнення досконалості, як і приготування каші кхічрі. Готувати її просто, але скуштувавши її, всі залишаються задоволені. Саме тому каша Горакхнатха Джи така відома.”

Поки ми жили в Бадрінатху, ми мали щасливу можливість зустрічатися з Сундарнатхом Джи, з Авадхутом Махараджем і з Параманандою Джи. Після цього ми повернулися в Найніталь. Згодом, коли б я не приїжджав у Бадрінатх, я жив разом із Сундарнатхом Джи, і він теж кілька разів відвідав мою печеру.

Вірендра поїхав. Мабуть, ніжні почуття, які він відчував до Лакшмі, перестали бути такими ніжними. Лакшмі теж поїхала, довіривши свою долю Творцю. Адже саме так і роблять люди. Коли вони отримують щось, то вважають це своїм, а коли їм доводиться це втрачати, то вони повністю покладають відповідальність на Бога і долю.

І в нашому випадку сталося щось подібне. Я знову був самотній. У мене не було ні минулого, ні сьогодення, ні майбутнього.

Вже багато століть Бадрінатх є місцем, де живуть великі йоги, ріши та муні. Саме тут мудрець Вьяса творив “Махабхарату” і священні Пурани. Але я довгий час не мав наміру відвідати ці місця. Якось до мене несподівано прийшов Вірендра Саптанік.  Він оживив спогади минулого. В той час я сидів поруч з Навін Лал Сахом на веранді готелю “Алька” і ми обговорювали розвиток міста Найніталя. З протилежного боку озера здіймався туман. Всі долини поблизу вже в ньому потонули. Проте храм Нейна Деві та Будівля Клубу купалися в сонячному світлі. Озеро бороздили човни, люди поспішали вулицями. Акбар постійно чіплявся до мене, щоб я з ним пограв. Він дуже мене любив. Як тільки він помічав мене, одразу ж стрімголов до мене кидався, щоб я з ним грався. Здавалося, що ми зустрілися з ним після довгої розлуки. Акбар – це дуже милий пес, який перетворився чи не на головну дійову особу готелю “Алька”. Він сидів на спеціально для нього зробленому м'якому підвищенні, що нагадує трон, і наглядав за порядком. Він нікому не дозволяв порушувати заведений порядок. Акбар став частиною мого життя в Найніталі. Він завжди гуляв разом зі мною, а коли його зі мною не було, я відчував, що мені чогось не вистачає. Туристи завжди обговорювали його, бо коли він сидів, то він сидів так нерухомо, що здавався статуєю, яку вирізав з каменю якийсь скульптор. Він зовсім не рухався і не подавав голосу. Для мене і для Навіна він був як улюблена іграшка.

Акбар привітав Вірендру, бо вже бачив його раніше. Вірендра попрямував прямо до моєї кімнати, а його дружина стала пильно на мене дивитися. В її голові почали виникати картинки минулого. Людина часто хоче забути своє минуле, але їй це не вдається і тоді їй здається, що і з іншими людьми відбувається те ж саме. Навін Лал Сах весь час хотів у мене щось запитати, і на обличчі Сарасваті можна було прочитати подібні питання. Приблизно про те саме думали Калаваті та Нірмала Кхетвал. Я вдавав, що не помічаю їхніх почуттів, і демонстративно грався з Акбаром. Потім Навін підвівся, щоб зайнятися організаційними справами, а його місце зайняв Суреш Адвані. Я продовжував гратися з Акбаром. Тоді повернувся Вірендра. Він дуже скромна та чуйна людина, попри те, що його завжди благословляла богиня багатства, Лакшмі, і він завжди жив у розкоші. На хвилину я повністю поринув у власні думки та запитав у гір, укутаних в туманний серпанок: “Ви зуміли забути про минуле?” Гори відповіли: “Ми винесли випробування минулого і готуємось до майбутніх випробувань. Люди змінюються, але ми стоїмо непохитно”. Так гори – це дійсно втілення мужності та стійкості.

Несподівано я повернувся до дійсності. Якраз в цей момент почався дощ. Ми встали та направилися в столову. Всі тремтіли від поривів сильного вітру. Відчувалася потреба в теплому одязі, я зняв з себе шаль і віддав її тим, хто був зі мною поруч. Здавалося, минуле незримо присутнє серед нас. Потім прийшов Банке Лал Шах разом з Бхану і Лалланом. На їхніх обличчях була написана вся історія їхнього життя.

“Як справи?” – запитали вони та посміхнулися, а потім сіли осторонь. Тут був і Гудду. Усі сиділи разом, а за вікном йшов проливний дощ.

Наш старий готель “Алька” ніби теж намагався щось сказати. Колись він був копією одного паризького готелю, і  столова, де ми тоді сиділи, була схожа на столову того паризького готелю, як сестра-близнюк. Але тепер усе в Найніталі постаріло. Місто старіло, старіли його жителі, але не відбувалося жодних змін. Скільки мандрівників прийшло у це місто, скільки покинуло його, але він залишався таким же. Найніталь нічого не забуває. Коли настає весна і кличе людей на вулицю, вона разом з весняним вітром знову оживлює спогади минулого. Про минуле нагадує все: і човники, що бороздять гладь озера Найніталь, і натовпи паломників біля святилища Нейна Деві, і пожвавлення біля кінотеатру “Кепітал”, і звуки оркестру, і стоянка рікш, і молодь, що сидить навпроти Маллітала.

Лакшмі, запитала про яблуневий сад, і я тихо їй відповів, що яблуневий сад анітрохи не змінився. Змінився тільки я сам, змінилося моє мислення, мій стиль життя.

Здавалося б, і вулиця колишня, і ось він я – такий самий, як і раніше. Але вулиця завжди на своєму місці, я ж – вічний мандрівник. А з іншої сторони, це вже не я йду вулицею, бо колишнього мене вже немає. Я далеко позаду залишив своє минуле. Я йду разом із сьогоденням та майбутнім.

Поступово день хилився надвечір. Найніталь мріяв поринути в обійми ночі. Дощ припинився і навіть туман розвіявся. По небу пробігали легкі хмарки. Дорога від Маллітала до Талліталу і назад знову стала жвавою. Прекрасні жінки, одягнені, як небесні феї, вийшли надвір разом зі своїми близькими друзями, веселі, занурені в мрії про щасливе майбутнє. Ми теж сіли на свіжому повітрі. Ось він, той самий Найніталь, в обіймах якого пройшло моє життя. Ось ті самі вулиці, якими я ходив, радісний і сповнений сил. Ця вулиця завжди кидала справжній виклик моїй гордій натурі.

Золоті мрії минулого пов'язані з цим містом. Я часто приїжджав сюди з чайної плантації в Ассамі для того, щоб поблукати горами. Життя моє проходило в запаморочливих поїздках літаком та автомобілем. Деякі люди намагалися наблизитися до мене через моїх друзів, але я завжди був самотнім подорожнім, який ніколи не обертається назад. Життя йшло вперед і я йшов разом з ним. Траплялися все нові й нові зустрічі, все нові й нові розставання. Але моя гордість завжди мене охороняла. Адже люди змінюються і минуле часто переслідує нас. Тому не можна створювати нові події. Саме тому моє життя завжди залишалося таємницею для інших. Я любив перебувати на самоті. Тепер все по-іншому. Гординя залишила мене, і я вже майже ніколи не буваю один, але ж і мене як такого не залишилося. Навпаки увесь світ розчинився в мені.

Навколо мене сиділи всі ті ж люди, але я був ніби осторонь від них. Сарасваті Нірамала і Калаваті повинні були йти в готель для жінок, адже було вже пізно. Я велів Мохан Кумару Вохре відвезти їх на своєму Фіаті.

А ми разом з Вірендрою пішли в Маллітал, і по дорозі прийняли рішення відправитися в Бадрінатх.

Я не хотів більше ставати предметом пильної уваги місцевих жителів, тому ми попрямували прямо до клубу. Там мене вже чекали дружина і діти принца з Салемпура, Кунвар Лакшмі Нараяна. Наступного дня ми з Вірендрою і Лакшмі були вже далеко від Найніталя.

Якими міцними путами обплутує людину суспільство, як складно піти від своїх звичок, від повсякденного життя! Людина хоче уникнути істини, але в неї це не виходить. Істина бере її за грудки і поміщає саме в таку ситуацію, в якій вона не хотіла б опинитися. Але що може вдіяти людина, адже у неї є власні обмеження. Вона постійно хоче вийти за межі цих обмежень, але марно. І їй залишається лише зневірено зітхати. Адже вона уже цілком уподібнилася світові навколо неї. Але хіба істина міститься у фізичному світі чи за його межами вона теж існує? І якщо вона існує, то чому людина нічого не знає про неї? Чому вона завжди прихована від нас? Як часто людина намагається щось зробити, але натомість у неї виходить той результат, прийти до якого вона зовсім не хотіла! Людина шукає відповідь на свої питання у своєму безпосередньому оточенні, але не наважується заглянути за межу. Але рано чи пізно їй доведеться це зробити, доведеться побачити істину.

Ми подорожували Бадрінатхом чотири дні, але я не побачив там нічого особливого. Раніше, почувши про Бадрінатх, я здригався, адже це – те саме місце, де великі мудреці давнини, ріши, виявили шлях до просвітління, де багато йогів отримали безсмертя. Але в Бадрінатсі я виявив, що гуляю по його околицях зовсім безцільно. Іноді я дивився, як посміхаються один одному Вірендра і Лакшмі, іноді споглядав чисті води річки Алакнанди. Я спостерігав, як тисячі людей щодня обліплюють храми та святилища, спостерігав величезні готелі для паломників. Все це зробила людина для людини, для своєї зручності. Ось істинне призначення цих місць, яке прикривають іменем духовності. Від Бадрінатха залишилася одна назва. Послання Бадрінатха, його вічний поклик, вже ніхто не міг почути.

А все тому, що існує велика різниця між людиною минулого і сучасною людиною.

Мої думки безцільно блукали по горах, які оточували Бадрінатх. Вранці п'ятого дня я відчув дуже сильний мисленний потік. Раніше я ніколи не відчував нічого подібного. Звичайно, я знав про передачу думок, але перебував у сумнівах. У цей час до мене підійшов Вірендра. Можливо, він хотів щось у мене спитати, але побачив, як напружене моє обличчя. І тому він нічого не сказав. Ми вирушили на прогулянку. Небо було чистим і на його тлі височіла прекрасна гора Нілкантха. Сонячні промені освітлювали її вершину. Льодовик на горі Нара сліпуче сяяв. Дув прохолодний вітерець. Ми трохи погуляли, сходили у храм і повернулися. До того часу Лакшмі вже була готова. Вона не занурювалася у своє минуле, не думала про сьогодення. Її переповнювало благовоління, релігійний екстаз, який відчувають жінки. Спочатку ми збиралися поїхати в Кедарнатх, але Лакшмі виявила бажання відправитися у Васундхару. Інколи в нашому житті трапляються незрозумілі події. Невідомо чому я попросив у Вірендри звичайний костюм і вбрався у нього. Вірендра і Лакшмі дивилися на мене, розкривши від подиву роти. Я навіть узяв пістолет Вірендри, одягнув темні окуляри та почав гладити бороду. Створений мною образ зовсім відрізнявся від того образу, до якого вони звикли. Мене стали долати думки різних святих: то Шанкарачар’ї, то Даянанди Сарасваті, то Будди. В такому вигляді я відправився разом з Вірендрою і Лакшмі до храму Бадрінатха. Вірендра і Лакшмі увійшли всередину, я ж залишився чекати їх біля входу, повністю занурений у свої думки. Це місто зруйнувало мої надії. Я сподівався отримати тут щось цінне, а замість цього, навпаки – загубив. Раніше я завжди відчував до цього міста неймовірну повагу і трепетні почуття. Але тепер я був повністю розчарований. Розчарування в духовності Бадрінатха було для мене великим ударом. Через деякий час повернулася Лакшмі. В руках у неї був прасад. А Вірендра вже шукав мене. Невідомо, що на мене найшло в той момент, але я навіть не захотів взяти прасад.

Моя гордість завжди захищала мене. І того дня я поводився, як справжній егоїст. Бо в той момент мій настрій був далеко від ідеального. Я почав ненавидіти божества і їхні зображення. Через деякий час ми прийшли до печери Мауні Баби, але я не захотів з ним зустрічатися, і своїм друзям не дозволив цього. Там був досить великий натовп.  Але ми не зустрічалися з відлюдником, а відправилися назад у Васундхару. Ми дійшли до злиття річок Алакнанди та Сарасваті. Попереду був великий водоспад. З усіх боків лежав сніг. Ми сіли поряд з деякими іншими туристами.

Люди обговорювали легенди, пов'язані з братами Панданами. Я дивився на Вірендру і він теж намагався дивитися на мене. Бризки летіли від водоспаду і від них наш одяг повністю промок. Потім ми втрьох пішли далі. Попереду була засніжена галявина. Можна було побачити сотні маленьких струмочків, які витікали зі снігів, що танули. Ми продовжували йти вперед. Тут природа вражала нас своєю красою. Раптом ми побачили йога, який сидів на скелі. Він покликав мене на ім'я і підняв руку на знак привітання. Ми втрьох наблизилися до Баби та шанобливо з ним привіталися. У нього було дуже міцне і сильне тіло, у вухах бовталися сережки, волосся було дуже довге та обрамляло його обличчя, опускаючись на плечі. Шкіра була досить смуглою, а лоб - високий. Він привітно посміхався, але губи його були зімкнуті. Він був повністю оголеним. Ми зупинилися прямо перед ним.

“Як мені звертатися до тебе?” – запитав він, – “Чи можу я покликати душу, що відпочиває у храмі твого тіла? Адже зараз не можна сказати, що б ти перебував тільки в тілі, або тільки в душі. Зовнішнє та внутрішнє створені один для одного. Гори нічого не говорять, але допомагають проявитися непроявленому. Річки нічого не кажуть, але залишають нам своє послання. Так Сонце і Місяць приходять для того, щоби щось дати нам. Вони завжди дають, а не забирають.” 

“Подивись на Вірендру і Лакшмі. Вони йдуть своїм власним шляхом. Вони прийшли, щоб щось дати тобі, бо вони нічого не можуть у тебе взяти. Але ти йдеш уперед і постійно оглядаєшся. Хіба Бадрінатх – це щось живе? Це місто, створене з каміння, символ чистоти та духовності. Але життя в це мертве місто вдихають люди, твоя і моя віра. І саме ця віра потім вказує нам шлях, охороняє нас на цьому шляху. Саме так розвивалися цивілізація і культура. Саме так була одухотворена матерія. Те, що приємно душі чи серцю, стає любов'ю. Саме в любові полягає насолода, це і є Бог, це і є співчуття. Кожен бачить Бадрінатх саме таким, яким хоче його бачити.”

“Ще вчора Бадрінатх був місцем щирого паломництва, символом віри та духовності, джерелом натхнення для тих, хто стоїть на шляху духовного розвитку. Тут жили святі відлюдники та прославлені йоги. Колись і кіннари, і гандхарви з'являлися тут, щоб подивитися на цих воїнів духу. А сьогодні Бадрінатх став просто розважальним центром. Раніше тут сиділи відлюдники та практикували аскезу, а сьогодні бізнесмени від релігії заробляють тут свої гроші. Люди минулого запалювали тут світильники надії, співали чудові пісні, а сьогодні вони висловлюють свої почуття тим, що підносять храмам щедрі приношення. Те, що вчора було величчю духу, сьогодні стало проявом державності. Вільне начало закували в кайдани законів і правил. В минулі часи не було різниці між багатими та бідними послідовниками істини. А сьогодні багаті здійснюють релігійні обряди, а бідні дивляться на них з подивом. Якщо хтось надто довго затримується у храмі, то його починають виштовхувати до виходу. Так, час змінив навіть великий Бадрінатх. Тисячі відлюдників, такі, як я сам, сьогодні вже не можуть жити в Бадрінатсі. Сьогодні життя пішло з Бадрінатху. Адже справжній Бадрінатх був у печерах відлюдників, які підтримували його дух протягом сотень років.”

“Сьогодні духовність продається, як і всякий інший товар. Сьогодні без грошей людина не може прийти до Бога у храм або отримати прасад. Сьогодні без грошей неможливо наблизитися до Бога. І що ж ти хочеш сьогодні знайти в Бадрінатсі? Тут нічого не залишилося від того, що було раніше. Навіть наречені продаються. Продається все, навіть те, що говорили боги.” 

Це був йогі Сундарнатх, тіло його здавалося смуглим, а зсередини випромінювалася краса. Це – один з найвеличніших йогів Уттаракханда. Ми втрьох сиділи поряд з ним зранку і до пізнього вечора, на тій самій скелі, де сидів і він сам. Повз нас проходили паломники, але чомусь ніхто не міг нас побачити, всупереч тому, що ми сиділи на очах. Цей йог говорив багато про що, пояснював нам багато речей. Він поділився з нами крупицями безцінного знання. Триста п'ятдесят років тому він був настоятелем монастиря в Південній Індії. І ось якось він, не сказавши нікому ні слова, втік з цього монастиря. А сьогодні він – один з найдивовижніших людей, прославлених у Гімалаях, і його можна часто побачити в Бадрінатсі. Раніше він мешкав у храмі Бадрінатха, а тепер більше блукає горами. Щоночі він приходить у храм, а іноді залишається ночувати біля храмових воріт. Він каже: “Бадрінатх – це моє життя, яким би він не став сьогодні. Коли я блукав у пітьмах, Бадрінатх вказав мені шлях до світла. Коли я гинув, він врятував мене. Тому Бадрінатх – у кожній клітині мого тіла. І я теж повністю належу Бадрінатху.”

Моє его більше не існувало, воно розбилося, як скляна посудина. Отже, йог Сундарнатх Джи ще ближче познайомив мене з філософією адвайти. Вірендра та Лакшмі попросили у нього благословення. Вони хотіли, щоб благословили їхнє майбутнє потомство. Він поклав руку на голову Лакшмі та сказав: “Ти – символ краси. Ти пізнала свій внутрішній світ. Адже зовнішній світ не вічний. Ти дозволила квітці лотоса розцвісти. Дивись, його аромат поширився по всьому світу. Невідомо, як багато самотніх мандрівників буде залучено цим ароматом. Твій внесок у цю спільну справу неможливо переоцінити. Не варто дивитися в минуле. Ось перед тобою стоїть Вірендра. Подивись, паростки любові можуть розцвісти в будь-якому серці. Це може бути любов до людини, або до Бога. Людина звикла ділити свою любов, а божественна любов не знає кордонів.” 

“Де б не знаходилася людина, минуле не залишає її. Адже час не стоїть на місці. Людина також знаходиться під впливом різних планет, під впливом різних планет знаходиться її народження і смерть. Планети та зірки впливають на те, що відбувається у світі. Адже те, що відбувається в космосі, може вплинути на все, що відбувається на Землі, впливати на всіх її мешканців: на живу і неживу природу. Але також існує і зворотний зв'язок: все, що відбувається на Землі, впливає на космічні процеси.Час задає напрям тому, що відбувається. Існує якась наперед визначеність, але є і простір варіантів. Сьогодні ми знаходимося в певній точці, але майбутнє безмежне.”

“Вірендра! Разом з тобою знаходиться Лакшмі, яка є втіленням життєвої розкоші. Людина живе відповідно до дарів, які дає їй природа. Є причина і наслідок, саме вони визначають розвиток подій.”

І так він продовжував говорити, проте Сонце хилилося до заходу. Гірські вершини попрощалися з Сонцем, не втрачаючи надії знову побачити його наступного ранку. На той час прийшов Авадхут Джи, а я почав відчувати сильний голод. Тоді Сундарнатх Джи відвів мене у свою печеру. Він дав нам поїсти якесь листя.

Пройшло досить багато часу, поки ми змогли досягти Бадрінатха. Місто вже спало. Я попрямував у свою кімнату, а разом зі мною – Махарадж. Лакшмі дала йому фруктів і горіхів кеш'ю. Я і Баба трохи поїли горіхів кеш'ю, а потім пішли у бік величезного храму. Подружжя ми залишили відпочивати. Річка Алакнанда привітно дзюрчала. В нічній тиші її журчання досягало гір і поверталося. До цього я не був близько знайомий з Авадхутом Джи. Його духовні практики як зазвичай проходили у воді. Я теж пішов з ним і сів посеред вод річки Алакнанди. В якийсь момент від холоду я вже не міг відчути тіла, його температура почала стрімко падати. Проте через деякий час тіло знову повернулося у свій початковий стан. Температура тіла зрівнялася з температурою води. Авадхут Баба зробив осторонь запруду з дощок і каміння. Там вода була спокійна, і він сидів посеред цієї запруди. В тому місці глибина річки досягала п'яти футів. Він пояснив мені, як зробити так, щоб тиск власного тіла був більший, чим тиск річкового потоку. Пояснив, як поступово органи тіла під водою перетворюються на ніщо, в порожнечу, але при цьому потік енергії збільшується. Потім необхідно затримати апану в області сонячного сплетіння. Тоді температура всього тіла вирівнюється. Потім людина за допомогою чакрасани підвищує тиск у власному тілі, і завдяки цій практиці відразу ж занурюється в стан самадхі. Це – прекрасний стан, коли час ніби завмирає, а тіло перебуває у воді. Звичайно, і за допомогою медитації можна позбутися всіх емоцій, але такий стан не триває довго.

До ранку ми обидва сиділи у воді. Потім ми встали, дійшли до Гарбха Кунда і зробили там омовіння. Потім ми повернулися. До того часу наші супутники теж були готові. Ми вирушили до храму Бадрі Вішал. Цього дня я не був розсіяний, як напередодні. Я перебував у храмі у повному благоговінні. Сьогодні нас ніхто не відволікав. Головний управитель храму вітав нас з великою повагою і провів у головний боковий вівтар храму. Перед нами розгорталася історія, ткалося полотно маї, причин і наслідків. Здавалося, що стіни храму тремтіли від безмовних слів. Головна статуя храму, увішана дорогоцінностями та квітковими гірляндами, наче казала нам, що все, що на ній одягнене, все це – мая, ілюзія. Але вона є господарем цієї ілюзії, хоч і перебуває в ній. Що вже говорити про людину, яка з самого початку є сином ілюзії? “Однак, я,” – каже нам статуя, – “Господар маї, господар ілюзії, її чоловік. Я не можу її залишити. Але людина, будучи її сином, все-таки може її відкинути. Однак, вона хоче подібно до мене, стати господарем маї. Якщо людина спробує обмежитися тим, що було дано їй від народження, то можна сказати, що в цьому житті вона досягла успіху. Але людина завжди стрімко біжить кудись, і одного разу вона отримає смертельний удар та впаде. Хоча зустрічаються й такі дивовижні особистості, які навіть після нищівних ударів долі знову встають на ноги та йдуть вперед. Але вони все одно не можуть знайти того, що шукають. Вони не знаходять ні ілюзію, ні Бога.”

“Раніше людина йшла, але її розум залишався у спокої, тепер же і сама людина, і її розум біжать стрімголов вперед. Розум неспокійний за своєю природою, але сучасна людина теж стала неспокійною. Вони не намагаються зупинити один одного. Якщо людина впала, то її розум підштовхує її до подальшого падіння. Адже якщо людина позбавляється своєї внутрішньої сили, то в неї опускаються руки. Все стає для неї чужим.”

“Тепер же сучасна людина зі мною чинить так само. Вона вже не вважає мене об’єктом поклоніння чи символом духовності. Вона вважає мене прекрасним джерелом доходу. Якщо завдяки мені вона отримує дохід, то прикрашає мене понад будь-яку міру, а в протилежному випадку – віддає власній долі.”

“І я теж став точно таким, яким мене хоче бачити людина. Всі люблять мене, і я належу всім. Однак, я ні до кого не відчуваю, ні любові, ні ненависті. Для шукача істини я – втілення вселенського знання, для йога або послідовника веданти, я – символ звільнення, для людини, яка женеться за мирськими благами – я той, хто їх розподіляє. Я стаю саме таким, яким мене хоче бачити людина. Я для неї можу бути паном чи другом. Можу бути чоловіком, дружиною, сином чи дочкою, батьком чи матір'ю. Бо я – це все суще, я присутній у всіх цих проявах. Все народжується з мене, і все в мені зникає. Я і той, хто діє, і той, хто насолоджується і споглядає. Адже я – господар маї, великої ілюзії, а весь проявлений світ – це її гра. А людина – це всього лише квітка, яка розцвіла в цьому світі, завдяки своїм заслугам у минулих втіленнях, проявлена ​​форма власної карми.”

“Як тільки людина досягає свого найвищого розквіту, вона відразу починає в'янути. І вся її метушня, весь її біг з ранку і до пізнього вечора спрямований на те, щоб ця квітка не засохнула передчасно і не впала б з гілки, щоб потім бути розтоптаною безжальними ногами перехожих. Однак, цей безкінечний бік потрібно зупинити. Необхідно дати відпочинок розуму. Коли людина зрештою перестане бігти невідомо куди, то вона відчує, куди рухається природа, відчує що вона завжди знаходиться в її обіймах, усвідомить свою справжню природу. І після того, як вона все це усвідомить, вона буде задовольнятися саме тим, що було даровано їй природою.”

Все починається зараз

*

Все колись з чогось починається. А те, що необхідне на шляху, може прийти звідки завгодно і найголовніше – не пропустити ті чарівні миті, коли двері можливостей починають відкриватися.

 

ЛЮБОВ – ДВЕРІ У БЕЗСМЕРТЯ

Любов – це найкоротший шлях на якому немає втрат і поразок. Любов здатна на неймовірні речі, що недосяжні навіть для сильних.

 

ЧАС Є ПРИЧИНОЮ ВСІХ ЗМІН

Можна використовувати час для змін, а не змінюватись з часом. Час може як знецінити щось, так і навпаки. Якщо є намір, то час – це можливість. 

 

НЕПОХИТНИЙ НАМІР І САНКАЛЬПА

Найголовніше, те чим володіє йогин – це непохитний намір та санкальпа. Маючи санальпу йогин творить й реалізовує усі свої справи.